(Заняття № 2)

(Заняття № 2)

 

Тема 1. Історія української медицини

 

Медицина на українських землях у стародавні часи. Медицина України-Руси за доби середньовіччя.

 

 На думку переважної більшості дослідників, найстарішим народом, з якого виріс український народ, були трипільці (назва походить від села Трипілля на Черкащині). Перші початки трипільської культури відносяться до пол. IV тисячоліття до н.е. Вона бурхливо розвинулась протягом повних 2000 років, захоплюючи неоліт, бронзову і залізну доби. Трипільське населення займало простори від Подніпров’я до Західного Поділля й гористого Побужжя, розташовуючись здебільшого на підвищеннях серед урожайних земель. Від нього лишились тепер сотні селищ із останками житла, укріплених земляними валами й ровами.

 

Найважливішим джерелом прожитку в трипільців було примітивне хліборобство з вирощуванням пшениці, ячменю, проса і жита. Головне приладдя для цього — рогові й кам’яні мотики, кістяні й дерев’яні з крем’яними вкладками серпи та жорна. Менш важливим було скотарство з відгодівлею свиней і овець, ще меншим — полювання і рибальство.

 

Найхарактернішою знахідкою у трипільських селищах є кераміка, виготовлення якої і орнамент стояли на дуже високому рівні.

 

Фрагмент експозиції про найбільш стародавній період розвитку медицини на території України

 

Що стосується південних степових просторів нашої Батьківщини, то тут пролягали шляхи багатьох кочових народів, з якими нашим пращурам доводилось постійно стикатись як в запеклих військових сутичках, так і в мирних торговельних стосунках.

 

 Напередодні і після народження Христа, грецькі історики, які часто навідувались до наших причорноморських просторів і контактували з кочовими племенами, зокрема зі скіфами, називали наших пращурів антами. Ці згадки закінчуються VII століттям. Пізніше вже київські літописці згадують полян (русів), що жили на правому березі Дніпра біля Києва, на північ від них — деревлян, на захід — дулібів, на північний схід — сіверян, на південь — уличів і тиверців.

 

До Х ст. всі вони були язичниками. Як провідну верховну силу славили бога сонця, вірили в існування всіляких інших надприродних істот, що нібито живуть у болотах, лісах, на полях, у джерелах, житлах людей. Поміж цими надприродними істотами були добрі і злі, які могли вселятися в людину і викликати різні хвороби.

 

Медичною та ветеринарною допомогою на території стародавньої України займалися переважно волхви, відуни і кметі. Кметями називали всебічно обдарованих людей, що вміли допомогти і навчити. Ці люди переважно не одружувались, бо в одружених відчуття й зв’язок із небесами дещо притуплювався, реакція у відповідальні моменти сповільнювалася, ставала поверховою, холоднокровною, нещирою, недалекоглядною, без відчуття завбачливості та відповідальності перед своїм обов’язком народного місіонера, провідника і рятівника.

 

Набутий досвід лікувальників нерідко передавався із покоління в покоління. Лікувальник за спадковістю називався в народі «вченим лікарем», його народ шанував і ретельно виконував його приписи. Слово «ліки» походить від санскритського «лікі» — потаємний дух чогось. Лікар — від санскритського «лікіті, лікітар» — мудрець, митець, той, що вміло пише, протинає, різьбить. Незнаних лікувальників народ боявся, називаючи їх «врачя», що дослівно означає «приблуда, волоцюга, дуросвіт, заброда».  Вибір учня на лікаря був особливий. Батьки учня повинні були бути чесні й порядні. Дитина мала бути старанна, кмітлива, здібна, білява та синьоока. Бо такі діти вважалися здібніші, легше і швидше навчалися, а найголовніше — були більш здатні відчувати на віддалі.

 

Різноманітними були лікувальні засоби. Вживалися мазі з живих рослин, насіння, кореня, цвіту й зародків. Чародійна сила приписувалася «дереву з небес» — яблуні. Крім овочів і фруктів, виготовлялися ліки з бруньок, із молодого листя, з пелюсток квіток, із шкірки яблука та робилася олія із зерняток. Все це мало окреме застосування і різну дію. Лікування рослинами вивчалося до тонкощів. Іван Огієнко (митрополит Ілларіон), вивчивши дохристиянські вірування українського народу, повідомляє, що за трипільських часів наші лікарі мали в достатній кількості олії троянди, лілеї, липи, горіха, бука, гірчиці, абрикоса і сливи, а також із насіння дикої груші та яблуні. Грушева олія давала дивний косметичний ефект. Робили порошки не лише з рослин та їх різних частин, але й із мінералів та кісток. Тодішнім лікарям були відомі стимуляційні, протизапальні, заспокійливі та знеболювальні трави. Комбінація останніх застосовувалась в різних пропорціях (валеріана, блекота, мак, дурман, беладонна). Це дозволяло тодішнім лікарям робити оперативні втручання на кінцівках, черевній порожнині і черепі.

 

 

Аль-Масуді

 

Із стародавніх народів, які населяли наші степові південні землі, найбільше пам’яток залишили по собі скіфи. Скіфи в VII ст. до н.е. населяли Крим і територію між Дніпром і Дунаєм. Вони створили велике об’єднання племен. У V–IV ст. до н.е. частина скіфів-кочівників починає переходити до осідлості, в них утворюється примітивна держава з пережитками первіснообщинних відносин. Скіфи мали торговельні й культурні зв’язки з грецькими містами-колоніями: Ольвією — в гирлі Дніпровсько-Бузького лиману, Тірою — в гирлі Дністра, Херсонесом — біля сучасного Севастополя, Пантікапеєм — на місці нинішньої Керчі.

 

Територія, яку заселяли кіммерійці та скіфи

 

Про скіфів ми довідуємося з розкопок численних могильників, городищ по Дніпру, в Криму, з літературних джерел грецьких письменників, зокрема з праць грецького історика Геродота, який відвідав наші південні землі. Про них згадує у своїх працях і Гіппократ, але він у Скіфії не бував. Скіфи торгували з греками продуктами скотарства, хутрами, хлібом, лікарськими рослинами, деревом, а діставали від них різні ремісничі вироби, предмети побуту, посуд, прикраси. Меншою мірою, ніж скіфи, мали торговельні і культурні зв’язки з грецькими колоніями в ті часи і південні племена наших предків. Під час розкопок Чортомлицького кургану поблизу Нікополя, Куль-Обського недалеко від Керчі знайдено золоті й срібні вази із зображенням скіфів. На одній з них зображено скіфів, які надають лікарську допомогу (перев’язка нижньої кінцівки, витягання зуба). Деякі скіфи були обізнані з медициною античних греків, мали велику лікарську практику в Афінах (Анахарсіс, Томсаріс).

 

 

Ваза з кургану Куль-Оба.

 

        

 

 

Зображення скіфів на Куль-Обській вазі (ІV ст. до н.е.).

 

 Зазначимо ще деякі особливості медичних знань скіфів та інших племен і народів Північного Причорномор’я. Скіфська медицина — народна медицина. Протягом довгих сторіч самобутня, а в ряді випадків цілком оригінальна, вона нагромадила великий і багатий досвід в лікуванні хвороб та їхньому запобіганні. Проте в її арсеналі поруч з дуже цінними значились також засоби, доцільність яких вельми сумнівна. Це свідчить про те, що скіфська медицина виросла на базі одвічного досвіду — емпірії і містила у собі раціональні основи. Представники скіфської народної медицини здобували свої знання з безпосереднього знайомства з предметами навколишньої природи. Розвиток умов повсякденного життя був основною причиною виникнення і розвитку лікування.

Найважливішу ланку скіфської медицини становлять лікувальні засоби рослинного походження. Це випливало не тільки зі способу життя як кочових, так і землеробських скіфів, але й з рослинного багатства земель, ними заселених. Україна, Кавказ і суміжні з ними землі славились споконвіку своїми рослинними багатствами. Скіфський люд знайшов багато лікарських рослин серед степів і лісів. Зокрема античні мандрівники відмітили, що скіфські пастухи, спостерігаючи дію рослин на тваринах, переносили свої знання на людину. Значна кількість відкритих скіфами цілющих рослин не втратила свого значення і до сьогодні. От хоч би горицвіт, солодкий корінь, ревінь, подорожник, не кажучи вже про цибулю, часник та багато інших.

Серед цілющих рослин в скіфській медицині було чимало сильнодіючих, а то навіть і отруйних. Вони також використовувались скіфами для лікування. Для зменшення токсичної дії сильнодіючих та отруйних рослин скіфська народна медицина додавала до них різні домішки та вивари, такі як мед, бобові рослини тощо.

Різнотрав’я, що буяло на скіфських просторах, давало багато меду, з якого скіфи варили медовуху, додаючи до неї відвар коноплі і тим самим підсилюючи її наркотичну дію. З коноплі тепер добувається наркотик, відомий під назвами гашиш або маріхуана.

Античні письменники назвали тільки невеличку частину лікувальних рослин, уживаних скіфською народною медициною. Зате вони відмітили той важливий факт, що найцінніші з них скіфи культивували на плантаціях і розвозили їх по всьому стародавньому світу як товар.

Широке застосування в скіфській медицині мали також засоби тваринного походження (боброва струмина, жири, мозок). Скіфській медицині були відомі «панти» — цінний медичний товар з висушених рогів молодого плямистого оленя.

Щодо санітарно-гігієнічних заходів у скіфського населення, то тут необхідно підкреслити особливе значення парової «скіфської лазні».

Досить було у скіфів раціональних заходів і у догляді за дітьми та охороні їхнього здоров’я.

Скіфська народна медицина користувалася з давніх-давен також хірургічними методами лікування і тут досягла значних успіхів. Виникла вона з подання хірургічної допомоги свійським тваринам і скеровувалась, очевидно, тільки на лікування органів і тканин, доступних без розтину порожнин людського тіла. Такі операції, як вправляння вивихів, лікування переломів, розрізування абсцесів, трепанація черепа, ампутація кінцівок, не кажучи вже про виривання зубів, були звичними у скіфів. При хірургічному лікуванні скіфи застосовували такі знеболюючі засоби: сп’яніння, опій, мандрагора тощо. Для лікування застосовували зміїну отруту. Слід відмітити, що скіфські лікарі та їх лікувальні засоби і методи мали свій вплив на грецьких лікарів, можливо, що і на Гіппократа.

Муміфікація та бальзамування померлих проводились скіфами на короткий час і скоріш з запобіжною метою. Ішлося про обвіз тіла померлих царів по підвладних племенах протягом не менше сорока днів. Скіфський спосіб бальзамування був оригінальним і розроблено його без істотних чужих впливів.

Медицина скіфів виробила за весь час свого розвитку багато раціональних методів лікування, але було в ній також немало ірраціональних лікувальних засобів і заходів.

Отже, в своїй раціональній частині медицина трипільців, скіфів ішла тим самим шляхом, яким ішла медицина китайська, індійська, грецька та інших народів.

У II ст. до н.е. на наші південні землі вдерлися зі сходу кочові племена сарматів, які витіснили (почасти асимілювали) скіфів і зайняли степи Приазов’я та Нижнього Подніпров’я. Надалі сарматів потіснили германські племена готів із заходу, яких, у свою чергу, змели племена гунів зі сходу, що також довго не затримались в причорноморських степах, посунувши в степи сучасної Угорщини. На південних просторах із VI ст. почали розселятися українські племена з півночі.

Відокремлення ремесел від хліборобства, розвиток торгівлі сприяли розкладові первіснообщинного ладу, розшаруванню суспільства. Постійна небезпека нападу войовничих кочівників змушувала окремі племена об’єднуватися, створювати військові загони — дружини, здатні чинити опір сильним ворогам. На чолі дружин стають вожді, формується військова верхівка.

Розклад первіснообщинного ладу в наших предків супроводився зародженням і розвитком феодального ладу, минаючи рабовласницький. Основною формою державного утворення стали князівства, які, об’єднуючись, утворили в IX ст. могутню українську ранньофеодальну державу — Русь зі стольним градом Києвом. Київські князі поступово розширювали свої володіння, зокрема підкоривши численні угро-фінські племена, що проживали у верхів’ях Волги, Москви та Оки. В Х ст. Русь-Україна простягалась від Балтійського до Чорного морів і від Карпат до Волги. Прийнявши в 988 р. християнство, вона долучилася до однієї з наймогутніших тодішніх цивілізацій і найрозвинутіших культур — візантійської.

Володимир Святославич (978-1015)

Ярослав Мудрий (1019-1054)

 

Медицина України-Руси в IX–XII ст.

 

 Арабські письменники Ібн-Донстара та Ібн-Фадлан (XII ст. н.е.) розповідають про наших предків: «Зростом вони високі, гарні собою і сміливі в нападах. Люблять охайність, в одежі навіть чоловіки носять золоті браслети, я бачив русів, як вони прибули в своїх торгових справах і розташувались коло річки Атил. Я не бачив більш довершених тілом, ніж вони. Вони подібні пальмам — біляві, гарні лицем, білі тілом». Грецький історик Лев Діакон пише про воїнів Святослава: «Цей народ відважний до нестями, хоробрий, сильний».

 

«Блаженні милостиві, бо помилувані вони будуть» (Євангеліє від Матвія). Саме ці слова можуть бути епіграфом до діяльності лікарів України-Руси. Протягом багатьох віків християнства на Русі милосердя, допомога ближньому були одними з рушіїв життя наших предків. Святі безсрібники Козьма і Даміан, великомученик і цілитель Пантелеймон — це люди, що мали великий дар лікування, зцілили багатьох хворих і були позбавлені життя за те, що своїм прикладом утверджували ідеї гуманізму й людинолюбства.

 

Разом з християнством, яке прийшло на Русь із Візантійської імперії понад 1000 років тому, були успадковані високі духовно-моральні цінності, що виявлялися в милосерді, співчутті, у служінні ближньому. Утвердившись у нашій Вітчизні, християнство взяло справу лікування під свою безпосередню опіку. Церковний статут кн. Володимира Великого, прийнятий в 996 р., оголосив лікарні церковними установами, а самих «лічців» (лікарів) — людьми церковними, підлеглими єпископові. Кн. Володимир Великий, прийнявши хрещення, будував церкви й лікарні, запровадив десятину для вбогих, сиріт, старих і немічних. Як засвідчують літописи, кн. Володимир Великий звелів розшукувати по місту хворих і приставляти їм додому поживок; те саме робили й інші князі, які будували спеціальні палати при церквах, де «покоїли трудних» (цитати наводяться сучасною або староукраїнською транскрипцією), тобто утримували хворих.

 

З Візантії разом із християнством прийшли на Русь і тодішні погляди на лікарську справу, зокрема, як на предмет безпосереднього відання й опіки церкви. Чому саме християнство стало поштовхом для розвитку медико-санітарної допомоги людині? Тому, що християнство величезною мірою мало відношення до визнання цінності життя кожної окремої людини як особистості. Служити людині означало служити Богу.

 

Носіями й розповсюджувачами цих ідей були монастирі, що створювалися на взірець грецьких. Вони стали культурними центрами України-Руси, осередками й розсадниками знань, у тім числі й медичних. Відомий дослідник культури Київської Русі митрополит Серафим Чичагов писав: «Перші зерна медичних знань принесені в Київську Русь з Греції з прийняттям християнської релігії, і першими поширювачами медицини в нас були ченці, переважно з Афонської гори». У стінах монастирів, поєднавшись з традиційними навичками наших пращурів, вони дали рясні сходи, що виявилось у створенні своєрідної, характерної тільки для України-Руси культури, в основі якої лежали високі духовно-моральні категорії християнського вчення.

 

В 988 р., у перший рік прийняття християнства в Україні, було засновано Межигірський монастир, що проіснував до 1786 р.

 

 

Велику роль в історії української медицини відіграв Києво-Печерський монастир, заснований в ХI ст. прпп. Антонієм та Феодосієм. Цей монастир вже з перших років свого існування став не тільки одним з центрів православ’я, але й осередком вітчизняної культури — літописання, мистецтва, архітектури. Тут жили і працювали видатні літописці, художники. Перші ченці Печерського монастиря прийшли з Афонської гори, де за імператора Романа при монастирі була закладена св. Афанасієм «лікарня хворих ради», і принесли з собою лікарські знання. Печерський Патерик доносить до нас відомості про кількох подвижників печерських, що уславилися своїм лікарським мистецтвом. На скрижалях української історії значаться імена таких подвижників, котрі славилися даром зцілення й лікування хворих, як Антоній Преподобний, Даміан, Агапіт Печерський, Пимен Посник тощо. Чимало вправних «лічців» жило в Києві за часів Ярослава Мудрого, при дворі князя Всеволода Ярославича та його сина Володимира Мономаха.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Антоній Преподобний — засновник Києво-Печерського монастиря, що багато років провів в Афонському монастирі, де й засвоїв медичні знання. Антоній — цей «пречудний лікар», як іменує його монастирська хроніка, — особисто доглядав хворих, яких лікував, давав їм «вкушати» цілюще «зілля». Служінням ближньому преподобний Антоній здобув палку любов не тільки простого люду, а й князів. Так, вилікувавшись в Антонія, великий князь київський Ізяслав подарував обителі гору над печерами, «ігумен же і братія заклала церков велику і монастир… І звідтоді почав зватися Печерський монастир…» — зазначає літопис.

 

Нам відомий лікар і друг чернігівського князя Миколи Давидовича Петро Сириянин, що вступив разом з ним 1106 р. до Печерського монастиря, якого літописець називає «лечець вельми хитр», і який, коли «блаженний князь  од трудів зробився хворим, готував йому зілля лікування ради».

 

Ченці з Києво-Печерського монастиря ішли в сусідні руські землі, засновували нові монастирі, сприяючи тим широкому розповсюдженню медичних знань, нагромаджених у стінах Лаври. «Від Печерського монастиря Пречистої Богородиці многі єпископи поставлені були, і яко світила освітили всю руську землю святим хрещенням», — так говориться у стародавньому сказанні про ченців Печерської обителі.

 

Монастирська медицина породила перші на Русі лікарні. Найперші згадки про монастирські лікарні відносяться до XI ст. В 1063 р. ігумен Києво-Печерської Лаври Феодосій Печерський (1036–1074) запровадив перший в Україні монастирський статут, який передбачав, зокрема, організацію при монастирях опікування хворих та калік.

 

 

Феодосій Печерський (1036–1074)

 

 В 1070 р. він же заснував при Києво-Печерській Лаврі богадільню-притулок для хворих та немічних — один з перших лікувальних закладів в Київській Русі. Лікарні також були відкриті при монастирях у Переяславі та Каневі на Дніпрі, згодом в Новгороді, Смоленську, Львові. Жоден монастир на Русі не будувався без «шпитальних палат». Монастирські лікарні перетворювались на військові шпиталі під час воєнних дій та облоги міст, на карантинні лікарні — під час епідемій. Так, Никонівський літопис засвідчує, що в XI ст. (1091) митрополит Єфрем поставив у Переяславі будівлю «банну», влаштував лікарні, де лікарі подавали «всім прихідцям безплатно лікування». Слава про монастирських лікарів сягала далеко за межі їхніх монастирів, навіть за кордони землі руської: так, наприклад, митрополита Олексія хан запросив в орду, щоб той вилікував очі його дружини Тайдули.

 

З моменту свого виникнення монастирська медицина стала протидіяти медицині язичницькій. У «Статуті про церковні суди» кн. Володимира Великого серед злочинів проти віри, крім волхвування, значиться ще «зелейництво», тобто використання різних лікувальних засобів язичницької медицини. Її представники, волхви і знахарі, були оголошені слугами диявола, їх почали переслідувати.

 

Серед народу нові погляди закоренилися не відразу, і тривалий час відбувалося змішування язичницьких уявлень з християнськими. Особливо гостро протистояння різних поглядів виявилось у ставленні до волхвів: в одних випадках народ відкрито виступав проти них (1071 р. в Білоозері), а в інших — навпаки, ставав на бік волхвів, як то було в Новгороді за князя Гліба.

 

Представники монастирської медицини були головними медичними діячами Русі до XVI ст. Так, у «Домострої» — літературній пам’ятці тих часів, що являє собою збірку правил про різні обов’язки людини, зовсім немає світської медицини, й увесь розділ, присвячений тому, «яко лікуватися», цілковито ґрунтується на християнсько-монастирських поглядах у галузі медицини. «Якщо Бог пошле на кого хворобу або яку слабість, то лікуватися Божою Милістю та сльозами, та молитвами, та постом, та ласкою до вбогих, та щирим каяттям». Медична допомога в монастирських лікарнях полягала у застосуванні цілющих трав та мазей. Сюди відносився і догляд, який отримували хворі в монастирських громадах у вигляді регулярного харчування, чистого одягу та білизни, промивання ран та доброго заспокійливого слова. Лікування супроводжувалось релігійними обрядами, такими як молебень, помазання єлеєм тощо.

 

Давньоруські монастирі були також центрами культури. Сюди надходили античні й ранньосередньовічні медичні рукописи. На староукраїнську мову їх перекладали ченці (ченцями були літописці Никон, Нестор). Написані на пергаменті, ці книги дійшли до наших днів.

 

Багато давньоруських монастирів були центрами освіти, в них навчали медицині за грецькими та візантійськими рукописами. У процесі перекладання рукописів з грецької й латини ченці доповнювали їх своїми знаннями, в основі яких лежав досвід руського народного лікування. Невелика кількість літературних пам’яток юридичного, оповідного змісту, що дійшли до нас з часів Київської України-Руси, свідчить про широкий кругозір їхніх авторів, обізнаність із працями видатних учених Заходу й Сходу.

У ті часи були й спеціальні праці медичного змісту, в яких подавалися свідчення про лікування хвороб, виходячи як з багатовікового емпіричного досвіду нашого народу, так і за писемними джерелами «Аскліповим і Галіним» (від Асклепія і Ґалена, так у тогочасних джерелах називали медичну літературу, яка потрапляла до нас з інших країн).

 

Серед тогочасних праць енциклопедичного характеру, в яких багато відомостей медичного змісту, особливе місце займає «Руська правда» Ярослава Мудрого та «Ізборник Святослава», перекладений у Х ст. з грецької на болгарську мову і переписаний у 1076 р. для сина Ярослава Мудрого Святослава.

 

«Руська правда» — перший збірник законодавчих актів Київської України-Руси, яким визначались норми суспільного життя, зокрема, положення лічця в суспільстві та оплата його праці; церквам наказувалось будувати лічниці і лазні та безкоштовно надавати допомогу хворим і немічним.

 

 

Титульна сторінка «Руська правда» Ярослава Мудрого

«Ізборник Святослава»

В «Ізборнику» медицина розглядається як майстерність найвищого порядку. Для розпізнавання хвороби і успішного лікування її лікареві слід докладно знати умови життя хворого: «Осмотри життя його, хожения, седания, едения й всього обычая его пытай».

 

В «Ізборнику» знаходимо поради, як лікувати шлунково-кишкові розлади, шкірні хвороби, а також опис деяких різновидностей раку. З лікарських засобів згадуються блекота, болиголов, полин, оцет, мед, жовч, мідь, припікання залізом. Велика увага приділяється порадам щодо харчування, підкреслюється особливе значення для здоров’я постійного підтримання бадьорості — «печаль далече отрини от себе, да невскоре состареешися».

 Медицина часів Київської України-Руси мала кілька напрямів, зокрема, процвітала хірургія як найважливіша галузь практичного лікування. Це було зумовлено частими війнами і побутовими травмами. Хірургія староукраїнською мовою називалася «ризання», а хірург — «ризалником». Тогочасні «ризалники» володіли технікою операції на черепі, однак найпоширенішим видом хірургічного втручання була ампутація кінцівок, при цьому «ризалник» повинен був домогтися безгнійного загоєння ран з ледь помітним шрамом.

 

Були відомі також ортопедичні прийоми, масаж, лікування виразок. Дьоготь вважався одним з основних засобів для зцілення найрізноманітніших захворювань шкіри, зокрема корости. Ним заливали також трупи й могили тих, хто загинув від чуми. Відходи поташу, що містили кальцій, застосовували при опіках.

 

Введенням у лікувальну практику багатьох засобів рослинного і тваринного походження медицина західноєвропейських країн, Візантії та народів Малої Азії значною мірою завдячує медицині України-Руси.

 

За прикладом давньоруських «лічців», Авіценна рекомендував при багатьох хворобах мед, квіти липи, березовий сік, називаючи ці засоби «руськими ліками».

 

Медичних пам’яток часів Київської України-Руси майже не збереглося. Багато творів загинуло у вогні пожеж під час феодальних воєн та іноземних навал.

 

Життя печерських подвижників об’єднані в збірник, відомий під назвою «Києво-Печерський патерик», який розповідає про цілу плеяду ченців-цілителів. Видатний український історик і державний діяч М. Грушевський дав дуже високу оцінку «Патерику», назвавши його «золотою книгою» українського письменного люду. Автори «Патерика» Нестор, Симон і Полікарп були сучасниками подій, пов’язаних з виникненням монастиря. За їх свідченням, вже в XI ст. в монастирі була лікарня, куди приносили і приводили різних хворих — хірургічних, терапевтичних, хворих з психічними і нервовими захворюваннями (знаменита «келія біснуватих», яка існує по сьогоднішній день).

 

 

Ще за Феодосії — ігумені Києво-Печерського монастиря (1062–1074) — був заведений такий порядок: усіх хворих, що приходили до монастиря, спочатку дивився настоятель, який направляв їх до одного з ченців-«лічців», виходячи з характеру захворювання.

 

Так св. Олімпій Іконник лікував переважно хворих зі шкірними захворюваннями. Свою основну професію іконописця він вдало поєднував з лікуванням, використовуючи як лікарські засоби фарби, якими писав ікони. Рослинні барвники грали важливу роль в лікуванні шкірних хвороб у багатьох народів. Олімпію приписували спроможність виліковувати найрізноманітніші гострі і хронічні шкірні захворювання. Під час лікування Олімпій брав фарбу з «вапниці» (горщика живописця) і змазував нею гнійні виразки, роблячи це кілька разів. Потім хворий змивав фарбу водою. Видужання хворого викликало захоплення пацієнтів. Фарбами лікували не тільки шкірні хвороби. Фарбою індиґо, сандалом, кубовою фарбою давньоруські лікарі успішно виліковували «вогневиці», малярію, пропасницю. Жовті і червоні фарби застосовувались при гнійних виразках і ранах.

 

Прп. Даміан Цілитель лікував тільки дітей, св. Григорій Чудотворець — психічно хворих.

 

Особливо треба відзначити життя і лікарську діяльність ченця Агапіта, який за свідченням «Києво-Печерського патерика» мав велику популярність серед усіх верств населення стародавнього Києва.

 

Хто ж він, цей легендарний лікар? Де навчався мистецтву зцілення людей? Єдиним джерелом для дослідження медичної діяльності св. Агапіта (як й інших ченців) є «Києво-Печерський патерик». Агапіт — киянин, прийшов у монастир ще за Антонія. На жаль, рік не зазначено. Невідома й дата народження Агапіта, немає відомостей про минуле його життя. «Патерик» розповідає, що і в подвижництві, і в лікарській справі Агапіт наслідував Антонія.

 

 

Сердечне, щире ставлення Агапіта до хворих, скромність, безкорисливість (грошей за лікування він не брав) зажили йому слави й поваги народу. Над мощами святого знаходиться ікона «Прп. Агапіт, врач безмездний», тобто безкорисливий.

 

«Києво-Печерський патерик» описує деякі випадки лікування Агапітом не тільки простих людей, а й бояр, князів та їх родин. При цьому Агапіта зображено принциповим ворогом славолюбства. В той час захворів чернігівський князь Володимир Всеволодович Мономах. Помираючи, князь посилає у Київ за Агапітом. Той, дізнавшись про всі симптоми хвороби, вислав йому зілля, бо знав «каким зелием лечися какой недуг». Випивши ці ліки, князь швидко одужав і встав зі смертного одра.

 

Після всіх цих подій Володимир Мономах їде в Київ до Агапіта, щоб віддячити йому за своє зцілення і подарувати один із своїх маєтків. Почувши про це, Агапіт сховався в печерах у своїй келії. Князь тоді заслав свого боярина у печеру до Агапіта з великими дарами. Агапіт відмовився їх прийняти і запропонував ці дари роздати жебракам, а їстівне віднести до монастирської лікарні, що й було виконано.

 

Щодо методів, якими користувався Агапіт (він лікував в основному травами), то в ті часи кожний «лічець» сам виготовляв ліки, був носієм і досвіду, і секретів своїх попередників. Агапіт славився також умінням підбирати продукти харчування для хворого. Крім того, він користувався засобами, завезеними з інших країн. Так, коли лікар Вірменин відвідав Агапіта, то знайшов у нього «зелие», про яке сказав: «Несть се от наших зелий, но мню яко се от Александрии приносять». Цікаво, що на долонях мощей Агапіта були знайдені залишки міді та пилок рослин з берегів колишньої Візантії. Вважається, що це є складові частини ліків стародавнього українського лікаря.

 

Взагалі цікавими були взаємовідносини між Агапітом і Вірменином, який досконало володів усіма способами діагностики і прогнозу хвороб, міг за «жилобиением» (за пульсом) передбачити перебіг захворювання. Але суперництво між ними спалахнуло через заздрість Вірменина після довгого і безуспішного лікування ним князя Володимира Мономаха. Вірменин і його однодумці намагалися навіть отруїти Агапіта, але отрута не подіяла на ченця.

 

Коли ж захворів сам Агапіт і не в змозі був піднятися з ліжка, то прийшов до нього Вірменин, і між ними відбулася суперечка про мистецтво і мету лікування. Взяв Вірменин руку Агапіта і передрік йому смерть на третій день. «Се ли єсть умение — смерть мя поведаши, а помощи мя не можети!» — з докором відказав йому Агапіт.

 

Помер Агапіт у жовтні 1095 року. Поховано його було в Ближніх печерах Києво-Печерської лаври. Там і сьогодні, вже протягом дев’яти століть, зберігаються добре муміфіковані останки видатного київського лікаря.

 

Лікарська діяльність Агапіта дістала відображення в гравюрах XVI–ХVII ст. Одним з перших іконографічний портрет Агапіта, надрукований в «Патерику» (1661), зробив гравер Києво-Печерської лаври Ілля. Збереглися зображення лікаря в монументальних розписах лаврських храмів.

 

1982 р. на фасаді будинку колишньої Микільської церкви на згадку про першого видатного лікаря України-Руси встановлено бронзову дошку з його барельєфним портретом.

 

Проте зображення Агапіта, зазвичай, різні. Це й зрозуміло: кожний художник користувався власним розумінням образу стародавнього лікаря. У 1986 р. московський судмедексперт С.О. Нікітін створив скульптурний портрет Агапіта. В основу роботи покладено метод відомого вченого М.М. Герасимова. Агапіта зображено з пучком цілющої трави.

 

Добре збереження останків печерських ченців протягом стількох століть постійно цікавило вчених. Завдяки яким факторам збереглися і муміфікувалися поховані в печерах останки ченців? Чи це природний процес, чи штучне бальзамування?

 

Фахові комісії працювали в 1922 і 1939 роках. У 1985 р. вчені знову звернулися до цієї проблеми. Детальні дослідження дозволили встановити зріст Агапіта — 166 см, вік, в якому він помер, — приблизно 60 років (це збігається з літописними даними), час поховання — кінець XI ст. Встановлено також, що за життя св. Агапіт страждав артрозоартритом попереково-грудного відділу хребта, спонділоартритом, парадонтозом, накульгував на праву ногу; від народження в нього нe було мізинця на лівій руці.

 

Біохімічні дослідження показали, що в муміфікованих тканинах останків Агапіта та інших ченців зовсім не було дубильних і бальзамуючих речовин. Тобто процес муміфікації проходив природним шляхом і можна назавжди відкинути припущення про штучне бальзамування похованих в печерах ченців Печерського монастиря.

 

Поруч з монастирською медициною на Русі існувала й світська, мирська медицина. Поєднання цих двох напрямків у Київській Русі зображено на відомому гобелені “Київська Русь”.

 

 За часів князювання Володимира Великого (979–1015) Україна-Русь підноситься до рівня наймогутнішої держави тогочасної Європи. Запровадження християнства в історичному аспекті мало позитивне значення: єдність релігії сприяла господарському і культурному зближенню та об’єднанню окремих князівств. Зміцнилася позиція України-Руси серед інших європейських країн, в яких християнство було вже державною релігією. Прийняття християнства посилило зв’язки України-Руси з Візантією — найкультурнішою країною тогочасного світу.

 

Виконання обрядів християнського культу вимагало письменних виконавців, релігійних книжок, що сприяло розвиткові письменності, перекладові церковних книг.

 

З часом почали перекладати книги не лише релігійного змісту. Ярослав Мудрий у пору свого правління (1019–1054), як пише про нього літописець, «собра писце многи, й перекладаше… и списаше книги многи». Серед князівської верхівки виявляється потяг до знань. Літописець зазначає, що деякі з князів знають п’ять іноземних мов (Всеволод Ярославович), окремі з них витрачають великі кошти на придбання книжок (Святослав Ярославович, Микола Святоша).

 

«…Велика польза от учения книжного… Се бо суть реки, напояща вселенную… Сими бо в печали утешаеми есьми», — додає від себе літописець. Письменність поширюється згодом не тільки у вищих верствах населення і серед духівництва, а частково і серед ремісників та торгового люду. Тим часом основою всіх практичних знань, які мав народ, залишалися досвід і переказ. Розкопки свідчать, що в Х–XII ст. в Києві та інших містах виготовляли високої якості металеву зброю, витончені ювелірні вироби, скло тощо. Всі ці знання передавалися тільки практично.

 

Так само було і з медичною допомогою. По містах серед представників різних професій були й особи, які займалися лікувальною справою. Вже в ці часи окремі з них «спеціалізувалися» на лікуванні ран, переломів, пусканні крові (рудомети), інші — на замовлянні зубів (зубоволоки), лікуванні очей, допомозі породіллям тощо. Для частини цих осіб лікувальна справа була не основним заняттям, а лише додатковим приробітком. Із збільшенням населення міст зростав попит на медичну допомогу. А, отже, зростала кількість осіб, для яких лікувальна справа була основною професією, частіше спадковою. Основою знань цих лічців був віковий досвід народної емпіричної медицини з елементами містичного характеру, що зумовлювалося тогочасним світоглядом. Ці народні лічці користувалися довір’ям у населення і представників влади. У наших ранніх збірниках законоположень («Руська правда», XI ст.) згадується про лікарів і винагороду їм за лікування. Часто лікування проводили в лазнях.

 

Поруч з лічцями з корінного населення, при окремих княжих дворах, у великих містах практикували і приїжджі лікарі з країн Заходу й Сходу. Вони ознайомлювали наших лічців з лікувальними засобами своїх країн і, в свою чергу, запозичували і переносили в свої країни наш лікувальний досвід, зокрема, використання цілющих властивостей лікарських рослин.

 

У Візантії, яка була «вогнищем» медичних знань, вже у V столітті видавалися самостійні медичні збірники. Багато лікарів — вихідців з Візантії, зажило на Русі великої слави: Феофіл Нонн, Симеон Сич тощо. В посольстві кн. Володимира Великого був лікар Іоан Смера.

 

Київський князь Володимир Мономах, який правив на початку ХII ст., у складеному ним «Повчанні» закликав власних синів як майбутніх правителів: «Будьте отцями сиріт. Не залишайте сильним губити слабких. Не залишайте хворих без допомоги».

 

Були й жінки-цілительки. Так, селянська дівчина, дочка бортника Февронія, яка дістала медичні знання від своїх батьків — народних цілителів, успішно застосовувала їх на практиці. Дочка чернігівського князя Єфросинія була «зело сведуща в Асклепиєвих писаннях» — так називали тоді медичні книги. Княжна Анна Всеволодівна в ХI ст. у Києві відкрила світську школу, де викладалася медицина.

 

Онука Володимира Мономаха — Євпраксія — видала (дехто вважає, що сама написала) медичну працю, присвячену питанням фізіології, гігієни, пропедевтики та профілактики деяких захворювань.

 

З дитинства Євпраксія цікавилась секретами народної медицини, вивчала властивості цілющих рослин та мазей. Ставши дорослою, вона почала лікувати бідних людей. За свої успіхи в лікуванні та за любов до людей Євпраксія була названа в народі Добродією. У 1122 р. Євпраксія одружилась з візантійським царем Олексієм Комніним та отримала нове ім’я — Зоя. У Візантії в Євпраксії-Зої з’являються нові можливості для здобуття медичних знань. Вона читає наукові книги та спілкується з ученими. В 30-х р. ХII ст. вона видає медичний трактат «Мазі». Деякі історики вважають його першою науковою працею, написаною жінкою.

 

Медичний трактат складається із 5 частин. У першій частині — загальний огляд уявлень про гігієну. У другій частині — поради щодо дотримання гігієни шлюбу, під час вагітності та догляду за дитиною. В третій частині — положення про гігієну харчування. В четвертій — інформація про зовнішні захворювання та рецепти лікування зубних і шкірних хвороб. В п’ятій частині — серцеві та шлункові захворювання і поради з їх профілактики.

 

Деякі поради, дані в трактаті, цілком відповідають сучасним поглядам. Наприклад, у розділі «Як повинна вести себе вагітна жінка» даються настанови про те, що вагітна повинна остерігатися втоми, не повинна підніматися вгору, мусить митися в лазні із помірною температурою. У розділі «Як повинна вести себе годуюча жінка» пишеться про те, що жінка, яка годує немовля, повинна бути молодою, здоровою, із помірною вагою та мати біле молоко із приємним запахом. Така жінка повинна тримати тіло своє в чистоті, тобто митися в лазні кожних три дні. Окрім цього, вона повинна отримувати допомогу у вигляді додаткового харчування.

 

У зв’язку з постійними війнами, в яких перебувала Україна-Русь, одним із пріоритетних напрямків тогочасної медицини було лікування травм. Ось як історик описує сцену ворожого нападу на Київ в ХII ст.: «Ворог опускав меча лише задля відпочинку і одразу знову починав проливати кров. Задля вічної скорботи нащадків, ці злодії, осквернивши церкви та домівки, піддавали вогню древні книги та рукописи, які там зберігалися, тим самим позбавивши нашу історію назавжди цікавих пам’яток. Столиця, що славилася перед тим багатством та славою, за один день позбулася своєї краси, залишився лише дим, попіл, закривавлена земля, трупи та обгорілі церкви. Жахливий морок смерті лише деінде переривався глухими стогонами окремих страждальців, порубаних мечами, але ще не позбавлених життя та почуттів».

 

Якою ж була доля пораненого у сутичках воїна у ті часи? У військових походах армій періоду ХII–ХV ст. вже брали участь світські лікарі. Зазвичай їх основною метою було надання допомоги князям та воєначальникам. Проте, як свідчать літописи, допомогу отримували і рядові воїни. Її надавали представники народної медицини. З метою заробітку вони скрізь слідували за військом у походах для надання допомоги хворим та пораненим. Поранені самі платили за надані послуги. Відомо також, що елементарними заходами допомоги володіли й самі воїни. Серед лічців зустрічалися жінки. Так, народний епос того часу свідчить про славного воїна Іллю Муромця та згадує про Марину, яка його постійно лікувала.

 

Слід зауважити, що поранених не залишали на полі бою. Якщо сутичка завершувалася перемогою, то їх виносили з поля бою та транспортували слідом за військом до місця проживання. Найбільш поширеним засобом для перенесення поранених на невеликі відстані був щит, а для перевезення на велику відстань використовували вози влітку та сани — взимку. Важкопоранених доставляли в найближчі монастирські лікарні, які завжди були надійним притулком для хворих, поранених та калік. Отже, монастирська й світська медицини нерідко доповнювали одна одну.

 

На противагу руським монастирям, монастирі Західної Європи вже з 1228 р. перестали надавати допомогу пораненим. Це пов’язано з тим, що в зазначеному році католицька церква, яка вважала заняття хірургією гріховним, постановою Вюрцбурзького собору заборонила духовенству надавати допомогу пораненим. Це призвело до поглиблення прірви між внутрішньою медициною та хірургією, яка на довгий час залишилась у руках ремісників-цирульників.

 

Кожна війна несла за собою епідемії чуми, висипного тифу, кишкових інфекцій, сибірки, віспи та цинги. В історичних літописах несприятлива епідемічна ситуація називалася «мором». Епідемії спустошували міста та села. Армія під час епідемій втрачала більше людей, ніж під час військових дій. Не в змозі встановити причину морової загибелі, лікарі шукали засобів боротьби з нею.

 

Кожна епідемія ретельно реєструвалася в літописах як чергова різновидність мору. Першим і найголовнішим заходом було «запирання вулиць», тобто карантин. Заражені місцевості оточувались. Підозрілі товари, предмети та будівлі померлих спалювались. Інші будівлі випалювались протягом 3–4-х днів сосновими дровами та полином. Померлих ховали далеко за містом на велику глибину в спеціальних місцях.

 

Повідомлення із заражених районів до 7 разів пропускались через вогонь і щоразу переписувались. Військові загони, які повертались із «морових районів», витримувались у карантині до 2-х місяців. Хворих та підозрілих відводили в ліс для ізоляції, де залишали під наглядом інших воїнів.

 

Щоб ізолювати епідемічні вогнища, законодавство суворо забороняло спілкування між жителями заражених та незаражених районів. Щоб перешкодити переходу жителів із епідемічних районів в інші місця, ставилися застави, пости на всіх можливих переправах. Дороги перекопувались та завалювались деревами. Купці з товарами затримувались, а всі розмови із людьми, що підходили до охорони, проводились на відстані десятків метрів.

 

У Київській Русі застосовувалося багато раціональних лікувальних засобів: сира печінка тріски для лікування так званої курячої сліпоти, боброва струя як тонізуючий засіб, застосовувались для лікування цинги журавлина і морошки; вживались в разі потреби внутрішньо і як зовнішній засіб цибуля, часник, хрін, редька.

 

З давніх-давен у побуті народу по містах і селищах широко застосовувалося миття в лазнях. У великих містах дерев’яними та гончарними трубами було проведено воду і зроблено каналізаційні відтоки, вистелено вулиці деревом.

 

Значно затримали розвиток медицини, як і всього господарського життя й культури України-Руси, постійні князівські міжусобиці та навали кочівників.

  

 

Медицина України-Руси в ХIII–ХVII ст.

 У XIII–XV ст., як і раніше, поширюються перекладні книжки, в яких поряд з текстами релігійного змісту подавалися відомості з астрології, математики, творів Гіппократа, Арістотеля, Ґалена та коментарі до них.

 

Найпоширенішим був переклад праці, яка називалася «Галіново на Іппократа» — коментарі Ґалена до праці Гіппократа «Про природу людини» в дуже скороченому переказі. Цей рукопис датується XV ст. В ньому подається вчення про чотири рідини, з яких складається людське тіло: кров, слиз, жовту і чорну жовч. Як Всесвіт (макрокосмос), за античною теорією, складається з чотирьох елементів, так і людина також побудована з чотирьох основних елементів і становить «малий всесвіт» — мікрокосмос.

 

У XV ст. вийшли болгарською мовою «Врата Аристотелеви». В них поруч з філософськими питаннями говорилося про етику лікаря, підкреслювалося, що в ньому все повино бути гарним, як думки, так і тіло й одяг. Внутрішню окрасу лікаря повинні були становити доброта, чуйність, постійне самовиховання. До особистих образ він повинен ставитися з філософською байдужістю. Наголошувалось на значенні для освіти праць Арістотеля, Гіппократа, Ґалена, Авіценни, а також практичного досвіду. В книзі були викладені способи дослідження очей, вух, шкіри, грудей, кінцівок, описані методи пальпації черевної стінки, бужування носо-сльозного каналу. Книга стала дуже популярною і сприяла поширенню на українських землях досягнень західної і арабської медицини.

 

1578 р. князь Костянтин Острозький, український магнат і меценат, заснував на Волині Острозьку академію — греко-слов’яно-латинський колегіум — першу школу вищого типу в Україні, яку називали «Острозькі Афіни». Першим ректором був Герасим Смотрицький. При академії було відкрито шпиталь з медичним класом (прообраз факультету), де вивчали медицину. Острог став культурним осередком, в ньому була друкарня, в якій вперше на території України віддруковано Біблію. В академії вперше виникла віршована література. Звідси вийшло чимало освічених людей України, зокрема медиків. Існувала до 1624 р.

 

З XV ст. почалася підготовка учених лікарів у Польщі, в Ягеллонському (Краківському) університеті. Пізніше лікарів готували в Замойській академії в м. Замостя (неподалік Львова).

 

Академія в Замості була заснована з ініціативи графа Яна Замойського в 1593 р. Ян Замойський, який сам здобув освіту в Падуанському університеті, вирішив відкрити за зразком цього університету школу в себе на батьківщині. Папа римський Климент VIII затвердив статут академії, надавши їй право присуджувати дипломи доктора філософії, права і медицини. Проте король Стефан Баторій, щоб не створити конкурента для Краківського університету, відмовився підтвердити цей папський привілей. Лише в 1669 р. король Михайло Корибут дав Замойській академії всі привілеї університетів і надав професорам академії шляхетські права. Окремий медичний клас (факультет) на початку XVII ст. організував уродженець Львова доктор медицини Ян Урсин. Медичний факультет академії був слабшим від краківського. Викладали в ньому всю медицину один-два професори. З 17 професорів медицини Замойської академії 12 дістали докторські дипломи в Падуї, 2 — в Римі і лише три не були учнями італійських університетів.

Незважаючи на скромні можливості медичних факультетів Кракова і Замостя, вони відіграли певну позитивну роль у поширенні наукових медичних знань серед населення. Кількість випускників цих шкіл, особливо українців і білорусів, була невелика, вони йшли на службу до феодалів, у резиденції єпископів, осідали в більших містах, обслуговували, звичайно, заможні верстви населення. 

Зв’язок Замойської академії з Падуанським університетом був настільки тісним, що її можна було вважати спадкоємицею цього університету. Варто згадати факт звернення ректора Замойської академії від імені медичного факультету до медичного факультету в Падуї з проханням висловити свою думку про причини виникнення і лікування ковтуна — захворювання, поширеного в ті часи в Польщі й Галичині, особливо серед жителів гірських районів Карпат. Питання обмірковувалось на спеціальній конференції професорів медичного факультету. Основною причиною було названо незадовільний санітарний рівень, несприятливі житлово-побутові умови та низьку культуру людності.

 

Студенти Замойської академії об’єднувалися в земляцтва: польське, литовське, руське та ін. Руську (українську) групу складали випускники братських шкіл Львова, Києва, Луцька. На медичному факультеті кількість студентів не перевищувала 45. При академії був шпиталь на 40 ліжок. Замойська академія проіснувала 190 років. Незважаючи на скромні можливості медичних факультетів Кракова і Замостя, вони відіграли значну позитивну роль у поширенні наукових медичних знань в тодішній Україні.

 

Окремі випускники, діставши звання ліценціатів медицини в Кракові чи Замості, продовжували своє навчання в університетах Італії, де здобували вчений ступінь доктора медицини.

 

 З таких докторів медицини відомі Георгій Дрогобич та Пилип Ляшковський.

 

Георгій Дрогобич-Котермак (1450–1494) під ім’ям Георгія-Михайла, сина Доната з Дрогобича був записаний у 1468 р. студентом Краківського університету; дістав ступінь бакалавра у 1470, магістра — у 1473 р. Не задовольнившись цією освітою, вирушив в далеку Італію і вступив до Болонського університету. В 1478 р. Г. Дрогобич здобуває звання доктора філософії, а в 1482 — доктора медицини. Вже в ці роки він викладає астрономію, а на 1480–1482 рр. обирається одним із ректорів університету по факультетах медицини і вільних інституцій. У святкові дні він читає почесні лекції з медицини. До наших часів збереглася (по одному примірнику в Краківській бібліотеці і в бібліотеці Тюбінґена) надрукована в Римі Котермаком книжка під заголовком: «Прогностична оцінка поточного 1483 р. магістра Георгія Дрогобича з Русі, доктора мистецтв і медицини Болонського університету щасливо виконана». Це перша в історії друкована книжка нашого співвітчизника; вийшла вона в світ 7 лютого 1483 р. Г. Дрогобич вірив у могутність людського розуму: «Хоч і далеко від очей простори неба, та не такі віддалені від розуму людського».

 

З 1488 р. Котермак викладає медицину в Краківському університеті. Учив Миколая Коперника. Декілька разів навідувався додому, бував у Львові.

 

 

Георгій Дрогобич-Котермак (1450–1494).

Георгш-Франціск Скорина, (3 гравюри 1517 p.).

Серед українських учених пізніших часів слід згадати Єпіфанія Славинецького. Закінчивши Київську братську школу, він вчився за кордоном, потім працював викладачем у Києво-Могилянській колегії, став ченцем. На запрошення царя Олексія Михайловича переїхав разом з Арсенієм Сатановським до Москви для виправлення за першоджерелами релігійних книг. Йому належить переклад слов’янською мовою (1658) скороченого підручника анатомії Андреаса Везалія під заголовком: «Врачевська анатомія с латинська, от книги Андреа Вессалия Брукселенска». Переклад було зроблено, очевидно, для першої медичної школи, відкритої у Москві в 1654 р. До наших днів переклад не зберігся, очевидно, згорів під час однієї з численних пожеж дерев’яної Москви. Збереглися рахунки, які свідчать про те, що Єпіфанію було заплачено за виконаний ним переклад. Йому належить також книга про здорове виховання дітей – «Гражданство обычаев детских». Єпіфаній Славинець-кий разом з Арсенієм Сатановським і монахом Ісаєм переклали слов’янською мовою ще космографію, в якій пояснювалися системи Птолемея та Коперника. Єпіфаній Славинецький у Москві очолював викладання «вільних наук» у школі при Андріївському монастирі, яка була заснована і утримувалася коштом Ф. Ртищева. На прохання останнього він уклав слов’яно-грецький словник. Помер Єпіфаній Славинецький у Москві в 1675 р.

 

 1586 р. у Львові засновано першу братську школу. Братства — організації православного міщанства, що існували протягом ХV–ХVII ст. і відіграли велику роль в житті українського народу, в його боротьбі проти національного і релігійного гноблення. Братства займалися різноманітною роботою: благодійницькою і освітньою діяльністю, допомагали збіднілим членам своєї парафії тощо. Пізніше такі школи були створені в Луцьку, Бересті, Перемишлі, Кам’янці-Подільському.

 

15 жовтня 1615 р. коштом Гальшки Гулевичівни (Єлизавети Гулевич) було відкрито Київське братство, а при нім школу. 1632 р. архімандрит Петро Могила, обраний цього року митрополитом Київським і Галицьким, об’єднав Київську братську школу із заснованою ним Лаврською школою при Києво-Печерській лаврі та заснував Києво-братський колегіум. З 1633 р. він отримав назву Києво-Могилянського. В 1701 р. зусиллями гетьмана України Івана Мазепи колегіуму надано царським указом офіційного титулу та права Академії.

 

 

Головний будинок Києво-Могилянської академії в ХVІІ ст.

  

Києво-Могилянська академія — перша в Наддніпрянській Україні вища школа, одна з найстаріших в Європі, основний культурно-освітній центр усієї Східної Європи XVII–XVIII ст. Стояла на рівні передових університетів того часу, відігравала надзвичайно велику роль у поширенні культури як в Україні, так і на східних європейських просторах. Київська академія мала велику книгозбірню, де зберігались рукописи з різних галузей знань, в тому числі з медицини.

 

Київські професори створили в Москві 1687 р. Слов’яно-Греко-Латинську академію. Велику підготовчу роботу для цього виконали, зокрема, Єпіфаній Славинецький та Арсеній Сатановський. Закінчивши Київську братську школу, вони вчилися за кордоном, далі працювали викладачами у Києво-Могилянському колегіумі. На вимогу царя Олексія Михайловича переїхали до Москви для виправлення за першоджерелами релігійних книг. Є. Славинецькому належить переклад (1658) скороченого підручника анатомії Андреаса Везалія під заголовком: «Врачевска анатомия с латинска, от книги Андреа Вессалия Брукселенска». До наших часів переклад не зберігся. Єпіфаній Славинецький разом з Арсенієм Сатановським і ченцем Ісаєм переклали також ще космографію, в якій пояснювалися системи Птолемея та Коперника. Крім того, Єпіфаній Славинецький займався викладанням «вольних наук» в школі при Андріївському монастирі. Помер у Москві 1675 р.

 

        

 

Картина “Майбутні лікарі” (худ. В. Кохаль).

 

Перша світська лікарня відкрита в Україні у Львові в XIII ст. В міських актах Львова за 1377 р. знаходимо відомості про заснування в місті шпиталю для хворих і бідних. У податковому списку міста за 1405 р. значиться доктор медицини Бенедикт. У 1407 р. в місто проведено глиняними трубами воду, каналізаційні труби було проведено через 70 років. Головні вулиці міста були бруковані каменем, по околицях вистелені дошками. З 1408 р. в обов’язок міського ката входило вивезення з вулиць сміття. В 1444 р. засновано школу «для науки дітей благородних і простих». У 1447 р. в міських актах згадується про запрошення для задоволення громадських потреб лікаря з платнею 10 кіп (600) грошів. Львівське братство влаштувало в 1522 р. при Онуфріївському монастирі притулок для бідних і немічних та утримувало його матеріально. У 1550 р. міським лікарем працював доктор медицини з Іспанії Егреніус з платнею 103 злотих на рік. За тих часів у Львові було три міські шпиталі і два при монастирях. Була в місті також лазня, яку «за звичаєм та правом» було звільнено від усяких податків. Школярі та вчителі мали право раз на два тижні користуватися нею безкоштовно.

 

В середні віки основний люд обслуговували не дипломовані лікарі, а лікувальники-ремісники, що їх у нас називали, як і в європейських країнах, цирульниками. Лікували вони, спираючись на віковий досвід народної медицини. У більших містах, виконуючи за приписом докторів медицини різні лікувальні рукодійні заходи, маючи взагалі близькі ділові стосунки з дипломованими лікарями, цирульники поповнювали свої знання. Таке поєднання досвіду побутової медицини з даними науки сприяло деякою мірою збільшенню обсягу медичних знань цирульників. Окремі з них досягли великої майстерності в лікуванні ран, проведенні ампутацій, операцій витину каменів, виривання зубів і особливо в дуже поширеному засобі лікування — кровопусканні.

 

Ремісники середньовічних міст з економічних і правових причин об’єднувалися в цехи. Документальні відомості про ремісників-лікувальників, або цирульників, знаходимо в архівах з кінця XIV ст., коли по містах України заведено було самоврядування, відоме в історії під назвою Маґдебурзького права. В XV ст. Київському маґістратові були підпорядковані 16 ремісничих цехів різних спеціальностей, між ними був і цех цирульників.

За тих часів кожен дипломований лікар звичайно мав коло себе кількох учнів, які допомагали йому в роботі, вчилися виконувати дрібні лікувальні маніпуляції та набували навичок догляду за хворими. З часом вони працювали по містечках і більших селах самостійно. Кількість таких учнів була невелика. Працювати по містах, де були цехи цирульників, вони не мали права під загрозою штрафів.

 

 

Печатка Київського цеху цирульників із зображенням бритви, ножиць, гребінця з косою, банки з п’явкою та зубних щипців (Київський історичний музей).

 

Зразком для цехів цирульників в Україні був львівський цех, заснований у 1512 р.

Статути цехів цирульників розрізняли таких членів свого об’єднання: 1) учнів, яких в Україні називали «хлопцями»; 2) підмайстрів — вони називалися «молодиками», «челядниками»; 3) майстрів. Учнів приймали віком 12 років, письменність для них була не обов’язковою. Кожний учень перед вступом вносив до цехової скриньки певний внесок (від 6 грошів до 6 злотих). Навчання учня тривало три роки. Учнів у одного майстра не повинно було бути більше 3–4-х. Їх вчили ставити банки, сухі та з насічками (криваві), розрізати гнояки, виривати зуби, перев’язувати рани, накладати лещата при переломах, вправляти вивихи, виготовляти різні пластирі для лікування ран. Учні вивчали ознаки певних хвороб і обов’язково голярську справу.

 

Хірургічні інструменти цирульників (ХVІ – ХVІІІ ст.).

 

 Члени цеху конкурували між собою. Крім цехових цирульників, у великих містах медичною практикою займалося багато цирульників, які в цехи з тієї чи іншої причини не були вписані. Називалися вони «партачами» (приватниками). Між обома групами йшла запекла боротьба. Власники маєтків мали своїх цирульників з кріпаків, яких віддавали в науку до лікарів або до міських цирульників.

 

Найпоширенішим методом лікування, яким користувалися цирульники, було кровопускання. Його широко практикували в майстернях, лазнях і по домівках. Перед початком весняних польових робіт робили масові кровопускання, щоб звільнити людей від зимової «спрацьованої» крові. Вважали, що кровопускання посилює міцність і працездатність.

 

Великі ремісничі цехи мали свої шпиталі. Менші цехи об’єднувалися і мали один шпиталь. У деяких містах шпиталі утримувалися на гроші, що їх одержували за користування міськими вагами, за переїзд через мости, переправу поромом. Крім шпиталів, які утримувалися на громадські кошти, були в Україні шпиталі, існування яких забезпечувалося заповітами заможних осіб, які відписували для цього села, млини, шинки тощо.

 

В описі Павла Алеппського, який з Антіохійським Патріархом подорожував через Україну до Московії в 1654 р., читаємо: «Знай, що по всій землі козацькій, в кожному місті, в кожному селі для їхніх убогих, немічних та сиріт збудовано по краю чи в середині населеного місця будинки, в яких вони мають притулок». Притулки (шпиталі) утримувались коштом братств.

 

Основну шкоду громадському здоров’ю несли пошесні, або морові хвороби. Найнищівнішими були епідемії чуми, віспи, тифів. Особливе місце в історії медицини зайняла пандемія чуми — «чорна смерть» — в середині XIV ст., коли вона обійшла усі відомі в ті часи країни, знищивши чверть людства.

 

Великі епідемії виникали і в наступні роки. Так, епідемія чуми 1623 р. забрала у Львові 20 тис. людей, вулиці міста були завалені трупами. Боротьбу проти чуми очолював війт — доктор Мартин Кампіан, який один з влади залишився у місті; портрет цієї мужньої людини зберігається в історичному музеї Львова.

 

Винятково тяжкі злигодні переживала Україна під час Визвольної війни. Поля були спустошені. На Поділлі в 1650 р. народ вживав у їжу листя дерев та коріння. За свідченнями сучасників, натовпи голодних, опухлих людей рушили на Задніпров’я, шукаючи там порятунку. Одночасно з півдня через Молдавію поширилась на Україну чума, від якої «люди падали і лежали по дорогах, як дрова». 1652 р. військо Богдана Хмельницького після перемоги на Батозькому полі почало облогу Кам’янця-Подільського, але через «морове повітря» змушене було її зняти. В наступному році «великий мор був по всій Україні, вельми много померло людей», як читаємо в Чернігівському літописі.

 

Чума пройшла Україною протягом 1661–1664 рр., потім — 1673 р. Цього року особливо потерпіла людність Львова і Запоріжжя. Козацька рада постановила відокремити заражені курені, проте епідемія поширювалася і залишала по собі багато жертв.

 

Протягом століть в Україні існував звичай при виникненні пошесті будувати церкву всією громадою за одну добу.

 

Доктор медицини Слежковський у своїй книжці «Про запобігання моровому повітрю та лікування його» (1623) з метою запобігання чуми рекомендував натирати тіло соком рути, камфорою та приймати три дні вранці суміш з теріяку Мітрідата, спирту, сечі хлопчика в рівній кількості. При бубонній чумі він радив прикладати до опухів теплі груди щойно забитого пса або розпластаного живцем голуба, або жабу.

 

Цікавим було медичне забезпечення на Запорізькій Січі. Життя запорізьких козаків здебільшого минало в походах і бойових сутичках. Допомогу при різних пошкодженнях та захворюваннях вони подавали за правилами та засобами народної медицини. Козаки вміли пускати кров, виривати зуби, виготовляти пластирі для лікування ран, накладати лещата при переломах. Вирушаючи в похід, вони разом із запасами зброї і харчами брали й ліки.

 

 

 

Фрагмент діорами Медична допомога у війську Богдана Хмельницького

(худ. М. Хмелько, Центральний музей медицини України).

 

Більш-менш докладні відомості про лікувальні звичаї запорізьких козаків знаходимо у рукописах французького інженера Боплана, який прожив на Україні 17 років і свої спостереження виклав у окремій книзі, надрукованій у 1650 р. Він пише: «Я бачив козаків, які, щоб позбутись гарячки, розбавляли у чарці горілки півзаряду пороху, випивали цю суміш, лягали спати і на ранок просинались у доброму стані. Часто бачив я, як козаки, поранені стрілами, коли не було цирульників, самі засипали свої рани невеликою кількістю землі, яку перед цим розтирали на долоні слиною. Козаки хвороб майже не знають. Більша частина з них помирає в сутичках з ворогом або від старості… Від природи наділені вони силою та ростом високим…». Боплан зазначає також, що під час зимових походів серед козаків великих втрат від холоду не було, оскільки вони тричі на день їли гарячу юшку з пива, яку заправляли олією та перцем.

Звичайно, відомості Боплана не завжди вірогідні. Іноді вони ґрунтувалися на переказах і домислах, не відбиваючи повною мірою дійсного стану лікарської допомоги.

З походів запорізькі козаки поверталися з великою кількістю поранених, частина яких залишалась назавжди каліками. З цих причин козаки змушені були мати свої шпиталі.

Перший такий шпиталь було засновано в Дубовому лісі на острові між річками Старою і Новою Самарою. Там були споруджені будинки й церква, оточені захисними ровами.

 

        

 

“Запорізький  Спас” – головний козацький шпиталь у Межигір’ї коло Києва.

 

 Наприкінці XVI ст. головним шпиталем козаків стає шпиталь в Трахтемирівському монастирі на Дніпрі нижче Канева.

 

Трахтемирівський шпитальний монастир на Дніпрі.

 

 Надалі головний козацький шпиталь розміщувався в Межигірському монастирі коло Києва. Монастир мав велику книгозбірню, включаючи медичні книжки, з якими знайомилися ченці монастиря. Пізніше гетьман Богдан Хмельницький подарував Межигірському монастирю містечко Вишгород з навколишніми селами за допомогу, яку монастир надавав пораненим козакам.

 

Військові шпиталі були також у Лебединському монастирі біля Чигирина і Левківському біля Овруча. Монастирі охоче піклувалися про козаків, мали від цього і матеріальний прибуток. В козацьких шпиталях, на противагу цивільним в містах і селах, знаходили притулок не тільки каліки, тут також лікували поранених та хворих. Це були своєрідні перші військові лікувальні заклади в Україні. В самій Запорізькій Січі поранених і хворих лікували цирульники.

 Після возз’єднання України з Росією Запорізька Січ і далі задовольнялась медичною допомогою своїх цирульників. Медична канцелярія для боротьби з чумою в Запоріжжі відрядила лікарів (1738, 1760). Відомо, що кошовий отаман Г. Федорів звертався через гетьмана К. Розумовського в Петербург з проханням призначити до запорізьких козаків на постійну службу лікаря «з доволною аптекой и помощниками». На це клопотання було дано згоду, але медичний пункт з дипломованим лікарем так і не було відкрито.

Шпиталь в Межигір’ї після 1755 р. передбачалось перетворити на інвалідний громадський будинок. Проте такий будинок було влаштовано в Кирилівському монастирі в Києві, а в Межигір’ї наказано відкрити військовий шпиталь, який у 1787 р. в день наміченого відвідування Межигір’я Катериною II з невідомих причин згорів. Архів монастиря згорів ще раніше, в 1764 р. Цим і пояснюється брак відомостей про організацію і роботу цього лікувального закладу. 

 

Медицина у північно-східних слов’янських землях. Медицина у московській державі.

 

 

ТЕМА 2. МЕДИЦИНА НОВОГО ЧАСУ.

 

Наприкінці доби Відродження відбулись дві революції — в Нідерландах і Англії. Вони зробили суттєві проломи в тодішньому монолітному феодальному суспільстві, хоча й не призвели до його падіння. Саме в цих країнах започатковується перша науково-технічна революція, що сприяла потужному розвитку виробничих сил. Її основні досягнення — впровадження в промислове виробництво пари, винахід силових машин, верстатів. Ці зрушення відбулися внаслідок прогресу в області точних наук — фізики, хімії та математики.

Вказані науки сприяли також прогресу медицини й фармації. Особливе значення мало таке велике природничо-наукове відкриття, як закон збереження і перетворення енергії (А. Лавуазьє, 1773). Він посприяв більш повному розумінню процесу обміну речовин, його механізму та ролі в живих організмах за їхнього різного стану.

Медицина зміцнює свої позиції як наука. Експериментальний характер її розвитку стає переважаючим.

Особлива увага надається дослідженням з анатомії людини. Після праць Андреаса Везалія та його методики наочного викладання анатомії, значно зростає авторитет предмета і тих, хто його викладає. Про це свідчать картини видатних художників, на яких зображені анатоми за роботою. На кафедрах анатомії споруджують спеціальні лекційні приміщення у вигляді амфітеатрів. На основі проведених досліджень анатоми описують раніше невідомі морфологічні структури.

 

Лейденський університет. (З гравюри 1625 p.).

В Лейденському університеті (Нідерланди) проф. Альбінус (1697–1770) збагатив анатомію людини малюнками, виконаними з виключною художньою довершеністю, створив перший анатомічний атлас. Професор Амстердамського університету Фредерік Рюїш (1638–1731) особисто підготував унікальну колекцію музейних експонатів і заснував перший анатомічний музей.

 

 

Заняття студентів анатомією.

Франціска Сільвія (1614-1672)

Герман Бургав (1668-1738)

Експериментальна фістула підшлункової залози.
(З «Tractatus anatomico-medicus de Succi pancreatici» Реньє Граафа. 1671 p.).

Фредерік Рюйш (1638- 1731)

 Ще Вільям Гарвей та Френсіс Бекон висловлювали думку про необхідність поєднання явищ, які спостерігаються у хворих під час хвороби, зі змінами, які можливо виявити після смерті на трупах людей. Цей напрямок розвитку медицини започаткував талановитий професор-анатом Падуанського університету Джованні Морґаньї (1682–1771). Він протягом 60 років вів записи всіх відхилень, які він бачив в організмі померлих хворих.

Узагальнивши матеріали 700 розтинів, Дж. Морґаньї в 1761 р. видає 12-томну працю «Про місце знаходження та причини хвороб».

Своїми дослідженнями Дж. Морґаньї започаткував патологічну анатомію, яка стала невід’ємною частиною клінічної медицини. Крім того, це була перша наукова класифікація хвороб.

 

 

Джованні Баттіста Морганьї (1682 — 1771).

 

 Подальшим етапом в розвитку патологічної анатомії були праці французького вченого М. Біша (1771–1802), який прослідкував прояви хвороб не в окремих органах, а в тканинах.

 

 

Марі Франсуа Ксав’є Біша (1771 – 1802).

 

Він описав 21 тканину і в 1800 р. видав працю під назвою «Трактат про мембрану». Він вважав, що тканини є носіями всіх життєвих процесів, а патологічні зміни відбуваються не в органах, а в тканинах.

  

Карл Рокитанський (1804–1878) видає «Основи патологічної анатомії» і вважає, що основною причиною хвороби є порушення складу рідин (соків) організму, а патологічні зміни в органах і тканинах — вторинні явища.

 

 

Карл Рокитанський

 

 Рудольф Вірхов (1821–1902) — німецький патологоанатом, вивчав морфологічні зміни у клітинах при різних хворобах. Він вважав, що «ненормальна діяльність» клітин є джерелом захворювань, і на цій основі обґрунтував теорію целюлярної патології.

 

 

Рудольф Вірхов (1821 – 1902).

 

У цей період відбулося становлення фізіології як самостійної науки. Виникла нагальна потреба у з’ясуванні механізмів процесів, які обумовлювали здоров’я і нездоров’я людини.

Експерименти Луїджі Гальвані на нервово-м’язевих препаратах жаби. Ілюстрація з його праці “Трактат про силу електрики при м’язевому русі”, Болонья, 1791.

Розвитку фізіологічних дослідів сприяв видатний французький вчений Франсуа Мажанді (1783–1855). Він розробив і удосконалив техніку вівісекції (на тваринах). Найбільш відомі його праці з вивчення нервової системи. В історію медицини він увійшов як засновник витонченої хірургічної методики і гострого фізіологічного досліду.

 

 

Франсуа Мажанді (1783 – 1855).

 

Клод Бернар (1813–1878) вивчав функції спинного мозку, вплив нервової системи на фізіологічні та патологічні процеси. Найбільше поширення отримали його роботи з вивчення обміну цукру в організмі, функції печінки.

        

 

Клод Бернар – один із основоположників експериментальної медицини – під час фізіологічного експерименту, на якому присутні Грехант, Дюмонпельє, Берт, Д’Арсонваль, Малассез, Ласек, Дастре.

 

Він також займався експериментальною фармакологією, проводячи дослідження стосовно дії ліків та отрут. Клод Бернар стверджував, що терапія повинна спиратися на знання механізму хворобливих явищ і властивостей застосованих ліків. «Фізіологія, — писав він, — складає основу практичної медицини. Клініка ставить завдання, а фізіологія пояснює явища, які виникають у хворому організмі».

 

Видатний німецький фізіолог Карл Людвіґ (1816–1895) створив і понад 20 років очолював Інститут фізіології Лейпцизького університету, заснував найбільшу в історії медицини інтернаціональну наукову школу, його називали вчителем майже всіх видатних фізіологів кінця XIX ст. Він перший розробив методику перфузії ізольованих органів тварин, винайшов кімограф та запропонував у фізіології і медицині метод графічної реєстрації функцій, винайшов прилад для визначення швидкості кровотоку в артеріях (годинник Людвіґа), разом із І. Ціоном відкрив депресорний нерв, показав залежність автоматичної діяльності серця від вузла в міжпередсердній перегородці (вузол Людвіґа).

 

 

Карл Людвіґ (1816–1895)

 

Шарль Броун-Секар (1817–1894) — французький фізіолог і невропатолог, працював в Гарварді та в Парижі, автор близько 500 праць з фізіології і патології ЦНС, дослідив рефлекторну діяльність і провідні шляхи спинного мозку (синдром Броун-Секара, пучок Броун-Секара), дослідив секрецію залоз і впровадив термін «внутрішня секреція», вивчав процес старіння. 1889 р. на засіданні біологічного товариства в Парижі зробив сенсаційне повідомлення про проведені на собі досліди з «омоложення» шляхом ін’єкції водних витяжок з яєчок собак і морських свинок; його теорія лягла в основу лікування препаратами з органів тварин (опотерапія).

 

 

Шарль Броун-Секар (1817 – 1894).

 

Німецький фізіолог Еміль Дюбуа-Реймон (1818–1896) — один із основоположників електрофізіології, заснував і очолював Інститут фізіології в Берлінському університеті, створив велику школу фізіологів. Йому належать класичні праці із дослідження тваринної електрики та фізіології збудливих тканин. Він запровадив у фізіологічну практику подразнення індукційним струмом і розробив відповідний прилад (санний апарат Дюбуа-Реймона), запропонував неполяризовані електроди, удосконалив гальванометр, відкрив електротон, сформулював закон, що ліг в основу уявлень про акомодацію тканин, довів наявність тваринної електрики в м’язах, нервах, залозах, шкірі, сітківці та ін., вперше поставив питання про хімічну і фізичну природу життєвих явищ.

 

 

Еміль Дюбуа-Реймон (1818 – 1896).

 

 Фундаментальні праці з фізіології м’язів та органів чуття виконав Германн Гельмгольц (1821–1894) — видатний німецький вчений, лікар, фізіолог, фізик і математик, творець фізико-математичного напрямку в фізіології і медицині, очолював фізіологічні інститути в Кеніґсберзі, Бонні, Гайдельберзі, Фізичний і Фізіологічний інститути Берлінського університету. Він сконструював міограф, дослідив м’язові скорочення, ввів у фізіологію термоелектричний метод, сконструював офтальмоскоп і відкрив принцип офтальмоскопії, відкрив астигматизм, розвинув учення про сприйняття, побудував модель вуха і розробив резонансну теорію слуху.

 

 

Германн Гельмгольц (1821–1894)

 

Видатний вклад у розвиток фізіології нервової системи, дихання, кровообігу, обміну речовин, електрофізіології вніс німецький фізіолог Едуард Пфлюґер (1829–1910), директор інституту фізіології Бонського університету. Найбільш вагомі його праці про дію постійного електричного струму на нерв і м’яз (закон Пфлюґера), що лягли в основу уявлень про процеси збудження в живих тканинах, ввів поняття дихального коефіцієнта, заклав основи експериментальної ембріології, автор книги «Про мистецтво продовжити людське життя» (1890).

 

 

Едуард Пфлюґер (1829–1910)

 

Німецький фізіолог і гістолог Рудольф Ґайденґайн (1834–1897) — професор фізіології і гістології університету в Бреслау (нині Вроцлав, Польща), створив наукову школу фізіологів, дослідив процеси секреції, створив секреторні теорії продукування лімфи і сечоутворення, описав клітини шлунка (клітини Ґайденґайна), ниркових канальців (стовпчики Ґайденґайна), вивчив інервацію травних залоз, запропонував у хронічному досліді метод ізольованого малого шлуночка (1879), пізніше вдосконалений І.П. Павловим.

 

 

Рудольф Ґайденґайн (1834–1897)

 

Дослідження втомлюваності організму провів італійський фізіолог Анджело Моссо (1846–1910), професор фізіології Туринського університету. Він винайшов прилад для запису роботи (ергограф Моссо), вивчив процес втоми м’язів, вплив різних станів людини на м’язову роботу, запропонував для дослідження периферичного кровообігу моделі плетизмографа і гідросфігмографа, вніс вклад в розробку методів консервування тканин та органів за допомогою холоду.

 

Анджело Моссо (1846–1910)

                                                                                                                                                                              

У великих перетвореннях XVIII ст. знайшли відображення потреби міцніючої Російської держави, що утворилися ще протягом попереднього століття.

Госпіталь-школа в Москві, збудована в 1707 р.

Значний вклад в розвиток фізіології внесли російські вчені, насамперед І.М. Сєченов та І.П. Павлов.

 

І.М. Сєченов в лабораторії в Петербурзі.

 

Іван Сєченов (1829–1905) відкрив явище центрального гальмування (Сєченівське гальмування), в праці «Рефлекси головного мозку» (1863) розвинув уявлення про рефлекторний характер психічної діяльності, вивчив робочі рухи людини, започаткував у Росії фізіологію трудових процесів, відкрив карбгемоглобін, сформулював (1889) закон розчинності газів у розчинах солей (закон Сєченова).

 

Слід ще раз сказати, що вперше основні положення рефлекторної теорії в Росії виклав на початку XIX ст. уродженець Харківщини, професор анатомії і фізіології Московського університету Єфрем Мухін.

О.П.Самойлов (1867-1930)

 

І.П. Павлов в тозі лауреату Нобелівської премії. Лондон, 1904.

 

 Розробив хірургічний метод хронічного експерименту з накладанням фістул, провів систематичні спостереження над діяльністю травних залоз, вдосконалив запропонований Ґайденґайном метод ізольованого шлуночка, провів класичний дослід «удаваного годування», в результаті багаторічних досліджень опублікував «Лекції про роботу головних травних залоз» (1897), в яких описав відкриті ним механізми умовно- і безумовнорефлекторної регуляції залоз. За ці праці був удостоєний Нобелівської премії в галузі фізіології і медицини (1904). Створив вчення про умовні рефлекси та вищу нервову діяльність, відмінність людей і тварин бачив у наявності другої сигнальної системи — мови; ще в ранні роки відкрив підсилювальний нерв серця. І.П. Павлова вважали «старійшиною» фізіологів світу (primum phisiologorum mundi).

 

Успіхи в дослідженні функцій центральної нервової системи, кровообігу, органів травлення, розробка рефлекторної теорії, методика оперативного втручання підняли фізіологію до рівня однієї з фундаментальних основ клінічної медицини. В складі лікарень почали створювати клініко-фізіологічні лабораторії.

 На XV Міжнародному фізіологічному конгресі у 1935 p., що проходив у Ленінграді і Москві, І.П.Павлова одностайно було проголошено старійшиною фізіологів світу.

 

Терапія 19 століття

 

У XVIII ст. здійснено поступ у боротьбі із моровими (епідемічними) хворобами, хоча цей поступ носить ще емпіричний характер. Ідея про наявність живих збудників інфекційних захворювань існувала ще в глибокій давнині. Вживались певні запобіжні заходи, ізоляція інфекційних хворих. Першим описав живі мікрооганізми Антоні Левенгук за допомогою сконструйованого ним мікроскопа (1695).

 

         Видатним досягненням емпіричного періоду XVIII ст. стало обґрунтування методу попередження захворювання натуральною віспою (вакцинація) сільським лікарем, англійцем Едвардом Дженнером (1749–1823).

 

 

Едвард Дженнер (1749–1823)

 

Він звернув увагу на те, що у доярок, які доять корів, хворих коров’ячою віспою, на руках з’являються міхурці, які нагадують вісп’яні пустули. Через декілька днів вони рубцюються. Коли в цій місцевості виникала натуральна людська віспа, доярки ніколи нею не хворіли. Свої спостереження Дженнер вів 25 років. В 1796 р. він прищепив восьмирічному хлопчику вміст пустули коров’ячої віспи, пізніше — пустулу натуральної віспи. Хлопчик не захворів. У 1798 р. Дженнер підсумовує свої спостереження у книзі «Дослідження причин і дії коров’ячої віспи». З цього року віспощеплення впроваджується в англійській армії і флоті, а з 1808 р. стає державним заходом. Луї Пастер назвав Дженнера «найбільшим з англійців».

Початок експериментального періоду в її розвитку пов’язаний з відкриттями видатного французького вченого-хіміка та мікробіолога Луї Пастера (1822–1895). Він є засновником наукової мікробіології та імунології.

 

 

Луї Пастер (1822 – 1895).

 

Спочатку він викладав ці дисципліни в різних університетах. Уже перші його наукові праці відзначалися точністю дослідів і гострою спостережливістю автора. Ним було відкрито явище стереоізометрії, що стало основою розвитку стереохімії. Вирощуючи мікроорганізми в середовищі з рацемічною винною кислотою, він визначив, що вони вживають тільки правообертаючу її форму, залишаючи в розчині лівообертаючу. Це привело Пастера до висновку, що життя взагалі є функція аси-мерії. Пізніше було підтверджено, що асиметрія властива всім хімічним сполукам, тісно пов’язаним з життям.

Основними відкриттями Пастера є:

1. Ферментаційна природа молочно-кислого та винно-спиртового бродіння.

2. Відкриття мікробів (сам термін запропонував французький хірург Седіло) та обґрунтування ідеї асептики (1878–1879).

3. Створення вакцини проти сибірської виразки (1881).

4. Створення антирабічної вакцини (проти сказу).

 

Історія відкриття Л. Пастером першої вакцини була така. В лабораторії проводились екперименти із курячою холерою. Якось випадково піддослідній курці була введена застаріла культура курячої холери. Курка не захворіла, але не захворіла вона й після введення смертельної дози свіжої культури. Це наштовхнуло вченого на геніальний здогад — щоб виробити несприйняття до інфекційної хвороби, треба попередньо заразитися її ослабленим збудником.

Слід пам’ятати такі слова Луї Пастера: «Чим більше я займаюся вивченням природи, тим більше зупиняюсь у благоговійному дивуванні перед ділами Творця. Я молюсь під час роботи в своїх лабораторіях».

 

В 1885 р. Пастер організував у Парижі першу в світі антирабічну станцію. Друга станція в 1886 р. була відкрита в Одесі І. Мечниковим, який разом з Пастером працював над винаходом антирабічної вакцини.

 

У дальшому розвитку мікробіології видатна заслуга належить німецькому вченому Роберту Коху (1843-1910). Р. Кох працював санітарним лікарем у провінційному місті. Ознайомившись з відкриттям Пастера, він із запалом почав робити бактеріологічні досліди і зумів у примітивних умовах своєї лабораторії виділити культуру сибірки. В дальшій своїй роботі, уже в Берліні, в спеціально організованому інституті, він, користуючись досягненнями мікроскопічної техніки – масляною імерсією і конденсором Аббе,- в 1882 р. відкрив туберкульозну бацилу, яку по праву було названо паличкою Коха, а в наступному році – холерного вібріона. Р. Кох сформулював свою відому тріаду, за якою можна вважати мікроорганізм збудником певної хвороби. Перше – це виявлення мікроорганізму в усіх випадках захворювання; друге – виділення чистої культури; трете – виникнення цього ж захворювання у тварин в разі щеплення культури. Кохові належить введення в бактеріологічну техніку твердих поживних середовищ, таких, як желатин, агар, забарвлення мікроорганізмів аніліновими барвниками. В 1890 p. Р. Кох з невиправданою поспішністю оголосив про винайдення ним засобу лікування туберкульозу виділеним з туберкульозних паличок токсином – туберкуліном, що, як відомо, не підтвердилося.

 

 

Роберт Коха (1843–1910).

 

 

Його заслуги:

1. Першим запропонував метод вирощування чистих бактеріологічних культур на твердих поживних середовищах.

2. Відкрив збудників туберкульозу (1882) та холери (1883).

3. Встановив загальні принципи епідеміології інфекційних хвороб (трі-ада Коха):

а) знаходження мікробів у всіх випадках захворювання;

б) можливість отримання чистої культури мікроба;

в) можливість відтворення хвороби у тварин через зараження культурою мікроба.

 

Дружній шарж на Р. Коха: професор Кох культивує бактерії та грибки

 

  

Завдяки відкриттям Пастера, Коха, Мечникова та багатьох інших вчених мікробіологія отримала широке розповсюдження. Досягнення мікробіології з вивчення збудників інфекційних хвороб зумовили їхню успішну специфічну профілактику.

1892 р. Д. Івановський відкрив віруси, ще дрібніші частинки порівняно з мікробами, що є внуріклітинними паразитами і, як виявилось пізніше, причиною багатьох епідемічних хвороб.

Досягнення науково-технічної революції та фундаментальних наук обумовили поступ практичної медицини, починаючи з методики дослідження хворих. У XVIII ст. розвинулися наукові центри на півночі Європи, зокрема Лейденський університет в Нідерландах.

Тут працювали природознавець Карл Лінней, філософ Рене Декарт, лікар Жульєн Ламетрі та багато інших вчених зі світовими іменами. Відродивши гіппократівську традицію, студентів навчали безпосередньо біля хворого. Адже за доби середньовіччя навчання було виключно теоретичним за книжками авторитетів. Цей схоластичний метод продовжував діяти в багатьох університетах ще і в XVIII столітті.

В Лейденському університеті працював лікар і хімік Герман Бургаве (1668–1738), доктор медицини і філософії. Найбільшу славу він завоював як викладач внутрішніх хвороб. В 1698 р. він організував першу терапевтичну клініку, на базі якої стали всебічно вивчати хвороби і вирішувати наукові проблеми в інтересах хворого. До нього приїжджали вчитися студенти й лікарі з інших країн і називали його «всієї Європи вчитель».

Бургаве був прихильником ятрофізичного напрямку в медицині і вважав, що основою життєдіяльності людини є рух. Теплота в організмі, згідно його поглядів, створюється в результаті тертя крові об стінки судин, а захворювання є наслідком застою крові в капілярах. Звідси, для лікування, в першу чергу рекомендувалися гімнастичні вправи, перебування на повітрі, дієта.

Свої погляди на терапевтичну клініку він узагальнив у праці «Вступ до клінічної медицини». Бургаве писав, що клінічною називається медицина, яка спостерігає хворих, вивчає засоби, що необхідні для їхнього лікування, і застосовує ці засоби.

 

Щоб лікувати, необхідно відвідувати та бачити хворого, а також детально відслідковувати з допомогою органів чуття людину здорову, хвору, вмираючу і мертве тіло. Ці положення були спрямовані проти схоластики і сприяли впровадженню в клінічну медицину спостереження і досліду. Завдяки такому підходу вдосконалювалось описання різних форм хвороб.

 

Наприкінці XVIII ст. здійснено визначні відкриття діагностичних методик. Віденський лікар Леопольд Ауенбруґґер (1722–1809) відкрив і розробив метод простукування (перкусії) для визначення наявності рідини в грудній клітці. В 1761 р. він публікує результати своїх досліджень. Дивовижно, але його відкриття залишилося поза увагою лікарів протягом 50 років. Пізніше французький лікар Жан Корвізар (1755–1821), лейб-медик Наполеона, ознайомившись із цим методом, протягом двадцяти років перевіряв його на практиці, значно розширивши обсяг спостережень. Після публікації Ж. Корвізара метод перкусії став загальноприйнятим.

 

Наступним кроком в розвитку діагностики було впровадження в клінічну медицину вислуховування (аускультації). Відкриття зробив французький лікар Рене Лаеннек (1781–1826), клініцист, патологоанатом, викладач медичної школи в Парижі. Він сконструював з дерева інструмент, названий стетоскопом (від грецького — груди, дослідження). Він описав звукові компоненти різних типів дихання, голосу, кашлю, хрипів. Без попередників, власними силами досяг в розробці аускультації високої досконалості.

 

У цей період революційні зрушення відбулись у хірургії. Досі хірургія в Європі вважалася ремеслом, а не наукою. В 1745 р. Паризькій хірургічній академії, що була відкрита дещо раніше (1731), було надано права медичного факультету університету. Професори і студенти медичного факультету Сорбонни бурхливо протестували. Відбулися вуличні маніфестації, однак на боці хірургів стояв король. Проте відсутність засобів тривалого знеболення та боротьби з нагноєнням ран обмежували діапазон хірургічних втручань.

 

Знаменна подія відбулася в 1793 р. Лікар Філіпп Пінель домігся від революційного Конвенту в Парижі зняття ланцюгів із 49 психічно хворих, що утримувались у тюрмі Бісетр. Це було народження психіатрії. На психічно хворих почали дивитись саме як на хворих, а не як на «ізгоїв суспільства».

 

У ХVIII ст. було зроблено значний поступ у розвитку соціально-медичних уявлень та досягненні нових рубежів у поліпшенні громадського здоров’я.

 

Поширення досліджень стосовно руху людності та соціальних впливів на нього дозволило зробити значні соціально-медичні висновки. І. Зюсьмільх у дослідженні «Всевишній порядок у змінах людського роду» (1741) робить висновок, що мудрість державної політики полягає у забезпеченні вищого промислу — в розмноженні і збільшенні людності.

 

Т. Мальтус у творі «Про закон народонаселення» (1798), навпаки, спробував довести, що людність має тенденцію зростати в геометричній прогресії, в той час як харчові продукти збільшуються в арифметичній.

 

З’являється низка законодавчих актів, які регулюють стан лікарів, фармацевтів, акушерок та іншого медичного персоналу. В 1725 p. в Прусії було видано лікарський статут, в якому наводилось чимало цікавих міркувань, зокрема таке: «Медична наука, в усякому разі її найбільша частина, є наука державна; її поле діяльності — людність, збільшення її чисельності та її стан».

 

Розвиток соціально-медичних уявлень та положень сягає обґрунтування доцільності організації державної охорони здоров’я, тобто такої системи медичних заходів, яка охопила б своїм впливом усі верстви людності.

 

Першу подібну спробу у закінченому вигляді здійснив Йоган Петер Франк (1745–1821). Його основна праця мала назву: «Система досконалої медичної поліції». Вона складалась із шести томів з двома томами додатків. Автор працював над своїм дослідженням все життя. Була викладена ціла система заходів, яку мала здійснювати держава для охорони здоров’я своїх громадян.

 

Цими заходами, які мала здійснювати служба медичної поліції, або державної медицини, яку уособлювали лікарі, що знаходились на державній службі, та низка лікувальних і опікувальних закладів, мали бути такі:

 

— дотримання медичного законодавства;

 

— складання таблиць смертності людності, або політичної арифметики та визначення впливу на людність таких чинників, як її заняття, ендемічні та епідемічні захворювання, шлюби та шлюбна плодовитість, стан пологових будинків, смертність немовлят, виховання дітей в дитячих будинках та притулках, училищах;

 

— турбота про покращення клімату та очищення повітря;

 

— належне харчування громадян та запобіжні заходи щодо вживання нездорової їжі;

 

— влаштування народних купелей та лазень;

 

— усунення шкідливого впливу тютюну і моди;

 

— попередження шкідливого впливу певних занять і ремесел;

 

— попередження бідності і жебрацтва;

 

— попередження нещасних випадків;

 

— викорінення шкідливих звичок, повір’їв, пияцтва і розпусти;

 

— тюремна медицина і тюремна гігієна;

 

— військова медицина і військова гігієна;

 

— попередження і приборкання міазматичних хвороб, до яких відносились 26 захворювань, в тому числі туберкульоз, сифіліс і рак;

 

— організація швидкої допомоги;

 

— благоустрій і утримання аптек, лікарень і шпиталів;

 

— розповсюдження серед народу правильних уявлень про збереження здоров’я.

 

Як бачимо, і тепер до цих заходів мало що можна додати.

 

Дослідження В. Петті, Й. Франка та інших вчених сприяли дальшому поширенню санітарного законодавства. Цьому сприяла також перша промислова революція. Чітко вирізнялися відмінності в соціально-економічних умовах життя окремих прошарків суспільства, загострювались соціально-економічні протиріччя. Значні зрушення в галузі економіки, організації праці, способі життя людей спричиняли безпосередній і вирішальний вплив на їхнє здоров’я.

 

 

У ХIХ ст. здійснено два великих природничо-наукових відкриття:

 

— єдність клітинної будови тваринного і рослинного світу (закон сформульовано ботаніком Матіасом Шлейденом (1804–1881) та лікарем Теодором Шванном (1810–1882);

 

— еволюційне вчення Чарльза Дарвіна (1809–1882). Праця «Про походження видів» (1859) розкрила причини різноманітності організмів, пристосування їх до умов існування.

 

 

На початку XIX ст. анатомія виокремилась у самостійну дисципліну як наука і предмет викладання. До того вона об’єднувалася з фізіологією і патологією. Про значення, яке надавалося знанням з анатомії, свідчить вислів проф. Є. Мухіна: «Лікар, що не знає анатомії, не тільки безкорисний, але й шкідливий».

 1895 р. Конрад Рентґен (1845–1923) зареєстрував відкриття Х-променів, названих згодом його іменем. За кілька років до Рентґена досліди з цими променями проводив професор Празького університету українець Іван Пулюй (1845–1918), родом із Тернопільщини. Він отримав перші знімки руки людини, але не зареєстрував відкриття. До речі, К. Рентґен до відкриття Х-променів бував у лабораторії І. Пулюя.

 

Суттєві зміни в XIX столітті відбулись у діагностиці захворювань. Цьому сприяли:

 

1. Прозекторська служба, яка, проводячи розтини померлих, з’ясовувала точність прижиттєвої діагностики та правильність лікування, визначала помилки лікарів.

 

2. Клініко-фізіологічні лабораторії, де проводячи досліди на тваринах, фахівці відкривали механізми перебігу хвороб та обґрунтовували дію ліків.

 

3. Започаткування перших клінічних аналізів, зокрема крові та сечі.

 

У цей період удосконалювалися перкусія та аускультація.

 

Завдяки досягненням фізики, з’явилися перші освітлювальні та оптичні прилади. Око лікаря отримало можливість розглядати процеси у внутрішніх органах живої людини (цистоскоп, гастроскоп, бронхоскоп).

 

Завдяки розвитку органічної хімії вдосконалювалися лабораторні дослідження.

 

Все це сприяло розвитку провідної клінічної дисципліни — терапії. В Росії слід в розвитку терапії залишив професор Московського університету Матвій Мудров (1776–1831). Він пропагував індивідуальний підхід до хворого. Його основне положення — лікувати не хворобу, а хворого.

 

Серед терапевтів другої половини XIX століття слід згадати Сергія Боткіна (1832–1889). Він описав клінічну картину ряду захворювань, зокрема інфекційний гепатит (хвороба Боткіна), відкрив декілька лабораторій і серед них — фізіологічну, якою завідував Іван Павлов, створив новий напрямок в терапії — експериментальний — та заклав основи клінічної фармакології.

 

Розвиток хімії став поштовхом для пошуку знеболюючих речовин та використання їх у хірургії. Першим спробував знеболити видалення зуба з допомогою закису азоту американський дантист Г. Велс, але невдало. 16 жовтня 1846 р. американський хірург В. Воррен за методикою лікаря В. Мортона, в присутності чисельного лікарського зібрання, вперше використав ефір для видалення пухлини шиї. Операція пройшла успішно. Після цього ефір почав інтенсивно впроваджуватись у практику в багатьох країнах світу, в тому числі і в Україні. В 1847 р. англійський хірург Дж. Сімпсон вперше використав хлороформ як знеболюючий засіб. Завдяки цим відкриттям хірурги отримали можливість більш спокійно, без поспіху, оперувати.

 

Залишалося ще одне завдання — боротьба з інфекцією ран. На початку XIX ст. учасник наполеонівських війн П. Персі запропонував оперувати поранених безпосередньо на полі бою, щоб уникнути нагноєнь. Цю ідею успішно втілив у життя головний хірург наполеонівської армії Д. Ларрей, який тільки на Бородінському полі за одну добу здійснив 200 ампутацій з 75 % успішним результатом. П. Персі запропонував також транспортні засоби для евакуації поранених.

 

Віденський акушер Ігнац Семмельвейс (1818–1865), вивчивши причини післяпологової лихоманки та значної смертності після неї, висловив думку (1847) і підтвердив її власною практикою, знизивши летальність у породіль з 17 до 3 %, що причина — в перенесенні зарази руками та інструментами акушерів. Проте це твердження викликало глузливі репліки з боку колег. І. Семмельвейс закінчив життя в психіатричній лікарні.

 

Англійський хірург Джозеф Лістер (1827–1912) започаткував антисептику; він довів, що збудниками нагноєння є нижчі істоти, які знаходяться в повітрі (міазми), тобто мікроби. Як запобіжний засіб, він використав карболову кислоту (1865). Її розпилювали в операційній і над столом хірурга під час операції. Цим же розчином обливали операційне поле і рану. Рану накривали складною пов’язкою, насиченою карболовим розчином. Концентрація парів карболової кислоти бувала такою, що хірурги нерідко непритомніли.

 

Надалі розвивається асептика, впроваджується стерилізація інструментів, перев’язувального матеріалу, одягу персоналу проточною парою та парою під високим тиском. Хіміки та фармацевти впроваджують в практику відкриті раніше йод, йодоформ, марганцевокислий калій.

 

Після відкриття наркозу і розробки методів асептики та антисептики хірургія за декілька десятиріч досягла таких великих практичних результатів, яких не знала за всю свою попередню багатовікову історію. Значно розширилися можливості оперативних втручань, зокрема на органах черевної порожнини. Великий вклад в розвиток техніки оперативних втручань на органах черевної порожнини внесли французький хірург Ж. Пеан, німецькі хірурги Т. Більрот і Т. Кохер. Крім того, Т. Кохер займався проблемами асептики та антисептики.

 

Бурхливий розвиток хірургічної науки і практики продовжився в кінці XIX ст. виокремленням самостійних хірургічних дисциплін: офтальмології, гінекології, урології, травматології.

 

З розвитком фізики, хімії, фізіології, мікробіології та інших природничих і технічних наук безпосередньо пов’язане виникнення гігієни — науки про здоров’я. Розвиток промисловості призвів до поширення патології під впливом несприятливих умов праці та побуту. Через це в другій половині XIX ст. набирають розмаху дослідження із промислової санітарії. Отримує розвиток експериментальна гігієна, основоположником якої був німецький лікар Макс Петтенкофер (1818–1901). Він розробив об’єктивні методи гігієнічної оцінки повітря, ґрунту, води. Маючи серйозну підготовку з фармації та медичної хімії, створив в Мюнхенському університеті першу кафедру гігієни.

 

Скупчення великих мас людей в промислових центрах сприяло також розповсюдженню епідемічних захворювань.

 

В Англії, на батьківщині першої промислової революції, всі ці недоліки виявилися найбільшою мірою і вони ж сприяли дальшому розвитку санітарного законодавства. В 1802 p. тут було видано перший фабричний закон під цікавою назвою «Закон про мораль та здоров’я». Пізнішими законами була введена фабрична інспекція, створено центральне статистичне відомство, яке займалося реєстрацією народжуваності, смертності та захворюваності. Законами передбачалися заходи щодо очищення міст, їхнього будівництва, забезпечення чистою питною водою, знешкодження та видалення нечистот. В 1848 p. в Англії з’являється цілий законодавчий статут під назвою «Охорона народного здоров’я», який став основою санітарного законодавства. Поруч з державними створюються громадські організації — так звані спілки, громади, лікарняні каси, страхування на засадах взаємодопомоги на випадок хвороби.

 

1864 р. була підписана Женевська конвенція про створення Міжнародного Червоного Хреста. У витоків цієї організації стояв Анрі Дюнан. Згідно конвенції, воюючі сторони брали на себе певні зобов’язання стосовно поранених і хворих, суть яких полягала в тому, що поранений вояк перестає бути ворогом і потребує милосердя та медичної допомоги. Надалі функції Червоного Хреста (Червоного Півмісяця в мусульманських країнах) розширювались у сторону надання допомоги постраждалим під час природних та техногенних катаклізмів.

 

Епохальними для розвитку громадської медичної думки були праці німецьких вчених Е. Ноймана та P. Вірхова. Саме Е. Нойману належить крилатий вираз, який він сформулював в своєму творі «Охорона народного здоров’я та власність» (1847): «Медицина в глибинах своєї сутності є наука соціальна». Р. Вірхов в молоді роки дійшов висновку на сторінках журналу «Медична реформа», що державна конституція повинна утверджувати право кожної особи на користування здоровими умовами праці, а лікарі природним чином стають захисниками бідних, і через те найбільша частина соціальних питань повинна знаходитись у їхній юрисдикції. В 1876 p. німецький рейхстаг видав закон про віспощеплення — перший закон виключно санітарного характеру. У зв’язку з цим було створене спеціальне відомство здоровоохорони як консультативний орган при державному управлінні. За його сприяння були видані закони, що стосувалися забезпечення людей харчовими продуктами, боротьби із заразними хворобами та охорони праці.

 

Земська медицина у другій половині 19 століття

Значний поштовх розвитку громадської медицини було дано в Росії в другій половині XIX ст., з моменту ліквідації кріпацтва. Розвиток місцевого самоврядування в цій країні сприяв залученню до вирішення проблем охорони здоров’я громадських організацій. На відміну від країн Заходу, в Росії основні соціально-медичні удосконалення були пов’язані з діяльністю не держави, а органів місцевого самоврядування — земств.

 Успіхам соціальних заходів, спрямованих на зміцнення громадського здоров’я, сприяли і досягнення в галузі інших наук, зокрема бактеріології, епідеміології, гігієни. Відкриті ними причини інфекційних хвороб, встановлені шляхи їхнього поширення, розроблені санітарні норми та правила через санітарне законодавство і діяльність зростаючої мережі медичних закладів призводили до позитивних наслідків в охороні здоров’я людей.

 Накопичення даних про здоров’я людності, поєднання їх із діяльністю державних та громадських санітарних і медичних органів та установ неминуче вело до необхідності виокремлення спеціального розділу знань і досліджень, який ми тепер називаємо соціальною медициною та організацією охорони здоров’я. Це, в свою чергу, сприяло дальшому розвиткові соціально-медичного підходу до пізнання законів громадського здоров’я та впливу на нього.

 

На шляху становлення соціальної медицини та організації охорони здоров’я як науки велике значення мало створення в 1883 p. «Берлінського товариства громадської здоровоохорони», земських лікарсько-санітарних організацій та Пироговського товариства в Росії. Тут вперше було поставлено питання про необхідність формулювання засад соціальної медицини, введення її в курс університетської освіти.

 

Отже, до початку XX ст. чітко визначилися три напрями збереження та зміцнення здоров’я людності: через державні заходи, які акумулювались у розробці та утвердженні медико-санітарних законів; через громадські заходи, що знаходили своє втілення у виникненні та розбудові медико-санітарних закладів різного призначення і спрямування; через медичне страхування громадян, яке виникло як різновид соціального страхування і стало ефективним засобом залучення кожної людини до справи охорони здоров’я.

   

У ХIХ ст. з’явилась експериментальна фармакологія, яка на основі фізіологічних методів встановлювала дозовану дію препаратів рослинного та синтетичного походження.

 Завдяки мікробіології, лікувальний арсенал почав поповнюватися ліками біологічного походження (вакцини, сироватки).

 Фармацевтична та фармакологічна науки зосереджувалися на відповідних кафедрах. З 1809 р. кафедрою фармації Петербурзької медико-хірургічної академії завідував О. Нелюбін. Його праці були енциклопедією фармацевтичних знань і більш як півстоліття слугували керівництвом для аптек. О. Нелюбін визначив шляхи подальшого розвитку фармації та її завдання. Він стверджував, що «фармація є особлива галузь природничих наук; її завдання — складати цілком нові ліки та визначати їм доброту (якість)». Напрямки фармації, визначені Нелюбіним, продовжували його учні, серед них Ю. Транп (1814–1908). Він був автором першої військової та цивільної фармакопеї, виданої російською та іншими мовами.

 

На початку XIX ст. в європейській медицині з’явився новий напрям в розумінні методики лікування та механізму готування певних ліків під назвою «гомеопатія». Засновником цього напряму був С. Ганнеман. Гомеопати вважали, що для лікування хвороби достатньо лише одного простого лікувального засобу. Дія його тим сильніша, чим менша доза. Сила ліків досягається розведенням і потенціюванням. Так, дві краплі свіжих соків чи первинних тинктур з рослинних ліків змішували з 98 краплями спирту. Потім крапля цієї суміші з 99 краплями спирту складали друге розведення і так далі. З отриманих розведень готували дрібні крупинки, обволікуючи їх молочним або звичайним цукром. Фармацевти, які були прибічниками цього вчення, відкривали спеціальні гомеопатичні аптеки. Мережа цих аптек існує і понині.

 

Вдосконалювалася регламентація фармацевтичної справи. Так, в Росії в 1789 і 1836 рр. були прийняті аптекарські статути.

 

З розвитком земської медицини виникло питання і про земські аптеки. Це були невеличкі аптеки при лікарнях, в яких хворі забезпечувалися найпростішими ліками. Обладнані земські аптеки були доволі невибагливо, обслуговувалися фельдшерами. Тривалий час у сільській місцевості аптек майже не було. Пояснювалося це тим, що за монопольним правом їх відкривали лише за наявності провізора. У 1881 р. було прийнято закон, згідно якого дозволялося відкривати аптеку у селі не лише провізору, а й помічникові провізора. Сільська аптека не мала лабораторії. Її власники не мали права навчати аптекарських учнів.

 

Чільну роль у розвитку земської медицини відігравали Пироговські з’їзди лікарів, які відбувалися кожних два роки. У їхній програмі постійно стояли питання аптечної справи. Через економічну відсталість Росія не мала власної фармацевтичної промисловості. Майже 70 % медикаменів завозилося з-за кордону.

Слід підкреслити, що лікарська діяльність завжди притягала до себе представників демократичної інтелігенції. Робота лікаря давала можливість бути ближче до життя трудового народу, надавати йому посильну в тих умовах допомогу. Передова громадська медицина в Росії висунула плеяду глибоко відданих інтересам народу лікарів, які поєднували професійну медичну діяльність з широкою суспільною. Кращі з них ставали на тяжкий, небезпечний шлях боротьба з самодержавством, за демократію та світлу долю народу. 

 

ТЕМА3. МЕДИЦИНИА ХХ СТОЛІТТЯ. МЕДИЦИНА І ОХОРОНА ЗДОРОВЯ В УКРАЇНІ НОВІТНЬОГО ПЕРІОДУ.

 

У XX ст. різко прискорився науково-технічний прогрес, швидко росла світова економіка, змінювалися умови життя людей, відбулися демографічний і інформаційний вибухи, інтенсивно розвивалися теоретичні і прикладні науки. Особливо значні успіхи добився в медицині. Науковці і практичні лікарі розкрили таємниці багатьох хвороб, запропонували нові методи їх профілактики і лікування, знайшли і розкрили механізм дії нових ефективних ліків і тому подібне. Імена дослідників цього періоду назавжди вписані в історію медицини.

 

Під впливом науково-технічного прогресу, досягнень природних наук відбулися істотні зрушення в розвитку медико-біологічних наук. З’явилися цілий ряд нових, раніше невідомих розділів і напрямів. Це, перш за все, стосується обгрунтування і розвитку теорії спадковості, у витоків якої стояли праці чеського ченця Г. Менделя і німецького біолога А. Вайсмана.

 

           

Американський біолог Т. Морган (1866–1945) в 1926 р. обгрунтував хромосомну теорію спадковості, довівши, що незримий живий елемент під назвою «ген» забезпечує спадкову передачу окремих ознак. Подальші дослідження показали особливості морфологічної побудови хромосом, їх внутрішньої організації і поведінки на всіх стадіях розвитку. У 50-х роках були виявлені генетичні властивості хромосом і їх носія — дезоксирибонуклеїнової кислоти (ДНК), створено уявлення про генетичний код.

 

У ці роки Георг Бідль і Едвард Татум в дослідженнях, виконаних на цвілі хліба, довели, що гени контролюють обмін і вироблення ферментів в клітці і переносять спадкові ознаки. Барбара Мак Клінток (1953) відкрила «гени, які стрибають», які можуть переміщатися з одного положення на хромосомі до іншого і таким чином викликати зміни в діяльності клітки, які здатні успадковуватися. Через два роки Северо Очеа і Артур Корнберг виявили механізм біосинтезу ДНК і РНК. В середині 60-х років Роберт Галлей, Гар Корану і Маршалл Ніреберг описали генетичний код і його функцію в синтезі білка. у 2000 р. нарешті розшифрований геном людини. Тепер залишається розкрити послідовність дії генів і ідентифікувати гени, які зумовлюють спадкову схильність до конкретних хвороб.

 

У першій половині ХХ ст. був упроваджений метод культивування тканинних культур, проведено прижиттєве вивчення тканин організму, зокрема, їх життєдіяльності в часі.

 

Експериментальні роботи були присвячені вивченню провідних механізмів старіння і пошуку методів і засобів продовження життя. Проводилася розробка препаратів, які нормалізують регуляцію обміну речовин в клітині, впливають на життєві процеси, попереджають пошкодження важливих молекул, затримуючи темп старіння. При цьому прагнули збільшити тривалість життя, розробити заходи, які б сприяли збереженню працездатності людини, продовженню творчого періоду, іншими словами, якості життя.

 

Видатних успіхів досягла фізіологія. У 1903 р. Вільямом Айнтговеном (1860–1927) була записана перша електрокардіограма у людини за допомогою стрілочного гальванометра; при цьому Айнтговеном було встановлене правило, що при записі ЕКГ в трьох відведеннях потенціал на 2-му відведенні дорівнює сумі потенціалів на 1-му і 3-му відведеннях.

 

Чарльз Шеррінгтон (1857–1952)

 

Англійський фізіолог Чарльз Шеррінгтон (1857–1952) розглядав всі фізіологічні явища в широкому загальнобіологічному плані. Він створив вчення про рецептивні поля, розглядав організм як цілісне утворення. Німецький фізіолог М. Ферворн (1863–1921), будучи прихильником концепції Р. Вірхова про целюлярну федерацію і морфологічну автономність кліток, вважав, що загальна фізіологія повинна стати фізіологією кліток. Одночасно він провів експериментальні дослідження функцій нервової системи головного мозку.

 

 

Ернст Старлінг (1866–1927)

 

Ернст Старлінг (1866–1927) сформулював фундаментальну гіпотезу і встановив закон перенесення рідини і серцевої гемодинаміки; згідно його гіпотезі, напрям і швидкість обміну рідини між плазмою крові в капілярі і тканинною рідиною залежать від гідростатичного тиску з кожного боку стінки капіляра, осмотичного тиску білка в плазмі і тканинній рідині, а також від властивостей капілярної стінки як перетинки, що фільтрує. У 1912–18 рр. він довів, що серцеві викиди за одне скорочення прямо пропорційний діастолічному наповненню, а вільна енергія кожного скорочення серця — це проста функція довжини волокон, з яких складається мускульна стінка серця.

 

Американський фізіолог В. Кеннон (1871–1945) створив сучасне вчення про функції вегетативної нервової системи. Він встановив, що єдина симпатична система підтримує стійкий стан організму (гомеостаз), обгрунтував фізіологічний механізм емоційних станів як рефлекторне збудження. При вивченні фізіологічних функцій центральної нервової системи були використані ряд нових приладів, розроблені досконаліші методи дослідження. Електрофізіологічному вивченню механізмів рефлекторної діяльності центральної нервової системи, природи збудження і гальмування присвячені дослідження австралійського нейрофізіолога Дж. Еклса, який з’ясував іонні механізми цього процесу.

 

 

Вальтер Гесс (1881–1937)

 

Вальтер Гесс (1881–1937) виявив функціональну організацію проміжного мозку як координатора діяльності внутрішніх органів (1924). Він висунув теорію сну, згідно якої центр сну знаходиться в гіпоталамусі.

 Англійський фізіолог В. Волтерс в 1935 р. проводив дослідження електричної активності мозку в нормі і патології, одним з перших застосував кібернетичну методику в дослідженні нервової системи. У роботі «Живий мозок» (1953) описав створені їм штучні моделі нерва і механізму мозку.

 Нарівні з вивченням фізіології нервової діяльності були продовжені дослідження з фізіології дихання, крові і кровообігу, травлення, мускульної діяльності, органів внутрішньої секреції та інші. Англійський фізіолог Дж. Баркрофт (1872–1947) розробив вчення про дихальну функцію крові. Їм була запропонована методика визначення газів крові, вивчений механізм перенесення кров’ю кисню. В умовах хронічного експерименту він показав роль селезінки як кров’яного органу, вивчив механізм регуляцій і з’ясував значення депо в нормі і патології. Англійський фізіолог Дж. Голден (1860–1936) створив вчення про дихання людини в нормі і патології і гуморальній теорії регуляції дихання. Теорія мускульного скорочення розроблена англійським фізіологом Л. Гиллом. Згодне їй, м’яз і нерв в спокійному стані споживають кисень, виділяючи тепло.

 Група фізиків — Вільям Шоклі, Вальтер Бреттейн і Джон Бардін розробили транзистор (1947), що привело до перевороту в електронній медичній апаратурі. Електрична нервова передача була відкрита В. Чаговцем, а хімічна — Юліусом Аксельродом в 1959 р. Ульф Ейлер відкрив норадреналін (1956), хімічний посередник симпатичної нервової системи.

 Фізіологія зіграла значну роль в становленні і розвитку нової науки — космічної медицини. У її практиці використовується цілий ряд фізіологічних тестів, розроблених для відбору і підготовки космонавтів, пов’язаних з вивченням серцево-судинної системи, водно-сольового обміну, вестибулярного апарату.

Космічною медициною, завдяки глибокому пізнанню фізіологія, відкрита значні внутрішні людські резерви, накопичений великий досвід активного управління процесами адаптації організму і стабілізації здоров’я людини в різних екстремальних умовах, що поглибило теорію і практику медицини.

Ще в кінці ХІХ ст. почалася розробка вчення про фізіологію органів внутрішньої секреції. У 1889–1890 рр. П. Мерінг і О. Мінковський встановили зв’язок між цукровим діабетом і порушенням секреції підшлункової залози. У 1901 р. російський учений Л. Собольов відкрив внутрішньосекреторну діяльність острівців Лангерганса і намітив шлях отримання їх екстракта. Канадський фізіолог Ф. Бантінг (1891–1941) в 1921 р. отримав в чистому вигляді гормон лангергансових острівців — інсулін, який знайшов широке використання в лікуванні цукрового діабету.

 

Протягом десятиліть продовжувалися дослідження, в результаті яких з’явилися нові факти і розкрилися нові закономірності фізіологічних функцій органів внутрішньої секреції. У Масачусетському технологічному інституті було створено пристрій, який може виконувати функцію підшлункової залози, підтримуючи нормальний вміст цукру в крові. Регуляторні системи організму функціонують за допомогою різних хімічних сполук — носіїв інформаційних молекул. В ході еволюції ці особливі молекули придбали значення сигналів-індукторів різних біохімічних реакцій. Розкриття їх закономірностей дозволило конструювати і синтезувати нові аналоги гормонів, дія яких на декілька порядків більша, ніж їх природних прототипів.

 

у 1936 р. Ганс Селье (1907–1982) висунув гормональну теорію загальної адаптації до стресу.

 

Едвард Кендал і Тадеуш Рейхштейн виділили і описали кортизон і встановили його хімічну будову (1937–1938).

 

Роджер Гиллемін і Ендрю Шеллі описали гіпоталамічні вивільняючі чинники, які регулюють виділення гормонів гіпофізом.

 

Чарльз Хаггинс запропонував гормональне лікування (кастрацію і естрогени) при пізніх стадіях раки передміхурової залози (1941).

 

Значні досягнення фізіології сприяли розвитку фармакології, біохімії, патології, імунології, клінічних дисциплін і гігієни.

 

Вагомий внесок в розвиток медицини зробили учені-біохіміки. Вони провели дослідження природи хімічних процесів внутрішніх структур, які грають важливу роль в життєдіяльності організму. Біохімія збагатилася новими методами дослідження (ультрафіолетова мікроскопія, рефрактометрія, магнітометричний метод, електронна мікроскопія та інші), які відкрили нові можливості вивчення біологічних явищ.

 

 

Отто Вартбург (1883–1970)

 

Отто Вартбург (1883–1970), працюючи у галузі клітинного дихання, фотосинтезу і аеробного і анаеробного обміну вуглеводів, вивчив окислення в клітці і при цьому в 1928 р. відкрив дихальний фермент, який містить залізо, цитохром і нікотинамід–аденін–динуклеотид–фосфат (НАДФ).

 

Джеймс Саммер (1887–1955) виділив і кристалізував фермент уреазу і показав його білкову природу.

 

Конрад Блох і Федір Лінен протягом 1943–1961 рр. описали обмін холестерину і жирних кислот.

 

Протягом всього ХХ ст. спостерігалося інтенсивне збагачення мікробіології і її дочірніх дисциплін. Один із засновників медичної мікробіології німецький учений Ф. Леффлер (1852–1915) відкрив ряд мікроорганізмів, вивчив їх біологічну природу і відношення з організмом людини. Він виділив чисту культуру збудника дифтерії. Учень Р. Коха німецький бактеріолог Р. Пфайфер (1858–1945) створив теорію про бактерицидну дію (властивість вбивати бактерії) органічних рідин людського тіла (дія сироватки). М. Вайнберг (1868–1940) заклав початок вивчення збудників анаеробних інфекцій і в 1915 р. приготував перші зразки протигангренозних сироваток.

 

На початку ХХ ст. почали проводитися дослідження з вивчення паразитарних інфекцій (тифів). У 1909 р. французький паразитолог Ш. Николь (1866–1936) прищепив плямистий тиф шимпанзе і експериментально стверджував, що носієм збудника є одежна воша людини. Цією проблемою займалися також американський мікробіолог Г. Ріккетс і чеський паразитолог С. Провачек.

 

у 1909 р. Карл Ландштайнер і Е. Поппер виділили вірус дитячого паралічу.

 

Майже одночасно з мікробіологією виникла імунологія — наука про захисних, головним чином, специфічні реакції організму, їх природні закономірності і практичне використання. На цьому грунті були створені вакцини проти ряду інфекційних хвороб. Французький мікробіолог А. Кальметт (1863–1933) створив першу живу протитуберкульозну вакцину (вакцина БЦЖ). Вона була також запропонована для діагностики туберкульозу. Надалі імунологія розширила використання біохімічних і фізико-математичних методів включно з радіоізотопними.

 

Продовжувалося дослідження збудників хвороб — дрібних внутріклітинних паразитів, які отримали назву вірусів. Розвиток вірусології тісно пов’язаний з відкриттям електронного мікроскопа, який був сконструйований в 1931 р. в Германії, що дало можливість вивчити будову вірусів.

 

У 1948–1952 рр. Джон Ендерс, Томас Веллер і Фрідрік Роббінс застосували тканинні культури для розмноження вірусів (включно з вірусом поліомієліту) в лабораторних умовах, що дозволило отримати відповідні вакцини.

 

Джон Солк отримав убиту вакцину поліомієліту (1954), а Альберт Себін — живу ослаблену пероральну поліомієлітну вакцину, що привело до різкого зниження захворюваності поліомієлітом. Була розроблена і вакцина проти жовтої лихоманки (1958).

 

Данієль Гейдюсек і Барух Блюмберг розкрили механізм розвитку і розповсюдження інфекційних хвороб і виділили в 1965 р. вірус гепатиту А.

 

У 1981 р. був відкритий синдром придбаного імунодефіциту (СНІД). У 1988 р. кількість випадків СНІД в світі склала 200 тис. осіб, з них половина в США. До 2000 р. кількість хворих СНІДОМ виросла до 15 млн.

 

Екперіментуючи на курчатах, Френсис Раус (1875–1970) довів ще в 1910 р., що віруси можуть вабити пухлини.

 

у 1927 р. Герман Мюллер (1990–1967) відкрив мутагенну дію рентгенівських променів.

 

Дружини Жоліо-кюрі в 1934 р. відкрило явище штучній радіоактивності і вивчило способи застосування радіоактивних ізотопів для дослідження різних процесів в організмі. Явище радіоактивності отримало широке застосування для експериментальних досліджень, діагностики і лікування в біології і медицині. Обидва відкриття сприяли розвитку рентгенології, радіології, радіобіології і інших суміжних дисциплін.

 

у 1923 р. Володимир Зворікин (1889–1982) побудував першу телевізійну камеру, що діяла, і екран. Його відкриття прокладало шлях електронному і телевізійному моніторингу в медицині.

 

 

Вернер Форсман (1904–1979)

 

у 1929 р. Вернер Форсман (1904–1979) розкрив на власній руці вену і ввів сечовиковий катетер до рівня правого передсердя, підтвердивши це рентгенографією грудної клітки. Цей експеримент він повторив на собі 17 разів, провівши катетер аж до легеневої артерії. Цим поклав початок серцевої катетеризації.

 

у 1942 р. Р. Дюссик здійснив перше ультразвукове дослідження і виявив пухлину мозку.

 

Незабаром в 1944 р. Євгеній Завойський (1907–1976), українець, з діаспори відкрив ядерний магнітний резонанс.

 

у 1972 р. Годфрі Гаупсфілд сконструював перший комп’ютерний осьовий томограф.

 

Приведені дані свідчать, що розвиток природних наук на грунті технічного прогресу об’єктивно створює необмежені можливості для нових досягнень.

 

Досягнення медико-біологічних, технічних наук і природознавства сприяли розвитку клінічних дисциплін, прискоренню їх диференціації і вузької спеціалізації, виникненню концепцій щодо діагностики, лікування і попередження хвороб, розробці і впровадженню нових лікувальних засобів.

 

Розвитку клініки внутрішніх хвороб сприяла технічна озброєність, що росте. Після Другої світової війни в медичну практику упроваджуються радіоактивні елементи. Розповсюджується електронна діагностична апаратура. З клініки внутрішніх захворювань відбрунькувався дочірній розділ — кардіологія. Основоположниками кардіології вважаються англійський клініцист Дж. Маккензі (1853–1925) і німецький терапевт Ф. Краус (1858–1936), який описав основні показники електрокардіограми здорового і хворого серця.

 

у 1934 р. Гарі Голдблатт (1891–1977) показав вплив субстанції з нирок на кров’яний тиск, виявлено, що зменшення ниркового кровообігу приводить до гіпертензії.

 

Арсенал діагностичних засобів і методів лікування в кардіології істотно розширився. З’явилося нове покоління електрокардіографів з мікропроцесорним управлінням, комплексні системи для поліклінік і стаціонарів, які дозволяють проводити ехокардіографію з автоматичним розрахунком показників. Створені кардіомоніторна техніка, комп’ютери для оцінки роботи серця, магнітно резонансна томографія, що дозволяє бачити серце, його стінки, перетинки і порожнини. Нові горизонти в діагностиці відкрили радіонуклідні методи.

 

Серед серцевої патології вельми широке розповсюдження має аритмія. Раптова смерть від фібриляції або неузгодженого скорочення мускульних волокон серця хвилює учених всього світу. Для дефібриляції спочатку був створений препарат етмозин, потім ще ефективніший препарат етазицин. Завдяки ньому стало можливим лікувати важкі форми аритмій, які раніше не піддавалися медикаментозній терапії.

 

у 1949 р. Пилип Генч повідомив про лікування ревматоїдного артриту адренокортикостероїдним гормоном і кортизоном.

 

у 1975 р. Євгеній Чазов (освіту здобув в Київському медінституті) упровадив внутрішньовінцевий тромболіз при інфаркті міокарду.

 

Вагому роль для своєчасного лікування серцевих захворювань мають упроваджені в практику спеціальні діагностичні програми для поліклінічної служби. Вони включають мінімальний круг досліджень, направлених на виявлення перших ознак серцевої недостатності з наступним ефективним лікуванням.

 

У ХХ ст. була вирішена проблема очищення крові і інших рідин організму від токсичних речовин, які через патологію нирок і печінки не могли бути нейтралізовані. Цьому сприяло відкриття і синтез т. зв. сорбентів, які поглинають токсичні речовини. Сконструйована і удосконалюється спеціальна апаратура, яка виконує функції печінки або нирки («штучні печінка і нирка»). Першу штучну нирку створив і застосував в клініці в 1943 р. Вільям Коль.

 

Знайшов застосування новий діагностичний метод — теплобачення. За допомогою спеціальних оптико-електроних приладів — тепловізорів — можна уловити навіть початкові стадії запальних процесів, пухлин і судинних пошкоджень. Це зумовлено тим, що залежно від підвищення або пониження місцевої температури на тлі звичайних контурів органу або кінцівки посилюється або, навпаки, ослаблюється яскравість свічення на місці патологічного процесу. Цей метод наближається до ідеального, оскільки він нешкідливий, безкровний і нехворобливий. Теплобачення дозволяє одночасно отримати анатомо-топографічні і функціональні дані про уражену зону.

 

Велике розповсюдження в клінічній медицині придбав метод гіпербаричної оксигенації, тобто зміст хворий в атмосфері з підвищеним тиском кисню. Тоді в крові пацієнта кисень переносять не тільки звичайні носії — еритроцити, але і сама плазма. Це зменшує кисневе голодування тканин, властиве багатьом захворюванням, особливо серцево-судинним. В окремих випадках такі операції, як реконструкція клапанів або судин серця, виконуються в бароопераційній. При цьому насиченість киснем організму хворого може бути настільки високою, що дозволяє проводити операцію з припиненням кровообігу протягом певного часу.

 

Останні десятиліття також характеризуються широким впровадженням в практику ендоскопічних методів діагностики, зокрема з використанням волоконної оптики і гнучких фіброендоскопів. Росте і лікувальна роль фіброендоскопії в зупинці кровотеч, видаленні патологічних утворень.

 

у 1968 р. Ш. Ікеда ввів волоконно-оптичну бронхоскопію.

 

У ХХ ст. значних успіхів досягла педіатрія — наука про здорову дитину, дитячі захворювання і заходи щодо боротьби з ними. Відкрито спеціальні лікарні для дітей, які стали центральною ланкою в могутній системі охорони здоров’я дітей. Особливих успіхів у вихованні здорового покоління і зниженя смертності немовлят досягли Японія і скандинавські країни.

 

У галузі дитячої інфекційної патології головне місце належить австрійському патологові і педіатрові К. Пірке (1874–1929). Його праці присвячені вивченню алергічних явищ і туберкульозу у дітей. Їм розроблена діагностична шкірна реакція на туберкульоз.

 

Епохальні прориви здійснені у галузі психології і психіатрії. Вони пов’язані перш за все з науковою діяльністю австрійського ученого Зігмунда Фройда (1856–1939). Відштовхуючись від вчення свого вчителя, французького клініциста і педагога Ж. Шарко про гіпноз і психотерапію, він розробив метод психоаналізу для лікування неврозів. Згідно Фройда, поведінка людини зумовлюється перш за все підсвідомими стимулами і сексуальними мотивами. Зцілення наступає тоді, коли те, яке загнане в глибини психіки, виходить назовні: щоб вилікувати хворого, потрібно виявити і подолати «комплекси».

 

Теорію мотивації людської поведінки розробив Альфред Адлер (1870–1937), а Карл Юнг (1875–1961) ввів поняття колективної свідомості людства.

 

Видатних успіхів в ХХ ст. досягла хірургія. Удосконалення наркозу, антисептики і асептики, застосування штучного знекровлення дозволили проникати в різні ділянки людського тіла, продовжити оперативне втручання. Розвинулася оперативна хірургія. У витоків новітньої хірургії коштує видатна фігура Т. Кохера (1841–1917). Він вважав, що всяка операція, якою б вона не була ефективній, повинна служити лише засобом, а не метою лікарського втручання. Ця концепція, проте, не перешкодила Т. Кохеру бути високим майстром оперативної техніки, автором деяких хірургічних операцій і прийомів і винахідником нових інструментів. Він вніс значний внесок до вивчення ролі щитовидної залози і хірургічного лікування її захворювань.

 

Плідний розвиток хірургії в першій чверті ХХ ст. пов’язаний з ім’ям німецького хірурга Ф. Тренделенбурга (1844–1924). Він вніс багато нового в розробку хірургічної діагностики і техніки. Багато з упроваджених ним методів, симптомів і ознак увійшли до хірургії під його ім’ям. Зокрема, в 1908 р. він поклав початок хірургічному лікуванню легеневої емболії.

 

Французький хірург-експериментатор А. Каррель (1873–1944) значно збагатив практичну хірургію і теоретичну медицину. Він є автором методики судинного шва «кінець в кінець», що сприяло збереженню кровоносних судин і органів і пересадці органів із збереженням їх функцій.

 

Розвиток нейрохірургії пов’язаний з ім’ям Г. Кушинга (1869–1939). У 1912 р. він провів першу операцію на мозку, видаливши внутрішню пухлину. У 1932 р. він опублікував дані про проведення ним близько 2000 операційних втручань на мозку.

 

У 40–50-і рр. сформувалася як самостійна наука анестезіологія. Впровадження інтратрахеального наркозу, т. зв. керованого дихання, мало важливе значення для прогресу хірургії.

 

Ще раніше, в 1902 р., Еміль Фішер і Джон Меррін синтезували барбітурат (веронал) для довенного знеболення, а в 1911 р. німецька фірма «Дрегер» розробила перший автоматичний дихальний апарат.

 

Особливих успіхів досягла хірургія серця. у 1900 р. К. Ігельсруг успішно застосував прямий масаж серця у хворого із зупинкою серця. Рудольф Матас і Микола Коротков розробили ранні операції при аневризмах (1902). у 1914 р. паризький хірург Т. Тюф’е провів першу операцію при стенозі аорти.

 

У 1920–1925 рр., працюючи на собаках, Сергій Брюхоненко (1890–1960) і Сергій Чечулін (1894–1937) розробили позатілесний кровообіг і сконструювали прилад «штучні легені–серце». Прилад був застосований авторами для пожвавлення собак після зупинки серця, а Миколою Теребінським — для виконання операцій на відкритому серці у собак (1930). Пізніше в 1940 р. Теребінський застосував пережим висхідної аорти для отримання безкровного операційного поля.

 

у 1925 р. Генрі Сауттер (1875–1961) виконав пальцьову мітральну комісуротомію через ліве передсердя у 19-річної жінки. Пацієнтка прожила 5 років і померла від мозкової емболії.

 

Хірургічне лікування природжених дефектів серця поклав початку Роберт Гросс, коли в 1938 р. перев’язав незакриту артеріальну протоку.

 

у 1962 р. П. Золл відновив серцевий ритм в двох хворих з повною блокадою за допомогою зовнішніх металевих електродів, що додаються до грудної стінки. Через рік Генрі Бенсон виконав тангенціальне видалення мішкоподібної аневризми грудної аорти, а Мішель де Баки і Дентон Кулі видалили аневризму грудної аорти із заміною гомотрансплантатами.

 

16 січня в 1964 р. Чарльз Доттер і Мелвін Юткенс виконали через шкіру розширення атероматозного звуження лівої поверхневої стегнової артерії у 82-річної жінки, застосувавши конусоподібний рентгенпозитивний розширяльний катетер з тефлону. Ангиографія показала, що звуження зникло.

 

Рене Елмквіст розробив постійний водій ритму з однозарядною ртутно-цинковою багатоклітинною батереєю, а Аке Сеннінг 8 жовтня в 1958 р. імплантувавши його пацієнтові.

 

Серцеву реваскуляризацію вінцевої ішемії розробили Артур Вайнберг, Роберт Гетц і Василь Колесов в 1967–1971 рр.

 

Тепер операції на серці здійснюються для лікування вад серцевих клапанів, закриття Боталової протоки, лікування інфаркту міокарду, стенокардії і інших захворювань. Розвитку серцево-судинної хірургії сприяло застосування штучного медикаментозного зниження температури тіла хворого, яке підвищує стійкість до шоку і кисневого голодування.

 

Епохальною подією стала пересадка серця від померлої людини інший з важкою поразкою серця, яку здійснив в 1968 р. південноафриканський хірург Х. Бернард (1922–2001).

 

 

Х. Бернард (1922–2001).

 

А перед цим В.П. Деміхов ще в 1940 р. пересадив серце з легенями собаці, а Н.П. Синіцин в 1948 р. пересаджував серце жабам з довгостроковим виживанням. До 1955 р. В.П. Деміхов довів, що ортотопічна пересадка серця у теплокровних тварин в принципі можлива. З цими роботами Х. Бернард знайомився безпосередньо в лабораторії В.П. Деміхова. Тепер пацієнти з пересадженими серцями живуть десятки років. Проте ця операція не отримала етико-юридичного обгрунтування, і її проведення залежить від випадку і дозволу видалити серце у загиблої людини. Подальше впровадження в практику цієї операції зв’язується з штучним серцем. Перша модель штучного серця була створена і випробувана на собаках тим же В.П. Деміховім в 1937 р.

 

Американський хірург Д. Кулі здійснив в 1969 р. імплантацію штучного серця людині, а потім замінив штучне серце на натуральне. Операція закінчилася смертю пацієнта. Учені вважають, що штучне серце, вживлене людині, реагуватиме лише на зміну фізичного навантаження. Його чутливість до психічних настроїв людини дорівнюватиме нулю. В майбутньому, достовірно, буде створена найтонша електронна система, через яку штучне серце зможе реагувати і на емоції. Ця проблема має відношення до нової галузі хірургії — реконструктивною. Вона об’єднує пластичний метод, реплантацію, гомопересадку тканин і органів, введення в організм різних протезів судин, серцевих клапанів і інших складних конструкцій з полімерів і металів. Їх введення в організм викликає т. зв. імуногенну реакцію — відторгнення. Подолання бар’єру несумісності є важливим завданням сучасної світової медицини.

Для цього хімія і фармакологія повинні відкривати нові досконаліші засоби. Нові можливості оперативного втручання, перш за все в травматології, створила мікрохірургія. Це реплантація (приживлення на пошкодженому місці) пальців кистей, всій кінцівці і тому подібне. Серцево-судинна хірургія, трансплантація органів і тканин, пластична і щелепно-лицьова хірургія, урологія, гінекологія сьогодні не можуть існувати без мікрохірургії.

 

Завдяки мікрохірургії отримали друге народження майже всі традиційні операції на очах. Вони стали набагато обачливішими і ефективнішими. Відкрилися принципово нові можливості впливу на мікроструктуру очей, для розробки нездійсненних раніше втручань.

 

У 1967 р. Святослав Федоров здійснив виправлення афакії штучними внутрішньоочними лінзами, а надалі удосконалив методи хірургічного лікування короткозорості і астигматизму радикальною кератотомією. Михайло Краснов упровадив лазерну мікрохірургію ока при глаукомі в 1972 р., катаракті в 1975 р.; він також розробив для очної хірургії ультразвукові пристрої.

 

Довгий час заповітною мрією хірургів була безкровна операція. Це відбулося з впровадженням в хірургію винаходу ХХ ст. — лазерного променя.

 

Лазерний скальпель розтинає тканина і одночасно зупиняє кровотечу. Крім того, промінь забезпечує ідеальну стерильність розрізу, чим виключає можливість виникнення набряків і запалень. Лазерний промінь виявився перспективним в хірургії паренхіматозних органів завдяки його здатності «запаювати» кровоносні і лімфатичні судини, жовчні протоки і протоки підшлункової залози.

 

Під сучасну пору для хірургії немає заборонених зон в людському телі. Вона стає гуманнішою, постійно нарощуючи фізіологічну обгрунтованість, терапевтичну доцільність, функціональну спрямованість, косметичне удосконалення.

 

Невирішеною проблемою в ХХ ст. залишилася проблема раку, яка не мала собі рівних за складністю. Онкологічні захворювання займають друге місце, після серцево-судинних хвороб, серед причин смертності в розвинених країнах. Настання на рак йде багатьма шляхами. Один з ключових — рання діагностика захворювань. Створені десятки методів, багато з яких володіють високою точністю (до 80 %) виявлення пухлин на ранній стадії. Для лікування використовуються хірургічні методи, променева терапія і, певною мірою, ефективні ліки. Створення цих ліків йде шляхом використання згубних для ракових кліток речовин. Отриманий препарат — сарколізин. Співпрацею хіміків, біологів і фармацевтів створених нові препарати рослинного походження, як ханерол, хризомалін, антибіотик дактиноміцин і тому подібне. Важливими шляхами є вивчення канцерогенезу і епідеміології раки.

 

Особливі перспективи зв’язуються з генною інженерією. Вже сьогодні розроблені «генетичні» методи лікування раки. Французькі учені ввели в уражені тканини клітки-вбивці, які знищують генів-носіїв хвороби. Потім спеціальний вірус, який не порушує здорову тканину, доставляє клітки-відновлювачі. Визначено більше 30 генів, які «програмують» спадкову схильність до тих або інших ракових захворювань. Заміна «хворих генів» здоровими, швидше за все, звільнить людство від онкологічних захворювань.

 

З’являються ліків для паралізованих в результаті травм хребта. Вони впливають на ген, який паралізує клітини спинного мозку і вабить його відновлення.

 

Японські учені зробили такий прогноз щодо найближчих досягнень медицини, підгрунтя для яких закладено в ХХ ст.: штучні органи з синтетичних матеріалів стануть звичайною річчю (2004), з’явиться штучна кров (2005), навчаться лікувати СНІД (2006), успіхи в лікуванні атеросклерозу (2007), імплантація чужих генів в хромосоми людини (2009), успіхи в лікуванні хвороби Альцгаймера (2011), навчаться лікувати всі види раки і запобігати загибелі мозкових кліток (2013), буде знятий будь-який біль (2016), буде зупинений процес старіння (2018), настроєно виробництво штучних очей (2019), стане виліковною шизофренія (2020).

 

У ХХ ст. провідну роль в збереженні суспільного здоров’я узяла на себе держава. Це знайшло своє втілення в створенні спеціальних державних органів, які займалися організацією охорони здоров’я своїх громадян. Перше в світі Міністерство охорони здоров’я створене в Австро-угорщині в 1917 р. (міністр — Іван Горбачовський), а друге — в уряді гетьмана П. Ськоропадського (міністр — В. Любінський).

 

Медико-санітарне законодавство, почавшись на національному рівні, придбало в ХХ ст. характеру міжнародної співпраці. Зокрема, з 1909 р. Міжнародне бюро суспільної гігієни почало випускати щомісячний бюлетень, який включав розділ санітарного законодавства. Останній номер бюлетеня вийшов в 1946 р.

 

Міжнародна співпраця сприяла наданню глобального характеру соціально медичним заходам.

 

у 1907 р. створюється Міжнародне бюро суспільної гігієни. З освітою після Першої світової війни Ліги націй виникає її Санітарна організація.

 

Новий етап міжнародної співпраці у галузі охорони здоров’я наступив після Другої світової війни. У 1944 р. була утворена Організація об’єднаних націй, а далі її численні спеціалізовані організації, в т.ч. Усесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ, 1948).

 

ВООЗ відразу приступила до випуску Міжнародної збірки актів за медико-санітарним законодавством.

 

у 1948 р. ООН прийняла Декларацію прав людини, в якій проголосила право кожної людини на володіння найвищим можливим рівнем фізичного і психічного здоров’я.

 

Цього ж року затверджується статут ВООЗ, де дається визначення здоров’я як стани повного соціального, фізичного і психічного благополуччя, а не лише відсутність хвороб і фізичних дефектів як таких.

 

Основна діяльність ВООЗ реалізується через виконання різних програм на міжнародному і регіональному рівнях. У виконанні цих програм ВООЗ тісно співробітничає з науковими і практичними закладами охорони здоров’я різних країн. Найвідомішими програмами в діяльності ВООЗ стали програма боротьби з малярією, ліквідація натуральної віспи, впровадження системи первинної медико-санітарної допомоги, підготовка медичних кадрів і тому подібне.

 

у 1976 р. вступив в дію Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, який став подальшим розвитком Декларації прав людини. Країни, що його підписали, зобов’язалися для повної реалізації права людини на здоров’ї здійснювати заходи, направлені на:

 

а) зниження показників мертвонароджуваності і дитячої смертності і забезпечення нормального розвитку дітей;

 

б) всестороннє підвищення рівня гігієни навколишнього середовища і виробничої гігієни;

 

в) профілактику і лікування епідемічних, ендемічних, професійних і інших хвороб і боротьбу з ними;

 

г) створення умов, які б гарантували всім надання медичній допомозі і огляд на випадок хвороби.

 

у 1977 р. ХХX сесія Усесвітньої Асамблеї охорони здоров’я поставила за мету досягнення прийнятного рівня здоров’я для всіх до 2000 р.

 

Віхою на шляху досягнення цієї мети стала Міжнародна конференція з первинної медико-санітарної допомоги, яка відбулася в Алма-Аті в 1978 р. Вона прийняла Алма-атинську Декларацію, в якій охорона здоров’я проголошена неодмінною складовою частиною економічного і соціального розвитку людства. Після 2000 р. мета щодо досягнення прийнятного рівня здоров’я для всіх продовжена, оскільки не всі її завдання вирішені.

 

У розвинених країнах Заходу набули широкого поширення соціально медичні дослідження суспільного здоров’я.

 

За кількістю наукових досліджень першість тримає США. Тут функціонують т. зв. національні інститути здоров’я, медичні школи при університетах, у складі яких є і спеціальні підрозділи для вивчення соціальної медицини, профілактики, управління і організації роботи медичних закладів. Деякі з шкіл готують кадрів організаторів здоровоохорони. Наукові дослідження проводять численні наукові суспільства і асоціації (Американська медична асоціація, Американська асоціація суспільної здоровоохорони). Велику роботу щодо організації і фінансування наукових досліджень з охорони здоров’я здійснює національний центр з наукових досліджень і розвитку служб здоровоохорони. Діє національний центр статистики охорони здоров’я.

 

У Англії діє центр наукових досліджень з комунальної медицини і організації служб здоровоохорони, центр епідеміології і медичного обслуговування, інститут біометрії і суспільної здоровоохорони, центр вивчення питань організації лікарняної справи, центр вивчення суспільного обслуговування.

 

Франція має Національний інститут охорони здоров’я і медичних досліджень, що займається вивченням проблем епідеміології, статистики, дослідження операцій, економіки охорони здоров’я, охорони материнства і дитинства, геронтології.

 

Провідну роль у вивченні проблем охорони здоров’я ФРН займає Федеральне бюро суспільної здоровоохорони. Бюро складається з 4-х спеціалізованих інститутів, зокрема інституту соціальної медицини і епідеміології. Останній складається з трьох відділів: соціальної медицини, епідеміології і діагностичної техніки. У ФРН діє також інститут з вивчення лікарняної справи.

 

Італія має вищий Інститут охорони здоров’я і Центральний статистичний інститут, що займаються проблемами суспільної здоровоохорони.

 

У Швеції є Інститут суспільної здоровоохорони, Інститут планування і раціоналізації служб здоровоохорони.

 

У Нідерландах питаннями соціальної медицини займається Інститут профілактичної медицини, в Бельгії — Інститут гігієни і епідеміології, в Угорщині — Інститут соціальної медицини і організації охорони здоров’я.

 

Кожна країна миру має систему охорони здоров’я, яка виділяється істотними національними особливостями. Загальною межею цих систем є орієнтація на первинну медико-санітарну допомогу як основу кожної системи, яка повинна надавати до 90 % всього об’єму допомоги. Що стосується підрозділів поза первинною медико-санітарною допомогою, то тут маємо істотні відмінності, хоча основною організаційною формою залишається лікарня, яка бере свій початок з IV ст. н.е. У 2000 р. коливання витрат на охорону здоров’я були такі (з розрахунку на одного мешканця): у США — майже 4 тисячі доларів, в Україні — менше 30; зате в Україні на одного лікаря доводилося 220 мешканців, а у Великій Британії — 730.

 

Соціально медична наука встановила, що з давніх часів і на початок ХХ ст. рядова тривалість вірогідного життя людини виросла з 19 до 40 років, тобто виросла приблизно удвічі. У ХХ ст. відбулося чергове подвоєння рядової тривалості життя людини (йде мова про індустріально розвинені країни), а в абсолютному виразі частина людства за одне ХХ ст. досягла удвічі більшого зростання тривалості життя, чим за попередні тисячі років. Такий результат соціально-економічного і науково-технічного прогресу, який був характерний для цього періоду.

 

При цьому можна виділити три етапи: перший, орієнтування зайняв 1900–1940 рр. На цьому етапі були подолані інфекційні хвороби і туберкульоз, що були основними причинами смерті в дитячому і працездатному віці. Різке падіння смертності, в основному від цих хвороб, сприяло зростанню рядової тривалості життя, дозволило переважній частині врятованої людності реалізувати свій трудовий потенціал, створити додатковий продукт, який набагато перевищив витрати на охорону здоров’я. Другий етап орієнтування зайняв 1940–1975 рр. У цей період основними причинами смерті людей стали хронічні дегенеративні хвороби. Починаючись на четвертому-п’ятому десятиліттях життя, вони поступово прогресують, приводячи до різних ускладнень, що і закінчуються смертю людини. На цьому етапі були знайдені засоби, які сприяли «відсовуванню» цих хвороб на пізніший період, уповільненню темпів їх розвитку. Був досягнутий визначений рубіж, коли 90 % людності розвинених країн доживає до пенсійного віку (65 років). Третій етап орієнтування почався з середини 70-х років. Вичерпавши певною мірою резерви продовження життя, розвинені країни обгрунтували нову мету — підвищення якості самого життя, досягнення його максимальної продуктивності і повноцінності, наповнення його позитивними емоціями. Ця мета остаточно сформульована і закріплена в Оттавський Хартії (1987).

 

 

у 1912 р. створено Міжнародне суспільство фармацевтів, яке того ж року в Гаазі провело свій перший Міжнародний конгрес.

 

Одним із засновників сучасної експериментальної фармакології є О. Шмідеберг (1838–1921). Їм покладений початок фармакології вегетативної нервової системи, зроблений ряд важливих відкриттів.

 

Одним з істотних досягнень фармакології і терапії був пошук і впровадження в практику хіміотерапевтичних засобів. Можливість впливу ліків на збудника в організмі була обгрунтована німецьким вченим Паулем Ерліхом (1854–1915). Він зробив науково обгрунтований вивід, що умовою впливу речовини на функцію клітки є її властивість зв’язуватися з життєво важливими структурами протоплазми. На цій основі П. Ерліх упровадив в практику ряд хіміопрепаратів. Особливе значення і ефект мало впровадження сальварсану для лікування сифілісу (1907).

 

Хоча кількість фармакологічних засобів невпинно росли, до 30-х років бактерії залишалися невразливими для хімічних препаратів. Саме в цей час відбулося відкриття, яке поклало початок новій історичній епосі в боротьбі з бактеріями. У 1932 р. німецька фірма Фарбен-індустрія запатентувала червоний фарбник пронтозіл. Молодший лікар Герхард Домагк повинен був перевірити цю речовину на мишах, заражених стрептококом. Приречені на загибель миші, після того, як Г. Домагк ввів їм пронтозіл, не виявили ніякі ознаки хвороби. Так Г. Домагк став першовідкривачем нового засобу, яким почали успішно користуватися для лікування ангін, ревматизму, пологової лихоманки і інших захворювань, зумовлених стрептококом. Цей препарат отримав назву стрептоцид. До речі, перше випробування дії препарату Домагк провів на своїй дочці, у якої після незначної травми виникло зараження крові (сепсис). Надалі були синтезовані: у 1935 р. — сульфідин, 1938 — Сульфаніламід, 1939 — Сульфатіазол. Останій був в 50 разів ефективніше за початковий сульфідин. Наступила ера Сульфаніламіду.

 

Необхідно відзначити, що в роки Другої світової війни сульфамідні препарати широко використовувалися в арміях воюючих сторін. Завдяки ним було збережено життя сотень тисяч поранених.

 

На відкриття радикальних лікувальних засобів витрачається багато років і іноді вони починалися і завершувалися різними дослідниками. Повчальною є історія відкриття першого антибіотика пеніциліну. У 20-х роках в Лондоні бактеріолог Александер Флемінг (1881–1955) ставив досліди з колоніями стрептококів на спеціальному середовищі. Він звернув увагу, що середовище забруднила цвіль, яка розчинила культуру стрептококів. З цвілі дослідник отримав антибактеріальний фермент лізоцим. Продовжуючи досліди, Флемінг відмітив, що зелена цвіль виділяє антибактеріальну речовину, яка пригнічує зростання багатьох бактерій. Це речовину він назвав пеніцилін. Після ряду публікацій і доповіді на Міжнародному конгресі мікробіологів в 1936 р. відкриття, проте, не привернуло до себе уваги. Пізніше пеніцилін в чистому вигляді отримала група оксфордських учених, яку очолили мікробіолог Г. Флорі і біохімік Е. Чейн. Вперше його застосували 12 лютого в 1941 р. в Лондоні. Промисловий випуск пеніциліну почався в 1943 р. в США.

 

Відкриття ще одного антибіотика — стрептоміцину — належить Зельману Ваксману (1888–1973). Народився на Вінничині в с. Н. Прилуки. У 1911 р. разом з сім’єю емігрував в США. Сприяв емігрантам-землякам, євреям і українцям, в облаштуванні на новій батьківщині.

 

 

Зельман Ваксман (1888–1973)

 

Починаючи з 1939 р., досліджував понад 500 мікроорганізмів. у 1942 р. виділив стрептоміцин, який став могутньою зброєю в боротьбі з інфекціями, які викликаються гнильними бактеріями. Завдяки стрептоміцину вдалося досягти значних успіхів в лікуванні туберкульозу. Пеніцилін і стрептоміцин поклали початок ері антибіотиків.

 

До 1946 р. грибки-продуценти антибіотиків вирощували на поверхні рідких середовищ в сотнях тисяч пляшок з-під молока. Пляшки мили в спеціальному апараті, стерилізували, наповнювали стерильним живильним середовищем, засівали штамом необхідного грибка, чекали його розростання, після чого здобували препарат. Відбувалося це на конвеєрах завдовжки в декілька сотів метрів. Такою була перша технологія отримання антибіотиків. Тепер грибки вирощують в спеціальних казанах, які вміщають тисячі літрів середовища. Завдяки новій технології виросли кількість і якість отриманих антибіотиків. Надалі були внесені зміни в їх хімічну структуру, почався синтез антибіотиків. Сім’я природних пеніцилінів поповнилася поряд синтетичних препаратів (ампіцилін, оксацилін, метицилін і тому подібне). Тепер медицина щорічно отримує на озброєння нові антибіотики.

 

Поряд з хіміопрепаратами і антибіотиками, на основі досягнень науки були розроблені комплекси лікувальних засобів рослинного походження. Сучасна фітотерапія широко використовується для лікування серцево-судинних захворювань, зокрема гіпертонічній хворобі. Ефективність фітолікування підвищується комплексним використанням рослин. Розроблені різні композиції, що збагатило клінічну фармакологію.

 

У ХХ ст. німецькі учені створили препарат проти інфаркту. Завдяки його застосуванню вдалося в 70 % хворих відкрити закупорені судини серця. Цей препарат назвали активатора тканинного плазміногену (АТП).

 

Болгарська фірма «Фармахим» розробила препарат (пірамем), який добре стимулює нервово-психічну діяльність і дає можливість значно прискорити лікування порушень при крововиливі. Надалі з’явилася і постійно поповнюється група транквілізаторів. Постійне кількісне зростання ліків, підвишення їх ефективності є характерною межею фармації ХХ ст.

 

У ХХ ст. посилилася увага до вітамінів, зокрема способів їх отримання і впровадження в медичну практику. Відкриття кожного вітаміну мало свою історію. Так, нідерландський лікар Х. Айкман, знаходячись на острові Ява, звернув увагу на хворобливий стан курнув, які містилися в клітках і вигодовувалися недоїдками з лікарні, що, в основному, містили очищений мал. Кури, які бродили дворам і самі розшукували їжу, мали здоровий вигляд. Пройшов немало часу, поки Айкману вдалося виділити з рисових висівок речовина, яка в своєму складі мала амінову групу. Це речовину почали називати «життєвими амінами». З 1932 р. за нею закріпилася назва «вітамін», від латинського «віта» — життя. Першим був відкритий вітамін «В», завдяки чому вдалося попереджати і лікувати хворобу «бері-бері». Ще в ХІІІ ст. була детально описана цинга (скорбут), яка виникала серед учасників хрестового походу. Лише у 1925 р. було отримано речовину, яка виліковувала цю хворобу. Вона була виділена з соку капусти і отримала назву вітамін «С» (аскорбінова кислота). у 1936 р. було знайдено речовину, відсутність якої викликала у експериментальних тварин безпліддя. Їй дали назву вітамін «Е», або «Токоферол» (токос — потомство і феро — несу). Приблизно тоді ж почалося вивчення вітаміну, відсутність якого в їжї зумовлювало зниження або втрату зору. Новий вітамін вдалося виділити з моркви, його назвали вітаміном «А». у 1935 р. данський біохімік Генрік Пані встановив в експерименті над курчатами, що відсутність певної речовини приводить до крововиливу. Це речовина в достатній кількості знаходиться в траві і зеленому листі. Їй дали назву вітамін «К». у 1942 р. в Україні було синтезовано речовину, яка утримує вітамін «К», — вікасол. у 1931 р. дві групи хіміків (Німеччина, Англія) майже одночасно повідомили про відкриття продукту, який володіє високою протирахітичною активністю (вітамін «Д»). Під сучасну пору відомо більш ніж дві десятки речовин, які можуть бути віднесені до вітамінів.

 

У ХХ ст. в розвинених країнах створена могутня фармацевтична індустрія, яка забезпечила широкий асортимент лікувальних засобів. У цих країнах витрати на ліки складають не менше 1 % валового внутрішнього продукту, або 10–15 % загальних національних витрат на охорону здоров’я. У обігу в різних країнах знаходяться тепер від 2 до 100 тисяч фармацевтичних засобів. На розробку нового ефективного препарату витрачається від 5 до 7 років і декількох мільйонів доларів США, коли новий хімічний продукт проходить належні випробування щодо якості, безпеки і ефективності. Синтетичні хімічні продукти зайняли провідне місце у фармацевтичній індустрії, хоча вагоме місце залишається за природними сировинними матеріалами.

 

З позицій охорони здоров’я суспільного основна мета політики у галузі фармації полягає у виробництві достатньої кількості найбільш необхідних і недорогих лікувальних засобів. Проте існує і економічний бік справи, який полягає в тому, щоб фармацевтична промисловість була конкурентоздатною як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках і вносила свій внесок до платіжного балансу країни.

 

Найбільшими проблемами фармації ХХ ст. стали висока і всезростаюча вартість лікувальних засобів і підвищений і не завжди доцільний попит на ці засоби (в першу чергу, препарати з снодійними, седативними і наркотичними властивостями). Ці проблеми вирішувалися таким чином: кожен уряд прагнув скласти перелік лікувальних засобів для задоволення основних національних потреб; створив спеціальний центральний національний орган для закупівлі необхідних партій медикаментів. Був настроєний контроль за виробництвом, розподілом і якістю фармацевтичних препаратів.

 

Окрім національних, настроєний міжнародний контроль за стандартизацією фармацевтичних засобів. Його здійснюють два комітети: комітет експертів по стандартизації біологічних препаратів і комітет експертів із специфікації фармацевтичних препаратів. Перший спирається на лабораторії Державного інституту сироваток в Копенгагені, Національного інституту медичних досліджень в Лондоні і Центральну ветеринарну лабораторію у Вейбріджі (Англія). Другий — на міжнародний центр при центральній фармацевтичній лабораторії в м. Сольна (Швеція). Перший комітет був організований ще в структурі санітарної організації Ліги націй (1922), потім перейшов до складу ВООЗ, де був організований і другий комітет.

 

Перший міжнародний стандарт біологічних препаратів був встановлений в Державному інституті сироваток в Копенгагені в 1922 р. Це був стандарт дифтерійний анатоксину, який існує до цієї пори. З 1922 до 1948 р. Лігою націй було поширено 32 міжнародних стандарти. З 1948 р. цю роботу продовжила ВООЗ і за перші два десятиліття свого існування встигла випустити 79 міжнародних стандартів. Надалі ця робота розширювалася, обидва комітети збираються щорічно в Женеві.

 

З 1951 до 1957 р. створювалася перша Міжнародна фармакопея. Надалі вона періодично (не рідше одного разу на 10 років) переглядається.

 

З позицій суспільної медицини нераціонально мати на ринку надмірну кількість фармацевтичних препаратів, особливо тих, які дублюють один одного. Для цього багато країн ввели відповідну реєстрацію, в процесі якої відбувається відбір лікувальних засобів, які поступають в продаж, і інформування медичних працівників щодо правильного їх використання. Цей відбір, або перелік, здійснює постійний комітет при центральному органі управління охороною здоров’я, до складу якого входять фахівці суспільної медицини, фармакології, фармації і економіки. Країни, які розвиваються, імпортують ліки з розвинених країн, як правило, орієнтуючись на власну реєстрацію і перелік.

 

XXVIII Усесвітня асамблея здоровоохорони присвятила свою роботу проблемам національної політики у галузі фармації і накреслила основні шляхи її здійснення, якими повинні бути подальше вдосконалення міжнародних стандартів і вимог до профілактичних і лікувальних засобів, поглиблення зв’язків між фармацевтичними пошуками і виробництвом і розподілом лікувальних засобів відповідно до реальнимих потреб охорони здоров’я. у 2003 р. ВООЗ ухвалила рішення про надання країнам третього світу ліцензій для виробництва основних, медикаментів, що найбільш вживаються, але без права їх експорту в інші країни.