Заняття № 1
Медичне право і його місце в системі права і законодавства України. Законодавче забезпечення охорони здоров’я в Україні.
1. Поняття, предмет, метод, принципи медичного права.
2. Медичні правовідносини: поняття, види, склад.
3. Система і джерела медичного права.
4. Законодавче забезпечення охорони здоров’я в Україні: сучасний стан і перспективи розвитку.
5. Міжнародні нормативно-правові акти у сфері охорони здоров’я.
1. Поняття, предмет, метод, принципи медичного права.
Характеристика будь-якої галузі права, в першу чергу, нерозривно пов’язана з визначенням поняття, предмету та методів цієї галузі. Саме предмет і метод правового регулювання є критеріями для виділення галузей права. Причому, якщо перший з них (предмет) є основним, то другий (метод) — допоміжним. Предмет правового регулювання – це якісно однорідні суспільні відносини, які регулюються нормами права. У загальному вигляді предмет правового регулювання відповідає на питання: що регулює ця галузь права. Виходячи з цього, предмет медичного права – це суспільні відносини, що виникають у процесі здійснення медичної діяльності. У свою чергу під медичною діяльністю необхідно розуміти комплексну систему, що включає організацію надання громадянам медичної допомоги, її безпосереднє надання в рамках діагностичних, лікувальних і профілактичних заходів, а також контроль якості медичних послуг, що надаються. Таке визначення медичної діяльності акцентує увагу на тих процесах, в ході яких виникають численні суспільні відносини, що складають предмет медичного права. Перелік таких процесів не може бути вичерпним, оскільки медична наука розвивається, надання медичної допомоги постійно удосконалюється, з’являються все нові і нові галузі охорони здоров’я, що обумовлює появу нових суспільних відносин. Проте як основа для сприйняття предмету медичного права наведене раніше визначення здається виправданим.
Предмет медичного права складається об’єктивно, незалежно від волі і свідомості окремо взятої людини або групи людей. Така об’єктивність пов’язана з потребами всього суспільства, яке зацікавлене в якісному і адекватному регулюванні взаємовідносин, що складаються у сфері медичної діяльності. Адже не є секретом те, що сама медицина сприймається двояко: як засіб допомоги людині, що потребує лікування, і як потенційно агресивний чинник, за рахунок якого є можливість обтяжувати стан здоров’я хворої людини або викликати захворювання у здорової людини (інфікування при переливанні крові, вилучення органу для пересадки у живого донора, алергічні прояви на введення лікарського препарату і т.п.). Слід також відмітити, що суспільні відносини, котрі виникають у сфері медичної діяльності, регулюються не тільки нормами права. Мова йде про те, що історично обумовлене відношення до медицини як до мистецтва, а не ремесла, а до медичних працівників – як до людей, що керуються в своїх професійних діях перш за все уявленнями про добро, користь, благо хворого, тобто категоріями, пов’язаними з морально-етичними цінностями. Така ситуація обумовлює становище, за якого відносини між пацієнтами і представниками медичних установ знаходяться під значним впливом етичних і моральних норм. Шанобливе, гуманне ставлення, турбота при наданні медичної допомоги не можуть бути регламентовані законом. З цієї причини до предмету медичного права належать ті суспільні відносини, які можуть підлягати правовому регулюванню.
Методи правового регулювання — це сукупність правових способів, за допомогою яких здійснюється вплив на суспільні відносини, що є предметом правового регулювання. У загальному вигляді метод відповідає на питання як, яким способом норми цієї галузі права регулюють суспільні відносини, котрі складають її предмет. З визначенням методу правового регулювання в медичному праві зв’язані деякі складнощі, що і є основним аргументом прихильників несамостійності галузі медичного права. Дійсно, медичне право як таке не володіє власним унікальним методом правового регулювання. В той же час мотивуючи наявність медичного права як самостійної галузі права слід орієнтуватися на:
другорядний характер такого критерію як метод при обґрунтуванні будь-якої галузі права, у тому числі й медичного;
те, що об’єктивно існують у правовій науці два основні методи правового регулювання (адміністративно-правовий і цивільно-правовий) при реальному існуванні як самостійних достатньо великої кількості галузей права.
Керуючись вищесказаним, методи медичного права — це сукупність правових способів, за допомогою яких відбувається регулювання суспільних відносин, що входять до предмету медичного права. Враховуючи, що адміністративно-правовому методу властиві відносини влади – підпорядкування за рахунок наявності як сторони правовідносин уповноваженого органу держави, а цивільно-правовому методу властива рівність сторін правовідносин, необхідно відмітити комплексне використання в медичному праві методів правового регулювання. Як використання адміністративно-правового методу в правовому регулюванні суспільних відносин у сфері медицини можна навести приклад організації і управління в системі охорони здоров’я, коли керівники вищестоящих органів управління охорони здоров’я взаємодіють з підпорядкованими ним представниками лікувально-профілактичних установ. В той же час правові відносини між пацієнтом і лікарем при наданні медичної допомоги регулюються за допомогою цивільно-правового методу, проявом чого служить рівність суб’єктів правовідносин і можливість самостійного визначення своєї поведінки.
В даний час є всі підстави стверджувати про існування такої галузі права як медичне право. Маючи власний предмет правового регулювання, використовуючи сукупність методів правового регулювання, медичне право за своїми об’єктивними характеристиками підпадає під визначення комплексної галузі права. Зважаючи на обставину, відповідно до якої поява нових галузей права – об’єктивний процес, приведемо основні причини, які свідчать про комплексну природу медичного права:
1. конституційно закріплене право на охорону здоров’я і медичну допомогу;
2. наявність окремих нормативно-правових актів, котрі присвячені регулюванню виключно суспільних відносин у сфері охорони здоров’я громадян;
3. суспільні відносини, що виникають у сфері медичної діяльності, регулюються як власними нормами, так і нормами, що містяться в інших галузях права (кримінальне, цивільне, адміністративне й ін.);
4. наявність загальних принципів, які властиві медичному праву і характеризують його зміст;
5. струнка система і структура медичного права, що містить правові підгалузі, інститути і норми;
6. неможливість у рамках існуючих галузей права забезпечити якісне правове регулювання численних відносин у галузі медицини.
Як методологічну базу, що обумовлює можливість виділення медичного права як комплексної галузі права, необхідно відзначити дослідження В.К. Райхера, що запропонував саму концепцію комплексних галузей права. Не можна в даному зв’язку не відзначити і сучасні роботи теоретиків права, що допускають можливість наявності медичного права. Так, М.Н. Марченко зазначає, що “формуються галузі освітнього, медичного права, безпосередньо звернені до людини і призначені для реалізації конституційних прав громадян”.
Таким чином, медичне право — це комплексна галузь права, що включає сукупність правових норм, регулюючих суспільні відносини у сфері медичної діяльності. Наявність самостійної галузі права важлива як для суспільства в цілому, так і для самих медичних працівників і пацієнтів. Медичне право дозволить на більш високому рівні здійснювати розробку принципів (основних засад) державної політики у сфері охорони здоров’я, якісніше опрацювати питання захисту прав громадян при наданні медичної допомоги, детально визначити правовий статус суб’єктів правовідносин, що виникають у сфері медичної діяльності.
Принципи медичного права. Загальноправові принципи поширюються на всю систему права і на медичне право також. До них відносять принципи: соціальної справедливості, гуманізму, рівноправності, законності, єдності юридичних прав і обов’язків.
Основні законодавчо закріплені принципи медичного права наступні:
• дотримання прав людини в галузі охорони здоров’я;
• пріоритет профілактичних заходів у галузі охорони здоров’я громадян;
• доступність медико-соціальної допомоги;
• соціальна захищеність громадян у випадку втрати здоров’я;
• відповідальність органів державної влади і управління, забезпечення прав громадян у галузі охорони здоров’я.
2. Медичні правовідносини: поняття, види, склад.
В даний час загальновизнано, що система охорони здоров’я і процеси надання медичної допомоги потребують регулювання. Значна роль при цьому відводиться юридичним механізмам.
Завдяки праву суспільні відносини, які їм регулюються, набувають упорядкованості і таким чином стають правовими відносинами. У загальнотеоретичному сенсі правове відношення – це “індивідуалізований суспільний зв’язок між особами, що виникає на основі норм права, характеризується наявністю суб’єктивних юридичних прав та обов’язків і підтримується (гарантується) примусовою силою держави”1. Медична діяльність є сукупністю різної складності суспільних відносин, які, за умови урегульованості нормами права, носять характер правових відносин. Специфічною ознакою суспільних відносин, регульованих за допомогою норм медичного права, є те, що вони виникають, існують і розвиваються переважно з приводу особистих немайнових благ людини – життя і здоров’я. Взаємовідносини лікаря і хворого є різновидом правових відносин, за яких обидва є носіями суб’єктивних прав і юридичних обов’язків.
Надання медичної допомоги є комплексною системою, в якій знайшли своє віддзеркалення права громадян, що передбачені законодавством. Це стосується як прав пацієнтів при отриманні кваліфікованої медичної допомоги, так і прав лікарів, що надають таку допомогу. Пацієнт, добровільно вступаючи у правові відносини з лікувальною установою, є носієм певних прав. В той же час лікувальна установа і в її особі лікар, виступають у цих правових відносинах не тільки як носії зобов’язань, але і як володільці певних прав.
Загальна характеристика правовідносин у медицині в широкому сенсі базується на визначенні юридичної природи відносин між лікувальною установою і хворим, що звернувся до цієї установи. Існує декілька основних підходів, що ілюструють дане питання. їх можна сформулювати у вигляді класифікації правових відносин, що виникають у сфері медичної діяльності. Зазначимо, що, враховуючи комплексну природу самої медичної діяльності, медичне право як комплексну галузь права, в рамках якої виділяються процеси надання медичної допомоги, система медичного страхування, виробництво лікарських засобів і виробів медичного призначення, організація реабілітаційно-відновних заходів і багато що інше, в підручнику представлені найбільш типові види правовідносин, які складають сферу охорони здоров’я з позицій медичного права.
Перш за все, дамо визначення медичних правовідносин, оскільки специфіка медичної діяльності обумовлює можливість використання такого терміну. Медичні правовідносини — це результат впливу норм медичного права на поведінку суб’єктів медичного права, внаслідок якого між ними виникають правові зв’язки.
Про суб’єктів правовідносин йтиметься далі, а зараз зупинимося на питаннях класифікації медичних правовідносин. Критеріями класифікації правових відносин у сфері охорони здоров’я є: а) співвідношення взаємних прав і обов’язків суб’єктів; б) напрями медичної діяльності; в) ступінь визначеності суб’єктного складу; г) характер дій зобов’язаного суб’єкта. Залежно від співвідношення взаємних прав і обов’язків суб’єктів медичні правовідносини бувають:
— вертикальні, що характеризуються наявністю в однієї сторони державно-владних повноважень щодо другої сторони відносин (наприклад, відносини у сфері державного регулювання медичної діяльності);
— горизонтальні, що характеризуються рівністю сторін (наприклад, відносини між лікувальної установою з одного боку і громадянином з іншого).
— За напрямами діяльності медичні правовідносини поділяються на правовідносини у сфері:
— проведення санітарно-гігієнічних і протиепідемічних заходів;
— проведення заходів щодо профілактики виникнення особливо небезпечних інфекцій, проведення карантинних заходів тощо;
— надання безоплатної медичної допомоги;
— надання платних медичних послуг;
— здійснення заходів щодо програми добровільного медичного страхування;
— проведення медичних експертиз;
— здійсненні примусових заходів медичного характеру тощо.
За третім визначеним у роботі критерієм – ступенем визначеності суб’єктного складу — медичні правовідносини можуть бути:
1. Абсолютно визначені – варіант правових відносин, коли носієві права кореспондує невизначена кількість пасивно зобов’язаних суб’єктів права. Як типовий приклад абсолютних правовідносин може бути запропонований обов’язок всіх медичних працівників (лікувально-профілактичних установ) надавати медичну допомогу у випадках стану здоров’я людини, що вимагає невідкладного медичного втручання. При цьому важливо зазначити, що навіть установи приватної системи охорони здоров’я в даному аспекті також є пасивно зобов’язаними суб’єктами права.
2. Відносно визначені – варіант правових відносин, коли носієві права кореспондують певні суб’єкти права. Такі правові відносини притаманні галузі медичного страхування. Громадянин, застрахований за системою добровільного медичного страхування, отримує страховий поліс, де міститься перелік лікувально-профілактичних установ, в яких власникові такого поліса може бути надана медична допомога на безкоштовній для самого пацієнта основі. У такому разі вказані медичні установи є суб’єктами права, з якими у пацієнта виникають правові відносини при його зверненні по медичну допомогу.
Наступний критерій, що лежить в основі класифікації медичних правовідносин, – характер дій зобов’язаного суб’єкта, за яким правові відносини поділяються на:
— активні, де змістом обов’язків є здійснення певних позитивних активних дій (виконання своїх обов’язків медичним персоналом тощо);
— пасивні, що передбачають утримання від вчинення певних дій (не розголошувати лікарську таємницю тощо).
Для всебічного висвітлення теоретико-правових проблем медицини необхідно проаналізувати склад правовідносин при наданні медичної допомоги. Розглядаючи це питання з позицій теорії права, можна дати таке визначення. Склад медичних правовідносин — це характеристика правовідносин з точки зору їх внутрішнього устрою і взаємозв’язку складових елементів: суб’єкти, об’єкт і зміст. Для якісного аналізу важливо визначити всі складові елементи вказаних правовідносин.
Суб’єктами права в теоретико-правовому викладі є учасники правовідносин, тобто носії суб’єктивних прав і обов’язків.
Зважаючи на різноплановість медичної діяльності, розмаїття суспільних відносин, що виникають у цій сфері, необхідно розрізняти такі групи суб’єктів медичних правовідносин:
1. Суб’єкти, що надають медичну допомогу.
2. Суб’єкти, що отримують медичну допомогу.
3. Суб’єкти, що сприяють наданню медичної допомоги (підрозділи забезпечення).
В зв’язку з цим кожна із зазначених груп суб’єктів медичної діяльності у свою чергу поділяється на окремі підгрупи. Наприклад, суб’єкти, що надають медичну допомогу, можуть бути державними, комунальними і приватними. В той же час, суб’єкти, що отримують медичну допомогу, залежно від політико-правового зв’язку з державою можуть бути громадянами України, іноземними громадянами і особами без громадянства. І, нарешті, суб’єкти, що сприяють наданню медичної допомоги, представлені підрозділами забезпечення – фінансово-економічними, кадровими, соціальними, юридичними службами установ охорони здоров’я. Ці допоміжні підрозділи також мають відношення до медичної діяльності, оскільки їх функціонування спрямоване на досягнення результату медичної допомоги – якісне лікування пацієнтів.
Для того щоб бути суб’єктами медичних правових відносин, необхідно мати правоздатність і дієздатність, котрі об’єднуються поняттям правосуб’єктності. Враховуючи положення нормативно-правових актів з питань охорони здоров’я, під правосуб’єктністю учасника медичних правовідносин слід розуміти передбачену нормами права здатність і можливість мати і користуватися суб’єктивними правами і нести юридичні обов’язки.
Суб’єктом медичних правовідносин – пацієнтом – може вважатися особа за умови, що вона:
а) виявила бажання або дала згоду на надання їй медичних послуг лікувальною установою, що здійснює необхідні медичні послуги (за винятком деяких випадків); щодо особи, яка не досягла віку 14 років, а також особи, визнаної в установленому законом порядку недієздатною, медичне втручання здійснюється за згодою їх законних представників;
б) за медичними показаннями потребує отримання медичної допомоги (за винятком деяких випадків).
Щодо осіб, які не досягли 14 років, а також осіб, визнаних в установленому законом порядку недієздатними, згоду на медичне втручання щодо яких надають їх законні представники, ці законні представники, по суті, також є суб’єктами цих складних правовідносин.
Слід також відмітити, що у випадках надання невідкладної медичної допомоги, а також при лікуванні пацієнта з обмеженою дієздатністю (кома, параліч, порушення свідомості і т.п.) умови і вимоги до пацієнта як суб’єктів правовідносин змінюються. Так, згідно з п. 2 ст. 43 Основ законодавства України про охорону здоров’я громадян, у невідкладних випадках, коли існує реальна загроза життю хворого, згода хворого або його законних представників на медичне втручання не потрібна.
У таких випадках, без сумніву, не доводиться говорити про наявність вираженого самим хворим бажання вступати в правовідносини і укладати договір з лікувальною установою. Тут необхідно орієнтуватися на волевиявлення родичів хворого, а за неможливості швидкого контакту з ними (автомобільна катастрофа, різке погіршення стану здоров’я людини, що проживає в іншому місті тощо.) — на обов’язок медичних працівників надавати допомогу хворим, закріплений у нормативних актах і який міститься у самій суті медичної професії.
Щодо медичних показань, необхідних для отримання медичної допомоги існують деякі виключення у разі, коли пацієнт звертається за медичними послугами, не маючи на те об’єктивних медичних показань. У першу чергу сюди відносять профілактичні заходи (обов’язкові профілактичні огляди окремих категорій осіб, добровільні профілактичні огляди тощо), а також пластичні операції і подібні до них медичні втручання, котрі здійснюються скоріше за естетичними показаннями, ніж медичними.
Інший суб’єкт правовідносин при наданні медичної допомоги – заклади охорони здоров’я, що надають діагностичні, профілактичні та лікувальні послуги. Суб’єктом медичних правовідносин заклади охорони здоров’я стають за наявності:
а) укладеного з пацієнтом договору на надання медичних послуг (незалежно від способу укладення договору);
б) організаційної єдності і відособленого майна, прямо або опосередковано призначеного для надання медичної допомоги;
в) державній реєстрації у встановленому законом порядку;
г) ліцензії на обраний вид діяльності;
д) положення в статутних документах і дозволу органу управління охорони здоров’я на здійснення цього виду лікування;
е) належної, підтвердженої документально кваліфікації медичного персоналу, що здійснює конкретні медичні втручання.
Таким чином, наявність перерахованих вище ознак суб’єктів правовідносин буде свідчити про правомірність надання медичної допомоги.
2. Під об’єктом медичних правовідносин необхідно розуміти ті реальні матеріальні і духовні блага, на досягнення яких спрямована реалізація прав і обов’язків суб’єктів медичних правовідносин. Складність медичних правовідносин зумовлює їх складний об’єкт. У загальному вигляді об’єктами медичних правовідносин є особисті немайнові блага людини (життя і здоров’я), процес надання і результат медичної допомоги. Важливо зазначити розбіжність цільових установок різних суб’єктів медичних правовідносин. Якщо для суб’єктів, що надають медичну допомогу, цільова установка полягає, перш за все, в якісному здійсненні лікування, то для суб’єктів, що отримують медичну допомогу, метою переважно є кінцевий результат лікування – одужання.
3. Зміст медичних правовідносин складають суб’єктивні права та юридичні обов’язки, які реалізуються в поведінці суб’єктів медичних правовідносин. Наприклад, суб’єктивне право хворої людини у сфері медичних правовідносин полягає в праві погодитися або не погодитися на запропонований лікарем метод лікування, а юридичний обов’язок – виконувати медичні приписи, правила внутрішнього розпорядку закладу охорони здоров’я. В той же час у медичного працівника через особливості професії яскраво виражений обов’язок надавати медичну допомогу громадянам, що мають у цьому потребу, а також суб’єктивне право – відмовитися від подальшого ведення пацієнта, якщо останній не виконує медичних приписів або правил внутрішнього розпорядку закладу охорони здоров’я, за умови, що це не загрожуватиме життю хворого і здоров’ю населення.
М.С. Малеїн і М.М. Малєїна виділяють три групи прав і обов’язків у правовідносинах з приводу надання медичної допомоги:
1. ті, що складають суть (основу) правовідносин;
2. специфічні права і обов’язки, закріплені за окремими категоріями громадян;
3. додаткові права і обов’язки.
Перша група прав свідчить про право пацієнта на отримання медичної допомоги і обов’язок медичного працівника її надавати. Правовий статус пацієнта передбачає наявність у кожної, що звернулася за медичною допомогою людини, права на її отримання. Безумовно, відсутність медичних показань до лікування зробить його неможливим, проте, тут мова йде про потенційну можливість кожної людини, що має потребу, у разі необхідності отримати якісне лікування. Лікувальна установа, що належить до державної або комунальної системи охорони здоров’я, спеціалізується на виконанні певних видів медичної допомоги, у разі звернення по медичну допомогу громадянина, що потребує лікування, зобов’язана цю допомогу надати.
Сам факт укладення договору на надання медичної допомоги передбачає включення в його зміст умов висококваліфікованої допомоги в повному обсязі, що пояснюється природою медичного втручання і подібного договору, і в зв’язку з цим може бути віднесено до першої групи вказаних вище прав і обов’язків. У загальному сенсі суть (основу) прав людини, що звернулася за допомогою до установи охорони здоров’я, складають право кожного на охорону здоров’я і медичну допомогу (Конституція України, стаття 49) і права, передбачені ст. 6 Основ законодавства України про охорону здоров’я (1992). Це свого роду універсальні, властиві будь-якому варіанту лікування, права пацієнта. З положень Основ законодавства України про охорону здоров’я витікає, що у людини є право на кваліфіковану медичну допомогу, якому кореспондує відповідний обов’язок лікувальної установи.
Законодавець визначив права громадян при наданні медико-соціальної допомоги: шанобливе і гуманне ставлення з боку медичного персоналу до пацієнтів; вільний вибір лікаря і закладу охорони здоров’я; відповідні вимоги до умов обстеження і лікування; проведення на його прохання консультацій інших фахівців, згода і відмова від медичного втручання тощо. Повною мірою права пацієнтів при отриманні медичної допомоги будуть проаналізовані у відповідному розділі підручника.
Другу групу – специфічні права і обов’язки – в медицині складають:
— право матері на перебування в стаціонарі з дитиною, що потребує догляду та обов’язок лікувальної установи забезпечити його реалізацію;
— право пацієнта на оплачувану відпустку й інші компенсаційні заходи у зв’язку з перенесеним захворюванням і необхідністю реабілітаційних заходів;
— право на проведення біомедичних досліджень за наявності певних умов та ін.
Таким чином, до групи специфічних прав і обов’язків при здійсненні медичного втручання входять лише ті, які виникають у певних ситуаціях і обставинах. Наприклад, право пацієнта на оплачувану відпустку виникає не після будь-якого захворювання. Обов’язок проведення реабілітаційних заходів виникає тільки в частині випадків, які визначає стан здоров’я людини, ефективність лікування, що проводиться, і висновок лікарської експертизи. Цим правам пацієнта кореспондує обов’язок медичних установ створювати умови для реалізації таких прав. Наприклад, для матері, що виявила бажання знаходитися в стаціонарі з своєю дитиною, в лікувальній установі повинні бути створені умови для реалізації цього законного права.
Третя група – додаткові права і обов’язки. У практиці надання медичної допомоги такий зміст правових відносин може виражатися в тих умовах, про які досягнута угода при укладанні договору на надання медичної допомоги. Тут може йтися про особливості харчування, післяопераційного догляду, окрему комфортабельнішу палату та інші аспекти знаходження пацієнта в стаціонарі. Іншими словами, в третю групу можуть бути включені будь-які умови, що відповідають двом критеріям:
1. Відповідність вимогам нормативно-правових актів.
2. Досягнення згоди з їх приводу між суб’єктами правовідносин.
Ілюстрацією до питань прав і обов’язків суб’єктів правовідносин у сфері медицини може служити стан справ у трансплантології, де суб’єктами правовідносин є донори, реципієнти і лікувальні установи. Акцент у цьому аспекті робиться на правове забезпечення донорів і реципієнтів, охорону їх законних інтересів, дотримання законності проведення трансплантації. У загальному вигляді важливість визначення складу правовідносин при наданні медичної допомоги не викликає сумнівів, оскільки завдяки такому підходу можливе якісне опрацювання юридичної регламентації питань у сфері охорони здоров’я.
— Важливу роль у розумінні суті медичних правовідносин відіграють передумови їх виникнення. Серед передумов виникнення медичних правовідносин необхідно виокремити:
— норму права, в якій закріплюється теоретична модель можливих правовідносин;
— суб’єктів права з їх правосуб’єктністю;
— юридичні факти.
Особливе значення мають юридичні факти, що є тими життєвими обставинами, з якими пов’язано виникнення, зміна або припинення правових відносин.
Юридичний факт у сфері надання медичної допомоги — це повні життєві обставини, з якими норми права пов’язують виникнення, зміну або припинення правовідносин у сфері медичної діяльності.
Юридичні факти поділяються за їх зв’язком з індивідуальною волею суб’єкта на дві групи:
— події — це юридичні факти, що відбуваються незалежно від волі людини (наприклад, надходження особи до лікувальної установи в безсвідомому стані);
— дії — це такі факти, настання яких залежить від волі і свідомості людей (наприклад, згода особи на оперативне втручання).
У свою чергу дії можуть бути правомірними, що відповідають приписам норм права (класичний приклад надання медичної допомоги, заснований на зверненні пацієнта до лікувальної установи відповідно до норм чинного законодавства) і неправомірними, що не відповідають приписам правових норм (протизаконне вилучення органу або тканини для трансплантації).
Нерідко виникають ситуації, коли для виникнення, зміни або припинення правовідносин у галузі медичної діяльності необхідне поєднання декількох юридично значущих обставин – фактичний склад. Наприклад, за наявності звернення громадянина по медичну допомогу лікувальна установа повинна спеціалізуватися на наданні саме такого виду медичної допомоги (виключення – надання невідкладної медичної допомоги). Лікар у процесі діагностики повинен встановити наявність захворювання у громадянина і необхідність проведення лікування. У загальному вигляді юридичні факти є найбільш істотними передумовами виникнення правовідносин у сфері медичної діяльності.
Варто зазначити, що у сфері медичної діяльності існують також юридичні презумпції, тобто припущення про існування юридичних фактів, що викликали настання певних юридичних наслідків. Самі по собі не будучи юридичними фактами, вони можуть породжувати правові відносини. Як приклад можна навести презумпцію сумлінності медичного працівника при виконанні своїх професійних обов’язків. При цьому така юридична презумпція тісно пов’язана із забезпеченням інформованості і компетентності пацієнта перед ухваленням рішення про згоду на медичне втручання
3. Система і джерела медичного права
Виділяючи медичне право як комплексну галузь права, важливо визначити і охарактеризувати його систему і джерела. Це важливо як в учбових, так і в практичних цілях, оскільки дає можливість більш якісного вивчення медичного права і системного його сприйняття. Наявність системи медичного права дозволяє законодавцям при ухваленні нормативно-правового акта, присвяченого регулюванню того або іншого напряму медичної діяльності, ефективно поєднувати положення цих правових документів із вже існуючою юридичною базою. Система медичного права також знижує вірогідність для посадових осіб сфери охорони здоров’я, що володіють адміністративно-розпорядними функціями, ухвалювання неправомірних соціально-економічних рішень. Будучи такою, що об’єктивно існує, система медичного права надає можливість аналізувати її внутрішню будову, складові частини.
Система медичного права — це його внутрішня будова.
Медичне право існує в трьох вимірах:
1. як комплексна галузь права;
2. як учбова дисципліна;
3. як частина правової науки.
Виходячи з такого підходу питання про систему доцільно розглянути стосовно кожної з них. Так, система медичного права як галузі права складається з таких елементів:
— норми медичного права;
— інститути медичного права;
— підгалузі медичного права.
Такий розподіл пов’язаний із розглядом внутрішньої структури медичного права за принципом: “від меншого до більшого”, тобто від най дрібнішої частини (норма медичного права) до більшої (інститут і підгалузь), які вже в своїй сукупності і утворюють медичне право як галузь права.
Первинний елемент системи медичного права – норма медичного права, будучи структурним елементом системи права, є загальнообов’язковим правилом поведінки, призначеним для врегулювання медичних правовідносин і забезпеченим силою державного примусу. До особливостей медичного права слід віднести ту обставину, що медичні правовідносини врегульовуються нормами різних галузей права: кримінального, цивільного, адміністративного й ін. Наприклад, питання здійснення примусових заходів медичного характеру врегульовані за допомогою норм кримінального права. Взаємовідносини пацієнта і приватної лікувальної установи при укладенні договору на надання медичної допомоги регламентуються нормами цивільного права.
Інститут медичного права — це структурний елемент системи права, що є сукупністю правових норм, регулюючих певний вид однорідних суспільних відносин у сфері медичної діяльності.
До основних інститутів медичного права належать: управління у сфері охорони здоров’я, лікувально-профілактична допомога населенню, забезпечення лікарськими засобами, надання платних медичних послуг та ін.
Підгалузь медичного права — це структурний елемент системи права, що є відособленою частиною галузі права, яка регулює якісно однорідні групи суспільних відносин.
Серед підгалузей медичного права виділяються права населення в галузі охорони здоров’я, гарантії здійснення медико-соціальної допомоги громадянам, медична експертиза та ін.
Розглядаючи систему медичного права як учбову дисципліну, необхідно сказати про важливість внутрішньої будови медичного права з позицій освітнього процесу. За цим критерієм система медичного права включає загальну і особливу частини. Загальна частина включає норми, що мають значення для всіх інститутів і підгалузей медичного права. Це норми, регулюючі:
— організацію охорони здоров’я населення України;
— права людини в галузі охорони здоров’я;
— захист прав пацієнтів та ін.
У свою чергу особлива частина медичного права включає велику кількість інститутів, кожен з яких присвячений регулюванню певного різновиду суспільних відносин. До них належать:
— правове забезпечення медичної діяльності по плануванню сім’ї і регулюванню репродуктивної функції людини;
— юридична регламентація надання платних медичних послуг;
— юридичні аспекти надання психіатричної допомоги;
— дефекти надання медичної допомоги: юридична кваліфікація та ін.
І, нарешті, система медичного права як частина правової науки включає складові елементи медичного права, які піддаються науковому осмисленню з метою якнайповнішого та всебічного вирішення завдань, які стоять перед ученими. Система медичного права як частина правової науки включає такі основні напрями:
— теоретико-правові основи медичного права як комплексної галузі українського права;
— співвідношення і взаємодія медичного права з іншими галузями права;
— пошук оптимальних шляхів регламентації нових напрямів медичної діяльності;
— вдосконалення освітніх програм у галузі юридичної освіти та ін.
Таким чином, систему медичного права необхідно розглядати з позицій окремої галузі права, учбової дисципліни і частини правової науки. Саме таке, комплексне сприйняття, дозволяє більш глибоко пізнати ключові аспекти медичного права, досліджувати його складові елементи.
Розглядаючи систему медичного права, вельми важливо орієнтуватися в джерелах цієї галузі права. Під джерелом права (у теорії права нерідко нарівні з цим терміном уживається поняття “форма права”) в загальнотеоретичному сенсі розуміють спосіб закріплення правових норм. Історично виділяють декілька джерел права. Це нормативно-правовий акт, правовий звичай, юридичний прецедент і нормативний договір. На сьогоднішній день найбільш поширеним джерелом є нормативно-правовий акт, який і буде далі показаний як основне джерело медичного права. В аспекті вивчення юридичної регламентації медичної діяльності необхідно відмітити, що джерела медичного права — це спосіб зовнішнього закріплення правових норм, регулюючих суспільні відносини у сфері медичної діяльності. З позицій сучасного розвитку правової науки можна виділити такі особливості джерел медичного права:
1. наявність в Конституції України положень, присвячених загальним питанням регламентації медичної діяльності (ст. 49);
2. існування загального нормативно-правового акта у сфері медичної діяльності – Основ законодавства України про охорону здоров’я від 19 листопада 1992 p.;
3. норми, що регулюють медичні правовідносини, нерідко розташовані в інших галузях права (кримінальне, цивільне, адміністративне й ін.), що пов’язане з розглянутою раніше комплексною природою медичного права.
Слід виділити чотири критерії для класифікації джерел медичного права:
1. Юридична сила.
2. Предмет регулювання.
3. Характер правового регулювання.
4. Сфера дії.
Відповідно до першого критерію (юридична сила) джерела медичного права діляться на закони і підзаконні акти. Закони у сфері медичного права – це нормативно-правові акти, що характеризуються вищою юридичною силою і що приймаються в установленому порядку по найбільш важливих питаннях медичної діяльності найвищим органом законодавчої влади України. Як приклади можна навести Закон України від 4 квітня 1996 р. № 123/96-ВР “Про лікарські засоби”, Закон України від 24 лютого 1994 р. Л® 4004-ХІІ “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення”, а також Закон України від 6 квітня 2000 p. № 1645-11І “Про захист населення від інфекційних хвороб”.
Підзаконні акти у сфері медичного права — це акти, що приймаються на основі й у виконання законів України Президентом України, різними державними органами і органами місцевого самоврядування (Кабінетом Міністрів України, Міністерством охорони здоров’я України, органами управління охорони здоров’я на місцях, обласними радами тощо). Наведено приклади підзаконних актів як джерела медичного права:
— Указ Президента України від 6 грудня 2005р. № 1694/2005 “Про невідкладні заходи щодо реформування системи охорони здоров’я населення”;
— Постанова Кабінету Міністрів України від 31 березня 2004 р. № 411 “Про затвердження Положення про Державний реєстр лікарських засобів”;
— Наказ Міністерства охорони здоров’я України від 2 вересня 2005 р. № 441 “Про затвердження Переліку лікарських засобів, дозволених для застосування в Україні, які відпускаються без рецептів з аптек та їх структурних підрозділів”;
— Розпорядження Київської обласної державної адміністрації від 20 липня 2005 p. N? 408 “Про проект Київської обласної комплексної програми розвитку сімейної медицини на 2005-2007 роки”.
Загальне правило в структурі джерел права, яке діє також і в системі медичного права, полягає в тому, що закон за юридичною силою завжди більш значущий, ніж підзаконний акт. У разі виникнення суперечностей між положеннями закону і підзаконного акта по одному і тому ж питанню – діє закон.
Залежно від предмету регулювання джерела медичного права можуть бути загальні і спеціальні. Загальні характеризуються тим, що предмет їх регулювання достатньо широкий і охоплює як медичні правовідносини, так і правовідносини з інших галузей права. Це перш за все Конституція України, Цивільний кодекс України, Кримінальний кодекс України тощо. У свою чергу спеціальні джерела медичного права – це нормативно-правові акти, присвячені виключно питанням регулювання суспільних відносин у сфері медичної діяльності. Як приклади можна навести Закон України від 22 лютого 2000 p. М 1489-111 “Про психіатричну допомогу” або Закон України від 16 липня 1999 р. № 1007-XIV “Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині”.
За характером правового регулювання джерела медичного права можуть бути матеріальні і процесуальні. Нормативно-правові акти матеріального характеру переважно регулюють змістовну сторону медичних правовідносин, тобто права і обов’язки учасників. До такого роду джерел належать Основи законодавства України про охорону здоров’я від 19 листопада 1992 р. № 2801-XII. Якщо ж говорити про джерела медичного права переважно процесуального характеру, то це акти, які регулюють порядок діяльності зі здійснення і захисту норм матеріального права, тобто визначають порядок, процедури здійснення тих або інших значущих для медичної діяльності явищ. Як приклад джерела медичного права з переважно процесуальним характером можна навести Наказ Державного комітету У країни з питань регуляторної політики та підприємництва, Міністерства охорони здоров’я від 16 лютого 2001 № 38/63 “Про затвердження Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з переробки донорської крові та її компонентів, виготовлення з них препаратів, господарської діяльності з медичної практики та проведення дезінфекційних, дезінсекційних, дератизаційних робіт”, яке визначило порядок ліцензування медичної діяльності, здійснюваної на території України юридичними особами та індивідуальними підприємцями.
І, нарешті, залежно від сфери дії джерела медичного права можуть бути:
— загальнодержавні (нормативні акти Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, центральних органів виконавчої влади тощо);
— республіканські (Автономна Республіка Крим);
— місцеві.
Перші діють на всій території України, другі і треті – тільки на певній території України. Закон України від 5 липня 2001 року N° 2586-ІІІ “Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз” — приклад загальнодержавного джерела медичного права. В той же час Розпорядження Київської міської державної адміністрації від 04 жовтня 2005 р. “Про організацію профілактичних заходів щодо захисту населення м. Києва від захворювань на грип, пташиний грип та інших гострих респіраторних захворювань” – один з варіантів місцевих джерел медичного права.
4. Законодавство України про охорону здоров’я: сучасний стан і перспективи розвитку
Починаючи з 1991 року, в Україні почались радикальні перетворення в усіх сферах державного і суспільного життя, які, звичайно, не могли не торкатись охорони здоров’я. Українська охорона здоров’я потребує докорінних та виважених змін, які необхідно спрямувати на збереження і зміцнення життя й здоров’я населення і створення належних умов для реалізації конституційного права на охорону здоров’я у нашій державі. В умовах формування правової соціальної держави реалізація політики держави, що спрямована на охорону здоров’я населення і реформування системи охорони здоров’я, можлива лише шляхом прийняття належної нормативно-правової бази. Як зазначає Ю. Шемшученко, правовою є держава, яка функціонує на засадах верховенства права і закону, де реально забезпечуються права і свободи людини і громадянина, а також за наявності у неї високоякісного законодавства. На думку М. Герасименка, без відповідного правового забезпечення, без розробки фундаментальних законів, що визначають принципи діяльності національної системи охорони здоров’я, будь-яка реформа залишиться лише благим наміром.
З метою аналізу законодавчого забезпечення охорони здоров’я в Україні доцільно детально розглянути закони, норми яких закріплюють, регулюють і захищають право людини на охорону здоров’я.
Конституція України є головним джерелом і стоїть в авангарді нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини у сфері охорони здоров’я, у тому числі надання медичної допомоги. Конституційні норми створюють правову основу статусу особи у сфері охорони здоров’я. І ця основа включає не лише закріплення відповідного права, але і засобів його забезпечення, що має держава у своєму розпорядженні і закладені у політичній та економічній системах, а також його соціальній основі.
Стаття 49 Конституції України присвячена охороні здоров’я і медичній допомозі, у якій закріплено право кожного на охорону здоров’я, медичну допомогу і медичне страхування. Ця норма відобразила вимоги всесвітніх і регіональних міжнародно-правових стандартів у сфері охорони здоров’я. Крім цієї статті є ще й інші конституційні норми, які у тій чи іншій мірі стосуються охорони здоров’я та акумулюють кращі зразки міжнародно-правових актів з прав людини. Проблеми, з якими зіткнулась Україна на сучасному етапі, – це ефективність функціонування інституту прав людини і громадянина та можливість реалізувати ті права, що гарантовані насамперед Конституцією. Як зазначає П. Стецюк, значна частина проголошених прав і свобод не може бути реалізована громадянами України у повній мірі, а окремі права і свободи майже є неможливими у своїй реалізації в Україні, враховуючи реальний економічний та екологічний стан держави. Імплементація у закони України, у тому числі в Основи законодавства України про охорону здоров’я, вимог норми ст. 49 Конституції України не гарантує того, що право жителя України на охорону здоров’я буде реалізовано повною мірою. Але варто погодитись з думкою JI. Деркач, що Конституція країни – це фундамент, на якому рано чи пізно буде збудовано те, чого ми прагнемо, про що мріємо й обов’язково матимемо такий рівень охорони здоров’я населення, який передбачено Основним Законом України.
Конституція України 1996 року на основі демократичних принципів розвитку ринкових відносин закріпила у численних статтях права людини у сфері охорони здоров’я, джерела фінансування, компетенцію різних органів державної влади і місцевого самоврядування тощо. Конституційні основи знаходять своє конкретне втілення у різних сферах суспільного життя, що розвиваються під регулятивним впливом всієї правової системи суспільства. Засоби забезпечення права людини на охорону здоров’я, що закріплюються у Конституції України, отримують у відповідних конституційних нормах узагальнене політико-правове вираження. Це своєрідний мотор, що призводить у рух весь механізм практичної реалізації права на охорону здоров’я.
Конституційні норми, які проголошують людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю, права і свободи невідчужуваними і непорушними, у тому числі у сфері охорони здоров’я, отримують предметно-юридичне втілення у всій національній системі права. Тому доречно розглянути регулювання охорони здоров’я на рівні інших законів.
Серед законів особливе місце займає Цивільний кодекс України від 16 січня 2003року, що вперше на такому рівні закріплює низку важливих прав людини у сфері охорони здоров’я, зокрема, право на охорону здоров’я (ст. 283), медичну допомогу (ст. 284), медичну інформацію (ст. 285), медичну таємницю (ст. 286).
Важливим регулятором відносин у сфері охорони здоров’я серед галузевого законодавства є норми адміністративного права, які регулюють організаційно-управлінські процеси в охороні здоров’я. Державне регулювання у сфері охорони здоров’я має свої специфічні ознаки, що обумовлені першочерговим соціально-економічним значенням охорони здоров’я, що становить фундамент соціальної політики держави, значною кількістю об’єктів управління, відомчою нормотворчістю, а також фаховими та кваліфікаційними особливостями управлінського персоналу. Вихідним в адміністративно-правовому статусі закладу охорони здоров’я є їх взаємовідносини з вищестоящими органами виконавчої влади. Спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі охорони здоров’я є Міністерство охорони здоров’я України, правовий статус якого визначається Положенням про Міністерство охорони здоров’я України, що затверджено Постановою Кабінету Міністрів України від 2 листопада 2006 р. N° 1542.
Заклади охорони здоров’я створюються підприємствами, установами й організаціями різних форм власності, а також приватними особами за наявності необхідної матеріально-технічної бази і кваліфікованих фахівців. Заклади охорони здоров’я незалежно від форми власності повинні отримати ліцензію на право здійснення медичної практики, яка видається Міністерством охорони здоров’я на три роки і діє на всій території України. Заклади охорони здоров’я підлягають акредитації незалежно від форми власності, яка проводиться один раз на три роки Головною акредитаційною комісією при МОЗ та акредитаційними комісіями на місцях.
Адміністративним правом передбачаються певні обов’язки громадян, що пов’язані з наданням медичної допомоги, із забезпеченням санітарно-епідеміологічного благополуччя тощо. Наприклад, певні категорії населення повинні проходити профілактичні медичні огляди (ст. 31 Основ законодавства України про охорону здоров’я); у певних законодавчо визначених випадках необхідно провести обов’язкові медичні огляди, профілактичні щеплення, лікувальні та карантинні заходи (ст. ЗО Основ) тощо.
Закон України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” від 24 лютого 1994 року, Положення про державний санітарно-епідеміологічний нагляд в Україні від 22 червня 1999 року та інші нормативно-правові акти регулюють питання щодо основних завдань та порядку здійснення державного санітарно-епідеміологічного нагляду, функціонування державної санітарно-епідеміологічної служби тощо. Завданням такого нагляду є забезпечення профілактики захворювань людей шляхом попередження, виявлення і припинення порушень санітарного законодавства України. В ст. 1 Закону У країни “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” санітарне та епідемічне благополуччя населення визначається як стан здоров’я населення і середовища життєдіяльності людини, при якому показники захворюваності перебувають на усталеному рівні для цієї території, умови проживання сприятливі для населення, а параметри факторів середовища життєдіяльності знаходяться у межах, що визначені санітарними нормами.
Адміністративна відповідальність передбачена за порушення вимог законодавства про працю та про охорону праці (ст. 41 Кодексу про адміністративні правопорушення України), за порушення санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм (ст. 42 Кодексу про адміністративні правопорушення України), за ухилення від медичного огляду чи медичного обстеження (ст. 44і Кодексу про адміністративні правопорушення України), за ухилення від обстеження і профілактичного лікування осіб, хворих на венеричну хворобу (ст. 45 Кодексу про адміністративні правопорушення України), за умисне приховування джерела зараження венеричною хворобою (ст. 46 Кодексу про адміністративні правопорушення України) тощо. Ці норми прямо чи опосередковано мають за мету охорону здоров’я населення.
Бюджетний кодекс України від 21 червня 2001 року у главі 14 регулює питання розмежування видатків між бюджетами. Стаття 87 Бюджетного кодексу закріплює видатки, що здійснюються з Державного бюджету, де у п. 8 передбачено видатки на охорону здоров’я, а саме: на первинну медико-санітарну, амбулаторно-поліклінічну та стаціонарну допомогу, санітарно-реабілітаційну допомогу, спеціалізовану і високоспеціалізовану амбулаторно-профілактичну та стаціонарну допомогу, санітарно-епідеміологічний нагляд та інші програми у галузі охорони здоров’я. Видатки з місцевих бюджетів визначені у ст.ст. 88-90 Бюджетного кодексу, зокрема, на первинну медико-санітарну, амбулаторно-поліклінічну та стаціонарну допомогу, програми медико-санітарної освіти, санаторно-курортну допомогу тощо.
Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року містить численний перелік складів злочину, що безпосередньо чи опосередковано пов’язані з охороною здоров’я, у тому числі наданням медичної допомоги. Одним з ключових розділів Кримінального кодексу у цьому контексті є розділ II “Злочини проти життя та здоров’я особи”, у якому вміщено, зокрема, такі склади злочинів, що пов’язані із зараженням вірусом імунодефіциту людини чи іншою невиліковною інфекційною хворобою (ст.ст. 130-133 КК України); неналежним наданням чи ненаданням у встановленому порядку медичної допомоги (ст.ст. 139, 140 КК України), порушенням встановленого порядку проведення медичного втручання (ст.ст. 134, 138, 141-145 КК України). Окрім цього, розділ XIV, що спеціально присвячений примусовим заходам медичного характеру та примусовому лікуванню, закріплює поняття, мету, види, осіб, до яких застосовуються примусові заходи медичного характеру, продовження, зміну або припинення застосування таких заходів, а також підстави застосування примусового лікування.
До Особливої частини Кримінального кодексу включено поряд з розділом II “Злочини проти життя та здоров’я особи” й інші розділи, склади злочину яких безпосередньо стосуються охорони здоров’я. Зокрема, розділ III “Злочини проти волі, честі та гідності особи” (ст. 151), розділ IV закріплює норми, що передбачають злочини проти статевої свободи та статевої недоторканності особи.
Крім цього, Кримінальний кодекс України містить низку норм, які передбачають склади злочинів, що опосередковано покликані забезпечити право людини на охорону здоров’я, зокрема розділ VIII “Злочини проти довкілля”, розділ IX “Злочини проти громадської безпеки”, розділ X “Злочини проти безпеки виробництва”, розділ XI “Злочини проти безпеки руху та експлуатації транспорту”, розділ XII “Злочини проти громадського порядку та моральності”, а також розділ XIII “Злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів та інші злочини проти здоров’я населення”. Також не можна не вказати у цьому переліку норми розділу XX “Злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку”, які також покликані захищати право людини на охорону здоров’я.
Кримінально-процесуальний кодекс України визначає, наприклад, порядок застосування примусових заходів медичного характеру (глава 39), порядок проведення експертизи та окремих слідчих дій із залученням судово-медичного експерта або лікаря із дотриманням вимог щодо їх безпечності для здоров’я (ст. 227, 491) тощо. Дуже цікавою є стаття Кримінально-процесуального кодексу, яка пов’язана із проблематикою імунітету свідка, розголошення медичної таємниці (ст. 65).
Кримінально-виконавчий кодекс України закріплює норму, згідно якої засуджені користуються всіма правами людини і громадянина, окрім винятків, передбачених чинним законодавством. Серед них у ст. 8 гарантується право на охорону здоров’я. Охорона здоров’я забезпечується системою медико-санітарних та оздоровчо-профілактичних заходів, а також поєднанням безоплатних і платних форм медичної допомоги. Засуджені до позбавлення волі з-поміж інших прав мають право отримувати медичну допомогу і лікування, у тому числі платні медичні послуги за рахунок особистих грошових коштів чи коштів рідних і близьких. Медико-санітарне забезпечення засуджених до позбавлення волі реалізується через організацію необхідних лікувально-профілактичних закладів, для лікування засуджених, які хворіють на активну форму туберкульозу – заклади на правах лікувальних, а для спостереження і лікування інфекційних хворих – інфекційні ізолятори відповідно до ст. 116 Кримінально-виконавчого кодексу. Для засуджених осіб також гарантуються необхідні житлові умови, що відповідають правилам санітарії і гігієни, харчування, яке забезпечує нормальну життєдіяльність організму тощо.
Захист прав споживачів, у тому числі й споживачів, які придбавають, замовляють або використовують товари (роботи, послуги) у сфері охорони здоров’я має виключне значення. Споживачі, згідно з Господарським кодексом від 16 січня 2003року, Законом України “Про захист прав споживачів” від 12 травня 1991 року ), мають право на державний захист своїх прав, належну якість товарів (робіт, послуг), безпеку товарів (робіт, послуг), відшкодування збитків, завданих товарами (роботами, послугами) неналежної якості, а також шкоди, заподіяної небезпечними для життя і здоров’я товарами (роботами, послугами). Держава має конституційно забезпечити рівні можливості для реалізації прав людини, захищаючи її права як споживача. Соціально-економічний аспект проблем має вирішуватись з урахуванням інтересів і потреб споживачів. Держава повинна сприяти забезпеченню рівня споживання населення, достатнього для підтримки здоров’я і життєздатності, гарантування безпеки продукції, захисту від несумлінного продавця, виконавця робіт, послуг тощо.
Право на охорону здоров’я відображається також і в нормативно-правових актах інших галузей. Зокрема, Кодекс законів про працю України містить норми, які регулюють робочий час і час відпочинку (ст. 50-84 КЗпП), норми про охорону праці, у тому числі передбачається створення безпечних і нешкідливих умов праці, видача молока і лікувально-профілактичного харчування, обов’язкові медичні огляди працівників певних категорій, переведення на легшу роботу за станом здоров’я тощо. У Кодексі також регламентується праця жінок, зокрема визначено роботи, на яких забороняється застосування праці жінок; передбачено переведення вагітних жінок на підставі медичного висновку на іншу роботу, яка є легшою і виключає вплив несприятливих виробничих факторів; надання вагітним жінкам і жінкам, які мають дітей віком до чотирнадцяти років, путівок до санаторіїв і будинків відпочинку. Також у Кодексі визначено умови праці молоді, зокрема вік, з якого допускається прийняття на роботу; медичні огляди осіб молодших вісімнадцяти років; роботи, на яких забороняється застосування праці осіб молодших вісімнадцяти років й інше. Всі ці норми спрямовані на охорону здоров’я осіб, що працюють.
Сімейний кодекс України від 10 січня 2002 року з метою охорони здоров’я встановлює шлюбний вік (ст. 22 СК); визначає осіб, які не можуть перебувати у шлюбі між собою (ст. 26 СК); гарантує державну охорону сім’ї, дитинства, материнства і батьківства (ст. 5 СК) та інше. Особливо цікавою є ст. ЗО Кодексу, яка закріплює обов’язок наречених повідомити один одного про стан свого здоров’я. Держава забезпечує створення умов для медичного обстеження осіб, які заручились. Результати медичного обстеження є таємницею і повідомляються лише нареченим. У ч. 5 цієї ж статті передбачено, що приховання відомостей про стан здоров’я одним з наречених, наслідком чого може стати (стало) порушення фізичного або психічного здоров’я іншого нареченого чи їхніх нащадків, може бути підставою для визнання шлюбу недійсним. Особа, яка відмовилась від шлюбу, зобов’язана відшкодувати другій стороні витрати, що були нею нанесені у зв’язку з приготуваннями до реєстрації шлюбу та весілля, що передбачено ч. З ст. 31 СК, але такі витрати не підлягають відшкодуванню, якщо відмова від шлюбу була викликана прихованням обставин, що мають для того хто вимовився від шлюбу істотне значення, серед яких є тяжка хвороба.
Важливим документом є Закон України “Основи законодавства України про охорону здоров’я” від 19 листопада 1992року (далі – Основи) – нормативний документ, що присвячений регулюванню відносин у сфері охорони здоров’я. Цей закон є своєрідною декларацією прав людини у сфері охорони здоров’я, який визначає правові, організаційні, економічні й соціальні засади охорони здоров’я України і регулює суспільні відносини у цій галузі. Цей документ відображає державну політику у галузі охорони здоров’я, принципи охорони здоров’я, визначає структуру права на охорону здоров’я й обов’язки громадян, встановлює державні гарантії щодо юридичного захисту права на охорону здоров’я, визначає політику світового співтовариства у сфері охорони здоров’я, регулює питання проведення медичної експертизи, закріплює гарантії охорони здоров’я матері і дитини, передбачає основи правового статусу медичних і фармацевтичних працівників та інші питання у цій сфері життєдіяльності. Норми Основ конкретизують, деталізують і розширюють конституційні норми, які у тій чи іншій мірі присвячені охороні здоров’я, у тому числі і ст. 49 Конституції України, що безпосередньо закріплює конституційне право на охорону здоров’я, медичну допомогу і медичне страхування. Основи є свого роду “медичною конституцією” України1, своєрідною підвалиною для всього законодавства про охорону здоров’я. Цей акт був задуманий як фундамент для створення майбутнього законодавства у цій сфері2. Одним з ключових положень цього акту, на нашу думку, є норми, які визначають принципи, тобто основні засади, вихідні ідеї охорони здоров’я, які дають уявлення про ті витоки, на яких стоїть держава суспільство при створенні належних умов для реалізації права людини на охорону здоров’я.
Цей законодавчий акт також передбачає формування державної політики охорони здоров’я, основу якої забезпечує Верховна Рада України. Серед численних заходів, які повинен здійснювати законодавчий орган у цьому напрямі, є затвердження переліку комплексних і цільових загальнодержавних програм охорони здоров’я, що у повній мірі відповідає ч. 2 ст. 49 Конституції України. При розробці та оцінці політики охорони здоров’я необхідно робити акцент на універсальних цінностях галузі (медична етика, відповідальність і професіоналізм медичного персоналу, повага до людської гідності тощо), враховуючи те, що здоров’я є однією з основних потреб і невід’ємним правом людини, а також однією з цілей розвитку суспільства.
Положення ч. З ст. 49 Конституції України щодо доступності для всіх громадян медичного обслуговування відтворено у ст. 4 Основ як один з принципів охорони здоров’я. Ця ж конституційна норма, у якій визначено, що існуюча мережа лікувальних закладів не може бути скорочена та держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності, відображена у ст.ст. 4, 9, 16 Основ. Частина 4 ст. 49 Конституції України знайшла свою конкретизацію у ст. 32 Основ, у якій визначено заходи, яких вживає держава для утвердження здорового способу життя. Питання безоплатності медичної допомоги, яка надається у державних і комунальних закладах охорони здоров’я, що конституційно гарантовано у ч. З ст. 49 Конституції України, в Основах передбачено лише через норму ч. 2 ст. 25, де визначено, що безоплатно надаються медична допомога і соціальне обслуговування особам, які перебувають у важкому матеріальному становищі, загрозливому для їх життя і здоров’я. У ст. 6 Основ передбачено право на кваліфіковану медико- санітарну допомогу, а у ст. 7 закріплено одну з гарантій – надання всім громадянам гарантованого рівня медико-санітарної допомоги в обсязі, що встановлюється Кабінетом Міністрів України, але проблему оплати за надання медичної допомоги у них не визначено. Наприклад, звернемо увагу на ч. З ст. 20 Основ законодавства Російської Федерації про охорону здоров’я громадян від 22 липня 1993 року, що чітко закріплює право громадян на безоплатну медичну допомогу у державній та муніципальній системах охорони здоров’я.
Фінансування охорони здоров’я здійснюється відповідно до ст. 18 Основ за рахунок Державного бюджету України, бюджету Республіки Крим, бюджетів місцевого та регіонального самоврядування, фондів медичного страхування, благодійних фондів і будь-яких інших джерел, не заборонених законодавством. Також передбачено створення і функціонування системи медичного страхування населення. Право кожного на медичне страхування передбачено у ч. 1 ст. 49 Конституції України, крім того, відповідно до Основ законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від 14 січня 1998 року, медичне страхування належить до загальнообов’язкових видів державного соціального страхування. Проте закону, який врегулював би відносини у сфері медичного страхування, сьогодні немає. Такий акт повинен визначити принципи, правові, організаційні та фінансові засади й механізми функціонування загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування в Україні.
З метою врегулювання цього питання в Україні було розроблено кілька законопроектів щодо медичного страхування і фінансування охорони здоров’я, а саме: “Про фінансування охорони здоров’я та медичне страхування” (11.04.2003, автори: народні депутати М. Поліщук, О. Ремарук, Т. Бахтеєва, В. Бондаренко, М. Лобода, М. Сятиня), “Про загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування” (12.12.2003), “Про загальнообов’язкове медичне страхування” (23.01.2004, автори: народні депутати М. Добкін, О. Морозов), “Про загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування” (06.02.2004, автори: народні депутати І. Шурма, П. Кузьменко, Я. Сухий). У 2006 році з’явились два нові законопроекти “Про загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування, підготовлені: а) Сухим Я.М., Денісовою Л.Л., Шевчуком С.В., Мельничуком М.В.; б) Бульбою С.С., Григорович Л.С., Карпуком В.Г., Стасів Л.В.
Ситуація, що склалась в Україні з охороною здоров’я, є однією з найактуальніших і найгостріших. На сьогодні не всі громадяни мають можливість отримувати безоплатну медичну допомогу, яку їм гарантує Конституція України, саме за нестачі власних коштів, оскільки потрібно оплачувати все: ліки, матеріали, госпіталізацію. Вкрай низька оплата праці медичних працівників не забезпечує їм навіть мінімального прожиткового рівня. Таке становище змінило морально-етичне ставлення медичних працівників до хворих, а, відповідно, пацієнтів до медиків. У Рішенні Конституційного Суду України щодо офіційного тлумачення положення ч. З ст. 49 Конституції України “у державних і комунальних закладах медична допомога надається безоплатно” (справа про безоплатну медичну допомогу) від 29 травня 2002 року вказано, що необхідність офіційної інтерпретації обґрунтовується народними депутатами тим, що сьогодні громадяни України фактично не можуть отримати медичну допомогу у державних і комунальних закладах охорони здоров’я, не сплативши власні кошти за ліки, харчування та “необхідні витратні матеріали”. Значна частина населення не спроможна відшкодувати такі витрати, і тому багато громадян змушені відмовитись від відвідування закладів охорони здоров’я.
Аналізуючи цю критичну ситуацію, що склалась в охороні здоров’я, у тому числі з її фінансуванням, науковці і практики намагаються знайти вихід, який би задовольнив потреби всіх верств населення, а особливо малозабезпечених.
Конституційний Суд України у своєму Рішенні щодо відповідності Конституції України (конституційності) Постанови Кабінету Міністрів України “Про затвердження переліку платних послуг, які надаються у державних закладах охорони здоров’я та вищих медичних закладах освіти” (справа про платні медичні послуги) від 25 листопада 1998 року зазначив, що подолати ту кризу, яка склалась з бюджетним фінансуванням охорони здоров’я, можна не за рахунок запровадження практично необмеженого переліку платних медичних послуг, а шляхом зміни концептуального підходу до вирішення цієї проблеми, а також запровадження медичного страхування. У нашій державі помітною стала активізація сил щодо концептуального підходу у вирішенні нагальної проблеми з фінансуванням (п. 2 Концепції розвитку охорони здоров’я населення України від 7 грудня 2000 року, п. З Указу Президента України “Про додаткові заходи щодо поліпшення медичної допомоги населенню України” від 8 серпня 2000 року).
Питання функціонування лікарняних кас як альтернативного джерела фінансування охорони здоров’я, “плюси” і “мінуси” їх діяльності все більше привертають до себе увагу. Лікарняні каси з кожним роком отримують все більше територіальне поширення: від 5 областей у 1999 році до 22 областей у 2002 році. При перевірках діяльності лікарняних кас було виявлено багато недоліків і зауважень. Чинне законодавство не регулює фінансового контролю за їх діяльністю, але з іншого боку – це один з каналів фінансування нашої охорони здоров’я. Керівники лікарняних кас переконані, що у майбутньому навіть за умови впровадження страхової медицини такі каси продовжать своє існування як альтернативне джерело фінансування охорони здоров’я. Навіть Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 29 травня 2002 року (справа про безоплатну медичну допомогу) зазначив, що безоплатність медичної допомоги не виключає можливості через фінансування охорони здоров’я за рахунок розвитку позабюджетних механізмів залучення додаткових коштів, у тому числі і шляхом створення лікарняних кас (фондів, спілок), діяльність яких має регулюватись законом. Враховуючи положення п. 6 ст. 92 Конституції України (“виключно законами України визначається… охорона здоров’я “) і ситуацію, що склалась на практиці з лікарняними касами, наголошуємо на необхідності розробити і прийняти Закон України “Про лікарняні каси”, який би став належним правовим підґрунтям для діяльності таких кас і забезпечив би максимальну прозорість їх функціонування.
Однією з точок зору щодо проблеми фінансування є пропозиція про доцільність залишити на бюджеті таку кількість лікувальних закладів, яка б забезпечила гарантований рівень медичної допомоги, а частину медичних закладів перевести у некомерційні неприбуткові організації з надання медичних послуг, на основі договору з адміністраціями районів чи територіальними органами самоврядування. На думку Н. Болотіної, основний обсяг медичної допомоги має надаватись державними закладами охорони здоров’я, а також може надаватись і на підставі цивільного договору в приватних закладах охорони здоров’я як за рахунок власних коштів, так і за рахунок коштів медичного страхування.
Хочемо зосередити увагу на тому, що відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 29 травня 2002 року (справа про безоплатну медичну допомогу) запровадження обов’язкового державного медичного страхування не суперечитиме конституційному припису “у державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно” лише у тому разі, коли платниками обов’язкових страхових платежів (внесків) будуть організації, установи, підприємства, інші господарюючі суб’єкти, які займаються підприємницькою діяльністю, державні фонди тощо. Стягнення платежів з громадян у системі державного медичного страхування не відповідатиме конституційному положенню, що тлумачиться, оскільки буде однією з форм оплати за надання їм допомоги у державних і комунальних закладах охорони здоров’я. Тому при роботі над проектом Закону України “Про загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування” необхідно чітко дотримуватись положень конституційних норм, у тому числі й ч. З ст. 49 Конституції України.
На нашу думку, на підставі аналізу чинної законодавчої бази та наукових позицій як у національній, так і зарубіжній літературі, доречно, обираючи за критерій систематизації предмет правового регулювання, виділити такі групи законів у сфері охорони здоров’я:
1. надання медичної допомоги;
2. правового статусу пацієнтів;
3. правового статусу медичних і фармацевтичних працівників;
4. фінансування охорони здоров’я;
5. оздоровчо-профілактичної діяльності;
6. забезпечення безпечних умов життєдіяльності;
7. організації та управління охорони здоров’я;
8. біоетики.
Щоб краще зрозуміти потребу в удосконаленні законодавства України про охорону здоров’я і гостру необхідність у заповненні численних прогалин у цій сфері, пропонуємо більш детально розглянути кожну групу законів. При цьому звернемо увагу на ті особливості, що зустрічаються при формуванні нормативно-правової бази у сфері охорони здоров’я у виділених блоках, зокрема, у деяких з них відсутні закони, що безпосередньо повинні врегульовувати суспільні відносини у сфері охорони здоров’я, а, як правило, домінують акти, що опосередковано стосуються даної галузі тощо.
До першої групи відносимо закони, що присвячені наданню медичної допомоги населенню: Закон України “Основи законодавства України про охорону здоров’я” від 19 листопада 1992 року, Закон України “Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині” від 16 липня 1999 року, Закон України “Про донорство крові та її компонентів” від 23 червня 1995 року, Закон України “Про психіатричну допомогу” від 22 лютого 2000 року, Закон України “Про імплантацію електрокардіостимуляторів” від 14 вересня 2000 року, Закон України “Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз” від 5 липня 2001 року, Закон України “Про заборону репродуктивного клонування” від 14 грудня 2004 року тощо.
Друга група законів, яку ми виділили, представлена Законом України “Основи законодавства України про охорону здоров’я” від 19 листопада 1992 року і Законом України “Про захист прав споживачів” від 01 грудня 2005 року. Крім цього розроблено проекти Закону України “Про права пацієнтів в Україні” від 16 січня 2003 року та 21 лютого 2005 року (на сьогодні вже є проекти постанов про відхилення цих законопроектів), метою яких була систематизація і розширення, порівняно з діючим законодавством, прав пацієнтів у нашій державі, а також закріплення юридичних гарантій їх забезпечення. Досліджуючи права пацієнтів, що визначені у проектному законодавстві, можемо виділити такі тенденції, що намітились у вітчизняній законопроектній практиці, як: розширення переліку прав пацієнтів, інколи невиправдана їх деталізація, не у повній мірі відповідність проектного законодавства чинній вітчизняній нормативній базі, необхідність подальшого вивчення та врахування при розробці і прийнятті національних нормативно-правових актів у даній галузі міжнародно-правових стандартів у сфері охорони здоров’я. На сьогодні Комітет Верховної Ради України з охорони здоров’я розробив Концепцію законодавчого забезпечення охорони здоров’я на 2006 – 2011 роки, у якій передбачено підготовку законопроекту “Про правовий статус пацієнтів в Україні”.
Ситуація із законами, які б мали входити до третьої група, викликає особливе занепокоєння, оскільки актів, безпосередньо присвячених питанням правового статусу медичних і фармацевтичних працівників, у нашій державі немає. На сьогодні ці питання врегульовані в Основах законодавства України про охорону здоров’я (розділ X), частково окремі аспекти регламентовані у спеціальних законах (розділ V Закону України “Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення”, ст.ст. 27-29 Закону України “Про психіатричну допомогу” тощо) і в підзаконних актах, що є неприпустимим. У Російській Федерації розроблено проект закону “Про права і соціальний захист медичних працівників” . У Концепції законодавчого забезпечення охорони здоров’я на 2006 – 2011 роки передбачено підготовку законопроекту “Про правовий статус та гарантії діяльності медичних і фармацевтичних працівників в Україні”.
До четвертої групи відносимо закони, що регулюють дуже складне питання у сфері охорони здоров’я в Україні – фінансування охорони здоров’я. У чинному законодавстві це питання частково регулюється Основами законодавства України про охорону здоров’я від 19 листопада 1992 року, Бюджетним кодексом від 21 червня 2001 року, Законом України “Про страхування” від 7 березня 1996 року, Основами законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від 14 січня 1998 року, Законом України “Про Державний бюджет” від 12 грудня 2005 року.
У нашій державі розроблено численні законопроекти, що безпосередньо присвячені фінансуванню охорони здоров’я, зокрема проект Закону України “Про фінансування охорони здоров’я” та проекти Закону України “Про загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування”, короткий аналіз яких було проведено вище. Нещодавно було розроблено і зареєстровано у Верховній Раді України 19.09.2006 проект Закону України “Про фінансування охорони здоров’я та медичне страхування”. Як бачимо, увага законодавця спрямовується на неухильне виконання положень Рішення Конституційного Суду України (справа про безоплатну медичну допомогу) від 29.05.2002 року, яке передбачає, що питання медичного страхування повинно регулюватися виключно законом. Тому на сьогодні перед Верховною Радою України постає дуже складне і важливе завдання, що вплине на реформування охорони здоров’я України у цілому – створення належної правової основи для запровадження обов’язкового державного медичного страхування. Це має бути виважена робота, що базується на медико-правовій доктрині, врахуванні міжнародно-правових стандартів у сфері охорони здоров’я, яка спрямовується на прийняття такого законодавства, яке максимально забезпечить конституційне право людини на охорону здоров’я.
До наступної, п’ятої групи законів, що покликані регулювати оздоровчо-профілактичну діяльність, належать Закони України “Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення” від 12 грудня 1991 року, Закон України “Про фізичну культуру і спорт” від 24 грудня 1993 року, Закон України “Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів” від 15 лютого 1995 року, Закон України “Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів” від 19 грудня 1995 року, Закон України “Про захист населення від інфекційних хвороб” від 6 квітня 2000 року, Закон України “Про курорти” від 5 жовтня 2000 року, Закон України “Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз” від 5 липня 2001 року.
Шоста група представлена законами, які забезпечують безпечні умови життєдіяльності, а саме: Закон України “Про охорону навколишнього природного середовища” від 25 червня 1991 року, Закон України “Про охорону атмосферного повітря” від 16 жовтня 1992 року, Закон України “Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини” від 23 грудня 1997 року, Закон України “Про захист людини від впливу іонізуючого випромінювання” від 14 січня 1998 року, Закон України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” від 7 лютого 2002 року тощо.
Регулювання питань організації й управління охорони здоров’я (сьома група) знайшло своє відображення в одному з чинних законів – Законі України “Про лікарські засоби” від 4 квітня 1996 року, що регулює правовідносини, пов’язані зі створенням, реєстрацією, виробництвом, контролем якості та реалізацією лікарських засобів, визначає права та обов’язки підприємств, установ, організацій і громадян, а також повноваження у цій сфері органів державної виконавчої влади і посадових осіб.
Хочемо окремо звернути увагу на регулювання експертної діяльності в Україні. Питання експертизи, що частково стосується й охорони здоров’я, врегульоване у Законі України “Про судову експертизу” від 25 лютого 1994 року. У розділі IX “Медична експертиза” Основ законодавства України про охорону здоров’я визначено види медичної експертизи і коротко розкрито їх зміст у статтях, з посиланням на те, що порядок організації і проведення експертиз визначається на рівні підзаконних актів. Можна було б розробити Закон України “Про медичну експертизу в Україні”, який би визначив порядок проведення медико-соціальної експертизи втрати працездатності, військово-лікарської, судово-медичної, психологічної і судово-психіатричної експертиз, що забезпечило б більшу прозорість, об’єктивність їх проведення, а також зменшило б ту численну кількість зловживань, що є на практиці, у процесі їх проведення шляхом встановлення належного контролю за їх здійсненням.
До цієї групи відносимо і Закон України “Про рекламу”, де у розділі III “Особливості рекламування деяких видів продукції” визначено порядок реклами лікарських засобів, виробів медичного призначення, методів профілактики, діагностики і лікування, а також реклами тютюнових виробів та алкогольних напоїв. Спеціального закону з реклами у сфері охорони здоров’я в Україні немає. Для прикладу, у Російській Федерації розроблено проект Закону “Про рекламу медичних послуг, виробів медичного призначення і лікарських засобів”, а також проект Закону “Про обмеження реклами алкоголю і тютюну”. Такий закон на сьогодні є особливо актуальним, оскільки величезна кількість фірм-виробників ліків пропонує свої товари, телебачення і радіо переповнені незліченною кількістю реклами різноманітних товарів (алкоголь, тютюн, лікарські засоби тощо), і тому, щоб допомогти і захистити споживача від недобросовісної та неетичної реклами, встановити вимоги до неї, зокрема до форми розповсюдження, змісту реклами, і необхідно прийняти закони про рекламу у сфері охорони здоров’я, зокрема Закон України “Про рекламу у сфері охорони здоров’я”. З метою врахування усіх особливостей і врегулювання господарської діяльності у галузі охорони здоров’я вважаємо за доцільне прийняти Закон України “Про господарську діяльність у сфері охорони здоров’я”.
Згідно з класифікацією, яку ми запропонували, до восьмої групи повинні належати закони, що регулюють питання біоетики. На сьогодні в Україні розроблено проект Закону України “Про правові основи біоетики й гарантії її забезпечення”, який зареєстрований від 08.06.2005 р. № 7625.
На шляху створення якісної нормативно-правової бази у сфері охорони здоров’я, на нашу думку, зустрічається чимало перепон і труднощів, серед яких виділяємо такі:
а) недостатньо виражена державна політика у сфері охорони здоров’я, у тому числі її законодавчого забезпечення;
б) відсутність науково-обґрунтованої стратегії законотворчої діяльності у сфері охорони здоров’я;
в) низька законотворча активність суб’єктів законодавчої ініціативи;
г) складність проходження законопроектів про охорону здоров’я у Верховній Раді України;
д) незначна кількість спеціалістів, які б мали необхідний обсяг знань як у сфері юриспруденції, так і в медицині;
е) неконсолідованість діяльності представників правової і медичної науки;
є) недостатнє врахування міжнародно-правових стандартів у сфері охорони здоров’я і неефективне використання позитивного зарубіжного досвіду в регулюванні охорони здоров’я;
ж) нечіткість правової бази у сфері охорони здоров’я, законодавчі колізії і проблеми, що виникають на практиці, коли норми різних актів, що регламентують у тій чи іншій мірі охорону здоров’я, суперечать один одному;
з) надмірна розпорошеність норм щодо охорони здоров’я по всьому українському законодавству.
Нормативні акти у сфері охорони здоров’я повинні прийматись з урахуванням попередніх ретельних напрацювань і науково-обґрунтованої концепції законотворення у сфері охорони здоров’я. Перша спроба була зроблена в Україні у 2000 році, коли було розроблено концептуальну модель створення нормативно-правової бази охорони здоров’я, яка базувалась на десяти засадах: конституційний розвиток законодавства; верховенство закону в ієрархії всіх інших нормативно-правових актів; системність правотворчого процесу; юридична сила нормативно-правових актів; предметний розподіл законодавчих актів; динамічність правотворчого процесу; послідовність розміщення нормативно-правових актів; комплексність блоків питань охорони здоров’я; диференціація нормативно-правових актів за їх прямою чи опосередкованою дією; кількісне вираження законотворчого процесу. При реалізації концепції розвитку законодавства про охорону здоров’я потрібно проводити комплексну роботу, яка повинна спрямовуватись на прогнозування необхідності прийняття актів у даний час, на проведення громадських обговорень через засоби масової інформації, круглі столи, конференції і семінари із залученням медиків і правників як науковців, так і практиків, на здійснення наукових досліджень для теоретико-правових напрацювань щодо регламентування проблем охорони здоров’я.
Слабка законодавча ініціатива і складність проходження законопроектів у Верховній Раді – це два боки однієї проблеми. Незважаючи на те, що концептуальна модель створення нормативно-правової бази охорони здоров’я однією з засад передбачає динамічність правотворчого процесу, але на практиці постійно гальмується прийняття законів, що регламентують ключові питання функціонування вітчизняної охорони здоров’я. Тому законопроекти про охорону здоров’я, зокрема про загальнообов’язкове державне медичне страхування, про правовий статус пацієнтів, про фінансування охорони здоров’я тощо не один рік знаходяться на різних стадіях законотворчого процесу, так і не ставши частиною національної правової бази охорони здоров’я.
Особливу увагу варто приділити питанню об’єднання зусиль і знань юристів і медиків для створення належної життєздатної нормативно-правової бази і підвищення ефективності та якості законотворчого процесу. Для цього, вважаємо, доцільним було б створити робочу групу, до якої мали б входити юристи, медики та спеціалісти інших сфер (психологи, філософи, соціологи тощо), основним завданням якої було б якісна робота із законопроектами у сфері охорони здоров’я. Таку робочу групу доречно створити при Комітеті Верховної Ради України з питань охорони здоров’я, яка повинна бути забезпечена державним фінансуванням, підтримкою наукових установ, кафедр провідних навчальних закладів для отримання консультацій та експертних висновків і проводити обговорення законопроектів у медичних і юридичних колах як серед науковців, так і практиків тощо.
Міжнародно-правові стандарти у сфері охорони здоров’я, досвід зарубіжних країн щодо медичного законодавства повинні враховуватись вітчизняним законодавцем при розробці власної нормативно-правової бази. Обов’язково при законотворчій діяльності потрібно враховувати національні особливості, традиції і реалії, не можна сліпо займатись “імпортуванням”) законодавства, яке не завжди може адаптуватись у наших умовах. Але у той же час вивчення міжнародно-правових стандартів і зарубіжного досвіду у цій сфері дасть можливість виділити перспективні напрями для оновлення українського законодавства та реформування охорони здоров’я у цілому.
Одним з пріоритетних напрямів удосконалення законодавства про охорону здоров’я в Україні є систематизація діючої нормативно-правової бази. Правові акти, що регламентують охорону здоров’я громадян, приймаються безсистемно, хаотично, відсутня єдність у підходах до законодавчого забезпечення права на охорону здоров’я, при правотворчому процесі законодавці керуються кон’юнктурними міркуваннями й особистими інтересами, але не потребами і реаліями сьогодення. Такі обставини обумовлюють необхідність комплексного підходу до удосконалення законодавчої бази охорони здоров’я. Створення належної нормативної бази у сфері охорони здоров’я, насамперед законів, – справа творча і нелегка, що потребує знань у галузі охорони здоров’я і медицини, досвіду у сфері законодавчої техніки, відповідального ставлення до справи та усвідомлення тієї відповідальності, яка лягає на плечі розробників медичного законопроекту. Лише закон, який створений за таких умов, зможе бути дієвим, життєздатним і займе важливе місце у системі нормативних актів, що регулюють охорону здоров’я, а також матиме можливість скоординувати й спрямувати усі інші акти на забезпечення життя і здоров’я людей.
Серед шляхів удосконалення і подолання проблемних ситуацій у регулюванні відносин у сфері охорони здоров’я пропонуємо такі основоположні заходи як:
— визначити ключові принципи законодавчої діяльності у сфері охорони здоров’я, які, на нашу думку, мають бути такими:
а) розуміння охорони здоров’я як однієї з головних умов забезпечення національної безпеки. Закон України “Про основи національної безпеки України” від 19 червня 2003 року однією з можливих загроз національним інтересам і національній безпеці України визначає кризу системи охорони здоров’я і соціального захисту населення і, як наслідок, небезпечне погіршення стану здоров’я населення, поширення наркоманії, алкоголізму, соціальних хвороб. У зв’язку з цим всі заходи, щодо забезпечення охорони здоров’я, у тому числі правові, будуть пов’язані з національною безпекою;
б) пріоритет прав і законних інтересів громадян у сфері охорони здоров’я, що випливає з ст. З Конституції України;
в) забезпечення гарантій з боку держави щодо надання безоплатної медичної допомоги у державних і комунальних закладах охорони здоров’я відповідно до ст. 49 Конституції України;
г) наступність у законодавчій роботі, яка полягає у тому, що кожні п’ять років при чергових виборах як правило, оновлюється склад Верховної Ради, а відповідно “нові” законодавці міняють з тих чи інших міркувань план роботи законодавчого органу, у тому числі й пріоритети законотворчості. Тому дуже важливо, щоб витримувалась певна статична лінія у законопроектній і законодавчій діяльності, щоб вона була позбавлена політичного забарвлення й азарту передвиборчих баталій, щоб діяльність новообраних депутатів була спрямована на продовження певної виробленої законотворчої стратегії, у тому числі й у сфері охорони здоров’я;
— ініціювати розроблення і прийняття законів, які б регламентували охорону здоров’я;
— створити базовий документ – Медичний кодекс України, який зможе комплексно врегулювати усі аспекти охорони здоров’я, зокрема надання медичної допомоги. На відміну від поточного законодавства, кодифікація впорядковує значну частину чинного законодавства, як правило, його змінюючи, доповнюючи і перетворюючи.
Актуальність і важливість створення кодифікованого акту — Медичного кодексу України — пояснюється багатьма обставинами, основними з яких є:
1. необхідність комплексного реформування вітчизняної системи охорони здоров’я, у тому числі її законодавчого забезпечення як фундаменту для усіх інших перетворень;
2. відсутність на даний час науково-обґрунтованої концепції законотворчої діяльності у цій сфері;
3. прагнення забезпечити підвищення рівня правової освіти медичних і фармацевтичних працівників;
4. сприяння і допомога юристам при розгляді і вирішенні так званих “медичних” справ;
5. неузгодженість у деяких випадках окремих законів у сфері охорони здоров’я з галузевим законодавством;
6. необхідність чіткої регламентації правового статусу медиків і пацієнтів;
7. потреба правового регулювання різних систем охорони здоров’я (державної, муніципальної, приватної).
На нашу думку, робота ця (тобто щодо створення Медичного кодексу -Авт.) відповідальна, яка потребує залучення спеціалістів і займає досить багато часу. Зазвичай процес кодифікації діючого законодавства відбувається декілька років. Багато розвинутих країн (Австрія, США, Франція, Італія, Іспанія тощо) у своєму національному законодавстві про охорону здоров’я мають так звані медичні чи лікарські кодекси, норми яких регулюють відносини між медиками та їх пацієнтами, а також їх родичами, професійні відносини медиків між собою, з адміністрацією установ охорони здоров’я і державних органів.
У Медичному кодексі необхідно реалізувати вимоги міжнародних стандартів з прав людини, щодо охорони здоров’я, зокрема надання медичної допомоги, оскільки саме він у подальшому стане міцною опорою медичного права України – галузі права, що починає невпинно розвиватись й у нашій державі.
Медичний кодекс – це “дороговказ” для медичних працівників, пацієнтів і правників. По-перше, він буде гарантією для пацієнтів, оскільки у разі порушення медиками правових норм, що забезпечують їх права у сфері охорони здоров’я, пацієнти отримають належний захист; по-друге, цей акт – це “щит” для медичних працівників, оскільки у ньому буде закріплено юридичні основи діяльності медиків, які повинні ці знання при потребі використовувати на практиці; по-третє, даний нормативний документ буде “надійним помічником” для юристів при вирішенні “медичних справ”. На нашу думку, Медичний кодекс повинен включати норми, які врегулювали б суспільні відносини у сфері надання медичної допомоги, а всі інші відносини у сфері охорони здоров’я повинні регламентуватись у інших нормативно-правових актах. Кодекс повинен бути спрямований на детальне і всебічне регулювання цих суспільних відносин, і необхідно виключити або скоротити до мінімуму можливість наявності тих напрямів медичної діяльності, які б не знайшли регулювання у цьому акті. Не виключаємо також ситуації, коли виникне потреба врегулювати деякі аспекти надання медичної допомоги в окремих законах, оскільки кодекс повинен містити норми, що регулюють найбільш важливі та істотні питання організації і здійснення такої допомоги.
Визначаючи загальні риси Медичного кодексу та його структури, хочемо вказати на ті особливості, що повинні, на наш погляд, знайти своє відображення у ньому, зокрема:
1. Наявність Преамбули, Загальної та Особливої частин;
2. Закріплення норм, які б врегульовували ключові питання надання медичної допомоги;
3. Пріоритет прав і свобод людини у процесі надання медичної допомоги;
4. Врахування міжнародно-правових стандартів з прав людини й охорони здоров’я;
5. Деталізація основоположних конституційних принципів щодо надання медичної допомоги;
6. Узгодженість Кодексу з нормативно-правовими актами інших галузей права;
7. Необхідність врахування розвитку науки і прогресу медицини, з метою забезпечити “довготривале життя” Кодексу;
8. Етична забарвленість більшості норм, що регламентують питання надання медичної допомоги.
Преамбула Кодексу повинна розставити акценти і визначити пріоритети у сфері надання медичної допомоги, відобразити конституційні принципи і врахувати міжнародно-правові стандарти. Кожну частину Кодексу пропонуємо ділити на окремі розділи, які б закріплювали норми, що регулюють однорідні суспільні відносини у сфері надання медичної допомоги (правовий статус пацієнта, біоетичні основи надання медичної допомоги тощо). Загальна частина повинна містити належно розроблений понятійно-термінологічний апарат, межі правового регулювання, завдання Кодексу, принципи біоетики, основи правового статусу пацієнтів і медичних працівників тощо. Особлива частина повинна регулювати питання надання медичної допомоги у різних напрямах медичної діяльності, зокрема стоматологічна справа, хірургічна справа, сімейна медицина, психіатрична допомога, фармацевтична справа, косметологічна справа, гематологічна справа та інші.
Детальний аналіз законодавства про охорону здоров’я, з’ясування його позитивних і негативних аспектів, а також пропозиції щодо удосконалення чинної нормативної бази викривають ті суттєві прогалини і недоліки, що притаманні національному законодавству у цій сфері. Але поступ у законотворчій діяльності, який спостерігається в Україні, дає можливість сподіватись, що у нашій державі поступово і виважено буде створено якісну нормативно-правову базу, яка буде запорукою успіху всіх інших реформ у системі охорони здоров’я.
5. Міжнародні нормативно-правові акти у сфері охорони здоров’я.
Основним напрямком державної політики в реформуванні суспільних
відносин в Україні є європейська інтеграція, тобто досягнення європейських
міжнародно-правових стандартів у всіх сферах суспільногожиття.
Міжнародно-правові стандарти у сфері охорони здоров’я – це зафіксовані
міжнародно-правовими актами принципи й норми, які визначають зміни й обсяг
прав людини у сфері охорони здоров’я і слугують юридичними нормами для
національної політики у цій сфері .
Ознаки стандартів у сфері охорони здоров’я є:
− обґрунтованість з наукової, практичної і технічної точки зору;
− реальність, тобто визначеність обсягу медичної допомоги, конкретність
вимог до якості медичного обслуговування з урахуванням реального стану галузі, а
саме фінансового і кадрового забезпечення, матеріального-технічного ресурсу,
освітнього рівня фахівців тощо;
− надійність, тобто відповідність принципам науково обґрунтованої
медичної практики і узгодженість з думкоюбільшості висококваліфікованих лікарів;
− чіткість, конкретність ізрозумілість визначень;
− актуальність, якої можна досягти шляхом періодичного аналізу та
перегляду раніше встановлених стандартів, вироблення механізму забезпечення
або стимулювання виконання чинних стандартів.
Стандарти в охороні здоров’я визначають, як і що діагностувати або лікувати,
як організувати профілактичний огляд, якимповинен бути результат тощо .
Основною метою розробки стандартів в охороніздоров’я є:
1) охорона ізміцнення здоров’я населення;
2) захист прав людини (пацієнта);
3) поліпшення якості життя суспільства за допомогою вдосконалення
діяльності служб охорони здоров’я;
4) розробка законів у сфері охорони здоров’я;
5) забезпечення соціального прогресу .
На основі аналізу міжнародно-правових актів доходимо до висновку, що
структурними елементами права людини на охорону здоров′я як
загальносоціального (природного) права людини є такі можливості:
1) життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд і
необхідне соціальне обслуговування, необхідний для підтримання здоров′я:
2) заборона катування чи жорстокого, нелюдського або такого, що
принижує гідність, поводження чи покарання, зокрема, особу не можна без її
вільноїзгоди піддавати медичним чи науковим дослідам;
3) забезпечення зниження рівня мертвонароджуваності та дитячої смерті
й здорового розвитку дитини;
4) поліпшення всіх аспектів гігієни зовнішнього середовища і гігієни
праці у промисловості;
5) запобігання і лікування епідемічних, ендемічних, професійних та
інших хвороб і боротьба з ними;
6) медична допомога;
7) консультативні і просвітницькі послуги;
8) справедливі й сприятливі, безпечні та здорові умови праці;
9) охорона материнства;
10) захист дітей і молоді у сфері охорони здоров′я .
Внаслідок аналізу чинного законодавства, вітчизняної та зарубіжної наукової
літератури доцільно систематизувати закони за предметом правового регулювання і виділити такі групи законів, які стосуються питань:
1) надання медичної допомоги;
2) правового статусу пацієнтів;
3) правового статусу медичних і фармацевтичних працівників;
4) фінансування охорони здоров′я;
5) оздоровчо-профілактичної діяльності;
6) забезпечення безпечних умов дляжиттєдіяльності;
7) організації та управління охороною здоров′я;
8) біоетики .
Джерелами, які визначають міжнародно-правові стандарти у сфері охорони
здоров’я є документи, видані Організацією Об’єднаних Націй, Всесвітньою
організацією охорони здоров’я, Міжнародною організацією праці, Радою Європи і
Європейським Союзом, Всесвітньою і Європейською медичними асоціаціями.
Основними з тих, що безпосередньо стосуються прав людини і охорони
здоров’я, є такі:
– Міжнародна хартія прав людини, яка складається з п’яти документів –
Загальної декларації прав людини (1948 р.), Міжнародного пакту про громадянські
і політичні права (1966 р.), Міжнародного пакту про економічні, соціальні і
культурні права (1966 р.), Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про
громадянські та політичні права (1966 р.) і Другого факультативного протоколу
про відміну смертної кари;
– Конвенція про захист прав людини і основних свобод (1950 р.);
– Конвенція про права дитини (1989 р.);
– Європейська соціальна хартія (1961 р.);
– Європейський кодекс соціального забезпечення (1964 р., переглянутий
1990 року);
– Декларація про розвиток прав пацієнтів у Європі (1994 р.);
– Конвенція про права людини і біомедицину (1997 р.).
Міжнародні документи про охорону здоров’я (переважно Всесвітньої
медичної асоціації, створеної у 1947 р.):
– Міжнародний кодекс медичної етики, прийнятий Генеральною асамблеєю
Всесвітньої медичної асоціації у 1948 р., із змінами і доповненнями 1968, 1983,
1994 рр.;
– Женевська декларація Всесвітньої медичної асоціації, прийнята в 1949 р., із
змінами і доповненнями 1968 і 1983 рр., орієнтована на випускників медичних
вишів – майбутніх лікарів.
– Рекомендації для лікарів, що проводять біомедичні дослідження на людині
(1964 р.);
– Лісабонська декларація про права пацієнтів (1981 р.)53
– Дванадцять принципів надання медичної допомоги у будь-якій системі
охорони здоров’я (1983 р.);
– Рекомендації з надання медичної допомоги у сільській місцевості (1983 р.);
– Заява про використання психотропних засобів ізловживання ними (1983 р.);
– Заява про використання протипіхотних засобів ізловживання ними (1983 р.);
– Заява про свободу контактів міжлікарями (1984 р.);
– Декларація з прав людини і особистої свободимедичних працівників (1985 р.);
– Заява про торгівлю живими органами (1985 р.);
– Декларація про незалежність і професійну свободу лікаря (1986 р.);
– Заява про підготовку медичних кадрів (1986 р.);
– Декларація щодо евтаназії (1987 р.)
– Декларація щодо трансплантації людських органів (1987 р.);
– Мадрідська декларація про професійну автономію і самоуправління лікарів
(1987 р.);
– Декларація прожорстоке ставлення до людей похилого віку і старих (1990 р.);
– Заява про політику у сфері лікування смертельно хворих пацієнтів, які
терплять хронічний біль (1990 р.);
– Заява про недбале ставлення лікарів до своїх обов’язків (1992 р.);
– Заява про професійну відповідальність за якість медичного обслуговування
(1996 р.).
Основні джерела(детальніше)
ОРГАНІЗАЦІЯ ОБ’ЄДНАНИХ НАЦІЙ
Загальна декларація прав людини (ЗДПЛ)
ЗДПЛ не належить до міжнародних договорів, але має великий авторитет. Вона відіграла визначальну роль у формуванні сучасного законодавства про права людини: багато її положень фактично повторюються у міжнародних пактах (див. далі), багато її норм набули статусу звичаєвого міжнародного права, тобто вважаються загальними й незаперечними.
Її основні положення:
стаття 3 (право на життя);
стаття 5 (заборона на застосування тортур або жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження і покарання);
стаття 7 (заборона дискримінації);
стаття 12 (заборона безпідставного втручання в особисте і сімейне життя);
стаття 19 (право на свободу переконань і їх вільне волевиявлення);
стаття 25 (право на достатній життєвий рівень і соціальне забезпечення).
МІЖНАРОДНІ ДОГОВОРИ
Усі сім основних міжнародних договорів про права людини містятьположення, які гарантують захист прав людини в сфері охорони здоров’я. Хоча ці договори є обов’язковими тільки для держав, які їх ратифікували, закріплені в них норми мають сильний моральний і політичний вплив навіть на ті країни, які їх не ратифікували. Багато договорів, наприклад, два міжнародних пакти і Конвенція про права дитини (КПД), було схвалено більшістю країн (а КПД – майже усіма країнами).
Договірні органи, які контролюють виконання міжнародних договорів як офіційні джерела тлумачення законодавчих норм, видали численні загальні коментарі. Наприклад, Комітет з економічних, соціальних і культурних прав (КЕСКП) видав Загальний коментар № 14 до ст. 12 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права (МПЕСКП), в якому право на найвищий досяжний рівень фізичного та психічного здоров’я трактується як право людини ухвалювати рішення стосовно власного здоров’я і власного організму.
Усі договірні органи ведуть моніторинг дотримання договорів через розгляд періодичних національних доповідей, що подаються державами, результатом їх вивчення є прикінцеві зауваги. Більшість договірних органів, у тому числі Комітет з прав людини (КПЛ), Комітет з ліквідації всіх форм дискримінації щодо жінок (Комітет ЛВФДЖ), Комітет проти катувань (Комітет ПК), Комітет з ліквідації расової дискримінації (КЛРД) і Комітет з прав інвалідів (Комітет ПІ), тепер також можуть за певних обставин розглядати індивідуальні скарги, в більшості випадків за умови, що держава ратифікувала відповідний Факультативний протокол до міжнародного договору. В сукупності ці матеріали можуть бути використані для тлумачення міжнародних норм.
Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (МПГПП)
МПГПП, поряд з ЗДПЛ і МПЕСКП, є частиною Міжнародного білля про права. Моніторинг виконання МПГПП провадить КПЛ.
До актуальних для захисту прав пацієнта положень належать такі:
стаття 2 (ч. 1) (заборона дискримінації);
стаття 6 (право на життя);
стаття 7 (заборона катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижуючого гідність поводження чи покарання);
стаття 9 (право на свободу та особисту недоторканність);
стаття 10 (право на гуманне поводження і повагу до гідності, властивої людській особі);
стаття 17 (заборона безпідставного втручання в особисте і сімейне життя);
стаття 19 (ч. 2) (право на свободу поглядів та їх вільневираження);
стаття 26 (рівність перед законом і заборона дискримінації).
Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (МПЕСКП)
Моніторинг виконання МПЕСКП провадить КЕСКП.
Основні положення:
стаття 12 (право на найвищий досяжний рівень фізичного і психічного здоров’я) (див. Загальний коментар № 14).
Спеціальний доповідач щодо права на найвищий досяжний рівень здоров’я – це незалежний експерт (на сьогодні – Ананд Ґровер, що змінив на цьому посту професора Пола Ханта в серпні 2008 р.), якому ООН доручила вивчати способи ефективного дотримання права на найвищий досяжний рівень фізичного і психічного здоров’я. Спеціальний доповідач відвідує країни з візитами, публікує щорічні доповіді й поглиблено досліджує конкретні питання. Наприклад, у вересні 2007 р. спеціальний доповідач опублікував проект рекомендацій для фармацевтичних компаній щодо забезпечення доступності ліків.
До інших актуальних для захисту прав пацієнта положень належать такі:
стаття 2 (ч. 1) (заборона дискримінації);
стаття 10 (ч. 3) (захист сім’ї, материнства, дитинства);
стаття 11 (право на достатній життєвий рівень).
Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (КЛВФДЖ)
Моніторинг виконання Конвенції провадить Комітет ООН з ліквідації всіх форм дискримінації щодо жінок (Комітет ЛВФДЖ).
Основні положення:
стаття 12 (заборона дискримінації щодо жінок у галузі охорони здоров’я);
стаття 14 (п. «b» ч. 2) (право жінок, що проживають у сільських районах, на доступ до відповідного медичного обслуговування).
Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (КЛВФРД)
Моніторинг виконання Конвенції провадить Комітет з ліквідації расової дискримінації (КЛРД).
Основні положення:
стаття 5 (п. «е» ч. 1) (заборона расової дискримінації щодо права на охорону здоров’я та медичну допомогу).
Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання (КПК)
Моніторинг виконання Конвенції провадить Комітет проти катувань. У 2002 р. було ухвалено новий Факультативний протокол до КПК, в якому основну увагу приділено попередженню катувань.
Конвенція про права дитини (КПД)
Виконання Конвенції контролює Комітет з прав дитини. КПД містить широкий спектр гарантій дотримання громадянських, політичних, економічних і культурних прав.
Основні положення:
стаття 24 (право на найвищий досяжний рівень фізичного і психічного здоров’я).
Міжнародна конвенція про захист прав всіх трудящих-мігрантів і членів їхніх сімей (МКМ)
Моніторинг виконання Конвенції провадить Комітет ООН із захисту прав працівників-мігрантів і членів їхніх сімей. МКМ містить широкий спектр гарантій дотримання громадянських, політичних, економічних, соціальних і культурних прав.
Основні положення:
стаття 28 (право на медичну допомогу);
статті 43 і 45 (п. «с» ч. 1) (однакове поводження у сфері медичного обслуговування).
Конвенція про права інвалідів (КПІ)
КПІ стосується осіб зі «стійкими фізичними, психічними, інтелектуальними або сенсорними порушеннями», її мета «полягає в заохоченні, захисті й забезпеченні повного й рівного здійснення всіма інвалідами всіх прав людини й основоположних свобод, а також у заохоЧенні поважання притаманного їм достоїнства». КПІ містить широкий спектр гарантій дотримання громадянських, політичних, економічних, соціальних і культурних прав.
Основні положення:
стаття 25 (право на найбільш досяжний рівень здоров’я);
До інших актуальних для захисту прав пацієнта положень належать такі:
стаття 5 (рівність і недискримінація);
статті 6 і 7 (жінки й діти – інваліди);
стаття 9 (доступність);
стаття 10 (право на життя);
стаття 14 (свобода та особиста недоторканність);
стаття 15 (свобода від катувань і жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання);
стаття 16 (свобода від експлуатації, насильства та наруги);
стаття 17 (захист особистої цілісності);
стаття 19 (самостійний спосіб життя та залучення до місцевої спільноти);
стаття 21 (свобода висловлення думки та переконань і доступ до інформації);
стаття 22 (недоторканність приватного життя);
стаття 26 (абілітація і реабілітація);
стаття 29 (участь у політичному й суспільному житті).
ІНСТРУМЕНТИ, ЯКІ НЕ Є МІЖНАРОДНИМИ ДОГОВОРАМИ
Мінімальні стандартні правила поводження з в’язнями
Звід принципів захисту всіх осіб, які піддаються затриманню чи ув’язненню у будь-якій формі
Принципи захисту психічно хворих осіб і поліпшення психіатричної допомоги
ІНШІ МІЖНАРОДНІ ДОКУМЕНТИ
Низка інших важливих міжнародних документів, схвалених на основі консенсусу, не мають обов’язкової сили міжнародного договору, але мають суттєвий політичний і моральний вплив.
Алма-Атинська декларація
У декларації ще раз підтверджено, що здоров’я є станом повного фізичного, духовного й соціального благополуччя, а не тільки відсутністю хвороб чи фізичних дефектів, і становить одне з фундаментальних прав людини (ст. 1). В декларації наголошується на важливості первинної медико-санітарної допомоги.
Хартія про право на охорону здоров’я
У хартії розглядаються такі питання, як недоторканність приватного життя й інформована згода.
Лісабонська декларація про права пацієнта
У декларації, зокрема, висвітлюються питання права на конфіденційність, інформацію та інформовану згоду.
Нижче подано уривок із преамбули:
За останні роки відносини між лікарями, пацієнтами й широкою громадськістю зазнали значних змін. Хоча лікар повинен діяти в інтересах пацієнта згідно зі своєю совістю, необхідні також відповідні гарантії автономії та справедливого ставлення до пацієнта.
Ця Декларація затверджує основні права, які, з погляду медичної спільноти, повинен мати кожний пацієнт. Лікарі та інші особи чи заклади, які беруть участь у наданні медичної допомоги, несуть солідарну відповідальність за визнання і підтримку вказаних прав. Якщо в будь-якій країні положення законодавства чи дії уряду перешкоджають реалізації перелічених нижче прав, лікарі повинні прагнути всіма доступними засобами поновити й забезпечити їх дотримання.
Декларація про медичну допомогу, орієнтовану на пацієнта
Декларацію опубліковано МАОП у межах діяльності Альянсу з відстоювання прав пацієнтів на міжнародному рівні й посиленні ролі пацієнтів у визначенні відповідних аспектів політики у сфері
охорони здоров’я для того, аби впливати на міжнародні, регіональні й національні програми й політику в цій галузі.
У документі проголошено п’ять принципів:
– повага:
Пацієнти й особи, які надають їм медичну допомогу, користуються фундаментальним правом на охорону здоров’я, яке орієнтоване на пацієнтів і є таким, що гарантує їхні унікальні потреби, переваги та цінності, а також їхню самостійність і незалежність.
– вибір і розширення можливостей:
Пацієнти мають право й обов’язок, у міру своїх здібностей і переваг, брати участь як партнери в ухваленні рішень, що стосуються сфери охорони здоров’я, й таких, що впливають на їхнє життя. Для цього необхідна система медичного обслуговування, яка реагує на потреби пацієнтів і забезпечує адекватний вибір варіантів лікування захворювань, що відповідає цим потребам, а також заохочення й підтримка пацієнтів та осіб, що надають допомогу пацієнтам, задля досягнення якомога вищої якості життя. Організації пацієнтів повинні мати можливість відігравати провідну роль у підтримці пацієнтів та їхніх сімей задля здійснення їхнього права на інформований вибір медичного втручання.
– участь пацієнтів у формуванні політики у сфері охорони здоров’я:
Пацієнти й організації пацієнтів повинні мати можливість взяти на себе частину відповідальності за формування політики в сфері охорони здоров’я через реальну та заохочувану участь на всіх рівнях і на всіх етапах ухвалення рішень, щоб у таких рішеннях на чільне місце було поставлено інтереси пацієнта. Вони не повинні обмежуватися політикою у сфері охорони здоров’я, а мають включати в себе, наприклад, соціальну політику, яка в підсумку матиме вплив на життя пацієнтів.
– доступність і підтримка:
Пацієнтам повинна бути доступною необхідна медична допомога, під якою розуміються безпечні, якісні й адекватні послуги, види лікування, профілактики та медичної просвіти. Необхідно забезпечити всім пацієнтам доступність послуг незалежно від їхнього стану й соціально-економічного статусу. Щоб пацієнт міг досягнути максимально доступної якості життя, медичне обслуговування повинно задовольняти емоційні вимоги пацієнтів і враховувати немедичні такі фактори, як освіта, зайнятість і сімейні проблеми, які впливають на вибір пацієнтом медичних послуг і на організацію таких послуг.
– інформування:
Достовірна, своєчасна й повна інформація необхідна для того, щоб пацієнти та особи, які надають медичну допомогу, могли ухвалювати інформовані рішення про лікування й про те, як жити з цим захворюванням. Інформацію необхідно надавати в доступній формі відповідно до принципів медичної деонтології та з урахуванням стану здоров’я, мови, віку, інтелекту, здібностей і культури пацієнта.
Джакартська декларація про провідну роль зміцнення здоров’я у XXI столітті
Декларація є підсумковим документом Четвертої міжнародної конференції з питань охорони здоров’я. У ній зазначено низку пріоритетів у галузі охорони здоров’я у XXI ст., включаючи соціальну відповідальність, збільшення обсягу інвестицій, забезпечення стабільної інфраструктури й розширення можливостей кожного відстоювати свої права й інтереси.
Позиційний документ: медсестри і права людини
МРМС вважає право на медичну допомогу правом усіх осіб, не- залежно від фінансових, політичних, географічних, расових чи релігійних факторів. Воно включає: право на вибір методів лікування чи відмови від нього, право погодитися на певне лікування чи харчування або відмовитися від них, право на інформацію, право на конфіденційність, право на людську гідність і право на гідну смерть.
МРМС стежить за дотриманням прав як осіб, які звертаються за медичною допомогою, так і осіб, які її надають. Медичні сестри зобов’язані завжди й усюди захищати та активно заохочувати до- тримання прав людини у сфері охорони здоров’я. Це зобов’язання включає у себе забезпечення своєчасної допомоги з урахуванням усіх наявних ресурсів і відповідно до сестринської етики. Крім того, медична сестра зобов’язана забезпечити отримання пацієнтом відповідної інформації зрозумілою йому мовою перед тим, як пацієнт надасть згоду на будь-яке лікування чи обстеження, у тому числі на участь у наукових дослідженнях.
