ЗАНЯТТЯ 1

25 Червня, 2024
0
0
Зміст

ЗАНЯТТЯ 1

 

Тема 1. Введення в хірургію. Гігієна в хірургічному стаціонарі. Робота середнього персоналу в умовах хірургічного відділення.

Тема 2. Організація роботи в чистій перев’язочній. Десмургія, перев’язочний матеріал. Типові бинтові пов’язки. Пов’язки на голову, шию, грудну клітку. Догляд за хворими, оперованими на голові, шиї, грудній клітці.

Тема 3. Догляд за хворими оперованими на органах черевної порожнини, промежині, кінцівках. Пов’язки на живіт, промежину, кінцівки.     

 

Введення в хірургію.

1.                КОРОТКИЙ  НАРИС З ІСТОРІЇ ХІРУРГІЇ

Більше 25% із всіх захворювань людини складають хірургічні хвороби. Хірургія одержала свою назву від двох грецьких слів: χειρ, що означає “рука”, і εργώ — “діло”. У давнину хірургію розцінювали як рукоділля, вважаючи її ремеслом. З роками вона розвивалася, удосконалювалася і перетворилася на справжню науку, яка займає одне з чільних місць серед інших медичних дисциплін. Ще у стародавньому манускрипті Сушрути вказується, що “хірургія перша і найкраща зі всіх медичних наук, дорогоцінний дарунок неба і вічне джерело слави”. М. Бідлоо вказує, що хірургія — це “предмет, створений досвідом на основі пізнання і вивчення добре складеного людського тіла для відновлення і збереження неприродно зміненого випадковими хворобами тіла і краси його, що досягається прикладанням рук ззовні, застосуванням ліків усередину, а також інструментів”.

Початкові основи хірургії були закладені лікарями Стародавньої Індії, Єгипту, Китаю, Греції, Риму. У Стародавній Індії були університети і практикувалася шкільна підготовка лікарів. За 100 років до нашої ери в Індії користувалися розпеченим залізом для припікання нориць. Кровотечі зупиняли за допомогою тугої пов’язки. Індійський метод пластики носа не втратив свого значення й до сьогодні. У Стародавній Індії працювали професіонали-хірурги, які добре знали анатомію людини. На їх озброєнні було близько 120 сталевих інструментів, вони знали техніку накладання швів за допомогою лляних ниток і волосся, уміли зашивати рани кишечника. Суш-Рута використовував для цього чорних мурашок, які схоплювали своїми кліщами краї рани, після чого він відрізував їх тулуби. Метод цей використовували до XI сторіччя. У цей же час у Індії було заборонено розтин трупів людей, а також тварин. Лікарі відточували свою хірургічну майстерність на дошках, вкритих воском, на соковитих рослинах та овочах. Як можна судити з досліджень мумій і папірусів, за 1000 років до нашої ери стародавні єгиптяни уміли виконувати ампутацію, розкривати черепну порожнину і проводити інші складні втручання, застосовуючи при цьому для знеболення настій кореня мандрагори чи індійських конопель. Хірурги того часу вже проводили складні операції, за успішне виконання яких вони отримували високу винагороду. Щоправда, за негативні наслідки вони каралися. У папірусах того часу писалося: “Якщо лікар виконує кому-небудь серйозну операцію бронзовим ножем і спричинить хворому смерть, якщо він, знімаючи у кого-небудь катаракту, пошкодить око, то він карається відрізуванням руки”.

На основі наукових відкриттів і винаходів XIX ст., відбувається швидкий прогрес у промисловості, одночасно успішно розвивається й біологічна наука, яка створює базу для медицини. Здавалося б, є всі умови для швидкого розвитку теоретичної і практичної хірургії. І все-таки цього не сталося. Існували три серйозні перешкоди цьому. Це відсутність методів боротьби з болем, невміння хірургів запобігати рановій інфекції, спиняти кровотечу і поповнювати втрачену кров. Все це призвело до того, що наслідки хірургічних втручань у першій половині XIX ст. були значно гіршими, ніж у другій половині XVIII ст. Зумовлювалося це низкою причин: лікарні були переповнені,панувала неймовірна недбалість, а лікування більше шкодило, аніж допомогало хворим. У хірургічних відділеннях лютували бешиха, септичне і гнильне зараження, у пологових будинках помирали сотні жінок від післяпологової гарячки. У Відні в одній із клінік протягом певного періоду померли від зараження всі породіллі. Хірурги не мили рук перед операціями, акушери — перед прийманням пологів. Робили це тільки після них. Загальна післяопераційна смертність доходила до 80 %.

Ці жахливі наслідки оперативних втручань пояснюються передусім повним незнанням бактеріології і основ антисептики і асептики.

Торкаючись драматичної і водночас величної історії хірургії як мистецтва і науки слід визначити 3 найважливіших епохальних фактори її становлення:

      Зупинка кровотечі та переливання крові.

      Знеболення.

      Антисептика і асептика.

Наукові праці з медицини, в тому числі й хірургічні, знайдено в Стародавній Греції. Авторитет грецьких учених був непохитним у всіх країнах світу протягом багатьох сторіч. Подпись:             ЛУІ ПАСТЕР                   27.01.1822 – 28.09.1895  Незважаючи на заборону розтину трупів (з релігійних переконань, а також через відразу), хірургія у Греції досягла великого розвитку.

Говорячи про хірургію стародавніх греків, ми не можемо не назвати відомого лікаря того часу Гіппократа. Не маючи точних відомостей про анатомію і фізіологію людини, Гіппократ емпірично заклав початкові основи наукової хірургії. Він розробив раціональні для того часу методи лікування ран, переломів, описав правець, виділив сепсис, вправляв вивихи тощо. Перед виконанням операції Гіппократ вимагав від лікарів скрупульозної чистоти, ретельного гоління операційного поля. Під час проведення оперативних втручань він застосовував переварену і профільтровану воду, чисте полотно, губки, сухе листя, вино, галун і солі міді. При переломах виконував іммобілізацію за допомогою шин, витягання. Оперував Гіппократ інструментами з міді, бо сталі у той час греки не знали. Наскільки серйозно ставився Гіппократ до лікарської діяльності, свідчить один із його афоризмів: “Життя коротке, мистецтво довге, час скороминучий, досвід небезпечний, рішення тяжке”. Між цим афоризмом та пізнішим висловлюванням школи Асклепіада (126—56 р. до н.е.), що мистецтво коротке, а життя довге, є велика різниця. З того наукового нігілізму учень Асклепіада Тессалус робить висновок, що медицину можна вивчити за 6 міс. Тож не дивно, що випускників цієї школи називали “ослами Тессалуса”. Після завоювання Греції римлянами починається занепад грецької культури і економіки. Центром науки у цей час стає Рим. Розвиток медицини тут пов’язаний з іменами Цельса (25 р. до н.е.—50 р.н.е.) і Галена (130—210 р. н.е.) Хоча Цельс не був професійним лікарем, у його працях знаходимо опис перев’язування судин, визначення чотирьох ознак запалення: є чотири ознаки справжнього запалення — почервоніння та припухлість з жаром і болем. Гален зупиняв кровотечу за допомогою не лише перев’язування судини шовковими нитками чи струною, але й скручування. Він першим вивчив механізм утворення кісткового мозоля.Галенові належать анатомічні атласи, написані на підставі секції мавп і свиней і лише випадково — людських трупів. Отож не дивно, що в них багато неточностей. Мікеланджело Буонарроті у монастирі св. Духу у Флоренції з дозволу настоятеля мав спеціальне приміщення для трупів. У Франції 1367 р. було дозволено робити секцію трупів страчених людей.

Перелом в хірургії настав лише після відкриття Луї Пастером і впровадження у 1867 р. англійським хірургом Джозефом Лістером обгрунтованої системи заходів, спрямованих на запобігання інфекційним ускладненням ран. Останньому і належить честь відкриття антисептики. Наприкінці ХІХ ст. поряд із антисептикою Бергманом і Шіммельбушем у хірургічну практику було введено антисептичний метод, спрямований на запобігання проникненню інфекції в рану. Подальший розвиток хірургії пов’язаний із упровадженням інгаляційного наркозу.1800 р. англійський хімік Деві для знеболення різних маніпуляцій і операцій запропонував використовувати винайдений ним газ — закис азоту (“звеселяючий” газ). Але потрібно було лише 40 років, аби англійський зубний лікар Уельс почав застосовувати його під час екстракції зубів. Невдачі, які супроводжували ці маніпуляції, призвели до психічного розладу, і Уельс зрештою наклав на себе руки. Це сталося у 1848 р. Щасливішим виявився другий зубний лікар — американець Мортон. З його іменем зв’язано використання ефірного наркозу. 16 жовтня 1846 р. Дж.Уоррен, провідний хірург Массачусетського університету, першим у світі виконав операцію з видалення пухлини на шиї під ефірним наркозом, з того часу, 16 жовтня являється Всесвітнім днем анестезіолога. У1847 р. англійським лікарем акушером-гінекологом Сімпсоном для знеболення пологів було запропоновано ще один анестетичний засіб — хлороформ. Наприкінці XVIII і на початку XIX ст. було усунено третю перешкоду на шляху розвитку хірургії. Хірурги навчилися боротися з крововтратою. Цьому сприяло відкриття таємниці крові. У 1909 р. виявлено нову її властивістьВіденський бактеріолог К. Ландштейнер установив, що кров людей за своїми серологічними властивостями поділяється на три групи. Справу, почату Ландштейнером, завершив чеський учений Ян Янський, який виділив IV групу крові. Після введення в хірургічну практику асептики і антисептики, знеболення та переливання крові хірургія починає розвиватися швидкими темпами.

Важливу роль у розвитку хірургії у другій половині ХІХ ст. відіграв Михайло Іванович Пирогов (1810—1881). Насамперед він відомий як видатний хірург засновник воєнно-польової хірургії. Його книга “Початки загальної воєнно-польової хірургії” і сьогодні вважається першокласною працею. У ній він наголошує на значення сортування поранених, вимагає іммобілізації травмованих кінцівок, застосовує з цією метою гіпсові пов’язки, першим залучає до подання медичної допомоги у воєнний час жінок. Раніше за Луї Пастера він зробив припущення про те, що гнійні ускладнення ран спричинюються живими збудниками, яких він назвав “міазмами”. У зв’язку з цим він створив у клініці спеціальні відділення для хворих, що заражені “госпітальними міазмами”. М. Пирогов започаткував пластику кісток, розробив методи перев’язування судин (його докторська дисертація присвячена перев’язуванню черевної аорти при аневризмі в пахвинній ділянці). Великий внесок зробив М. Пирогов у розвиток топографічної анатомії. З часів М. Пирогова російська хірургія стала на ноги і внесла багато нового, повчального і оригінального в скарбницю світової хірургії. Після смерті М. Пирогова тіло його було забальзамовано, і воно зберігається зараз у спеціальному саркофазі в Подпись:        Джозеф Лістер (1867р.) день народження антисептики.  невеличкій церковці в селі Вишня Вінницької області на території маєтку, де провів свої останні роки великий хірург. У будинку, де жив М. Пирогов, розташований меморіальний музей.

Світова імперіалістична війна призвела до застою в розвитку мирної хірургії, підсиливши в той час зацікавленість воєнно-польовою. Сьогодні операції на черепі, грудній клітці, легенях, серці є великим досягненням. Щороку тисячі людей рятують хірурги від неминучої смерті. XX ст. дало світові великих учених. Імена Федорова, Оппеля, Спасокукоцького, Бакулєва, Кера, Кйорте, Тренделенбурга, Лексера, Зауербруха, Більрота, Кохера, братів Мейо, Крайля та багатьох інших учених пов’язані з великими досягненнями у різних ділянках хірургії.

І хоча багато ще в питаннях і проблемах сучасної хірургії вимагає подальшого удосконалення, всебічного вивчення, вже зараз вона досягла такого розвитку, про який наші вчителі і попередники могли лише мріяти.

Винятковий вплив на розвиток хірургії має впровадження в хірургічну практику нових методів знеболення, які дають можливість проводити складні втручання з мінімальним ризиком, нової медичної апаратури й інструментів. Сучасний досвідчений хірург це — лікар із широким світоглядом, який поєднує хірургічні знання зі знаннями фармакології, фізіології, терапії, анатомії, біохімії та ін.

РОЗВИТОК ХІРУРГІЇ В УКРАЇНІ

У Київській Русі медицини, яку б очолювали лікарі, не було. У містах серед представників різних професій були особи, які займалися лікуванням. Для більшості з них воно було не основним, а додатковим заробітком. Лише із збільшенням населення міст (за часів найбільшого розвитку населення стародавнього Києва досягло 100 тисяч) з’явився попит на медичну допомогу, що сприяло виділенню значної кількості людей, для яких лікувальна справа стала основною професією, частіше спадковою. Основою знань цих лікарів – ремісників був віковий досвід народної емпіричної медицини з елементами містичного характеру. Вже у ці часи окремі з них “спеціалізувалися” на лікуванні ран, переломів, пусканні крові (рудомети), інші — на замовлянні зубів (зубоволоки), лікуванні очей, родопомочі тощо.

У ранніх збірниках законів (“Руська правда”, XI ст.) згадується про лікарів і винагороду їм за лікування.

Поруч із лікарями-ремісниками з корінного населення при окремих княжих дворах, у великих містах практикували й приїжджі лікарі – чужинці з країн Заходу і Сходу. Вони знайомили наших лікарів з лікувальними методами своїх країн і в свою чергу запозичали наші терапевтичні засоби, зокрема застосування лікарських рослин.

Належну увагу лікарській справі приділяла княгиня Ольга. Вона заснувала в Києві лікарні, а догляд за хворими доручила жінкам. Князь Володимир Великий у 996 р. та князь Ярослав Мудрий у 1096 р. закріпили право лікувати за монастирями. За грецькими зразками при монастирях і великих церквах, передусім при Києво-Печерському монастирі, влаштовуються притулки для хворих та інвалідів. Серед монахів виділяються особи, які спеціально присвячують себе піклуванню про хворих і їх лікуванню. Звичайно, вони найпершими ліками вважали молитви, але вдавалися й до засобів народної медицини. “Києво-Печерський патерик” доніс до нас відомості про монаха Агапіта, що в XI ст. лікував у Києво-Печерській лаврі.

Першим визначним лікарем-жінкою України була онука Володимира Мономаха — Євпраксія Мстиславівна, яка народилася у 1108 р., виховувалася при княжому дворі і здобула енциклопедичну освіту. Вона почала свою лікарську діяльність молоденькою дівчиною і успішно лікувала хворих з усього Києва. Після одруження з візантійським царевичем у 1152 р. вона продовжувала свою медичну освіту, навчаючись у найкращих лікарів Візантійської імперії. Свій досвід і знання Євпраксія виклала у науковому трактаті “Мазі” та першій в Русі науковій праці, написаній українською мовою, яка є своєрідною енциклопедією тодішніх медичних знань. Тепер ця книжка зберігається в бібліотеці Лоренцо Медічі у Флоренції в Італії.

У часи розквіту в Київській Русі були й спеціальні праці медичного змісту, в яких подавалися відомості про лікування хвороб, виходячи як з багатовікового емпіричного досвіду нашого народу, так і з писемних джерел стародавніх учених, які потрапляли до нас з інших країн.

Найдавнішим випадком хірургічного лікування, що згадується у писемних джерелах, є “рєзаньє желве”, тобто вирізування пухлини, зроблене у 1076 р. Святославу Ярославичу.

У XIII ст. у Львові, який не був окупований татаро-монголами, медицина розвивалася далі, організувалися перші громадські лікарні. У XIV ст. в Русі склалися відносно сприятливі умови для розвитку медицини.У XV ст. починають готувати лікарів у Краківському університеті, а пізніше — в Замойській академії (в м. Замості поблизу Львова). При академії був шпиталь на 40 ліжок. Замойська академія проіснувала 190 років. Незважаючи на скромні можливості медичних факультетів Кракова і Замостя, вони відіграли позитивну роль у поширенні наукових медичних знань серед населення наших земель. Кількість випускників цих шкіл, особливо українців і білорусів, була невеликою. Окремі з них, отримавши звання ліценціатів медицини, продовжували своє навчання в університетах Італії, де здобули вчений ступінь доктора медицини. Серед них Юрій Котермак-Дрогобич, Георгій Франціско Скорина, Пилип Ляшковський. У 1445 р. у Львові було обладнано першу в Україні аптеку. У XVII ст. такі аптеки відкрито в Чигирині, Києві, Ніжині. Першим вищим навчальним закладом в Україні була Києво-Могилянська колегія, яку заснував у 1671 р. Петро Могила шляхом об’єднання школи Київського братства зі школою Києво-Печерської лаври. У 1701 р. вона стала Київською академією. Багато її вихованців були відомими вченими, засновниками медицини, зокрема Нестор Максимович-Амбодик, Андрієвський, Шумлянський. Збільшується кількість шпиталів та лікарень, відкриваються урядовий військовий шпиталь у Києві, державні лікарні в Кременчуці, Полтаві, Ромнах, Лубнах.

У королівській Польщі і підлеглих їй українських землях лікарська справа була поза увагою і контролем державної влади. Широкі маси населення обслуговували не дипломовані лікарі, а лікувальники-ремісники, відомі під назваю цирульників.

У Київському центральному архіві зберігається копія статуту цеху цирульників XVIII ст. У ньому обсяг їх діяльності окреслювався так: “Оное мастерство цирульников имеет стоять в том: бреить, кров жилную и зашкурную пускать, раньї гоить рубаньїе и стреляньїе, а особенно в вьірьгоании зуба и в излечении французской и шолудной болезней, в поставке крастером и шлифовании бритов”. Як бачимо, вся травматологія, лікування венеричних, шкірних хвороб, захворювання зубів були в компетенції цирульників.

Крім цехових цирульників, у великих селах медичною практикою займалося багато осіб, які в цехи з тієї чи іншої причини не входили. Називали їх “партачами” (приватниками). Між цими групами постійно велася боротьба. Після скасування кріпацтва справа медичної допомоги сільському населенню була зосереджена в земських управах, де керівна роль належала поміщикам-дворянам. В Україні земство спочатку було введене на лівобережжі і тільки в 1905 р. — на правобережжі. Значне поширення в селах різних епідемічних захворювань, велика смертність населення, особливо дітей, змусили новостворені земські управи звернути увагу на медичну справу. Для обслуговування сільського населення стали запрошувати лікарів. Вони повинні були подавати медичну допомогу з усіх галузей медицини, в тому числі й хірургії. Лікарі ці пізніше сформувалися у таких видатних хірургів, як О. Богаєвський, Б. Козловський, Л.Малинівський.

У 1805 р. Східна Україна дочекалася свого власного університету, який відкрили в Харкові. До його складу входив медичний факультет. У 1834 р. відкрито університет у Києві. Тут у 1844 р. організовано перші терапевтично-хірургічні клініки. У складі професорів медичного факультету Харківського університету в першій половині XIX ст. було мало видатних фахівців. Більшість із них були посередніми викладачами, які обмежувалися читанням лекцій за записками, зміст яких не змінювався багато років, дисципліни викладались лише теоретично. Ще у 1850—1855 рр. патологію, хірургію викладали латинською мовою, що утруднювало засвоєння цих дисциплін студентами. Такі лекції вони мало відвідували. У лекційному журналі викладача патології і терапії професора І. Рейпольського є такий запис: “Лекція відбулася, але слухачів не було”.

У другій половині XIX ст. хірургічні клініки медичних університетів Харкова і Києва стають справжніми осередками хірургічної науки і практики в Україні. Викладання хірургії тут пов’язане з іменами таких відомих учених, як В. Грубе, В. Караваєв, Ю.Шимановський, М.Волкович та ін. У 1865 р. відкрито університет в Одесі.

Подпись:                                       Караваев                             Скліфосовський                         Волкович  Володимир Афанасійович          Микола Васильович            Микола Маркіанович   8.07.1811 — 3.08.1892           25.03.1836 – 30.11.1904           9.12.1858 – 11.07.1928  Через шість років після заснування у Київському університеті було відкрито медичний факультет. Організовано терапевтичну і хірургічну клініки на 20 ліжок кожна, що відразу позитивно позначилося на діяльності новоствореного факультету. А найголовніше — провідні кафедри медичного факультету очолили видатні вчені.

Протягом 48 років кафедру хірургії на медичному факультеті при Київському університеті очолював учень М. Пирогова В. Караваєв. У співдружності з В. Караваєвим працював талановитий хірург і вчений Ю. Шимановський, який викладав хірургічну анатомію і оперативну хірургію. Серед керівників хірургічних кафедр Київського університету слід назвати М. Волковича. Він був організатором і головою Київського хірургічного товариства. Широко відомим став вихованець Харківського університету хірург-новатор Аполінарій Підріз. Він був піонером хірургії серця. А. Підріза слід вважати одним із зачинателів поєднання асептики і антисептики. На медичному факультеті Одеського університету працювали такі видатні вчені-хірурги, як К. Серапін, М. Лисенков, К. Сапєжко, А. Щоголів. Після 1917 р. в Україні розгортається будівництво мережі лікувальних і профілактичних закладів. У 1930 р. у Харкові, а в 1934 р. у Києві було організовано інститути переливання крові. У них розроблялися проблеми консервування крові, вивчалися терміни життєздатності еритроцитів, лейкоцитів, уперше встановлено важливість визначення резистентності еритроцитів як біологічного критерію збереження консервованої крові.

У країні організовуються нові хірургічні школи, пов’язані з іменами таких видатних хірургів, як М. Волкович, О. Кримов, О.О. Вишaневський, Б.В., І. Іщенко, М. Коломийченко та ін. Українські хірурги поряд із хірургами інших національностей брали активну участь у героїчній боротьбі нашого народу з фашистською Німеччиною. Завдяки їхній самовідданій праці 72 % поранених вдалося повернути в ряди бійців. Організація медичної допомоги проводилася на фронтах за етапним принципом, уперше розробленим в період першої світової війни професором військово-медичної академії у Ленінграді В. Оппелем. У роки Великої Вітчизняної війни видатну роль у керівництві хірургічною роботою відіграли головний хірург Радянської Армії М.Бурденко, Радянського флоту — Ю. Джанелідзе, фронтів і армій — М. Єланський, П. Купріянов, М. Ахутін, С. Банайтіс, І.М. Іщенко. Проте основний тягар праці винесли на своїх плечах тисячі рядових ме­диків, які під обстрілом ворога виконували складні хірургічні операції. Сотні тисяч поранених зобов’язані своїм життям саме цим мужнім людям.

Важливу роль у діяльності воєнно-санітарної служби, в організації лікування та обслуговування поранених відіграли радянські жінки (40 % фронтових лікарів, 43 % фельдшерів, 40 % санінструкторів та санітарів).

Подпись:    Микола Михайлович АМОСОВ  6.12.1913 - 12.12.2002                      Після війни в Україні сформувалося багато наукових шкіл, які внесли значний вклад не лише у вітчизняну, але й у світову медицину. Все це сприяло розвитку хірургічної техніки, розширенню діапазону оперативних втручань. У 1957 р. видатним хірургом М.М. Амосовим було створено у Києві перше відділення серцевої хірургії, у 1983 р. — організовано НДІ серцево-судинної хірургії. Операції на серці почали виконувати в Київському НДІ клінічної і експериментальної хірургії, клініці торакальної хірургії Львівського медичного інституту, Харківському НДІ загальної і невідкладної хірургії, хірургічній клініці Донецького медінституту. М. Амосов вніс великий вклад і у розвиток легеневої хірургії в Україні, організувавши у 1952 р. в Києві спеціалізовані відділення, а в 1955 р. — першу в Україні кафедру торакальної хірургії. Науково-методичним центром трахеобронхіальної хірургії стала кафедра пульмонології Київського інституту вдосконалення лікарів.

У 50-х роках починається формування анестезіологічної служби в Україні. При провідних хірургічних клініках організовуються анестезіологічні центри. У 1957 р. кафедру торакальної хірургії було перетворено на кафедру торакальної хірургії і анестезіології Київського інституту вдосконалення лікарів, яку очолив професор А.І. Трешинський. Удосконалились за останні десятиріччя діагностика та хірургічні методи лікування захворювань органів черевної порожнини.

         У 1965 р. було організовано КНДІ захворювання нирок і сечовивідних шляхів (урології), який став науково-організаційним центром урологічної допомоги в республіці. Його очолює академік О.Ф. Возіанов, президент Академії медичних наук України.

Подпись:             Лука Войно-Ясенецький 27.04.1877 – 11.06.1961  Гнійна хірургія знайшла розвиток у роботах відомого вченого В.Ф. Войно-Ясенецкий. Поряд із хірургічною діяльністю, велику увагу він приділяв духовному наставництву. У 1921 р. ставши архієпископом Сімферопольським і Таврійським, він продовжує багато оперувати, консультує і навчає лікарів. Крім того, сумлінно виконує свої обов’язки як архієпископ. Його роботи внесли багато нового в проблему гнійної хірургії.

За релігійні переконання вчений був переслідуваний радянською владою, неодноразово арештовувався, сидів у тюрмі, був у засланні. Помер архієпископ Лука у 1961 р. на 85-му році життя. Похований в Сімферополі на міському кладовищі.

Офіційне признання як наука хірургія отримала в 1719 році, коли італійських хірург Лафранші був запрошений на медичний факультет Сорбони для читання курсу лекцій з хірургії. В 1731 році в Парижі був організований перший спеціалізований учбовий заклад з підготовки хірургів – французька хірургічна академія. Цей рік можна вважати роком народження хірургії як науки і мистецтва.

 

ГІГІЄНА ТА ОРГАНІЗАЦІЯ РОБОТИ В ХІРУРГІЧНОМУ СТАЦІОНАРІ

Організація медичної допомоги, в тому числі й хірургічної, громадянам України ґрунтується на закріпленому в ст.49 Конституції України їх праві на безкоштовну державну медичну допомогу всіх видів. Хірургічна допомога — одна з найбільш масових форм медичної допомоги. Ця її особливість обумовлена великим поширенням хірургічних захворювань, природжених та набутих вад і травм як у нашій країні, так і в усіх промислово розвинутих країнах світу, з одного боку, та великими можливостями хірургії, досягнутими за період після Другої світової війни в лікуванні різних хвороб, корекції вад та навіть у заміні функціонально неповноцінних органів (трансплантація органів та ксенопротезування) — з другого.

Про масовість хірургічної допомоги свідчать сотні тисяч щорічно виконуваних в Україні оперативних втручань з приводу хвороб та травм на різних органах.

Основу сучасної системи організації хірургічної допомоги в Україні поки що складає система, успадкована від колишнього СРСР. Допомога ця була організована за територіальним принципом та етапністю її надання населенню країни з підпорядкуванням нижчого етапу вищому. Організація передбачає максимальне наближення до місця проживання хворого медичної допомога взагалі та хірургічної, зокрема, і забезпечується відповідними, насамперед територіальними, медичними установами.

Організація хірургічної допомоги включає, по висхідній, первинну медичну допомогу, кваліфіковану та спеціалізовану хірургічну допомогу. Хірургічна допомога поділяється на швидку, чи невідкладну, якої потребують хворі з гострими захворюваннями та пошкодженнями, та планову, яка здійснюється хворим з хронічними недугами.

Первинна невідкладна медична допомога хворим на гострі хірургічні хвороби та з травмами здійснюється в амбулаторіях фельдшерсько-акушерських пунктів та в дільничних сільських лікарнях — у селах, а в містах та в прирівнюваних до них населених пунктах — лікарями-хірургами поліклінік, лікарями травмпунктів та бригадами, переважно спеціалізованими, станцій “Швидкої допомоги”. Хворим із незначними ушкодженнями гострого типу, які не вимагають хірургічних втручань або останні можуть бути успішно виконані лікарями даних етапів, та хворим з гострими захворюваннями, які не потребують госпіталізації, первинна допомога, що подається на цих етапах, фак­тично є кваліфікованою і на них завершується. Суть первинної медичної допомоги хірургічним хворим з гострими захворюваннями та травмами у сільських амбулаторіях та дільничних лікарнях, як і допомоги в поліклініках міст, у тих випадках, коли хворий потребує такої допомоги, яка за своїм характером перевищує обсяг запрограмованої для хірурга поліклініки і виходить за межі його обов’язків, полягає в обстеженні хворого наявними в розпорядженні фельдшера чи лікаря (в тому числі ліка-ря-хірурга поліклініки) засобами для встановлення вірогідного чи, іноді, точного діагнозу та направлення хворого в хірургічне відділення районної або центральної районної лікарні з визначенням транспорту, яким хворий повинен бути направлений. У більшості випадків його перевозять машиною станції “Швидкої допомоги”, або машиною “швидкої допомоги” самої районної лікарні, в яку хворого направляють. Рідше може бути запрошена авіація — вертоліт чи навіть літак, якщо життю хворого загрожує смертельна небезпека. Хворих з хірургічних кабінетів поліклінік міст направляють у відповідні хірургічні відділення районних чи міських лікарень, або через станцію “Швидкої допомоги” (шляхом виклику з останньої машини) — при гострих захворюваннях внутрішніх органів, або (рідко) — міським чи власним транспортом у разі легких гострих захворювань та травм.

У поліклініках міст та населених пунктів, у яких є хірургічні кабінети та відділення, хворим з невеликими поверхневими травмами та нескладними гострими захворюваннями (невеликі рани м’яких тканин тіла, обмежені опіки, фурункули, абсцеси, підшкірний панарицій тощо) подається і кваліфікована хірургічна допомога.

Кваліфікована невідкладна та планова хірургічна допомога хворим на найбільш поширені гострі захворювання черевної порожнини (гострий апендицит, защемлена грижа, гострий холецистит, перфоративна виразка шлунка та дванадцятипалої кишки, шлункова кровотеча, панкреатит, гостра кишкова непрохідність тощо) та з травмами органів цієї порожнини, травмами м’яких тканин, гнійними процесами, а також хворим з хронічними захворюваннями черевної порожнини та деяких інших органів подається в загально хірургічних відділеннях центральних районних лікарень, міських та обласних, рідко — в районних, де є хірургічні відділення та відповідні для таких втручань умови (висококваліфікований хірург, засоби для точної лабораторної та інструментальної діагностики та анестезіологічне забезпечення). У великих містах, зокрема обласних центрах, поряд із районними та міськими лікарнями, що забезпечують хворих міста кваліфікованою хірургічною допомогою, остання надається також обласними лікарнями тим хворим, які направляються сюди з районних лікарень відповідної області.

Бурхливий розвиток хірургії в останні півсторіччя, завдяки якому в організмі людини не залишилось недосяжних для рук і скальпеля хірурга органів, зробив практично неможливим оволодіння хірургом усім арсеналом сучасних засобів діагностики хірургічних захворювань та досконалою технікою оперативних втручань на всіх органах та ділянках тіла людини.

Це зумовило потребу в диференціації, поділу хірургії (як і інших широких галузей медицини) на окремі дисципліни та розділи. Таким чином було започатковано спеціалізацію хірургів у окремих розділах хірургії та виникли спеціалізовані хірургічні установи, що забезпечують хворих спеціалізованою хірургічною допомогою.

Так, з хірургії уже давно виділились у самостійні дисципліни травматологія та ортопедія, онкологія, урологія, нейрохірургія. Ще раніше стали самостійними галузями офтальмологія, оториноларингологія та стоматологія. У повоєнний період хірургія зазнала подальшої, ще глибшої диференціації. В окремі дисципліни виділились хірургія легень та бронхів, хірургія стравоходу, кардіохірургія, судинна хірургія, хірургія прямої кишки (проктологія), гастроентерологія, хірургічна ендокринологія. Процес диференціації хірургії на окремі розділи триває і зараз. Уже існують, наприклад, герніологічні та інші клінічні відділення. В усіх обласних та великих міських лікарнях практично є хірургічні відділення з усіх основних розділів хірургії (торакальне, нейрохірургічне, хірургічної гастроентерології, шелепно-лицеве, оториноларингологічне, офтальмологічне, опікове, судинне чи навіть серцево-судинне та ін.), у яких подається спеціалізована хірургічна допомога хворим мешканцям сіл та міст.

 

ПІДГОТОВКА КАДРІВ ДЛЯ ХІРУРГІЇ

Система підготовки хірургів України також зазнала і зазнає значних мін, реформування. Донедавна кадри хірургів готували, починаючи з інституту — з субординатури. Зараз, коли первинна спеціалізація з хірургії з інститутах (університетах та академії) відмінена, хірургів готують шляхом спеціалізації в інтернатурі з загальної хірургії на базах хірургічних відділень міських та районних лікарень та з клініках відповідних кафедр медичних вузів протягом 1,5 року очно-заочним шляхом (половину терміну на кафедрі, тобто стаціонарно, та половину заочно — у хірургічних віддаленнях, з яких вони потім працюватимуть, із складанням іспиту по закінченні інтернатури). Крім того, на кафедрах хірургії підготовка кадрів хірургів для науково-педагогічної роботи ведеться через магістратуру та аспірантуру. До магістратури зараховують студентів-відмінників після закінчення вузу, в аспірантуру вступають лише хірурги зі стажем роботи 3 роки.

Удосконалення хірургів — підвищення їх кваліфікації, а також первинна спеціалізація хірургів з нових розділів хірургії — здійснюється як в інститутах та на факультетах удосконалення лікарів і в Українській академії післядипломної освіти, так і в науково-дослідних інститутах та на кафедрах медичних вузів з відповідної галузі хірургії. Вузькі хірургічні спеціальності фахівці, що закінчили інтернатуру, опановують у відповідних установах — науково-дослідних інститутах, лікарнях, на кафедрах тощо, під керівництвом провідних фахівців. Особливо треба наголосити на ролі у підготовці та у вихованні кадрів хірургів клінічних кафедр хірургічного профілю медичних університетів та академій. В усьому світі університети є головними центрами науки та підготовки наукових кадрів. Саме в університетських клініках створено чи започатковано відомі хірургічні школи України — С.П. Кримова, М.С. Коломійченка, Г.Г. Караванова, М.М. Амосова, О.М. Авілової, О.О. Шалімова, К.Т. Овнатаняна, О.К. Горчакова, Г.М. Матяшина, М.М. Ковальова, В.Д. Братуся, М.П. Павловського та ін. Професія хірурга вимагає, крім формальних форм, підвищення кваліфікації, постійного самовдосконалення протягом усього життя через вивчення медичної літератури, участь у конференціях та з’їздах хірургів, засіданнях хірургічного та інших товариств тощо. Зараз завдяки більшій відкритості держави і її політичній системі українські хірурги отримали можливість здійснювати поїздки за кордон для ознайомлення зі станом хірургії та удосконалення своєї професії в країнах Західної Європи, Сполучених Штатах Америки та Канаді. Українські хірурги одержують допомогу держави, підтримку українських лікарських товариств діаспори СІЛА, Канади, Австралії та окремих діячів української діаспори за кордоном, а також вітчизняних благодійних фондів та організацій.

 

 ЕТИЧНІ ТА ДЕОНТОЛОГІЧНІ  ВИМОГИ ДО ПЕРСОНАЛУ

Подпись:  Споконвіків лікарською емблемою вважається змія — носителька здоров’я і мудрості. Ця емблема характеризує об’єктивний бік нашої професії. Поряд з нею існує й інший, менш відомий символ, заповіт, який відображає вже внутрішню суть лікарської діяльності. Залишив його нам відомий голландський лікар-хірург, бургомістр міста Амстердама Ніколас ван Тульп-Тульпіус (1599—1674). Це запалена свічка. “Світячи іншим, згораю сам”.

І цьому заповіту залишилися вірними до останньої години свого життя безліч лікарів. Не порахувати всіх цих скромних, невідомих трудівників медицини, які в ім’я служіння стражденній людині працювали в епіцентрах епідемій, помирали від висипного тифу, виявляли велику самопожертву на фронтах війни, в партизанських загонах в тилу ворога, в гітлерівських таборах смерті, сталінських катівнях і, зрештою, — у скромних умовах звичайної, повсякденної праці в мирний час.

Історія медицини знає немало випадків самопожертви діячів науки, які задля добра людей віддавали своє майно, здоров’я, навіть життя. Не можна не згадати тут приклад великої самопожертви, справді спартанської витримки і вірності високим ідеалам медицини, який подав на останньому етапі свого життя відомий російський хірург, новатор професор В. Оппель.

У 1931 р., у період розвитку творчих сил, у В. Оппеля було виявлено злоякісну пухлину верхньощелепної пазухи. Коли пухлина почала проростати в око, гостро постало питання про оперативне втручання — резекцію верхньої щелепи з енуклеацією ока. Мужньо вислухавши рішення лікарів про операцію, В. Оппель зайнявся самотренуванням. Зав’язуючи хустинкою око, яке підлягало видаленню, він привчив себе оперувати в нових умовах. І справді, перенісши операцію і залишившися з одним оком, В. Оппель знову почав інтенсивно працювати, читати лекції, писати, доки смерть не перервала його яскраве життя.

Термін “деонтологія” походить від двох грецьких слів: deon — належне, потрібне, і logos — слово, вчення. У перекладі це означає “вчення про обов’язок”, “вчення про належне”.

Догляд, доглядання, або ж гіпургія (від гр. hypuria — допомагати, обслуговувати) — процес, що складається з комплексу заходів, які забезпечують всебічне обслуговування хворого, створення належних гігієнічних умов, що сприяють неускладненому перебігу хвороби, прискоренню одужання, полегшенню страждань та запобіганню ускладненням і своєчасному виявленню їх, а також виконання лікарських призначень.

Догляд за хворими — невід’ємна складова лікування. Багато хворих, особливо хірургічного профілю, самостійно не одужують, їх виходжують. Догляд ділиться на загальний та спеціальний.

Загальний догляд — це сума тих заходів, яких потребують будь-які хворі незалежно від характеру їх захворювання (патології), віку, статі тощо. Серед загальних заходів виокремлюють:

а) гігієнічне утримання приміщення, ліжка та меблів, самого хворого, його одягу, посуду, предметів туалету тощо;

б) чітке виконання всіх призначень лікаря (дотримання техніки процедур та схеми введення ліків);

в) спостереження за перебігом хвороби, станом хворого та інформування лікаря про зміни в його стані;

г) годування хворого. Дії медичного персоналу, пов’язані зі специфікою власне захворювання чи травми та їх
         
лікуванням, складають спеціальний догляд.

Догляд за хворими здійснюється молодшими сестрами (санітарками), що не мають спеціальної медичної освіти, та медичними сестрами зі спеціальною медичною, у тому числі вищою, освітою. Молодші медичні сестри здійснюють догляд чи ті його елементи, які не потребують спеціальних медичних знань і стосуються забезпечення гігієни місця перебування хворого, його особистої гігієни, харчування тощо.

Ці завдання полягають у забезпеченні належної гігієни та санітарії палат, ліжок, білизни, гігієнічного стану власне хворого (умивання, миття, переодягання, перекладання та транспортування тощо), годуванні хворого, прибиранні туалетів та допомозі хворим у здійсненні фізіологічних актів, прибиранні та дезінфекції туалетів та посуду для випорожнень тощо.

Незважаючи на те, що перелічені обов’язки здійснюються особами без медичної освіти, вони потребують від них відповідних знань, навичок та сумлінного ставлення. Навчання молодших сестер виконанню своїх обов’язків проводять сестри з медичною освітою. Останні поряд із контролем та керівництвом роботою молодших медичних сестер мають широке коло обов’язків з догляду, спостереження за хворими та їх лікування, тобто виконують призначення лікарів. Вони роздають та вводять ліки, у тому числі за допомогою ін’єкції, виконують багато лікувальних процедур — накладають компреси, гірчичники, ставлять банки, промивають шлунок, ставлять клізми тощо, провадять неухильне спостереження за хворим й інформують лікарів про всі зміни в його організмі.

Безпосередньо роботою медичних сестер зі спеціальною освітою керує старша сестра відділення.

Всі ті, хто доглядає за хворими, повинні добре знати свої обов’язки та їх сенс і роль у загальному процесі лікування, місце та час проведення лікувальних процедур, піклуватись про належний гігієнічний та функціональний стан свого місця роботи. Догляд за хворим вимагає як уміння виконати різні гігієнічні та лікувальні заходи, так і високоморального, чесного та милосердного ставлення до хворого. Він повинен бути і високопрофесійним, і деонтологічно витриманим. Милосердне, гуманне ставлення до хворого є не менш важливим, ніж професійна майстерність. Ця істина обґрунтована як практичною медициною впродовж віків, так і фізіологічними дослідженнями, особливо І.П. Павлова та його учнів і послідовників, ролі другої сигнальної системи мозку, що ґрунтується на слові — сигналі сигналів. Психічний стан хворого завжди пригнічений у зв’язку з впливом на центральну нервову систему анатомічних та функціональних розладів у організмі та вимушеним через хворобу переходом (часто раптовим та тривалим, як це буває при травмах та гострих хірургічних захворюваннях) в незвичне становище (виключення із звичної атмосфери та трудової діяльності, побутові незручності та обмеження, а часто навіть нездатність до самообслуговування та здійснення фізіологічних актів).

Багатьох хворих пригнічує почуття сором’язливості у разі потреби здійснити фізіологічні акти в присутності персоналу або хворих сусідів чи за їх допомогою. Тому ретельне виконання персоналом — медичними сестрами та санітарками — своїх обов’язків та доброзичливе ставлення до хворого сприяють усуненню багатьох негативних впливів, спричинених хворобою.

Весь комплекс заходів лікування та догляду повинен ґрунтуватись на принципах охоронно-стимулювального режиму, законах фізіології і насамперед на таких фундаментальних положеннях її, як травмівний вплив незвичайних подразників різного характеру на організм, і, навпаки, стимулювальна дія подразнень, що не виходить за межі фізіологічного діапазону, на функції органів, зокрема на регенеративно-репаративні процеси. Підтримання лікувальними засобами на оптимальному рівні фізіологічних параметрів життєдіяльності організму хворого, зокрема його головних систем — нервової, серцево-судинної та дихальної, забезпечує сприятливі умови для одужання.

Створення у хворого доброго, оптимістичного настрою, віра в сприятливий перебіг хвороби, яка великою мірою утверджується за допомогою доброго догляду і чуйного ставлення до хворого, є важливим і почесним обов’язком медичних працівників лікарень та поліклінік.

Загальний догляд містить такі підрозділи:

·        гігієна навколишнього середовища;

·        гігієна персоналу, профілактика внутрішньогоспітальної інфекції;

·        особиста гігієна хворого;

·        дезінфекція виділень хворого;

·        гігієна білизни;

·        гігієна передач і відвідувачів;

·        гігієна транспорту;

·        гігієна харчування.

Гігієна навколишнього середовища є передумовою лікувальних заходів, їх ефективності. Приміщення палати, в якій перебуває хворий, і її площа, опалення, освітлення, стан повітря (провітрювання) повинні відповідати гігієнічним нормам за всіма параметрами. Вона має бути світлою, добре провітрюваною; узимку добре, але не надмірно, опалюватись. Вікна палати повинні мати штори для захисту хворих від прямого сонячного опромінення. Підлога у палаті має бути з лінолеумовим покриттям, що забезпечує можливість її вологого прибирання та безшумного пересування персоналу, особливо вночі.

Гігієна персоналу. Персонал, що доглядає хворих, насамперед повинен бути гігієнічно освіченим, здоровим та охайним. Кожен із учасників догляду за хворими має добре знати гігієнічні правила в межах своїх функціональних обов’язків. Без цієї вимоги він може стати посередником у передачі інфекції хворому як ззовні, зокрема віл самого себе, так і від інших хворих, тобто внутрішньогоспітальної. У персоналу систематично перевіряють стан здоров’я. Хворих та бацилоносіїв не допускають до роботи, доки вони не одужають. Медичні сестри та санітарки, перед тим як стати до роботи, переодягаються в лікарняну форму в окремих, відведених для цього приміщеннях (кімнатах). Персоналу не дозволяється виконувати свої функції у взутті та одязі, яким він користується поза лікарнею. Одяг медсестри чи санітарки повинен бути охайним: халат та косинки чисті, випрасувані, волосся — сховане під косинку чи шапку, взуття – м’яке та чисте. Прикраси на руках (пальцях) та манікюр не дозволяються. Нігті мають бути коротко зрізаними. Приємний вигляд персоналу справляє на хворих добрий вплив, створює у них оптимістичний настрій. Гігієна персоналу має виняткове значення для запобігання внутрішньогоспітальній інфекції. Дотримання медичними сестрами правил санітарії та асептики під час виконання своїх обов’язків (використання рукавичок під час проведення всіх процедур, що можуть сприяти перенесенню інфекції від одного хворого до інших, миття рук після кожної лікувальної процедури, недопущення використання нестерильних інструментів та приладів під час виконання інвазивних та внутрішньоорганних процедур — ін’єкції, промивання шлунка, постановка клізми, перев’язка тощо) та максимальне використання інструментів, одягу, приладів одноразового користування та інше — найважливіші заходи запобігання поширенню внутрішньогоспітальної інфекції.

Гігієна хворого. Профілактика пролежнів. Перед вступом до лікарні хворий проходить санітарну обробку. Він приймає душ у приймальній, після чого переодятається в лікарняний одяг. Тяжкохворого миє персонал у ванні. Деяких, особливо тяжкохворих, лише переодягають (надягають лікарняну білизну; хворі, що мають домашню чисту білизну, залишаються в ній). Хворих з наявністю головних вошей чи гнид стрижуть та миють їм голову лізолом. У разі виявлення одежних вошей одяг хворого направляють у дезкамеру для обробки. Чистий одяг або зберігають у лікарняній камері, або віддають рідним хворого. У відділенні хворому надають ліжко з комплектом чистої постільної білизни. Вранці після нічного сну ходячі хворі вмиваються в спеціальній туалетній кімнаті, а лежачих хворих умивають молодші медичні сестри; хворим, які можуть сидіти в ліжку,  зливають з глечика на руки і вони умиваються самі, чистять зуби, а лежачих потирають (обличчя, руки) змоченим рушником чи серветкою. Також треба стежити, особливо у тяжкохворих після операції, за порожниною рота, носа, очима. Порожнини рота хворі прополіскують 1% розчином калію перманганату чи натрію перманганату, а зуби та ясна медсестри протирають тяжкохворим марлевою кулькою. Очі хворим промивають ватно-марлевою кулькою, змоченою перевареною водою чи ізотонічним розчином натрію хлориду, а за наявності бактеріального запалення кон’юнктиви мішок останньої закапують розчин чи наносять мазь, що містить сульфаніламіди (наприклад, 20—30% сульфацил-наітрію) чи антибіотики. Ходячі хворі голяться самі, а лежачих голить перукар, дотримуючи всіх профілактичних заходів проти інфекції. Для ходячих хворих у туалетних кімнатах (окремих для чоловіків та жінок) створюють умови для підмивання після дефекації та для обмивання увечері та чисті ділянки статевих органів. Лежачих хворих підмивають молодші медичні сестри. Для цього під сідницю хворого підставляють судно і сестра однією рукою зливає з глечика чи, краще, з кварти Есмарха теплу воду на промежину хворого, а другою, в якій тримає на корнцанзі тампон, миє шкіру навколо заднього проходу та статеві губи. Завершує процедуру підмивання осушуванням шкіри чистою серветкою. Поряд із очищенням шкіри від забруднення шкіру тяжкохворих у ділянках кісткових виступів — крижі, лопатки, хребет, п’яти — протирають камфорним спиртом (чи етиловим 60 %). Це, а також часте перевертання хворого в ліжку, розправлення під ним простирадла (розправлення на ньому складок) тощо є важливими заходами запобігання пролежням. Щотижня хворим замінюють натільну й постільну білизну та миють їх. Білизну, забруднену рановими чи іншими виділеннями, змінюють за потребою. Хворі повинні завжди лежати на чистій та сухій білизні. Для запобігання пролежням у тяжкохворих, особливо похилого віку, у хворих на цукровий діабет потрібно підкладати під крижі гумові круги, а під п’яти — ватно-марлеві чи поролонові подушечки, часто повертати їх, змінюючи положення тіла. У останні роки для профілактики пролежнів широко використовують спеціальні повітряні багатосекційні та інші матраци. У хворих, особливо з ожирінням, треба запобігати попрілості, дерматитам та інфікуванню шкіри шляхом протирання пахвинних складок, складок на животі та під молочними залозами 56—70 % спиртом етиловим, присипати ці місця тальком чи зубним порошком або — за появи дерматиту — змащувати маззю з цинку оксидом чи пастою Лассара. Положення хворого в ліжку повинно бути фізіологічним, тобто забезпечувати найбільше розслаблення усіх груп м’язів. Це обмежує енергетичні витрати його організму та сприяє оптимальному здійсненню функцій усіх органів і систем. Таким вимогам відповідає положення на спині з незначним підняттям голови та випростаними ногами. Класти ногу на ногу хворим не треба, оскільки це сприяє розвитку тромбозу судин гомілки. Проте особливості хвороби та стану хворого часто вимагають (з метою полегшення перебігу хвороби та профілактики ускладнень) надання хворому дещо відмінного від типового фізіологічного положення. Так, хворим на перитоніт надають положення Фовлера: високо піднята голова та зігнуті в колінах ноги (під коліна підкладають валики, що не дають тілу хворого зсовуватися вниз). Це положення забезпечує стікання внутрішньочеревного ексудату з верхньої половини черевної порожнини в нижню, тазову, в якій очеревина меншою мірою всмоктує його порівняно з діафрагмальною. До того ж скупчення гною в ній легше діагностувати та лікувати.

За деяких станів хворого, у разі тривалої нудоти та блювання, особливо після наркозу, хворого кладуть на спину, трохи повернувши набік голову. У горизонтальному положенні (без підняття головного кінця ліжка) мають бути також хворі з кровотечею та з анемією після кровотечі. Таке положення сприяє припливу крові (кисню) до мозку та серця. Навпаки, хворі з дихальною недостатністю набувають положення напівсидячи (ортопное). З підвищеною головою лежать також хворі після операцій на органах ротоглотки та шиї. Гігієна хворого може бути на належному рівні лише за умови дотримання гігієни його ліжка, постелі, білизни, одягу, засобів догляду та транспортування, тобто усього, що оточує хворого. Ліжка хворих щоденно протирають вологими чистими ганчірками і періодично дезінфікують 3 % розчином хлораміну чи лізолом. Каталки та носилки повинні бути чистими, а у разі забруднення їх виділеннями — продезінфікованими. Перед транспортуванням хворих каталки чи носилки застеляють сухим чистим простирадлом. Хворого під час перевезення (перенесення) теж накривають чистим Подпись:      простирадлом чи ковдрою.

Важливою і технічно складною є заміна натільної та постільної білизни у тяжкохворого. Частіше це роблять молодші медсестри. Натільну білизну, зокрема сорочку, на лежачому хворому міняють так. Спочатку згортають її на спині, а потім і спереду, до рівня лопаток та пахвових ділянок. Після цього піднімають голову хворого, перетя­гують сорочку через неї, звільнивши спочатку тулуб, і лише після цього знімають з рук по черзі. Якщо сорочка простора, то її після піднімання тулуба можна зняти спочатку окремо з кожної руки, а потім, після підняття голови хворого, перевести через голову і звільнити тулуб. Надягають сорочку так. Спочатку її протягують через голову на шию, після чого по черзі натягують рукави на руки і опускають униз на тулуб, тягнучи за нижній край і одночасно піднімаючи грудний відділ тулуба. Це робить або друга медична сестра, або одна і та сама другою рукою. Зміну забруднених кальсонів починають із спускання їх з тулуба на стегна. Спочатку знімають їх із здорової ноги, а потім обережно з хворої. Надягають чисті кальсони спочатку на хвору ногу, а потім — на здорову.

Для заміни постільної білизни хворого спочатку повертають набік і на звільненій хворим частиш ліжка простирадло скочують у валик (з краю ліжка в напрямку до хворого). Після цього на місце брудного кладуть згорнуте наполовину валиком до спини хворого чисте простирадло. Хворого перевертають на спину на чисту половину простирадла, валик брудного простирадла витягують з-під хворого обережно, а на його місці (на застелену половину) розгортають виведений з-під хворого на другу половину ліжка валик чистого простирадла. У хворих, стан яких не дозволяє перевертати їх набік (суворий постільний режим), брудне простирадло обережно витягують, а чисте — підкладають, що можливо лише за участі двох медсестер.

Гігієною лежачого хворого передбачено також забезпечення його спеціальним посудом для своєчасного здійснення фізіологічних актів — випорожнення кишечнику та сечовиділення, затримка яких вкрай негативно позначається на фізичному стані хворого, насамперед на нервовій та серцево-судинній системах, а також на психічному стані. Для випорожнення кишечнику хворим виділяють (на вимогу) підкладне судно, а для сечовиділення — сечоприймач. Останній в чистому вигляді зберігають звичайно в палаті під ліжком хворого, аби він міг сам ним скористатися (а для особливо тяжкохворих — навіть на окремій тумбочці), прикривши чистою серветкою. Підкладні судна зберігають у продезінфікованому вигляді в спеціальних шафах чи на полицях у туалетній кімнаті. Молодші медичні сестри, що обслуговують хворих під час дефекації чи сечовиділення, працюють у відповідному одязі — клейончастому або поліетиленовому фартуху, гумових або поліетиленових рукавичках. Вони підстилають хворому під крижі та сідницю клейонку (під час випорожнення) і на неї ставлять підкладне судно. Під час сечовиділення не потрібно підкладати під хворого захисні водонепроникні серветки. По закінченні хворим відправлень сестра негайно виймає судно або сечоприймач і, прикривши їх клейонкою, відносить у туалет, де або зразу виливає в унітаз, або залишає для огляду лікарем чи дезінфікує. Після випорожнення ця ж сама сестра підмиває хворого, витирає навколо задньопрохідного отвору шкіру, після чого виймає з-під нього клейонку. За відсутності у хворого самостійної дефекації йому ставлять очисну клізму. Цю процедуру виконує медична сестра. Після клізми дефекація відбувається за такого самого санітарно-гігієнічного забезпечення, як і самостійна. У хворих, особливо чоловіків похилого віку, після операції на черевній порожнині часто буває затримка сечовиділення. У тому разі, коли у хворого є позив до сечовипускання, а сечу випускати не вдається понад 6 год, треба ввести в сечовий міхур катетер, аби вивести її. Але цю процедуру має призначити лікар. Проте у деяких випадках і сама медична палатна сестра на прохання хворого може м’яким катетером вивести сечу, особливо якщо в сечівнику немає перешкод. При цьому треба неухильно дотримувати правил асептики. Молодіші медичні сестри під час допомоги хворим у здійсненні дефекації та сечовипускання користуються клейонками, фартухами та рукавичками одноразового використання, які після цього знищують.

Треба наголосити, що хоча більшість процедур із забезпечення гігієни хворих, їх постелі та білизни виконують молодші медичні сестри (без спеціальної медичної освіти), їх робота повинна проводитись під безпосереднім контролем та за участю медичних сестер з медичною освітою.

Важливу роль у забезпеченні якості догляду відіграють навчання своєї справи молодших сестер медичними сестрами зі спеціальною освітою, поважне ставлення до них з боку останніх та лікарів, турбота про них.

 

РОБОТА СЕРЕДНЬОГО МЕДИЧНОГО ПЕРСОНАЛУ В УМОВАХ ХІРУРГІЧНОГО ВІДДІЛЕННЯ.

1. Положення про хірургічне відділення та його планування.

Сучасне хірургічне відділення – це складний лікувальний комплекс, звичайна діяльність якого регламентується відповідними санітарно-гігієнічними нормами. Хірургічні відділення рекомендують розміщувати в окремих приміщеннях вікнами на південь, південний схід або південний захід. Така орієнтація відділення створює умови для освітлення палат природним сонячним світлом, з достатньою дозою ультрафіолетового проміння, яке згубно впливає на різні збудники інфекційних захворювань.

Основна вимога до хірургічного відділення – його ізоляція від інших відділень лікарні. Загальнохірургічне відділення районних і міських лікарень складається з приймального відділення, палат для хворих (стаціонару), додаткових приміщень (столова, маніпуляційна, сестринська та ін.) та операційно-перев’язувального блоку.

         Приймальне відділення.

Подпись:    ПРИЙМАЛЬНЕ ВІДДІЛЕННЯ  Приймальне відділення функціонує за типом санпропускника, де проводять первинне сортування хворих. Приймальне відділення складається з реєстратури, кабінету первинного огляду хворих, душової, ванної кімнати, комірок для білизни, туалету. В окремих лікарнях при приймальних відділеннях створюють 1-2 діагностичні палати, а також ізолятор для інфекційних хворих. Огляд хворих проводять на кушетці, вкритій клейонкою, яку після огляду кожного хворого протирають серветками, змоченими дезінфекційними розчинами. Після огляду хворих, дослідження ран і заміни пов’ язок персонал миє руки теплою проточною водою з милом протягом 3 хв та обробляє руки розчинами бактерицидних препаратів (0,2% розчин хлораміну, 0,1 % дезоксону-1, 760 етиловий спирт, 0,5 % розчин хлоргексидину в 700 етиловому спирті, стериліум та ін.). У приймальному відділенні хворому проводять санітарну обробку (гігієнічний душ, ванна), переодягають у лікарняний одяг (халат, білизна, тапочки). При госпіталізації ургентного хворого проводять забір крові, сечі та інших біологічних рідин для аналізу.

 

 

Хірургічне відділення.

У великих стаціонарах створюють спеціалізовані відділення на 30-40 ліжок для надання допомоги хворим з судинною, ендокринною, легеневою та ін. патологією. Щоб попередити передачу гнійної інфекції від одного до другого хворого, бажано мати чисте хірургічне відділення і відділення хірургічної інфекції. Вони повинні бути ізольовані одне від одного, мати окремий інвентар, обладнання і обслуговуючий персонал. Якщо неможливо зробити окремі відділення, для гнійних хворих відводять окремі палати і перев’язувальну. В цих умовах важливе значення має дотримання чистоти і порядку У відділенні. Всю роботу планують так, що спочатку проводять операції, потім виконують перев’язки чистих хворих і лише після всього – гнійні перев’язки (порядок перев’язок). У склад хірургічного відділення входять палати для хворих, операційний блок, перев’язувальні, маніпуляційна і допоміжні приміщення (туалет, ванна, столовий зал, буфет, кімнати для білизни, обслуговуючого персоналу, стерилізаційна та ін.). Палати повинні бути просторими, з розрахунку 6,57,5 кв.м. площі на кожного хворого. В палаті доцільно розміщувати 2-4 ліжка. Природне освітлення повинно бути таким, щоб відношення площі вікон до площі підлоги становило 1:6.Штучне освітлення повинно забезпечуватись люстрами з матовими плафонами і настільними лампами для тяжкохворих. Хворий повинен мати зручне ліжко, краще функціональне або із спеціальним підголовником, тумбочку, стілець для відвідувачів. У палаті повинно бути прибрано, чисто, тихо. Температурний режим повинен витримуватись у межах 18-20 °С. Музику хворі повинні слухати в навушниках, дивитись телевізор в окремих кімнатах. Для найбільш тяжких післяопераційних хворих у хірургічному стаціонарі обладнують палату або відділення інтенсивної терапії із спеціальною апаратурою, набором медикаментів, інструментів, необхідних для можливого проведення реанімаційних заходів. Хворих, які помирають, розташовують у спеціальних палатах – ізоляторах. Хірургічне відділення повинно бути обладнане центральним водоганом (холодна, тепла вода), центральним опаленням, каналізацією і приточно-витяжною вентиляцією. Гігієнічні норми об’єму повітря в палаті становлять 27-30 м3, що при природному або штучному повітрообміні дозволяє в приміщенні створити концентрацію вуглекислоти не більше 0,1 %, швидкість руху повітря повинна бути 0,100,15 м/с при вологості повітря 50-55 %. Це оптимальні умови для нормальної життєдіяльності людини. Вказані параметри можна легко регулювати за допомогою кондиціонера. Для зв’язку чергового персоналу з хворими в палатах повинна бути звукова або світлова сигналізація. Коридори повинні бути просторими, затишними. На підлогу настилають лінолеум. у хірургічному відділенні проводять вологе прибирання з додаванням антисептиків (хлорного вапна, хлораміну, мікробаку, сокрена і ін.). Прибирання потрібно проводити два рази на добу. Вологе прибирання у палатах розпочинають з видалення пилу з підвіконників, тумбочок, плафонів, ліжок. При цьому слід відкрити кватирки. Лежачі хворі повинні бути добре вкритими. Прибирання слід проводити від вікон і стін до дверей. Вологе прибирання меблів проводять кожного дня. Панелі миють один раз на три дні. Верхні частини стін, стелю, плафони очищують від пилу не менше двох разів на місяць. Одночасно протирають віконні рами і двері. Важливе значення має дотримання санітарно-гігієнічних вимог у їдальні. Посуд миють у двох водах при температурі 70-90 °С або у водяній ванні з додаванням гірчиці чи спеціальних засобів для миття посуду. Не можна використовувати посуд з оббитими краями. Харчові відходи збирають у спеціальні закриті відра. Для утримання санітарного вузла у належному порядку необхідно мати спеціальні позначені відра, ганчірки, швабри. Їх не можна використовувати для прибирання інших приміщень. Чітке дотримання санітарно-гігієнічних норм є запорукою профілактики внутрішньолікарняної інфекції.

Подпись:    Сестринський пост  Сестринський пост розміщують, як правило, в коридорі недалеко від палат. На столі чергової сестри повинна бути світлова або звукова сигналізація, телефон, настільна лампа та ін.

У маніпуляційному кабінеті знаходяться:

·        шафи для медикаментів і стерильних шприців з надписами “внутрішнє”, “для ін’ єкцій”, “зовнішнє”, які зачиняються на ключ;

·        столик для біксів із стерильним матеріалом і антисептичних засобів (спирт, хлоргекседин, йодинол та ін.);

·        сейф для зберігання сильнодіючих і наркотичних препаратів;

·        холодильник для внутрішньовенних розчинів;

·        умивальник з рушником;

·        кушетка, стільці.

Подпись:    Маніпуляційна    Робоче місце сестри хірургічного відділення повинно утримуватись у зразковому порядку. Медична сестра повинна суворо дотримуватись правил особистої гігієни: бути охайною, одягнутою в чистий халат, шапочку або косинку. При виконанні ін’єкцій або внутрішньовенних вливань необхідно обов’язково користуватись маскою та гумовими рукавичками.

Вся робота в хірургічному відділенні грунтується на принципах охоронно-лікувального режиму. Хворий повинен бути оточений увагою і піклуванням медичного персоналу. Госпіталізованого хворого у відділення супроводжує медична сестра або санітарка приймального відділення. Чергова медична сестра за вказівкою завідувача відділення або чергового хірурга розміщує хворого в одну з палат. Усіх тяжкохворих і тих, хто потребує невідкладної хірургічної допомоги (гострі захворювання органів черевної порожнини, травми живота, грудної клітки та ін.), доставляють у хірургічне відділення на каталці. Хворих, яким необхідна негайна операція, направляють у відділення інтенсивної терапії для проведення передопераційної підготовки або безпосередньо в операційну. Весь медичний персонал повинен будувати свій робочий день згідно з режимом роботи хірургічного відділення.

Зразкове дотримання режиму, порядку і дисципліни у відділенні підносить настрій хворого і викликає впевненість у швидкому одужанні. Всі хворі повинні дотримуватися лікарняного режиму, виконувати рекомендації лікаря. Вони знайомляться з режимом хірургічного відділення в приймальному відділенні, про що розписуються в карті стаціонарного хворого. За порушення режиму хворих виписують зі стаціонару.

 

Подпись: РЕЖИМ ДНЯ ХІРУРГІЧНОГО ВІДДІЛЕННЯ  ЧАСtЗАХОДИ  700tПрокидання хворих  700 - 730tВимірювання температури, гігієнічна гімнастика   730 - 800tРанковий туалет, забір крові, сечі та інших біологічних речовин для аналізу. Прибирання відділу   800 - 830tРоздавання ліків, виконання маніпуляцій та процедур   830 - 900tСніданок   900 -1000tОбхід лікарів   1000- 1400tВиконання лікарських призначень, перев'язування хворих, виконання операцій, консультування хворих   1400-1430tОбід  1430 - 1630tЧас денного відпочинку   1630 -1700tВимірювання температури   1700 - 1900tВідвідування родичів   1900 - 1930tВечеря   1930 - 2130tРоздавання ліків, виконання вечірніх маніпуляцій і процедур, підготовка хворих до операції   2130 - 2200tВечірній туалет   2200 -700tСон               У хірургічному відділенні керівництво роботою медсестер і санітарок здійснює старша медична сестра, яка безпосередньо підкоряється завідувачеві відділення, виконує його вказівки з догляду і обслуговування хворих і несе повну відповідальність за роботу молодших медичних працівників. Враховуючи коло обов’язків, на цю посаду призначають людей, які мають стаж роботи в якості медичної сестри не менше 3-х років і, як правило, тих, які мають атестацію першої категорії. При цьому старшу медичну сестру хірургічного відділення призначає і звільняє головний лікар лікарні за рекомендацією завідувача хірургічним відділенням. Як уже було сказано, у її безпосе­редньому підпорядкуванні знаходиться молодший медичний персонал відділення. Робота старшої сестри дуже відповідальна.

Обов’ язки старшої медичної сестри хірургічного відділення:

1. Проводить доцільний підбір медичних сестер з урахуванням їх психологічної сумісності.
2. Складає графіки роботи медперсоналу, розкладу.
3. Забезпечує нормальну роботу відділення шляхом своєчасної заміни медсестер і санітарок, які не змогли вийти на роботу у зв’язку з хворобою чи іншими причинами.
4. Слідкує за своєчасністю і чіткістю виконання призначень лікаря.
5. Слідкує за використанням, зберіганням, розподілом, механізмом списування і контролю медпрепаратів, медичного інструментарію та предметів догляду за хворими.
6. Слідкує за правилами зберігання і обліком наркотичних медикаментів.
7. Забезпечує виконання правил внутрішнього розпорядку відділення, дотримання принципів лікувально-охоронного режиму.
8. Проводить контроль відповідності харчування для хворих, складає порційні замовлення на харчування, відповідно до дієтичних столів, слідкує за якістю приготовленої їжі і її роздачею.
9. Веде облік прийняття і виписування хворих, складає звіт про рух хворих у відділенні, передає в приймальне і поліклінічне відділення дані про наявність вільних ліжок.
10. Бере участь у роботі ради медичних сестер лікарні, сестринських конференціях.

 

 

Вимоги до палатної медичної сестри хірургічного відділення:

Медична сестра відділення в частині обслуговування хворих підпорядковується безпосередньо ординатору відділення, в частині розпорядку роботи – старшій сестрі відділення. Вона відповідає за своєчасне і правильне виконання лікарських призначень, якість догляду за хворими у доручених їй палатах або кабінеті (перев’язувальній, маніпуляційній).

На посаду палатної медичної сестри призначають медичних сестер з першим рівнем акредитації.

Обов’язки палатної медичної сестри хірургічного відділення:

1) госпіталізація хворих, перевірка правильності проведення їх санітарної обробки, ознайомлення хворого з правилами внутрішнього розпорядку;

2) збирання матеріалу для дослідження (кров, сеча, кал) і відправлення його в лабораторію;

3) гідготовка хворих до виконання діагностичних досліджень (ендоскопія, рентгенографія, ЕКГ та ін.) та супроводження або транспортування їх у різні діагностичні кабінети;

4) сумлінне виконання всіх призначень лікаря, які заносяться в спеціальні листи призначень;

5) обов’язкова присутність на обходах лікаря, звітування йому про всі зміни, що відбулися у стані хворого за час чергування;

6) вимірювння температури тіла (вранці та ввечері) та запис даних у температурний листок;

7) вимірювання артеріального тиску, частотипульсу, дихання, добовоrо діурезу та повідомлення цих даних лікареві;

8) спостереження за станом операційної рани (пов’язки) та виділеннями з дренажів;

9) уважний і пильний нагляд за станом хворого, в разі необхідності негайне надання йому невідкладної допомоги (штучне дихання, непрямий  массаж серця, зупинка кровотечі);

10) контроль за дотриманням хворими призначеної дієти, складання порційної вимоги,годуваннятяжкохворих ,перевірка якості продуктів, що приносять родичі;

11) контроль за роботою технічного процесу (санітарок, прибиральниць) та дотриманням заходів щодо санітарно-гігієнічного режиму у відділенні (зміна білизи, профілактика пролежнів, догляд за шкірою, ротовою порожниною хворих та ін.);

12) ретельне ведення медичної документації, куди входять журнал прийому та передачі чергувань, журнал. Медикаментозних та порційних вимог, листки лікарських призначень, температурні листки ін.

Для сумлінного виконання обов’язків хірургічної медичної сестри за короткий проміжок часу їй необхідно вивчити великий розділ загальної хірургії, ознайомитися з основними хірургічними захворюваннями, їх діагностикою та лікуванням, особливостями догляду за хворими. Надання медичної допомоги є святим обов’язком кожного медичного працівника незалежно від рівня його освіти і спеціальності. Неуважне ставлення або невиправдане ухилення від виконання своїх обов’язків веде до юридичної відповідальності.

Подпись:    Перев'язувальна  Вимоги до перев’язувальної повинні бути такі ж, як і до операційної (світла кімната, стеля якої повинна бути пофарбована масляною фарбою, стіни і підлога вистелені плиткою).

У перев’язувальній необхідно підтримувати ідеальну чистоту. Стіл для інструментів і перев’язувального матеріалу накривають так само, як і в операційній.

Інструменти подають корнцангом. Перев’язку проводять тільки за допомогою інструмента. Інструменти стерилізують у самій перев’язувальній або в стерилізаційній кімнаті операційного блоку. Перев’язувальна повинна бути забезпечена центральною подачею холодної і теплої води. Оптимальна температура повинна бути 18-20°С. У перев’язувальній не повинно бути сторонніх предметів, одягу, крім столу для перев’язок, столу для інструментів і перев’язувального матеріалу, шафи для медикаментів та інструментів і стільців для хворих. При проведенні перев’язок необхідно враховувати ступінь чистоти ран хворих. Хворих з ускладненнями, гнійними ранами перев’язують в останню чергу. В кінці робочого дня проводять вологе прибирання перев’язувальної і опромінення ультрафіолетовим променем (кварцування). У великих хірургічних відділеннях, як правило, є дві перев’язувальні – для “чистих” і “гнійних” хворих.

Подпись:    Загальний вигляд сучасної операційної  Обов’ язки перев’ язувальної медичної сестри:

1. Виконує призначені лікарем-ординатором маніпуляції, які дозволені для виконання медичною сестрою.

2. Супроводжує тяжкохворих після проведених маніпуляцій в палату.

3. Суворо дотримується правил асептики і антисептики.

4. Готує до стерилізації і стерилізує перев’язувальний матеріал і інструментарій згідно з діючою інструкцією.

5. Здійснює систематичний бактеріологічний контроль за перев’язувальним матеріалом, інструментарієм, приміщенням перев’ язувальної.

6. Забезпечує систематичне поповнення, облік, зберігання і контролює витрачання медикаментів, перев’язувального матеріалу, інструментарію і білизни.

7. Інструктує молодший медичний персонал перев’язувальної і контролює його роботу.

8. Веде обліково-звітну документацію.

9. Систематично підвищує свою професійну кваліфікацію.

10. Бере участь у санітарно – просвітній роботі.

З метою профілактики гнійних захворювань і дотримання санітарно-гігієнічних норм бактеріологічна лабораторія санітарно-гігієнічної станції, якій підпорядковується лікувальному закладу, здійснює один раз у 15-20 днів бактеріологічний контроль забрудненості повітря (операційної, перев’язувальної, палат); контроль якості дезінфекції, обробки рук персоналу, стерильності хірургічного матеріалу й інструментів. Контроль мікробного забруднення повітря в операційній і перев’язувальній проводять один раз у місяць. Забрудненість повітря в палаті і перев’язувальній можна визначити за допомогою седиментаційного, фільтраційного і методу ударної хвилі повітря. Принцип седиментаЦійного методу полягає в тому, що мікроорганізми, які перебувають у повітрі, осідають на горизонтальну поверхню. Для цього дослідження використовують чашки Петрі з живильним середовищем (2% агар), які протягом 15 хв залишають відкритими в заздалегідь визначених місцях операційної чи перев’язувальної. Після цього чашки Петрі поміщають в термостат на 24 год і підраховують кількість колоній, що виросли. Фільтраційний метод дослідження полягає в просмоктуванні 10-40 л повітря через спеціальні поглиначі зі стерильною рідиною. Принцип ударної хвилі полягає в тому, що всмоктане через апарат повітря вдаряється до поверхні, яка містить живильне середовище, внаслідок чого мікроорганізми затримуються на ній. Проби повітря здійснюються за допомогою апарата Кротова.

В операційній кількість колоній мікроорганізмів на 1м3 повітря не повинна перевищувати 500 до роботи і 1000 – під час і після роботи операційної. Для перев’язувальної і передопераційної допускається не більше 1000 колоній на 1м3 в повітрі до роботи. Крім того, в пробі об’ємом 250 л повітря не повинно бути плазмокоагуляційного гемолітичного стафілокока. Контроль якості дезінфекції здійснюється раптово, без відома персоналу, 1-2 рази на місяць. Стерильним ватним тампоном, змоченим стерильним ізотонічним розчином хлориду натрію або 1 % розчином гіпосульфіту, проводять змив З 10 предметів; площа змиву повинна бути 200-300 см3. Задовільну оцінку дезінфекції дають при відсутності росту кишкової палички, протею, синьогнійної палички, стафілокока та стрептокока.

Посіви з рук, як правило, проводить старша операційна сестра так, щоб персонал не знав, коли і у кого він буде взятий. Результати посіву повинні обговорюватися і співставлятися з частотою післяопераційних ускладнень. Такий контроль сприяє покращенню якості миття рук персоналом і зменшенню кількості післяопераційних ускладнень.

         Крім обов’язкового повсякденного контролю ефективності стерилізації в автоклаві (перев’язувального матеріалу, білизни) за допомогою стандартних ампул або сірки, необхідно кожні 10 днів проводити посіви з простерилізованого матеріалу. Особливу увагу слід надавати якості стерилізації шовного матеріалу. Посіви з шовку, кетгуту необхідно проводити до початку стерилізації, під час її і при зберіганні не рідше одного разу в 10 днів. Для контролю стерильності рук медичного персоналу, перев’язувального і шовного матеріалу старша операційна сестра повинна мати спеціальний журнал.

Для виявлення і санації носіїв патогенної мікрофлори 1-2 рази на рік усім працівникам хірургічного відділення роблять мазки з носа і горла спеціальними тампонами. Виявлених носіїв патогенної інфекції санують в обов’язковому порядку. При відсутності позитивних результатів від лікування хронічних запальних захворювань верхніх дихальних шляхів і порожнини рота працівників переводять на іншу роботу.

 

СПОСТЕРЕЖЕННЯ ТА ДОГЛЯД ЗА ХВОРИМИ ПІСЛЯ ОПЕРАЦІЙ НА ГОЛОВІ, ОБЛИЧЧІ ТА ШИЇ

Операції на голові, її м’яких тканинах проводять у хірургічних відділеннях загального профілю. Оскільки такі втручання виконуються або у разі відкритих травм (ран) м’яких тканин голови без ушкоджень мозку чи з легкими формами струсу його, або при патологічних процесах чи захворюваннях м’яких тканин (опіки, пухлини і пухлиноподібні утворення — атерома, дермоідна кіста), догляд за такими хворими практично не відрізняється від догляду за хворими, оперованими на інших ділянках тіла.

Головним чином стежать за станом пов’язки, просяканням її, кольором рідини, що змочує пов’язку, — кров чи світло-рожева рідина, та за положенням пов’язки на рані. М’які тканини голови дуже добре постачаються кров ‘ю, і тому кровотеча після операцій на голові буває частіше, ніж у разі операцій на поверхневих м’яких тканинах і інших ділянках тіла.

Сильне просякання пов’язки повинно викликати у медичної палатної сестри насамперед підозру на значну кровотечу з рани, вона має проінформувати про це хірурга чи лікаря-ординатора палати. За незначної кровотечі відповідно до рішення лікаря пов’язка може бути замінена на нову чи поверх старої додатково накладають перев’язний матеріал та інші допоміжні засоби (прикладання мішечка з піском, міхура з холодною водою чи іншого тягаря). За значної кровотечі, що може бути зумовлена недостатнім механічним гемостазом, рідше — порушенням згортання крові, і яка може тривати, особливо у хворих з можливими відхиленнями в системі згортання крові, значний час і після заміни пов’язки та інших заходів консервативного характеру, або у разі розвитку після кровотечі під­шкірної гематоми, переважно потрібна оперативна ревізія рани — повторне взяття хворого на операційний стіл, зняття швів з рани та зупинка кровотечі чи видалення гематоми — перев’язка кровоточивої судини (накладання лігатури), термокоагуляція тощо. Проте не тільки загальні ускладнення можливі у оперованих на м’яких тканинах голови.Через анатомо-фізіологічні особливості операцій на голові у хворих частіше можливі реакції загального типу на травму та анестезуючі засоби у вигляді диспепсичних явиш (нудоти, блювання або запаморочення) чи так званого ортостатичного колапсу (зниження артеріального тиску та короткочасної непритомності під час піднімання з ліжка, переходу у положення стоячи).

У хворих, оперованих з приводу рани голови, з наявністю в анамнезі порушення функції мозку може розвинутися в подальшому в післяопераційний період тяжкий синдром ураження мозку — стиснення його гематомою. Це супроводжується такими ознаками, як головний біль, що наростає, сповільнення пульсу, розширення зіниць, а зрештою непритомність і судоми. Тому за хворими, оперованими з приводу травми м’яких тканин та з можливим синдромом струсу мозку, треба в післяопераційний період дуже пильно спостерігати, уважно прислухатися до їх скарг, періодично промацувати пульс та визначати його частоту і за появи навіть незначних змін у самопочутті хворого інформувати про це лікаря.

Нейрохірургічні втручання на голові, що виконуються звичайно в спеціалізованих нейрохірургічних відділеннях, зокрема трепанація черепа з маніпулюванням на мозку чи ревізією черепної порожнини з втручанням на оболонках мозку, належать до дуже складних операцій з можливими різноманітними ускладненнями в післяопераційний період — набряком мозку, інфекцією (менінгіт чи менінго-енцефаліт, абсцес мозку, сепсис), травматичною епілепсією, кровотечею як у порожнину черепа, так і зовнішньою тощо. Всі ці ускладнення спричинюють значні порушення діяльності мозку та механізмів, що регулюють різні системи організму, зокрема дихання, кровообігу, обміну, травлення та ін. Безпосередній післяопераційний період у таких хворих дуже часто ускладнюється блюванням, яке може мати подвійний генез — унаслідок як травматичного подразнення центрів довгастого мозку (парасимпатичних), так і хімічного, наркотичного. Тому в реанімаційних віддаленнях (відділеннях інтенсивної терапії) таких хворих після операції кладуть на спину, повернувши голову убік (у разі початку блювання хворого зразу кладуть на бік). Це запобігає аспірації блювотних мас та асфіксії. Нерідко у цих хворих спостерігаються і такі ускладнення, як психічне та моторне збудження (включно із судомами та травматичною епілепсією), під час якого хворі можуть зривати пов’язку. Тому медперсонал повинен своєчасно помітити всі відхилення в стані хворого з травмою голови чи в післяопераційний період та інформувати про це лікаря для негайного вжиття відповідних заходів.

Догляд за хворими після операцій у ділянці обличчя (їх проводять переважно під місцевим чи внутрішньовенним наркотичним знеболюванням), виконаних з приводу пухлин, травм та запальних процесів, практично мало чим відрізняється від догляду за хворими після операцій на м’яких тканинах у інших ділянках тіла. Після цих операцій, особливо з приводу запальних процесів (карбункул губ, абсцедуючий фурункул), хворі повинні їсти лише рідкі та напіврідкі страви, менше говорити.

Операції в порожнині рота та ротової частини глотки (щілини губ та піднебіння, пухлини, кісти, видалення зубів, резекція щелепи, тонзилекто-мія, розтин заглоткових та метатонзи-лярних абсцесів тощо) складніші й небезпечніші, тому хворі потребують ретельнішого догляду, насамперед щодо запобігання аспірації слини, крові, часток тканин у дихальні шляхи, адже це може призвести до асфіксії чи пневмонії та абсцесу легень тощо.

Операції з приводу вад піднебіння та злоякісних пухлин язика, мигдаликів, щелеп, остеомієліту щелепи виконують звичайно під наркозом, і тому в післяопераційний період, особливо в перші години його, треба неухильно спостерігати за хворим у відділенні інтенсивної терапії та реанімації до виходу його зі стану наркозу. Хворі повинні лежати горизонтально без подушки з повернутою набік головою — для запобігання асфіксії язиком чи блювотними масами. Під підборіддя та рот треба класти марлеву сер­ветку або шматок вати для стікання слини з домішкою крові. Знеболювання після операції повинно бути повноцінним, проте таким, що не пригнічує дихання (без опіатів). Хворі мають отримувати кисень через носовий катетер. Пригнічення кашлю, салівації та секреції бронхіальних залоз важливе для нормального перебігу післяопераційного періоду (створює спокій, поліпшує духання, зменшує ризик аспірації та асфіксії). Його досягають уведенням невеликих доз аміназину та атропіну сульфату.

Хворих, оперованих у ділянці порожнини рота під місцевим знеболюванням, відразу після операції кладуть набік, дещо нахиляють голову до грудей (для полегшення пасивного виділення слини та крові). Під підборіддя ставлять лоток, у який стікають слина та кров.

На другу добу після операції хворим, оперованим у ділянці порожнини рота, прополіскують останню 0,001 % розчином калію перманганату та протирають ватною кулькою, змоченою цим самим розчином, зуби. Пізніше полоскати рот можна перевареною водою з натрію гідрокарбонатом (1—2 % розчином).

Дітей грудного віку, оперованих з приводу щілин піднебіння та губ, годують природним шляхом материнським молоком (рідше) або через уведений через ніс у шлунок зонд молоком матері чи стерильною дитячою сумішшю.

Дорослих хворих годують або рідкою стерильною охолодженою до кімнатної температури їжею, або такою самою їжею через зонд (назогастральний).

Операції на шиї та її органах виконують як під наркозом, так і під місцевим знеболюванням. Тому догляд за хворими дещо відрізняється і залежить від часу повного виходу хворих зі стану наркозу. Головними у догляді за цими хворими (незалежно від виду знеболювання) є забезпечення вільної прохідності дихальних шляхів, виявлення та своєчасне усунення причин, що можуть зумовити асфіксію, та достатнє забезпечення хворих свіжим, багатим на кисень повітрям. Пов’язки на рану шиї накладають клейові, а не бинтові (для запобігання стисканню шиї). Положення хворих після операції (хворих, оперованих під наркозом, — після виходу з нього) — у ліжку з дещо підвищеним головним кінцем. Медсестра уважно стежить за поведінкою і характером дихання хворих, станом пов’язки (просякання кро­в’ю) та тканин біля рани, кольором шкіри та слизової оболонки губ, частотою пульсу та температурою тіла. Найнебезпечнішими у ранній післяопераційний період є звуження чи стискання трахеї внаслідок ларингоспазму, паралічу гортанних нервів (особливо двобічного після тиреоїдектомії чи резекції щитовидної залози), набряку голосових зв’язок гортані чи стискання трахеї гематомою у разі кровотечі із зашитої рани. Всі ці ускладнення призводять до асфіксії, що може закінчитись смертю хворого. Тому про будь-які зміни в диханні хворих (прискорення його, ціаноз, стридорозне дихання) після операції на шиї треба негайно доповідати лікарю, який має оглянути хворого і у разі потреби змінити пов’язку (особливо за значного її просочування кров’ю) і навіть провести ревізію рани (при гематомі), призначити спазмолітичні та протинабрякові препарати, оксигенацію чи навіть інтубацію трахеї або трахеостомію. Хворі можуть пити навіть у день операції, а їсти рідку та напіврідку негарячу їжу — на другу добу. При травмі верхньогортанного нерва, що можливо при струмектомії та видаленні пухлин у ділянці шиї, у хворих спостерігається закидання їжі в гортань, спричинюючи кашель та явища задишки (асфіксії). У разі цього ускладнення хворим треба рекомендувати ковтати рідку їжу малими порціями та в положенні сидячи, нахиливши голову донизу. У разі невеликого просякання пов’язки кров’ю треба її змінити або додатково накласти перев’язний матеріал (просякання пов’язки спостерігається у цих хворих майже завжди, оскільки в більшості випадків рани дренують гумовими смужками чи трубочками для профілактики гематом та стискання трахеї).

Дренажі з ран видаляють через 24— 48 год і шви знімають рано — через 4— 5 діб.

Інфікування ран на шиї після операції з приводу неінфекційних (незапальних) захворювань спостерігається рідко завдяки доброму кровопостачанню тканин і органів шиї.

Після операцій на шиї з приводу запальних процесів (флегмон) та травм проникаючого характеру треба звертати увагу на загальний стан хворого, особливо температуру тіла та біль і його поширення на середостіння (медіастиніт), а також на пов’язку, зокрема просякання її кров’ю чи слиною. Останнє свідчить про кровотечу або проникаючу травму стравоходу.

За наявності фістули стравоходу хворих годують за допомогою уведеного в шлунок через ніс (або гастростому) зонда, в який вливають рідку страву. Пов’язку хворого з фістулою стравоходу або трахеї (після екстирпації гортані чи трахеостомії) треба міняти часто, а шкіру змащувати пастою Лассара та мазями. що містять кортикостероїди, для профілактики та лікування дерматиту й мацерації шкіри.

Хворим з патологічними процесами в ділянці шиї, головним чином з пухлинами різних тканин та органів її (гортань, щитовидна залоза), стенозом гортані різного походження, в тому числі й двобічним паралічем нижньо-гортанних нервів, та хворим з травмами мозку нерідко буває показана трахеостомія (тимчасова чи постійна). У цьому разі медична сестра повинна стежити, аби трубка в трахеостомі розташовувалась правильно, та періодично очищати її від слизу й гною шляхом їх аспірації катетером. Якщо слиз дуже густий, його розріджують введенням у трахею 3 % розчину натрію гідрокарбонату (2—Змл) чи хімотрипсину. Сестра повинна вміти замінити внутрішню трубку у разі її закупорки або випадання з трахеї. Якщо виникли якісь труднощі з виконанням цієї процедури, медсестра мусить своєчасно інформувати про це лікаря.

 

СПОСТЕРЕЖЕННЯ ТА ДОГЛЯД ЗА ХВОРИМИ З ПОШКОДЖЕННЯМ  ОПОРНО-РУХОВОГО  АПАРАТУ

У загальнохірургічному відділенні зазвичай перебуває на лікуванні кілька хворих із захворюваннями опорно-рухового апарату. Частіше це люди, яких госпіталізують в екстреному порядку з переломами кісток або вивихами у суглобах, тяжкохворі, які вимагають спеціального лікування і особливого догляду. У більшості випадків це лежачі хворі, які перебувають на витяганні, або з фіксованими гіпсовими пов’язками кінцівками.

Догляд за травматологічними хворими має низку особливостей. Персонал, який доглядає за цими хворими, повинен знати динаміку патологічного процесу, точно знати, яка кістка пошкоджена, відкритий перелом чи закритий, який стан судин і нервів кінцівки після травми, чи немає порушення кровообігу в кінцівці, яка операція проведена і під яким знеболенням. Хворих із переломами хребетного стовпа або таза кладуть на щит (частіше дерев’яний), яким прикривають сітку ліжка. Він повинен бути гладеньким, без щілин і тріщин. Перед користуванням щит треба продезінфікувати (облити окропом, обприскати дезінфікую-чим розчином або обсипати порошком). На щит кладуть тонкий матрац і прикривають його простирадлом, під яке іноді підстелюють клейонку. Оскільки такі хворі тривалий час лежать нерухомо, треба стежити за тим, аби не утворювалися складки на простирадлі, які тиснуть на шкіру. Часто користуються приставками до ліжка, на які кладуть травмовану кінцівку.

При переломі шийного відділу хребта здійснюють витягування за голову спеціальною петлею (Гліссона) зі щільної тканини або шкіри, її кріплять пряжками і ремінцями до потилиці й підборіддя. До петлі прив’язують шнурок, який перекидають через блок, і до нього підвішують тягар. Для противаги головний кінець ліжка дещо піднімають. На час годування хворого передню частину петлі розпускають, аби він міг пережовувати їжу.

При переломі стегнової або великогомілкової кістки часто використовують скелетне (в поєднанні з лейкопластирним або клейоловим) витяжіння. Кінцівку кладуть на спеціальну шину у зігненому в кульшовому і колінному суглобах положенні.

За будь-якого методу витяжіння треба стежити за станом наклейок, положенням кінцівки, вибором тягаря, кістками, що виступають (можливість пролежнів), положенням шпиці. Одним із найпоширеніших методів лікування при переломі кісток є накладання гіпсової пов’язки. Для цього використовують гіпс, який під час змішування з водою перетворюється на масу, що твердне через 5—7 хв. Цю властивість гіпсу використовують для виготовлення гіпсових бинтів, якими іммобілізують кінцівки. Перед накладанням гіпсової пов’язки кісткові виступи захищають ватними прокладками. Треба пам’ятати, що з часом вони можуть зміститися і тиснути на м’які тканини, спричинюючи біль, а з часом — і пролежні. Іноді у таких випадках розрізують гіпсову пов’язку і розсувають її краї до зникнення болю. Особливої увага потребують хворі у перші години після накладання гіпсової пов’язки, оскільки можуть розвинутися такі ускладнення, як стискання кровоносних судин і нервів. Нехтування цим може призвести до паралічу, парезу, змертвіння дистальних відділів кінцівки. Туго накладена пов’язка може спричинити пролежні, некроз тканин, аж до гангрени. Для запобігання цим ускладненням треба уважно прислухо-вуватися до скарг хворого (біль у кінцівці, відчуття повзання мурашок, мерзлякуватість), спостерігати за дистальними відділами кінцівки (пальцями), які повинні бути відкритими. Поява болю, збліднення і схолонення пальців або їх синюшність — сигнал про те, що треба негайно розрізати гіпсову пов’язку і усунути причину появи ускладнення. Кінцівка з накладеною на неї гіпсовою пов’язкою повинна бути трохи піднятою, щоб не було застійних явищ. Верхні кінцівки треба підвішувати.

У разі відкритих переломів і ран, на які накладено вікончасту гіпсову пов’язку, треба стежити за температурою тіла, появою болю в ділянці рани, картиною крові. Якщо на третю-четверту добу підвищилася температура тіла, з’явився біль, потрібен контроль рани.

Після оперативного втручання на кістці і накладення після цього гіпсової пов’язки треба стежити, щоб пов’язка не просякла кров’ю. Якщо гіпсова пов’язка в положенні хворого на спині стискає грудну клітку і утруднює дихання, під неї підкладають на рівні грудей мішечок з піском. Пов’язка при цьому піднімається, звільняючи грудну клітку. У лікуванні травматичних уражень кісток важливу роль відіграє лікувальна фізкультура. її мають проводити вже з перших діб після початку витягання чи накладання гіпсової пов’язки. Незважаючи на фіксацію травмованих кісток, треба скорочувати м’язи, робити рухи в суглобах, навіть фіксованих гіпсовою пов’язкою.

Ранні рухи запобігають розвитку тугорухомості суглобів, атрофії м’язів після зняття скелетного витягання чи гіпсової пов’язки. В цей період треба призначити фізіотерапевничні процедури, лікувальну гімнастику, масаж.

 

         ДЕСМУРГІЯ

Десмургія (от грецького. δεσμός — «зв’язок, пов’язка» і έργον — «діло») — розділ медицини, вивчаючий правила лікування ран, пов’язки і методи їх накладання.

Подпись:    Рисунок 1: Лейкопластирна пов’язка  Пов’язки на живіт являються найбільш поширеними у неспеціалізованих хірургічних стаціонарах. Вони використовуються після оперативних втручань з приводу таких захворювань як гострий апендицит, гострий холецистити, перфоративна виразка шлунка та ін. Найбільш поширеною являється лейкопластирна пов’язка (рисунок 1).  Також використовується циркулярна пов’язка, яку можна закріпити вісімкоподібними ходами через стегно (відео 1). Серед травм живота найнебезпечнішими для життя потерпілого є проникаючі рани. Вони можуть призвести до випадіння внутрішніх органів, петель кишок і сальника, до виникнення сильних кровотеч. Якщо випали внутрішні органи, їх не можна впра-вляти у черевну порожнину. Рану закривають стерильною серветкою чи стерильним бинтом навколо внутрішніх органів, що випали. На серветку кладуть м’яке ватно-марлеве кільце і накладають не дуже тугу пов’язку. Потерпілому з проникаючою раною живота ні в якому разі не можна давати пити, дозволяється лише змочити губи водою. На верхню частину живота накладається стерильна пов’язка послідовними коловими ходами знизу вгору.

Подпись:    Рисунок 2: Колосоподібна пов’язка на промежину  Пов’язку на промежину виконують за принципом колосоподібної (рисунок 2). Вона формується вісімкоподібними турами, які проводять навколо кульшових суглобів так, шо перехрест бинта утворюється на промежині, не закриваючи анальний отвір та зовнішні статеві органи. Бинт проводять від передньоверхнього краю клубової кістки до промежини, переходять на протилежне стегно, обходять його ззаду, повертаються на промежину і йдуть на задню поверхню стегна, огинають його і навскоси піднімаються попереду, до передньоверхнього краю протилежної клубової кістки. Пов’язки на промежину накладають при різноманітних пораненнях цієї ділянки а також для фіксації повязок на нижніх відділах живота.

 

 

Подпись:    Рисунок 3: А - Колосоподібна передня пов’язка на область тазу; Б - пов’язка на сідничну ділянку із 2 ко-синок; В -  двостороння пахова колосоподібна пов’язка.

Колосоподібну пов’язку на пахвинну ділянку використовують для закриття як цієї ділянки, так і промежини. Накладання пов’язки починають з циркулярних турів навколо живота на рівні талії. Далі бинт ведуть по передній поверхні живота навскоси донизу в пахвинну ділянку, огинають стегно з протилежного боку позаду і по передній поверхні живота повертають до початкового пункту. Потім бинт обводять навколо тулуба позаду і по передній поверхні таза, навскоси спускаючись у пахвинну ділянку. Симетрично повторюють попередній виток. Пов’язку закінчують циркулярним витком на талії (рисунок 3).

 

 

Пов’язки на палець можуть бути виконаними за типом повертальних, спіральних та колосоподібних. Для цього використовують бинти завширшки 3—5 см.

Пов’язку, що повертається (рисунок 4 – Б), застосовують тоді, коли треба Подпись:    Рисунок 4: А - спіральна пов’язка на палець;            Б - пов’язка на палець, що повертається.  повністю закрити кінець дистальної фаланги. Бинтування починають з долонної поверхні, проводячи бинт уздовж пальця від основної фаланги до нігтьової, огинають кінець пальця, переводять бинт на тильну поверхню, ведуть до основної фаланги, де бинт перегинають і повзучим ходом доводять до кінця пальця, а звідти — у зворотному напрямку спіральними турами до основної фаланги, де і закріплюють пов’язку.

Спіральна пов’язка (рисунок 4 – А) починається з фіксації циркулярними турами у зоні зап’ястка. Після цього бинт по тильній поверхні кисті ведуть до нігтьової фаланги пальця, а звідти — спіральними ходами до основної фаланги і знову через тил кисті повертаються до зап’ястка, де і фіксують пов’язку. Колосоподібна пов’язка найзручніша для закриття ділянок п’ястковофалангових суглобів, переважно І пальця. її починають звичайно із закріплення на зап’ястку, далі бинт навскоси по тильній поверхні кисті переводиться на великий палець, після кількох вісімкоподібних турів з повертанням на зап’ясток пов’язку там же і фіксують (рисунок 6.).

 

Подпись:     Рисунок 5: пов’язка на палець по Бердинському А-Г – етапи накладання.     Подпись:   Рисунок 6: Колосоподібна пов’язка на І-ий палець       Подпись:   Рисунок 7: Спіралеподібна пов’язка на всі пальці кисті

 

Спіральну пов’язку на всі пальці кисті (рукавичка) накладають тоді, коли треба по черзі забинтувати всі пальці, наприклад., при опіках чи шкірних хворобах. її виконують вузьким бинтом, починаючи з І пальця на правій руці або з V на лівій. Пов’язку накладають так само, як і спіральну пов’язку на один палець, поступово переходячи з одного пальця на інший через закріплюючі тури на зап’ястку. Таку пов’язку можна накладати і не повністю — не бинтувати пальці.

Кисть також можна забинтувати колосоподібною пов’язкою та пов’язкою, що повертається (рисунок 8).

Колосоподібна пов’язка закриває тильну та долонну поверхні кисті, окрім пальців. Починають її з фіксуючих турів на зап’ястку, далі косо перетинають тильну поверхню кисті від променевого боку до ліктьового і переходять на долоню, повертаючись до основи II пальця, а звідти знову по тильній поверхні кисті до про-менезап’ясткового суглоба. Краще таку пов’язку виконувати низхідною, перекриваючи спочатку дистальну частину кисті, а потім — проксимальну.

 

 

 

 

Відео 3

Методика накладання пов’язки рукавичка

Відео 4

Методика накладання коминкової пов’язки на кисть

Відео 5

Методика накладання пов’язки рукавичка

Відео 6

Методика накладання пов’язки рукавичка

 

 

Передпліччя бинтують за технікою простої спіральної пов’язки чи з перегинами. Обидві пов’язки краще виконувати як висхідні, починаючи з променезап’ясткового суглоба. Ділянку ліктьового суглоба бинтують за допомогою черепашачої пов’язки — такої, що сходиться або розходиться. Накладають її у фізіологічному (середньому) положенні суглоба. У першому разі перший фіксуючий тур проводять під ліктьовим суглобом, далі через ліктьову ямку бинт переводять на плече вище від суглоба, обвивають його позаду. Поступово вісімкоподібними ходами, що збігаються до ліктьового відростка, закривають увесь суглоб, посередині якого накладають останній фіксуючий виток. У разі розхідної пов’язки перший виток накладають над ліктьовим відростком, а потім вісімкоподібні витки розходяться від середини, поступово закриваючи весь суглоб. Перехрест роблять на передній поверхні кінцівки.

Пов’язка Дезо використовується її для фіксації верхньої кінцівки до тулуба та її підвішування головним чином при переломах ключиці чи плечової кістки. Звичайно її накладають під час подання першої допомоги. Перед бинтуванням під пахву вкладають ватно-марлевий валик, шо запобігає зміщенню уламків ключиці чи плеча. Рука притиснута до грудей та зігнута у лікті під кутом 90°. Перший циркулярний виток проводять з боку спини під здорову пахву через груди, огинаючи ушкоджену руку та притискуючи її до грудної клітки. Потім бинт проходить по спині, повертаючись до пахви здорового боку, виходить з-під неї і навскоси через груди йде до верхньої частини плеча. Після цього спускається по задній поверхні плеча, утворюючи петлю  для підтримання передпліччя, і по передній поверхні піднімається до надпліччя ушкодженої руки. Аналогічні тури повторюють, поступово утворюючи пов’язку. Здорова рука залишається при цьому вільною (рисунок 10, відео 7). Пов’язка Вельпо мало відрізняється від попередньої. Під пахву кладуть подушечку. Ушкоджена рука розташовується таким чином, щоб долоня лежала на плечі здорової руки. Перший тур циркулярний — навколо грудей, другий — притискує ушкоджену руку до грудної клітки. Потім бинт проводять під здоровою рукою на спину, навскоси до протилежного (хворого) плеча, огинають його вгорі і ведуть по передній поверхні вниз до ліктя хворої руки, охоплюють його трохи вище від ліктьового згину і проводять під пахвою здорової руки. Край ліктя залишається вільним (рисунок 11, відео 8). У зв’язку з недостатньо фізіологічним положенням руки цей вид пов’язки накладається не довше ніж на тиждень. При травмах голови можуть накладатися різного виду бинтові пов”язки і пов’язки з використанням косинок, стерильних серветок і липучого пластиру. Вибір пов’язки залежить від розміщення і характеру рани. Якщо поранено волосисту частину голови, то накладають пов’язку «чепець» (Рисунок 12, відео 9), закріплюючи її смужкою бинта (зав’язкою) за нижню щелепу. Від бинта відрізають шматок завдовжки до 1 м, кладуть його середню частину на тім’я поверх стерильної серветки, що закриває рану, кінці опускають вертикально донизу по­переду вух і утримують в натягненому стані. Навколо голови роблять коловий закріплюючий хід, дійшовши до зав’язки, обертають бинт навколо неї і ведуть косо на потилицю. Чергуючи ходи бинта через потилицю і через лоб і щоразу направляючи його більш вертикально, закривають усю волосисту частину голови. Після цього двома-трьома коловими ходами закріплюють пов’язку. Кінці зав’язки бантом зав’язують під підборіддям.

При пораненні шиї, гортані або потилиці накладають хрестоподібну пов’язку. Коловими ходами бинт спочатку закріплюють навколо голови, потім вище лівого вуха і позаду нього опускають бинт косо вниз на шию.

Подпись:    Рисунок 12: пов’язка чепець  а- - етапи накладання  Пов ‘язки на ноги. Колосоподібна пов’язка на І палець ноги має деякі особливості. Починають її з фіксуючого тура над кісточками. Потім бинт під внутрішньою кісточкою переходить на тильний бік ступні навскоси майже до основи мізинця, де огинає зовнішній край ступні і по підошві йде до основи великого пальця. Далі після колового тура навколо пальця бинт проводять аналогічним чином у зворотному напрямку.

Колосоподібна пов’язка на ступню може бути висхідного та низхідного типу. У будь-якому разі її починають з колового туру над кісточками. Потім бинт проводять з внутрішнього боку ступні на зовнішній, звертають на підошву і знову виводять з іншого боку на тильний бік ступні, де він проводиться навскоси до місця фіксації над кісточками.

Крім цього, ступню з пальцями можна бинтувати пов’язкою, що повертається. Ділянку п’яти бинтують за технікою черепашачої пов’язки. Краще утримується на ступні черепашача пов’язка, яка починається з колового тура на п’ятці, а наступні тури віддаляються від верхівки п’яти на гомілку та ступню. Навпаки, черепашача пов’язка на коліно має виконуватись так, аби останній  виток прикривав наколінок. Пов’язку на гомілку виконують як спіральну просту чи з перегинами. Починають бинтувати знизу. Так само накладають пов’язки на стегно, але через конусоподібну форму цього відділу кінцівки часом виникає потреба доповнювати верхню частину пов’язки для кращого її утримання колосоподібними турами, як це роблять у разі накладання пов’язки на кульшовий суглоб. Колосоподібна пов’язка на кульшовий суглоб може виконуватись у низхідному і висхідному варіантах. Частіше накладають висхідну пов’язку, її починають з фіксуючого тура на талії у напрямку здорового боку з переходом на поперек. Потім бинт проводять уперед над передньоверхнім краєм клубової кістки на хворому боці і спускають на внутрішню поверхню стегна, де роблять коловий тур. Потім бинт з передньої поверхні стегна переводять на здоровий бік, проходячи попереду над лобковою ділянкою. У разі накладання висхідного типу пов’язки її починають з циркулярного тура у верхній третині ураженого стегна у напрямку від зовнішнього до внутрішнього боку. Пов’язка на всю ногу поєднує у собі майже всі наведені типи пов’язок на кінцівку, починаючи з пов’язки на великий палець та колосоподібної пов’язки на ступню і до колосоподібної пов’язки на кульшовий суглоб.

         Відео: «Накладання повязки  «ШАПОЧКА ГІПОКРАТА»»

Відео: «Накладання пов’язки «ВУЗДЕЧКА»» Відео: «Накладання пов’язки «ВУЗДЕЧКА» (2)»

Відео: «Накладання пов’язки чепець»

         Відео: «Накладання монокулярної пов’язки»

         Відео: «Накладання повязки на обидва ока»

Відео: «Накладання повязки на підборіддя»

         Відео: «Накладання повязки на потилицю» Відео: «Накладання пов’язки на потилицю (2)»

         Відео: «Підготовлення пращеподібної пов’язки»

         Відео: «Накладання пращеподібної пов’язки» Відео: «Накладання пращеподібної пов’язки (2)»

Відео: «Накладання повязки на грудну клітку»

Відео: «Накладання повязки на ліктьовий суглоб» Відео: «Накладання повязки на ліктьовий суглоб (2)»

Відео: «Накладання косинкової повязки на передпліччя»

         Відео: «Накладання повязки на гомілково-ступневий суглоб»  Відео: «Накладання повязки на гомілково-ступневий суглоб (2)»

         Відео: «Накладання повязки на коліно»

                 

Гіпсові пов’язки

Гіпс – це прожарений при температурі 140 °C сульфат кальцію. Після прожарювання він легко розтирається в дрібний білий порошок, який в суміші з водою являє собою кашопоподібну масу, яка має властивість легко твердіти. Гіпс на повітрі вбирає вологу, в зв’язку з чим його якість різко погіршується. Для попередження цього його зберігають у сухому місці.

Для перевірки якості гіпсу існує декілька проб:

1) гіпсовий порошок стискають в кулаці; при добрій якості після потім розтиску кулака він розсипається, при поганій – залишається у вигляді грудочок;

2) рівні порції гіпсу і води змішують на тарілці; одержана отримана маса повинна застигнути захопити через 5-6 хв. і при натисненні пальцями не роздавлюється і на її поверхні не виступає волога;

3) гіпс і воду змішують в співвідношенні 1:1 і виготовляють кульку, яка через 7-10 хв. твердне. При опусканні її з висоти 1м вона не повинна розбитися.

Якість гіпсу можна поліпшити. Якщо гіпсовий порошок містить грудочки, його необхідно просівати через сито або рідку марлю. Гіпс, що відсирів, прожарюють при температурі 140 °С. Для уповільнення застигання гіпсу його розводять холодною водою або додають до нього крохмальний клейстер. Для прискорення застигання його замішують на теплій воді (30-35 °С).

Види гіпсових пов’язок та методика їх приготування:

1) циркулярна (глуха);

2) розрізна (знімна);

3) вікончаста;

4) мостоподібна;

5) шинна;

6) лонгетна;

7) лонгетноциркулярна;

8) торако-брахіальна (на верхню кінцівку і грудну клітку);

9) кокситна (на нижню кінцівку, таз і живіт із захопленням грудної клітки);

10) гонітна (те ж, що і кокситна, тільки верхня межа досягає пупка);

11) корсети;

12) ліжечка.

Гіпсові пов’язки готують з гіпсових бинтів. Для гіпсових бинтів використовують тільки гігроскопічну марлю. На стіл, оббитий оцинкованим залізом або покритий клейонкою, кладуть бинт, посипають гіпсом і останній енергійно втирають в бинт. Загіпсований бинт нетуго складають або згортають. Перед накладенням такий гіпсовий бинт змочують в теплій воді. Можна заздалегідь готувати гіпсові лонгети заданої довжини і товщини (5-8 шарів). Є гіпсові бинти і фабричного виробництва.

Iснує багато правил накладення гіпсових пов’язок: кінцівці або відповідній ділянці тіла надають середньо фізіологічного положення. Окрім пошкодженої ділянки тіла імобілізації підлягають два сусідні суглоби. Якщо гіпсова пов’язка накладається з підкладкою, то для цієї мети краще використовувати негігроскопічну вату, яку накладають на кісткові виступи. Пов’язка не повинна стискати тканини, але і не повинна бути дуже вільною. Після накладення пов’язки необхідно перевірити, чи не стискає вона магістральні судини (синюшна, набряк, похолодання, відчуття повзання мурашок, оніміння, набряк нижче розташуваних сегментів, наявність пульсації).

Для накладення гіпсових пов’язок є спеціальні пристосування і інструменти: екстензійний стіл, підставка під таз, апарат для накладення корсетів. Знімають гіпсові пов’язки за допомогою пилок для гіпсу, ножиць, скальпелів, кусачок Штилю, електричних пилок

Накладення циркулярної пов’язки. Після підготовки гіпсових бинтів, один з них опускають в таз з водою. Після того, як гіпсовий бинт просочив водою (припинення виділення бульбашок газу), його злегка відтискають. Для цього щільно захоплюють кінці бинта, щоб з них не витікала гіпсова кашка, і стискають бинт руками. При тугому і неправильному відтисканні з бинта витікає частина гіпсу. При бинтуванні після закріплювального ходу тури накладають, закриваючи попередній тур наполовину або на 2/3. Бинтування проводять від периферії до центру. Пов’язку накладають рівномірно, без перегинів, надрізаючи бинт в міру необхідності. Для того, щоб пов’язка застигла рівномірно (від чого залежить її міцність), бинт необхідно накладати рівномірно і швидко. До закінчення накладення першого бинта другий повинен бути промочений водою і т.д. Під час накладення циркулярної пов’язки їі ретельно моделюють до анатомічних утворень даної ділянки тіла.

На верхню кінцівку і гомілку накладають 5-6 шарів бинта, на стегно і тулуб – 7-8. Для того, щоб кінці гіпсового бинта не кришилися, в кінці гіпсування Їх підрізають, укріплюючи смужками марлі і ретельно моделюють.

Пов’язку застосовують в тих випадках, коли необхідно проводити перев’язки, масаж і інші медичні заходи. Для цього накладають циркулярну глуху пов’язку, а потім розрізають їі до висихання з двох протилежних сторін. Для зміцнення пов’язки надалі стулки стягують бинтом.

Вікончаста пов’язка. У ділянці рани після накладення пов’ язки вирізують вікно. При цьому виді пов’язки зберігається міцність гіпсової пов’язки і в міру необхідності можна проводити перев’язки і стежити за станом рани.

Мостоподібну пов’язку застосовують в тих випадках, коли необхідно залишити відкритим ділянка тіла по всьому периметру. 3 цією метою гіпсові циркулярні пов’язки накладають вище і нижче відповідної ділянки тіла. Загіпсовані ділянки сполучають між собою містками з дерева або металу, які прикривають гіпсовим бинтом.

Лонгетну пов’ язку накладають там, де для іммобілізації цілком досить фіксації лонгетом (половина циркулярної пов’язки), або для зміцнення циркулярної бинтової або гіпсової пов’язки. Лонгеті (дещо шарів загіпсованого бинта відповідних розмірів) виготовляють наперед при заготівці гіпсових бинтів або з намоклого гіпсового бинта.

Шинні гіпсові пов’язки виготовляють з картону, якому надають форму відповідно до поставленого завдання, і обгортають мокрим гіпсовим бинтом (шина Волковича). Таку пов’язку накладають на відповідну ділянку тіла, моделюють і фіксують бинтами.

Лонгетно-циркулярна пов’язка. В цьому випадку лонгети фіксують циркулярною гіпсовою пов’язкою, як правило, в тих ділянках тіла, де може відбутися перелом гіпсу (наприклад в ділянці суглоба).

Торако-брахіальну пов’ язку застосовують при пошкодженнях плеча і плечового суглоба. Здебільшого їі накладають за принципом лонгетно-циркулярної пов’язки. При цьому грудну клітку і відповідну ділянку верхньої кінцівки загіпсовують в положенні відведення від тулуба, приведення вперед і згинання в ліктьовому суглобі. Для вмісту кінцівки в наданому положенні і зміцнення пов’язки вгіпсовують палицю у вигляді розпіркиміж середньої третю передпліччя і гіпсовим корсетом на грудній клітці.

Кокситну пов’язку накладають при переломах стегна або кульшового суглоба. На екстензійному столі лонгетами укріплюють тазостегновий суглоб і задню поверхню стегна. Циркулярними ходами гіпсових бинтів захоплюють ступню, гомілку, стегно, кульшовий суглоб, живіт і грудну клітку до рівня сосків.

Гонітну пов’ язку застосовують при пошкодженні колінного суглоба і гомілки.

Гіпсовuй корсет є необхідним для лікування захворювань і пошкоджень хребта. Корсет виготовляють з циркулярних гіпсових бинтів шириною 15 см. Нижня його межа – клубові кістки, верхня – по передній поверхні до вирізки груднини, задня – остистий відросток першого грудного хребця. Залежно від локалізації пошкодження висота корсета може змінюватися.

Гіпсове ліжечко. Показаннями до його застосування є туберкульоз і деформація хребта. Можна використовувати його і для транспортування при пошкодженнях хребта. Хворого вкладають на живіт. Гіпсове ліжечко виготовляють з широких бинтів або окремих шарів прогіпсованої марлі. Проводять ретельне моделювання по тілу. Після застигання ліжечко знімають і обрізають краї. Ліжечко сохне впродовж 1-2 діб, після чого у нього вкладають хворого.

Після того, як але чи виконала інша гіпсова пов’язка свою функцію їі необхідно зняти. Затвердлій гіпс знімається дуже важко. Для пом’якшення пов’язку змочують гарячою водою, розчином хлориду натрію або слабким розчином соляної кислоти. Можна розрізати пов’язку і без пом’якшення, використовуючи для цього спеціальні пилки, ножиці або, краще, електричну пилку.

 

Підготував Л.Василюк

 

 

 

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Приєднуйся до нас!
Підписатись на новини:
Наші соц мережі