Заняття № 4

Тема: Консультація – основа діяльності сімейного лікаря

(10 год.)

 

Первинна медико-санітарна допомога (ПМСД) в Україні є фундаментом усієї системи медичної допомоги, яка:

Ø     закладає основний внесок у формування громадського здоров’я

Ø     несе найбільшу відповідальність за його втрату

Ø     визначає раціональне та ефективне використання ресурсів охорони здоров’я

Ø     визначає задоволення населення станом медичного забезпечення

 

СИСТЕМНІСТЬ В РЕОРГАНІЗАЦІЇ ПМСД

на засадах сімейної медицини на будь-якій території передбачає дотримання певних умов:

v    збереження стабільного і повного забезпечення гарантованого державою рівня та обсягів медико-санітарної допомоги

v    поступовості, етапності реорганізації ПМСД залежно від:

                   1) готовності керівників адміністративних територій

                   2) готовності керівників органів і закладів системи охорони здоров’я

                   3) готовності медичних працівників і населення

                   4) наявності підготовлених кадрів сімейних лікарів

                   5) забезпечення робочими місцями за спеціальністю

                   6) матеріально-технічної забезпеченості закладів СМ

                   7) розмірів фінансування закладів СМ

                   8) оплати праці

З метою конкретизації реформування ПМСД на місцях (в окремих закладах) потрібно:

v    розробити нормативно-правові документи місцевого значення

v    варіанти моделей організаційних форм надання ПМСД на засадах СМ

 

ПЕРЕБУДОВА ПМСД ВИМАГАЄ ВИРІШЕННЯ ТАКИХ ПРОБЛЕМ:

НА ДЕРЖАВНОМУ РІВНІ:

1) створення відповідної нормативно-правової бази

          ЗАКОНОДАВЧА БАЗА СІМЕЙНОЇ МЕДИЦИНИ

1992, Верховна Рада України прийняла Основи законодавства про охорону здоров’я, в яких визначено правові, соціальні та економічні передумови переходу охорони здоров’я на засади сімейної медицини

2000, Постанова Кабінету Міністрів України “Про комплексні заходи щодо впровадження сімейної медицини в систему охорони здоров’я”, 20 червня, N 989.

2000, Указ Президента Про Концепцію розвитку охорони здоров”я населення України (7 грудня)

… необхідно здійснити реструктуризацію галузі на основі науково-обгрунтованих потреб міського та сільського населення у різних видах медичної допомоги, пріоритетного розвитку такої допомоги на засадах сімейної медицини (загальної практики) …

 

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ  КОНЦЕПЦІЇ
ЩОДО ПМСД

Ø     “Держава гарантує надання всім громадянам доступної первинної медико-санітарної допомоги…”

Ø     “Галузеві заходи мають передбачати:

                                     

q    …передбачається, що основна частина …розвиток первинної медико-санітарної допомоги на засадах сімейної медицини…

q    медичних послуг населенню повинна надаватись на первинному рівні…

q    ,,, необхібно здійснити реструктуризацію галузі на основі… пріоритетного розвитку … допомоги на засадах сімейної медицини (загальної практики)…”       

 

НА ГАЛУЗЕВОМУ РІВНІ:

2) кадрове забезпечення, як пріоритетний після нормативно-правової бази напрямок, вимагає:

Ø     визначення потреби у сімейних лікарях (розрахунки: при навантаженні на штатну посаду 1500 чол. потрібно понад 33 тис. СЛ)

Ø     переорієнтації додипломної медичної освіти на підготовку ЛЗП/СЛ

Ø     удосконалення післядипломної підготовки

Ø     майбутнє: перехід на 3-річну резидентуру

3) удосконалення управління

4) фінансове забезпечення

5) належна оплата праці медичних працівників

         І етап: в основу оплати праці ЛЗП/СЛ передбачається покласти подушний принцип

         II етап: зростання оплати відповідно до збалансованого збільшення витрат на амбулаторно-поліклінічну допомогу взагалі і ПМСД зокрема

6) матеріально-технічне забезпечення

7) сучасне інформаційно-аналітичне забезпечення (аналізу та оцінки ефективності результатів здійснення запланованих заходів, їх моніторингу, створення науково-методичного центру сімейної медицини МОЗ України та організаційно-методичних структурних підрозділів регіонів)

ОРГАНІЗАЦІЙНА ФОРМА ТА МОДЕЛЬ ПМСД
        НА ЗАСАДАХ СІМЕЙНОЇ МЕДИЦИНИ у м. Тернополі

 

І. Основна перспективна організаційна форма ПМСД – створення автономного центру ЗПСМ на засадах сімейної медицини  (варіанти: на базі існуючих багато-профільних поліклініксімейної медицини з діагностичним відділенням (поліклініки №1, №2, №3), амбулаторій сімейних лікарів – індивідуальна практика і групова практика)  з повним фінансовим, адміністративно-організаційним відокремленням від стаціонару (міська лікарня) – представлено  на  схемі    адміністративного району м. Тернополя.

 

ІІ.  Покрокове відокремлення центру ЗПСМ від лікарні з формуванням при стаціонарі центру амбулаторної спеціалізованої допомоги, де буде проводитись консультативна допомога вузькими спеціалістами амбулаторним хворим при наявності направлення від сімейного лікаря.

Таким чином, буде проведено чітке відокремлення первинної ланки медичної допомоги (Центр ЗПСМ та альтернативні форми СМ) і вторинної ланки МД (стаціонар і центр амбулаторної спеціалізованої допомоги).

Існуючі та можливі джерела фінансування закладів сімейної медицини:

1. Державний бюджет

2. Місцеві бюджети

3. Позабюджетні кошти

         – добровільне медичне страхування

         – благодійні внески

         – лікарняні каси

         – інше

4. Прямі витрати населення

5. Різні схеми фондоутримання (повного або часткового) за подушним принципом на договірних засадах

МЕДИЧНА ЕФЕКТИВНІСТЬ ВПРОВАДЖЕННЯ СІМЕЙНОЇ МЕДИЦИНИ

Критерії оцінки діяльності дільниці сімейного лікаря:

Ø     зниження рівня захворюваності

Ø     зниження рівня госпіталізації

Ø     зростання кількості відвідувань на одного мешканця

Ø     зростання кількості прийнятих первинних хворих

Ø     зменшення кількості направлень до спеціалістів

Ø     зменшення кількості викликів швидкої медичної допомоги

Ø     зниження рівня загальної смертності.

Кваліфікаційна характеристика лікаря загальної практики – сімейного лікаря

Кваліфікаційна характеристика (КХ) лікаря загальної практики – сімейного лікаря є нормативним актом, яким  встановлюється професійне призначення, основні положення та умови діяльності лікаря загальної практики-сімейного лікаря, кваліфікаційна компетенція лікаря загальної практики-сімейного лікаря, вимоги до атестації лікаря загальної практики – сімейного лікаря.

   Кваліфікаційна характеристика забезпечує упорядкування (уніфікацію) вимог щодо роботи спеціаліста – лікаря загальної практики-сімейного лікаря.

   Кваліфікаційна характеристика призначена для органів управління охорони здоров’я, міністерств, відомств, підприємств (державних, комунальних та приватних установ та організацій), які використовують працю лікаря загальної практики – сімейного лікаря; страхувальників замовників і платників за надання медичної допомоги; інших структур, які мають відношення до роботи у сфері первинної медико – санітарної допомоги та вищих медичних навчальних закладів, медичних навчальних закладів післядипломної освіти.

Нормативно правовою основою для кваліфікаційної характеристики лікаря загальної практики – сімейного лікаря є Основи Законодавства (2011), Рекомендації Всесвітньої асоціації сімейних лікарів 2011 р. (WONCA), Наказ Міністерства праці та соціальної політики від 29.12.2004р. № 336 «Про затвердження випуску 1 кваліфікаційних характеристик «професії працівників, що є загальними для всіх видів професійної діяльності»» та наказ МОЗ України від 23.02.2001р. №72 «Про затвердження окремих документів з питань сімейної медицини».

   Лікар загальної практики-сімейний лікар виконує професійні завдання, реалізуючи при цьому наступні компетенції:

– організація надання медичної допомоги в межах визначеної територіальної дільниці- Як бути з наказом про вільний вибір лікаря?:

– забезпечення безперервної допомоги, зосередженої на людині (пацієнтові);- Круглодобово? Вихідні дні?

– орієнтація на громаду, соціальна спрямованість;

– комплексний підхід при вирішенні медичних потреб пацієнта;

– володіння професійними навичками при вирішенні медичних проблем пацієнта;

– холістичний підхід при вирішенні медичних потреб пацієнта.

1.    Організація надання медичної допомоги в межах визначеної територіальної дільниці :

– планування і забезпечення впровадження основних принципів формування та зміцнення здоров’я на рівні пацієнта/сім’ї/громади;

– забезпечення пацієнту задоволеності первинним і подальшими контактами з системою охорони здоров’я;

–     формування партнерських відносин з пацієнтом, залучення пацієнта до участі в профілактичному і лікувальному процесі;

– забезпечення доступної медичної допомоги для прикріпленого населення;

– координація та забезпечення медичного маршруту пацієнта на первинній ланці (функція «воротаря») та на вищі рівні медичної допомоги, в т.ч. санаторії, лікарні відновлювального лікування, реабілітаційні центри,  заклади соціального спрямування, хоспіси, та ін.; аналіз зворотнього зв’язку;

– дотримання конфіденційності інформації в інтересах пацієнта;

– організація командної роботи колективу територіальної дільниці (закладу, підрозділу закладу) первинної медичної допомоги для вирішення медичних потреб пацієнта;

–  ефективне використання ресурсних можливостей системи охорони здоров’я;

–  організація надання невідкладної медичної допомоги пацієнтам;

–         залучення необхідних додаткових ресурсів, не заборонених законодавством для забезпечення медичної допомоги;

– Проведення оцінки, аналізу та моніторингу стану здоров’я та якості обслуговування прикріпленого населення;

– Сприяння і участь в оцінці епідеміологічної ситуації за місцем проживання прикріпленого населення та в організації необхідних протиепідемічних та профілактичних заходів;

– Ведення обліково-звітньої документації; проведення внутрішнього моніторингу роботи на сімейно-територіальній дільниці; складання річного звіту; складання передатестаційного самозвіту за 3-5 років роботи;

– Забезпечення принципів деонтології та медичної етики у відносинах із пацієнтами, їх родинами, у професійних стосунках із середнім і молодшим персоналом територіальної дільниці (закладу, підрозділу закладу первинної медичної допомоги), а також медичним персоналом вищих рівнів надання медичної допомоги;

– Робота над підвищенням професійного рівня лікаря загальної практики-сімейного лікаря та підпорядкованого медичного персоналу шляхом проходження чергових переатестаційних циклів навчання, ТУ, переривчастих курсів, участі у профільних конференціях та інших видах підвищення кваліфікації.

 

Реформування організації надання лікувально-профілактичної допомоги населенню привело до розподілу її на відповідні рівні, з яких виділено первинну медичну допомогу, вторинну і третинну.

Первинна медична допомога у розвинених країнах трактується так – це забезпечення інтегрованих доступних послуг щодо охорони здоров’я населення клініцистами, які відповідають за значну більшість потреб охорони здоров’я особистості, розвиток довготривалого партнерства з пацієнтами та практикують на рівні родини та громади.

ВООЗ вказує, що до первинної медичної допомоги входять основна лікувальна допомога; – проста діагностика та лікування, направлення у складних випадках на консультацію на більш високий рівень, – профілактична допомога та основні санітарно-освітні заходи.

В “Основах законодавства України з охорони здоров’я”  первинна медична допомога трактується як основна частина медико-санітарної допомоги населенню, що передбачає консультацію лікаря, просту допомогу і лікування основних найпоширеніших захворювань, травм, отруєнь, профілактичні заходи, направлення пацієнта для подання спеціалізованої і високоспеціалізованої допомоги, на проведення основних санітарно-освітніх заходів. Первинна медична допомога є провідною ланкою, зміцнюючи і розвиваючи яку можна еволюційним шляхом усунути структурні диспропорції і підвищити загальну ефективність охорони здоров’я.

ПМД (первинна медична допомога), як і амбулаторно-поліклінічна допомога в цілому забезпечується багатоланковою структурою, в яку входять дорослі та дитячі поліклініки – основні ланки, а також жіночі консультації, поліклінічні відділення медико-санітарних частин і диспансерів. Всі ці заклади функціонують практично незалежно один від одного. Механізм їх взаємодії не відпрацьований, що приводить до паралельного обслуговування одних і тих же груп населення різними медичними закладами, порушення найважливіших принципів медичного обслуговування – безперервності і наступності лікувального процесу.

 

В Україні ПМД надається переважно дільничними терапевтами, педіатрами, акушерами-гінекологами, цеховими лікарями. Окрім того, особливо у містах, у наданні ПМД беруть участь спеціалісти поліклінік.

У системі медичної допомоги нашої країни на рівні дільничного лікаря хворий задовольняє свої потреби менше 50%, а решту 50-60% медичних проблем вирішують вузькі спеціалісти. Занадто мале співвідношення лікарів зайнятих на первинному і наступних рівнях медичної допомоги. Воно становить у співвідношенні приблизно як 1:4. у позалікарняних закладах частка лікарів первинної ланки (дільничних терапевтів) складає менше половини (39-47%), в той час, коли у країнах, що мають ефективні національні системи охорони здоров’я вузькі спеціалісти складають менше половини всіх лікарів.

Залучення до первинної ланки ПМД вузьких спеціалістів призводить до деперсонізації відповідальності медичного персоналу за результатами медичного обслуговування, значення якості медичної допомоги,  марнотратного використання потенціалу амбулаторно-поліклінічних установ. Лікар первинної ланки, який повинен відповідати за здоров’я населення своєї дільниці все більше відходить від своїх обов’язків і перетворюється на такого ж вузького спеціаліста – по терапевтичній патології внутрішніх органів, який надає медичну допомогу лише частині хворих терапевтичного профілю.

На сьогоднішній день організаційною основою надання первинної допомоги залишається територіально-дільничний принцип, в результаті чого пацієнти вимушені обслуговуватися у того лікаря, на території дільниці якого вони проживають. Це певною мірою суперечить демократизації охорони здоров’я, адже відсутність права вибору у пацієнта – могутнього стимулу до такого медичного обслуговування, яке задовольняє пацієнта за своєю якістю та організацією.

На практиці дільнично-територіальний принцип не дозволяє досягти головної мети – довготривалого медичного обслуговування. Оскільки більшість пацієнтів обслуговується не в свого дільничного лікаря, то це говорить про взаємну (лікаря та пацієнта) незаінтересованість один в одному.

Найбільш ефективною формою організації первинної медичної допомоги є система, в якій провідну роль відіграє загальна лікарська практика – сімейна медицина.

Кваліфікований і економічно мотивований лікар загальної може істотно скоротити загальні витрати на лікування пацієнтів, виступаючи в якості не лише надавача медичних послуг, але й організатора медичної допомоги своїм пацієнтам, виконуючи функції, близькі до диспетчерських.

Останні роки в нашій країні розпочалася робота по організації надання ПМД на засадах загальної практики. Основними принципами організації системи ПМД повинні стати:

1)     вільний вибір пацієнтом лікаря первинної ланки;

2)     керованість медичної допомоги – надання всіх видів допомоги за направленням сімейного лікаря;

3)     орієнтація на сім’ю;

4)     економічна незалежність, тобто автономія первинної ланки.

Об’єктом медичного обслуговування і організації роботи сімейного лікаря буде вся сім’я, всі її члени незалежно від віку. Виходячи з того, що сім’я є епідеміологічною одиницею з однаковими гігієнічними умовами, подібними факторами ризику, соціальним рівнем, близьким характером харчування, структурою з певним психологічним кліматом, сімейний підхід надає можливість сімейним лікарям встановити зв’язок між станом здоров’я і сімейними факторами і на цій основі зробити свої втручання більш ефективними.

Вільний вибір лікаря первинної ланки полягає в тому, що населення вибирає лікаря первинної ланки для постійного медичного обслуговування.

Періодично надається можливість змінити лікаря. Вибір оформляється документально шляхом внесення особи або сім’ї до списку того чи іншого лікаря і стає своєрідним договором між пацієнтом і лікарем. Нормативним  числом осіб, що прикріплюються до одного лікаря: на територіях з високою щільністю населення – в межах 1500-1700, з низькою щільністю – 1100-1200 осіб.

Вільний вибір лікаря може бути реалізований на таких умовах:

– можливості лікаря забезпечити медичну допомогу оптимальній кількості пацієнтів;

– відстань від місця проживання до місця роботи сімейного лікаря;

– можливість або зручність одержання медичної допомоги лікарів окремих спеціальностей.

Принцип керованості тісно пов’язаний з принципом вільного вибору лікаря первинної ланки і означає, що пацієнти всі медичні послуги одержує у свого сімейного лікаря або за його направленням. Для отримання амбулаторної спеціалізованої або стаціонарної допомоги потрібне направлення лікаря первинної ланки. Який визначає необхідність і вибирає місце і форму надання допомоги. Виходячи з потреб пацієнтів, лікарі первинної ланки можуть обирати для надання амбулаторної спеціалізованої допомоги найбільш кваліфікованих спеціалістів, в тому числі і серед тих, що працюють в стаціонарі.

Загальні лікарські практики можуть бути індивідуальними і груповими. При індивідуальній формі практики лікар працює один, або спільно з середнім медичним персоналом і є незалежним суб’єктом господарювання, який самостійно формує свій дохід і відповідає за свої фінансові зобов’язання.

Індивідуальні лікарські практики на сучасному етапі розвитку не можуть бути віднесені до перспективних форм організації ПМД у зв’язку з обмеженою можливістю створення міцної матеріально-технічної бази, яка б відповідала сучасному рівню діагностики і лікування.

Групова практика – це добровільне об’єднання двох або декількох незалежних загально-практикуючих лікарів.

Переваги групової практики:

1) ефективне використання обмежених ресурсів (приміщень і медичного обладнання);

2) можливість залучення спільного допоміжного персоналу;

3) концентрація коштів для придбання обладнання;

4) можливість взаємозаміни медичного персоналу протягом доби і на час відпустки;

5) можливості для професійного спілкування, взаємних консультацій, навчання;

6) спільне здійснення адміністративних функцій.

Поліклініка за обсягом роботи займає провідне місце в системі медичної допомоги. Тут надається первинна медична допомога дільничними лікарями, а також вторинна позалікарняна спеціалізована допомога. Тут відбувається відбір хворих на госпіталізацію. Поліклініка веде динамічне спостереження за диспансерними контингентами, веде санітарно-просвітню роботу серед населення.

Надання первинної медичної допомоги міському населенню здійснюється сімейними лікарями, лікарями загальної практики, дільничними лікарями (терапевтами, педіатрами, акушер-гінекологами).

У зв’язку з відсутністю на сьогоднішній день чітко проведеної лінії ступневості надання МСД, основне навантаження у первинній МСД все ж залишається за амбулаторно-поліклінічними закладами.

Основними завданнями міської поліклініки є:

– надання первинної та спеціалізованої кваліфікованої медичної допомоги амбулаторно та вдома;

– проведення диспансерного спостереження за різними контингентами;

– проведення лікарської експертизи працездатності;

– організація та проведення профілактичних заходів;

– гігієнічне виховання населення;

– вивчення показників здоров’я населення.

Ведучою ланкою вітчизняної охорони здоров´я є амбулаторно-поліклінічна допомога населенню. Це найбільш масовий вид медичної допомоги. Кожного року в амбулаторно-поліклінічних закладах лікується 80% всіх хворих.

Амбулаторно-поліклінічні заклади є головною ланкою в диспансеризації населення, всіх профілактичних закладів, направлених на зниження захворюваності та полегшення здоров´я громадян. До амбулаторно-поліклінічних закладів відносять всі поліклініки, різні види диспансерів, жіночі консультації, амбулаторії, здоровпункти.

Принципи роботи поліклініки

В основу діяльності поліклініки покладено територіально-дільничний принцип, а саме: надання медичної допомоги населенню, що проживає на визначеній території. Цей принцип зберігається і в роботі окремих лікарів: дільничний принцип для терапевтів і бригадний метод для інших спеціалістів, котрі як і дільничні лікарі закріплені за конкретним населенням.

Головним плановим показником в поліклініках є відвідування (кількість відвідувань в розрахунку на 1 мешканця в рік).

Сучасна поліклініка багатопрофільна, спеціалізований лікувально-профілактичний заклад, призначений для надання медичної допомоги та здійснення комплексу профілактичних заходів щодо оздоровлення населення та попередження захворювань.

Головними функціями є:

1)       надання першої медичної допомоги в разі гострих та раптових захворювань травм;

2)       лікування хворих в разі звертання в поліклініку та вдома;

3)       організація та проведення диспансеризації;

4)       експертиза тимчасової непрацездатності;

5)       звільнення хворих від роботи, направлення на медико-соціальну експертизу осіб з ознаками стійкої втрати працездатності;

6)       направлення хворих на стаціонарне лікування;

7)       своєчасна госпіталізація хворих, що потребують стаціонарного лікування.

Поліклініка проводить також:

1)     профілактичну роботу серед населення;

2)     протиепідемічні заходи;

3)     санітарно-просвітницьку роботу;

4)     вивчає здоров´я закріпленого контингенту населення;

5)     виявляє ранню захворюваність;

6)     організує статистичний облік та аналіз показників стану здоров´я населення;

7)     вивчає захворюваність з тимчасовою втратою працездатності на закріплених промислових підприємствах.

В теперішній час у великих містах є два типи поліклінік: об´єднані з лікарнями та самостійні.

Головними структурними частинами міської поліклініки є:

1.     Керівництво поліклініки.

2.     Реєстратура.

3.     Відділення профілактики.

3.1.          Кабінет долікарняного прийому.

3.2.          Оглядовий жіночий кабінет.

3.3.          Кабінет організації та контролю за диспансеризацією населення та ведення централізованої картотеки осіб, що знаходяться на диспансерному обліку.

3.4.          Анамнестичний кабінет – для виявлення осіб з підвищеним ризиком захворювання.

3.5.          Кабінет санітарної освіти та гігієнічного виховання населення.

3.6.          Кабінет профілактичних оглядів декретованих контингентів (утримується за рахунок спеціальних коштів).

4.     Лікувально-профілактичні підрозділи.

4.1.          Терапевтичні відділення.

4.1.1.   Кабінет для надання медичної допомоги підліткам.

4.2.          Циклове терапевтичне відділення.

4.3.          Хірургічне відділення (кабінет).

4.3.1.   Централізована стерилізаційна.

4.4.          Травматологічне відділення (кабінет).

4.5.          Урологічний кабінет.

4.6.          Стоматологічне відділення (кабінет).

4.6.1.   Кабінет терапевтичної стоматології.

4.6.2.   Кабінет хірургічної стоматології.

4.7.          Зубопротезне відділення (кабінет) – утримується на госпрозрахунку за рахунок спец. коштів.

4.8.          Офтальмологічне відділення (кабінет).

4.9.          Оториноларингологічне відділення (кабінет).

4.10.      Неврологічне відділення (кабінет).

4.11.      Кардіологічний кабінет.

4.12.      Ревматологічний кабінет.

4.13.      Ендокринологічний кабінет.

4.14.      Кабінет інфекційних захворювань.

4.15.      Жіноча консультація.

4.16.      Лікарські здоровпункти.

4.17.      Фельдшерські здоровпункти.

4.18.      Відділення відновлювального лікування.

4.18.1.                      Фізіотерапевтичне відділення (кабінет).

4.18.2.                      Кабінет лікувальної фізкультури.

4.18.3.                      Кабінет механотерапії.

4.18.4.                      Кабінет працетерапії.

4.18.5.                      Кабінет логопедії, психології.

4.19.      Відділення екстреної та невідкладної допомоги – якщо в місті відсутня станція екстреної та невідкладної допомоги.

4.20. Процедурний кабінет .

5.      Допоміжні діагностичні відділення.

5.1.   Рентгенологічне відділення.

5.2.   Лабораторія.

5.3.   Відділення (кабінет) функціональної діагностики.

5.4.          Ендоскопічний кабінет.

6.  Кабінет оформлення медичної документації з використанням звукозаписувальної апаратури.

7.       Кабінет обліку та медичної статистики.

8.       Адміністративно-господарча частина.

 

Неодмінною умовою при вивченні здоров’я населення, зокрема захворюваності, є уніфікація підходу лікарів різних країн світу до визначення  та формулювання діагнозів хвороб, що дає можливість порівнювати захворюваність у часі та в різних регіонах.

Як відомо, існує близько 5000 діагностичних термінів, що застосовуються лікарями в практичній діяльності. Природно, що статистична розробка даних про захворюваність не можлива без раціонально побудованого групування, тобто класифікації та номенклатури захворювань.

Проект міжнародної номенклатури та класифікації захворювань був уперше затверджений в 1900 р. на Міжнародній статистичній конференції в Парижі, яка зібрала представників 26 країн. В подальшому міжнародні класифікації час від часу переглядались і змінювались відповідно з прогресом медичної науки. Відбувалося це приблизно кожні 10 років.

Починаючи з 1962 р., в нашій країні використовується Міжнародна класифікація хвороб, травм і причин смерті (МКХ), яка періодично переглядається та затверджується спеціальним комітетом експертів з медичної статистики та підкомітетом з класифікації хвороб Всесвітньої Організації Охорони Здоров’я.

Міжнародна статистична класифікація хвороб останнього Десятого перегляду (МКХ-10) була затверджена сорок третьою Асамблеєю ВООЗ 1 січня 1993 року. Згідно з рішенням Асамблеї документ має нову назву “Міжнародна статистична класифікація хвороб і споріднених проблем охорони здоров’я”, хоча зручну абревіатуру МКХ збережено (табл. 2).

Таблиця 2

Міжнародна класифікація хвороб Десятого перегляду (МКХ-10)

 

Основними принципами побудови Міжнародної класифікації хвороб, травм і причин смерті є спільність етіології чи патогенезу захворювань або поєднання локально-етіологічного та локально-патогенетичного принципів.

Кожен клас хвороб розподіляється на групи, а групи на рубрики. Наприклад, IV клас хвороб ендокринної системи, розладів харчування та порушень обміну речовин має 6 груп:

·       хвороби щитоподібної залози;

·       цукровий діабет;

·       порушення інших ендокринних залоз;

·       недостатність харчування;

·       ожиріння та інші види надмірного харчування;

·       порушення обміну речовин.

У свою чергу, наприклад, група хвороб щитоподібної залози має 5 рубрик:

·       синдром вродженої йодної недостатності;

·        хвороби щитоподібної залози, пов’язані з йодною недостатністю, та подібні стани;

·        гіпотиреоз;

·        тиреотоксикоз (гіпертиреоз);

·        тиреоїдит;

·        інші форми хвороб щитоподібної залози.

Основним нововведенням МКХ-10 є використання алфавітно-цифрового кодування (що замінює попереднє цифрове), коли за певною літерою латинського алфавіту позначаються дві цифри коду, а при необхідності більшої деталізації рубрики – його третя цифра.

Наприклад, клас хвороб ендокринної системи, розладів харчування та порушень обміну речовин позначається тризначним кодом від Е00 до Е90. В свою чергу хвороби щитоподібної залози мають коди від Е00 до Е07, цукровий діабет – Е10-Е14 тощо.

Приклад кодування за окремими підрубриками:

Тиреотоксикоз (гіпертиреоз) – Е05, у тому числі:

тиреотоксикоз з дифузним зобом – Е05.0;

тиреотоксикоз з токсичним одновузловим зобом – Е05.1;

тиреотоксикоз з токсичним багатовузловим зобом – Е05.2.

В Україні, згідно з Постановою Кабінету Міністрів за № 326 від 04.05.93 “Про концепцію побудови національної статистики України та Державну програму переходу на міжнародну систему обліку та статистики”, розпочато впровадження МКХ-10 у лікувально-профілактичних закладах з 1999 року.

При вивченні захворюваності за даними звертань за медичною допомогою розрізняють такі її види:

1.     загальна захворюваність – облік всіх захворювань (гострих і хронічних), які зареєстровані у населення певної території за певний період;

2.     інфекційна захворюваність – спеціальний облік гострих інфекційних захворювань, пов’язаний з необхідністю оперативного проведення протиепідемічних заходів;

3.     захворюваність на найважливіші неепідемічні захворювання підлягає спеціальному обліку внаслідок їх епідеміологічного та соціального значення (злоякісні новоутворення, туберкульоз, венеричні, психічні захворювання тощо);

4.     госпітальна чи “госпіталізована” захворюваність – дає можливість вивчити склад хворих, що лікувались у стаціонарі;

5.     захворюваність з тимчасовою втратою працездатності робітників і службовців виділяється внаслідок її соціального та економічного значення.

Кожен з цих видів захворюваності вивчається за певними обліковими документами та оцінюється за різними показниками (табл. 3).

Таблиця 3

Основні джерела інформації та показники, що характеризують окремі види захворюваності

 

Загальна захворюваність

Загальна захворюваність враховує поширеність усіх хвороб серед усього населення в цілому та окремих захворювань у певних його групах на даній території за результатами звертань.

Показники загальної захворюваності дають змогу оцінити рівні захворюваності, виявлених і зареєстрованих у амбулаторно-поліклінічних закладах протягом календарного року.

Загальна захворюваність вивчається на основі поточної реєстрації усіх первинних звертань хворих.

Первинним звертанням при хронічних захворювань вважається перше звертання в даному році.

При гострих захворюваннях, які можуть мати місце кілька разів протягом року, враховується перше звертання з приводу кожного випадку.

За одиницю спостереження при вивченні загальної захворюваності беруть випадок захворювання чи травми, з приводу якого пацієнт звернувся до лікувального закладу.

Джерелом інформації про загальну захворюваність є два документи: “Статистичний талон для реєстрації заключних (уточнених) діагнозів”(ф.№ 025-2/0) та “Талон амбулаторного пацієнта” (ф. № 025-6/0, ф. 025-7/0).

На кожний випадок гострого захворювання заповнюється окремий “Статистичний талон для реєстрації заключних (уточнених) діагнозів” з позначкою ”+”. У “Талоні амбулаторного пацієнта” при гострих захворюваннях поруч з назвою діагнозу позначається код “1”. Таким чином, у однієї людини протягом року може бути зареєстровано кілька випадків гострих захворювань.

Діагнози хронічних захворювань реєструються лише один раз протягом року. Якщо діагноз встановлено вперше в житті хворого – роблять позначку “+” у “Статистичному талоні для реєстрації заключних (уточнених) діагнозів” або кодом “2” в “Талоні амбулаторного пацієнта.” Якщо діагноз хронічного захворювання встановлено раніше, то при першому відвідуванні лікаря кожного наступного року в “Статистичному талоні для реєстрації заключних (уточнених) діагнозів” ставиться позначка “–“ чи код 3 у “Талоні амбулаторного пацієнта”.

Інформація згаданих вище облікових документів є основою для складання “Звіту про число захворювань, зареєстрованих у хворих, які проживають у районі обслуговування лікувального закладу” (ф. № 12).

Розрізняють такі основні показники загальної захворюваності:

–     первинна захворюваність (Incidence)^Х) – рівень вперше зареєстрованих захворювань за календарний рік на даній території; при цьому враховуються всі гострі та вперше встановлені протягом року хронічні захворювання;

–     загальна захворюваність, або поширеність захворювань (Prevalence)^X) – рівень усіх зареєстрованих захворювань за календарний рік: гострих і хронічних (зареєстрованих при першому звертанні в поточному році, а виявлених як в поточному, так і в попередні роки);

–     структура первинної та загальної захворюваності населення.

 

^Х) – терміни, рекомендовані ВООЗ

Методика розрахунку зазначених вище показників

 

Використання “Талона амбулаторного пацієнта” розширює можливості аналізу захворюваності. За допомогою цього документа можна визначити також показники частоти загострень хронічних захворювань, окремо рівень уперше зареєстрованих гострих і хронічних захворювань тощо.

У нашій країні існує спеціальний облік і звітність про інфекційні захворювання. Він проводиться з метою запобігання розповсюдженню та виникненню епідемічних спалахів, а також попередженню професійних і харчових отруєнь.

Обов’язковій реєстрації та обліку підлягають такі захворювання: черевний тиф, паратифи, інші інфекції, викликані сальмонельозами, бруцельоз, всі форми дизентерії та ряд інших. Перелік захворювань, який періодично змінюється, регламентує МОЗ України.

 

Встановлено також порядок позачергових повідомлень при особливо небезпечних інфекціях у разі появи їх на території нашої країни.

Особливий облік передбачено також для виявлених інфікованих і хворих на СНІД, що регламентується спеціальними інструктивно-методичними документами.

Одиницею спостереження при вивченні інфекційної захворюваності є кожний випадок захворювання чи підозра на нього. При виявленні їх заповнюється «Екстрене повідомлення про інфекційне захворювання, харчове, гостре професійне отруєння», що є основним документом для вивчення епідемічної захворюваності.

Екстрене повідомлення повинен заповнити лікар поліклініки чи іншого медичного закладу, незалежно від того, де мешкає хворий. Таким же чином необхідно діяти при виявленні інфекційного захворювання у особи, госпіталізованої для лікування до стаціонару, чи при зміні діагнозу хворого, що вже знаходиться на лікуванні. Заповнює екстрене повідомлення  і лікар екстреної медичної допомоги.

В сільській місцевості, окрім лікарів центрів первинної медичної допомоги, повідомляти про ці хвороби зобов’язані завідувачі фельдшерсько-акушерських пунктів.

Екстрені повідомлення в лікувально-профілактичних закладах реєструються в журналі реєстрації інфекційних захворювань. При зміні діагнозу інфекційного захворювання лікувальний заклад, у якому це було зроблено, зобов’язаний заповнити нове екстрене повідомлення на хворого та направити його до санітарно-епідеміологічної станції за місцем виявлення хвороби.

Всі екстрені повідомлення мають бути протягом 12 годин направлені до санітарно-епідеміологічної станції, котра забезпечує епідеміологічне обстеження осередку інфекційного захворювання за місцем його виявлення (незалежно від місця проживання хворого).

Для аналізу інфекційної захворюваності застосовуються такі показники:

 

·                   частота виявлених захворювань (співвідношення їх числа та чисельності населення даної території; показники розраховуються на 100 тисяч населення);

·                   сезонність (за основу беруться дані про число захворювань по місяцях, показники сезонних коливань – це співвідношення даних за місяць до середньорічних);

·                   частота госпіталізації та повнота охоплення нею (в першому випадку – це відношення числа госпіталізованих до чисельності населення, в другому – до числа виявлених захворювань, у відсотках);

·                   частота захворювань за віком, статтю, професією (співвідношення числа захворювань у відповідній групі до чисельності населення даної групи);

·                   число виявлених бацилоносіїв на 1000 обстежених.

·       

Захворюваність на найважливіші неепідемічні захворювання

Спеціальному обліку підлягають деякі неепідемічні захворювання:

·        злоякісні новоутворення;

·        психічні хвороби;

·        венеричні хвороби;

·        активний туберкульоз;

·        важкі мікози.

Необхідність спеціального обліку вказаних захворювань обумовлена:

·        високим рівнем розповсюдження;

·        значною частотою смертності при деяких із них;

·        епідеміологічною значимістю;

·        соціальною обумовленістю.

Як правило, при цих захворюваннях необхідне раннє виявлення та всебічне обстеження, активне динамічне спостереження за хворими, спеціальне лікування та виявлення контактів.

Для реєстрації неепідемічних захворювань існують два основних документи:

1.     Повідомлення про хворого, якому вперше в житті встановлено діагноз активного туберкульозу, венеричної хвороби, трихофітії, мікроспорії, фавусу, корости, трахоми, психічного захворювання

(ф. № 089/0).

2.     Повідомлення про хворого, з уперше в житті встановленим діагнозом раку чи іншого злоякісного новоутворення (ф. № 089/0).

Вони заповнюються лікарями всіх лікувально-профілактичних закладів, які вперше встановили вказані захворювання при звертанні хворих до поліклініки, при обстеженні їх у стаціонарі, при відвіданні хворого вдома або при профілактичному медичному огляді.

Обидва зазначені документи передаються до відповідних профільних спеціалізованих диспансерів (протитуберкульозних, онкологічних, дермато-венерологічних, психоневрологічних), які проводять облік і аналіз кожний за своїм профілем, розраховуючи показники частоти та структуру виявленої патології в цілому та по окремих класах, групах, нозологічних формах.

МОЗ України з метою вдосконалення реєстрації окремих захворювань у лікувальних закладах наказом № 218 від 21.10.93 р. затвердив нову облікову статистичну форму № 025/3-0 “Повідомлення про хворого з встановленим діагнозом інфаркту міокарда, інсульту з гіпертонією, цукрового діабету.”

Документ складається лікарями поліклініки, лікарями екстреної та невідкладної медичної допомоги, патологоанатомами, судмедекспертами і в триденний строк поштою відправляється до обласного (міського) кардіодиспансеру (інфаркт міокарда, інсульт з гіпертонією) та ендокринологічного диспансеру (цукровий діабет).

 

Захворюваність із тимчасовою втратою працездатності

Захворюваність із тимчасовою втратою працездатності вивчається серед працюючих і враховує випадки захворювань, результатом яких є невихід на роботу. Цей вид захворюваності складає від 25 до 75 % первинних звертань за медичною допомогою.

Захворюваність працюючих призводить до значних економічних втрат суспільства, чим обумовлене велике соціально-економічне значення даної проблеми.

Офіційна статистика тимчасової втрати працездатності в зв’язку з захворюваннями була введена в СРСР у 1925 році.

Одиницею обліку є випадок втрати працездатності.

Обліковим документом для реєстрації кожного випадку тимчасової непрацездатності працівника протягом року є листок непрацездатності.

Виданий лікувальним закладом після одужання листок працівник зобов’язаний подати адміністрації підприємства або організації. Подальше його оформлення (зворотної сторони) передбачає відмітку табельника, відділу кадрів, бухгалтерії та профспілкової організації, яка всі листки реєструє в спеціальному журналі з відміткою – № листка непрацездатності, прізвища, ім’я та по-батькові хворого, його адреси, місця роботи, діагнозу, прізвища лікаря, тривалості звільнення від роботи.

На підставі даних реєстрації складається “Звіт про причини тимчасової непрацездатності” (ф. № 23-ТН). Він містить дані про число випадків і календарних днів непрацездатності щодо найбільш поширених захворювань, у зв’язку з доглядом за хворим, із відпусткою при вагітності та пологах, санаторно-курортним лікуванням тощо.

Звіт складається медико-санітарними частинами, лікарськими пунктами охорони здоров’я, дільничними лікарнями, поліклініками та амбулаторіями, міськими та центральними районними лікарнями, іншими лікувально-профілактичними закладами системи МОЗ України незалежно від відомчої підпорядкованості.

Медичні заклади складають звіт про причини тимчасової непрацездатності працюючих на підприємствах, в установах, закладах, організаціях, що знаходяться на території, яка ними обслуговується.

Міські та обласні інформаційно-аналітичні центри медичної статистики складають списки вибіркового кола підприємств і організацій, охопивши при цьому не менше 30 % працюючих у кожній з основних галузей народного господарства. До списків включаються  переважно підприємства, які мають пункти охорони здоров’я. Загальною вимогою до підприємств, які входять до вибіркового кола, є їх стійка життєдіяльність в умовах конкуренції.

Звіти за формою № 23-ТН про причини тимчасової непрацездатності працівників охорони здоров’я складають усі, без винятку, медичні заклади.

Основою для складання звіту слугують листки непрацездатності, здані в звітному періоді. До нього включають усі лікарняні листки, видані лікувальними закладами як за місцем роботи, так і за місцем проживання робітника та службовця, а також за місцем їх тимчасового перебування в період відрядження, відпустки тощо.

Первинні звіти про тимчасову непрацездатність складають по кожній галузі народного господарства окремо (атомні електростанції, вугільна, хімічна, нафтохімічна та легка промисловість, машинобудування та металообробка, охорона здоров’я тощо) та висилають районним (міським) центральним лікарням.

Районні (міські) центральні лікарні складають зведені звіти по основних галузях даного району (міста) та подають їх органу управління охороною здоров’я території (Республіки Крим, області, міст Києва та Севастополя). Ці в свою чергу направляють територіальний зведений звіт Управлінню статистики території та інформаційно-аналітичному центру медичної статистики МОЗ України.

 

Захворюваність працюючих із тимчасовою втратою працездатності аналізується за такими основними показниками:

 

 

 

 

При порівнянні показників захворюваності з тимчасовою втратою працездатності по окремих галузях, підприємствах або в динаміці слід оцінювати показники, розраховані для якісно однорідних сукупностей працюючих.

Для з’ясування впливу умов праці на здоров’я працюючих, оцінки ефективності оздоровчих заходів переважно на великих підприємствах проводиться поглиблений облік захворюваності з тимчасовою втратою працездатності.

В основу його покладено поособовий облік захворювань працюючих, який передбачає заведення на кожного робітника карти, що містить інформацію про всі випадки втрати працездатності протягом року з їх основними характеристиками: діагноз, тривалість, місце видачі  листка лікування.

Такий облік дозволяє одержати додаткову інформацію про:

·                   тих, хто часто та тривало хворів протягом року;

·                   питому вагу осіб, які хворіли протягом року;

·                   питому вагу працюючих, які не хворіли протягом календарного року (індекс здоров¢я).

 

При відборі групи тих, що часто та тривало хворіють, використовують такі критерії:

·   етіологічний фактор;

·   число випадків втрати працездатності;

·   число днів втрати працездатності.

Група осіб, що часто хворіли, визначається при наявності:

·   4-х і більше випадків етіологічно пов’язаних захворювань за поточний рік,

·   6-ти та більше випадків етіологічно не пов’язаних захворювань за поточний рік.

До групи осіб, що тривало хворіли, відносять таких, що протягом поточного року:

·   мали лікарняні листки тривалістю більше 40 днів у зв’язку з етіологічно пов’язаними захворюваннями;

·   60 днів і більше в зв’язку з етіологічно не пов’язаними захворюваннями.

 

ДИСПАНСЕРИЗАЦІЯ

Сьогодні охорона здоров’я вступила в якісно новий етап свого розвитку, який характеризується можливістю задовольнити потребу населення не лише в медичній допомозі, але й здійснювати всебічне обстеження, регулярний нагляд за здоров’ям кожного громадянина суспільства. З давніх-давен передові вітчизняні вчені, лікарі, розуміли, що необхідно навчитися попереджувати розвиток захворювання. З цією метою в Україні введена диспансеризація.

Диспансеризація, як важливий метод роботи лікувально-профілактичних закладів, як система динамічного спостереження за станом здорових і хворих людей, зайняла в нашій охороні здоров’я ведуче місце. Це єдина інтегрована система, що забезпечує регулярні медичні огляди і динамічне спостереження за станом здоров’я кожної людини, попередження і лікування захворювань, здоровий спосіб життя, підвищення трудової активності людини.

Диспансеризація – це система охорони здоров’я населення, що полягає в активному динамічному спостереженні за здоров’ям різних контингентів населення (здоровими, з факторами ризику та хворими людьми), в вивченні умов життя, праці, забезпечення їх фізичного розпитку, попередженню захворювань, виявлення їх на ранніх стадіях розвитку та проведення лікувально-оздоровчих заходів.

Мета диспансеризації; збереження і зміцнення здоров’я населення, підвищення працездатності працюючих та забезпечення активного довголіття людей.

Основні задачі диспансеризації:

–   вивчення і усунення причин які приводять до виникнення і розповсюдження захворювань;

–   активне виявлення і лікування захворювань на ранніх стадіях розвитку;

–   попередження рецидивів та можливих ускладнень захворювань, що вже мають місце.

Ведучим закладом в проведенні диспансеризації є територіальні поліклініки та медико-санітарні частини. Центральна роль в організації і проведенні диспансерної роботи належить лікарю, що безпосередньо займається лікувально-профілактичною діяльністю, а саме в поліклініці-дільничному лікарю-терапевту, в МСЧ-цеховому терапевту. Вони координують всю діяльність щодо диспансеризації. Однак, лікар будь-якої спеціальності забезпечує відбір контингенту населення, що підлягає диспансеризації, бере на диспансерний облік, складає індивідуальний план лікувально-оздоровчих заходів і патронаж, точне і своєчасне виконання планів, аналіз диспансерної роботи. Все це проводиться з врахуванням Спеціальності лікаря і специфіки контингенту хворих що знаходяться на диспансерному обліку.

 

ОРГАНІЗАЦІЯ ДИСПАНСЕРИЗАЦІЇ ДОРОСЛОГО НАСЕЛЕННЯ

Диспансеризацію дорослого населения регламентує наказ МОЗ № 770 від 30.05.1986 р. “Про порядок проведення загальної диспансеризації населення” і здійснюється в три етапи:

І етап – відбір контингенту населення, що підлягає диспансер­ному спостереженню і взяття його на диспансерний облік.

IІ етап – диспансерне спостереження, тобто виконання системи лікувально-оздоровчих заходів.

III етап – аналіз диспансерної роботи (ефективності диспансеризації).

Визначення контингенту населення, що підлягає диспансерному спостереженню здійснюється лікарями під час амбулаторних прийомів, при відвідуванні хворих на дому, при лікуванні хворих в стаціонарі, під час проведення профілактичних оглядів метою яких є виявлення патологічних станів і захворювань на ранніх стадіях розвитку.

Ретельне обстеження дозволяє дільничному терапевту зробити висновок про стан здоров’я пацієнта, та включити його до однієї з диспансерних груп.

Існує три групи диспансерного спостереження:

Першу групу складають здорові люди: вагітні, новонароджені, діти дошкільного, і шкільного віку, підлітки допризивного і призивного віку, спеціалісти ведучих професій, спортсмени, студенти, люди, що були в контакті, чи наданий час мають контакт на заразні захворювання. Визначення групи здорових, які підлягають диспансерному спо­стереженню, здійснюється жіночими консультаціями (вагітні жінки), дитячими поліклініками (діти), медико-санітарними частинами (робочі промислових підприємств), фізкультурними диспансерами (спортсмени) і т.д. Після визначення контингенту, що підлягає диспансерному нагляду, лікар згідно наказу №770 МОЗ планує порядок і терміни проведення диспансеризації. В цьому випадку мета диспансеризації – зберегти здоров’я на тривалий час. Враховуючи умови праці і побуту, здоровим особам лікар дає рекомендації спрямовані на організацію раціонального режиму праці, відпочинку, харчування, занять фізкультурою, відмова від шкідливих звичок. Для даної групи контрольні спостереження повинні плануватися 1 раз на рік.

До другої групи входять практично здорові люди, але схильні до того чи іншого захворювання, тобто ті, що мають фактори ризику. В цій групі, індивідуальні заходи потрібно спрямовувати на усунення факторів ризику з ціллю попередження захворювань. Контрольні огляди повинні проводитися не рідше 2^х разів на рік.

Третя група – це хворі в стадії повної компенсації. У них показники обстеження близькі до норми, суб’єктивно прояви хвороби нерізко виражені, ускладнень немає, рецидиви і загострення відсутні па протязі року, можливий зворотній розвиток процесу або стійка ремісія на протязі 3-5 років. Функціональні резерви достатні для забезпечення звичайного способу життя. В даній групі індивідуальні спостереження проводяться 2 рази нарік, а лікувально-оздоровчі заходи направлені на вторинну профілактику по попередженню загострення, рецидивів, ускладнень.

В даній групі виділяють дві підгрупи:

1 – хворі в стадії субкомпенсації;

2 — хворі в стадії декомпенсації.

Функціональні резерви в цих підгрупах хворих різко знижені або відсутні, і наступає стійка або тимчасова втрата непрацездатності. Вони потребують постійного нагляду та лікування, які проводяться по індивідуальному плану, і направлені на стабілізацію стану. Таким чином, частота спостереження та об’єм обстежень залежить від важкості перебігу захворювання, частоти загострення, можливих ускладнень.

Аналіз ефективності диспансеризації – це підведення підсум­ку по диспансеризації за рік. Він дає можливість оцінити проведену роботу, виявити недоліки та намітити заходи по їх усуненню.

Критерії ефективності диспансеризації:

1.      Для І групи (здорові)

–   відсутність захворювань;

–   збереження працездатності.

2.      Для хворих з гострими захворюваннями:

–        повне видужання.

3.      Для хворих з хронічним перебігом захворювання:

–   повнота охоплення населення диспансерним спостереженням;

–   своєчасність взяття на диспансерний облік;

–   повнота проведення обов’язкового мінімуму діагностичних обстежень;

–   частота загострень;

–   кількість випадків з тимчасовою втратою працездатності;

–   первинний вихід на інвалідність;

–   перехід з однієї групи диспансерного спостереження в іншу;

–   смертність.

Щорічний аналіз диспансерного спостереження за хворими (в кінці календарного року), представляє собою оцінку результатів диспансерної роботи, і дає можливість обґрунтовано планувати індивідуальні лікувально-оздоровчі заходи на наступний рік.

Практичне значення мають наступні показники диспансеризації:

1.      Повнота обсягу населення диспансерним спостереженням:

загальна частка – частка людей, що стоїть на диспансерному обліку (здорових + хворих)  _ппо/

середнє число обслуговуючого населення

2.      Повнота обсягу диспансеризацією при окремих нозологічних формах:

3.      Своєчасність взяття хворих на диспансерний облік:

число хворих, взятих на облік з вперше встановленим діагнозом

число захворювань з вперше встановленим діагнозом в даному році

4.      Повнота проведення обов’язкового мінімуму діагностичних обстежень: Розрахунок ведеться по кожному із обстежень окремо. Наприклад, повнота обстежень на ЕКГ:

Всього зроблених ЕКГ. Всього оглянуто старше ЗО років.

5.      Число випадків тимчасової непрацездатності па 100 працюючих в році:

Число первинних лікарняних листків

.Число диспансерних хворих (працюючих)

6.      Процент хворих переведених на інвалідність:

Число хворих переведених на інвалідність

Число хворих які стоять на диспансерному обліку

7. ‘Перехід з однієї диспансерної групи в іншу: Число ххворих переведених в більш легку (тяжку) групу

Число диспансерних хворих.

Облікова документація. Згідно наказів МОЗ України № 184 від 26.07.1999р..; № 302 від 27.XII.1999 р. і № 369 від 29.ХІІ.2000 р. на диспансерних хворих заводяться:

–        статистичний талон;

–        диспансерна картка – “ф. 025 о” (з відміткою на листі заключних діагнозів дати взяття на диспансерний облік – “Д”;

–        контрольна карта диспансерного спостереження – “ф. 030 о”;

II.              карта обліку диспансеризації -“ф. 131 о”;

III.           індивідуальний план лікувально-оздоровчих заходів;

IV.          річний епікриз;

V.             паспорт терапевтичної дільниці.

Реалізація індивідуального плану диспансеризації хворого повинна здійснюватися в повному об’ємі в передбачені планом терміни.

Лікарі повинні використовувати кожне відвідування пацієнта поліклініки для його повного обстеження.

У деяких поліклініках впроваджені диспансерні дні, які дають змогу виділити необхідних спеціалістів для обстеження запрошених.

Диспансеризація сільського населення принципово нічим не відрізняється від диспансеризації міського населення.

Однак, при плануванні і організації диспансеризації сільського населення не можна не враховувати специфіку, яка зумовлена особливостями праці і побуту жителів села, системою сільської охорони здоров’я.

Однією з особливостей є сезонний характер роботи. В період посівної і під час збору урожаю, заготівлі кормів, випасу худоби на певних ділянках, тваринництва та виконанні інших сільськогосподарських робіт, сільське населення працює з особливим напруженням і, як правило, з значним ненормованим подовженням робочого дня. Причому, багато з них, в цей час проживає в польових умовах а, нерідко, далеко від постійного місця проживання. В міжсезонні періоди, об’єм сільськогосподарських робіт різко зменшується, і сільське населення має більше вільного часу. В залежності від цього міняються і форми медико-санітарного обслуговування, що необхідно враховувати при плануванні і організації диспансеризації сільського населення.

Певну роль відіграє специфіка можливої патології сільського населення – отруєння отрутохімікатами, сільськогосподарський травматизм, захворювання бруцельозом і інші.

Необхідно врахувати етапність медичного забезпечення сільського населення. Якщо житель міста отримує висококваліфіковану, спеціалізовану медичну допомогу, як правило, в одному лікувально-профілактичному закладі – об’єднана міська лікарня або медико-санітарна частина, то сільський житель користується кількома медичними закладами. На фельдшерсько-акушерському пункті отримують долікарську допомогу, в районній лікарні лікарська допомога надається як мінімум по 12 спеціальностях, в обласній лікарні – висококваліфікована спеціалізована медична допомога. Крім того, сільське населення нерідко широко користується послугами міських лікарень та спеціалізованих диспансерів.

Диспансеризація здорових в сільській місцевості починається з визначення .контингенту, що підлягає диспансеризації і проведенню медичних оглядів. Ця робота виконується працівниками організаційно-методичного кабінету центральної районної лікарні (ЦРЛ) з працівниками районної санепідстанції. На основі отриманих даних проводиться розрахунок необхідної кількості лікарів певних спеціальностей, середнього медперсоналу і представників допоміжних служб, після чого головний лікар ЦРЛ дає наказ про формування медбригади для проведення профоглядів в районі, термінів проведення, виділення приміщення для їх проведення, забезпечення своєчасної і повної явки населення на профогляд.

Районна санепідстанція (СЕС) через керівників господарств забезпечує складання списку людей, що підлягають медичному огляду і передає їх керівнику медичної бригади.

Після проведення медоглядів приймаються певні міри: здорові – залишаються на попередній роботі; хворі – працевлаштовуються, оздоровлюються: санаторно-курортно, стаціонарно, або передають­ся на диспансерне спостереження лікарям-спеціалістам.

Диспансеризація хворих в сільській місцевості основана на тих самих принципах, що й диспансеризація міського населення. Відмінність заключається в тому, що на селі підвищується роль середнього медичного персоналу в диспансерній роботі. На фельдшерсько-акушерському пункті попередній відбір хворих, які підлягають диспансерному спостереженню, проводить фельдшер, і направляє їх на прийом до лікаря сільської дільничної або районної лікарні. Фельдшер забезпечує виконання призначень лікаря (лікувально-профілактичних заходів), ведення облікової документації диспансерної групи, проведення сан-просвіт роботи, вивчає умови побуту і праці.

ДИСПАНСЕРИЗАЦІЯ ВАГІТНИХ

Виходячи із визначення диспансеризації, як профілактичного методу медицини, зрозуміло, що її проведення входить до службових обов’язків всіх медичних працівників амбулаторної ланки системи охорони здоров’я. Одним із головних завдань лікаря жіночої консультації є спостереження за вагітними та своєчасне проведення лікувально-профілактичних заходів.

Ціль диспансеризації: розподіл вагітних на однорідні за станом здоров’я групи з метою динамічного спостереження, профілактики ускладнень та лікування.

Групи диспансерного обліку:

II. Загальна група.

III.Група підвищеного ризику.

До загальної групи належать:

1.                здорові вагітні;

2.                з ускладненим перебігом вагітності;

3.                вагітні з ускладненим акушерським анамнезом;

4.                вагітні з екстрагенітальними захворюваннями.

Група підвищеного ризику:

5.                загрозливі щодо недоношування вагітності;

6.                анемія вагітних;

7.                захворювання серцево-судинної системи;

8.                захворювання нирок;

9.                Rh-конфлікт;

10.           Загроза кровотечі під час пологів;

11.           Загроза післяпологового сепсису;

12.           Загроза розвитку пізнього гестозу.

Тобто вагітних поділяють на групу підвищеного ризику яка пов’язана з патологією, що має місце в конкретному випадку, або за певних передумов може розвинутися.

Ускладнений анамнез, виявлені патологічні зміни при об’єктивному та додаткових методах обстеження відносяться до факторів ризику. Фактори ризику поділяються на:

—               Соціально-біологічні.

—               Акушерсько-гінекологічні.

З: Пов’язані з екстрагенітальними захворюваннями.

§                    Пов’язані з ускладненнями перебігу вагітності.

§                    Пов’язані із етапом плоду.

Належність вагітної до певної групи визначає: режим, в якому проводиться обстеження (амбулаторний, стаціонарний), його обсяг, терміни лікувально-профілактичних заходів та їх зміст.

Диспансеризація вагітних здійснюється в три етапи:

I.       Реєстраційний (взяття на облік).

На цьому етапі жінку знайомлять з особливостями спостереження та необхідністю дотримання охоронно-гігієнічного режиму для вагітних. Професійні дії дільничного лікаря-гінеколога на 1 етапі:

 – оформляє індивідуальну карту вагітної;

§                    вивчає анамнез;

§                    проводить загальне та спеціальні обстеження;

§                    визначає термін вагітності і дату пологів;

4. призначає обов’язкові лабораторні обстеження і необхідні огляди спеціалістів;

§                    визначає дату послідуючого огляду (через 7-10 днів).

§        Етап диференціювання (складання індивідуального плану).

Банк даних, які отримує лікар при опитуванні та огляді вагітних дають можливість розподілити їх на групи ризику, від чого буде залежати подальша тактика динамічного спостереження та призначення лікувально-оздоровчих заходів. На цьому етапі диспансеризації професійні дії лікаря включають: — визначення групи ризику і відповідного плану ведення вагітної;

–        оцінка ступеню ризику;

-дооформления індивідуальної карти вагітної (заповнення бланку обліку факторів ризику, внесения зміни до діагнозу, проведення маркіровки);

–        інформація вагітної про особливості її індивідуального плану оздоровлення.

III. Етап виконання індивідуального плану. Режим спостереження здорових вагітних: -до 20 тижнів вагітності – І раз на місяць;

5. від 20 до ЗО тижнів – 2 рази на місяць;

6. від ЗО тижнів (після надання дородової декретної відпустки – З рази на місяць.

Однак, в зв’язку з тим що після ЗО тижнів практично всі вагітні потребують надзвичайної уваги та медикаментозної підтримки, режим спостереження визначається дільничним лікарем індивідуально.

Невиконання пунктів індивідуального плану ведення вагітної свідчить про порушення принципових положень диспансеризації.

Принципи диспансеризації:

§         Ранній (до 12 тижнів вагітності) взяття на облік.

Мета: 1. Надати гарантований державою захист здоров’я матері та дитини; 2. Вчасно з’ясувати стан здоров’я вагітної та ймовірність розвитку ускладнень.

§                    Раціональне працевлаштування та дієта вагітної.

§                    Виконання безперервного динамічного спостереження, обстеження оздоровчих заходів.

Реалізація принципу безперервності пов’язана з двома наступними принципами: принципом активності диспансеризації (проведення патронажу) та принципом наступності поєднання роботи жіночої консультації і стаціонару.

Післяпологовий період є надзвичайно відповідальним, так як в організмі жінки поступово зникають зміни, що наступили під час вагітності, за виключенням особливого стану молочних залоз.

Перша явка жінки в жіночу консультацію після виписки з пологового будинку повинна відбутися не пізніше 10-12 днів. Патронажу підлягають породілі, що не з’явилися в консультацію в призначений термін.

Головним фактором профілактики ускладнень на даному етапі спостереження є суворе дотримання всіх вимог охоронно-гігієнічного режиму після пологів, який включає в себе заходи щодо особистої гігієни (гігієни тіла; психічний, фізичний та статевий спокій; гігієна годування дитини), гігієна житла, тощо. Важливо пам’ятати, що виконання охоронно-гігієнічного режиму залежить від освіченості не тільки породілі, але й від її найближчих оточуючих. В цьому плані, значення санітарно-освітньої роботи дільничного лікаря та акушерки важко переоцінити.

Диспансеризація дітей.

Мета диспансеризації дітей: збереження і зміцнення здоров”я, забезпечення правильного фізичного і нервово-психічного розвитку, раннє виявлення відхилень в розвитку і здоров’ї дитини з ціллю проведення своєчасного оздоровлення і лікування, попередження розвитку хронічних захворювань.

Головною фігурою в системі охорони здоров’я дітей є дільничний лікар-педіатр. В той же час якість профілактичної, діагностичної, лікувальної і організаційної роботи дільничного педіатра визначається координацією його діяльності з діяльністю спеціалістів дитячих поліклінік і спеціалізованих центрів.

В основу профілактичної роботи дільничного педіатра положено диспансерне спостереження за здоровими дітьми різних вікових груп, підготовка дітей до поступлення в дошкільні дитячі заклади (ДДЗ) і школу.

Диспансеризацію дитячого населення регламентує наказ МОЗ України №434 від 29.11.2002 року “Про удосконалення амбулаторно-поліклінічної допомоги дітям України”.

Дитяча поліклініка (поліклінічне відділення, дитяча консультація) починає медичне спостереження за майбутньою дитиною з часу отримання повідомлення від жіночої консультації про встановлення її на облік.

Інформацію про встановлення на облік вагітної жінки дитяча міська поліклініка отримує 2 рази на місяць (1,15 числа кожного місяця — з відповідним перенесенням на понеділок, коли ці числа випадають на вихідні дні).

Головна (старша) медична сестра заносить інформацію на взяту на облік вагітну жінку до журналу реєстрації допологових патронажів вагітної жінки (ф. №11 l-1/o).

Головна (старша) медична сестра веде щокварталу облік кількості вагітних, яких взято під нагляд дитячою поліклінікою в залежності від терміну вагітності.

Дільнична медична сестра фіксує у зошиті обліку роботи вдома дільничної медичної сестри (ф. №116/о) всіх вагітних, що їх передала старша медична сестра поліклініки.

Першу зустріч з вагітною медсестра дільнична проводить вдома.

Якщо при взяті на облік жінки жіночою консультацією встановлюється середній або високий ступінь ризику перебігу вагітності, дільнична медична сестра інформує про це дільничного педіатра, і він виконує вдома перший допологовий патронаж.

Зміст первинного лікарського патронажу:

13.           збір повної і загальної інформації про дану вагітність;

14.           збір інформації про склад сім’ї, взаємини в родині, бажання чи небажання мати дитину, відповідність житлових умов та матеріального добробуту до поповнення сім’ї, готовність родини допомагати вагітній до і після пологів;

15.           рекомендації щодо необхідності повноцінного харчування та можливого алергійного впливу на плід деяких продуктів харчування, значення психоемоційного стану вагітної, позитивних емоцій, підготовка до лактації;

16.           проведення антенатальної профілактики патології плоду;

— сприяння становленню відповідальності майбутньої матері і батька за нормальний перебіг вагітності і здоров’я майбутньої дитини, підкреслюючи роль сім’ї;

17.           орієнтація сім’ї на необхідність злагоди і взаєморозуміння, сприятливої атмосфери сім’ї, заборона алкоголю і паління, в т.ч. і пасивного, застерігання від самолікування медикаментами;

18.           пропозиції щодо здорового способу життя сім’ї, сприяння поважному відношенню усісї родини і близьких до вагітної, майбутньої дитини і матері.

Запис про проведений патронаж робиться в історії розвитку майбутньої дитини. У записі вказується дата патронажу, триместр, термін вагітності.

Зміст вторинного патронажу у термін 32-36 тижнів вагітності.

Патронаж проводиться дільничним педіатром, дільничною медичною сестрою вдома.

Медичний персонал пояснює майбутній матері особливе значення 3-го триместру вагітності для забезпечення нормальних пологів і фізіологічного завершення внутрішньоутробного розвитку плоду та народження здорової дитини.

Головною метою патронажу в 3-ому триместрі є сприянню дитячої поліклініки у тому, щоб вагітна жінка щотижня відвідувала жіночу консультацію, з метою попередження ускладнень, посиленого контролю за розвитком плоду у найвідповідальніший період антенатального розвитку, зміцнення зв’язку дитячої поліклініки з сім’єю.

Медичний персонал:

19.           переконується у готовності сім’ї до народження дитини, дає рекомендації про необхідне майно для дитини;

20.           дає загальні рекомендації, ідентично тим, що давалися у першому і другому триместрі, значення рухової діяльності, психологічного спокою;

21.           цікавиться очікуваною вагою дитини, визначеною жіночою консультацією. Дає рекомендації щодо підготовки молочних залоз і всього організму до достатньої лактації, житла для майбутньої дитини, одягу, предметів догляду, гігієни тощо;

22.           звертає особливу увагу на роль грудного вигодовування для розвитку і здоров’я дитини і самої матері в його забезпеченні;

— наголошує па необхідності щотижневого контролю артеріального тиску, спостереження за самопочуттям та необхідності негайного звертання за медичною допомогою у разі ускладнення;

23.           акцентує увагу на необхідності збереження перед пологами та у пологах урівноваженого психоемоційного стану, віри у сприятливий результат;

24.           наголошує на необхідності раннього прикладання новонародженого до грудей після пологів, для якого практично немає протипоказань;

25.             виявляє сім’ї з соціальною поведінкою та негайно подає письмову інформацію до завідуючого поліклінічним відділенням для інформування служби у правах неповнолітніх та опікунської ради з метою вирішення подальшої долі дитини.

З метою виявлення контингенту, який підлягає диспансеризації в лікувально-профілактичних закладах проводяться цільові попередні та періодичні медичні огляди.

Цільові медичні огляди проводяться для виявлення захворювань на ранніх стадіях (туберкульоз, новоутвори).

Попередні медичні огляди проводяться з метою обстеження певних контингентів при прийомі на роботу, навчання.

Постановою Кабінету Міністрів України №532 від 05 серпня 1994р. затверджено перелік категорій населення, які проходять щороку обов’язкові медичні огляди за рахунок бюджетних коштів:

– підлітки віком 15-17 років;

– студенти вищих навчальних закладів;

– ветерани війни, праці, особи, що мають особливі заслуги перед Батьківщиною;

– особи, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи .

Після аналізу медичного огляду, обстежених розділяють на групи здоров’я.

До І групи – здорових – відносять осіб, що не мають у анамнезі хронічних захворювань або порушень функцій окремих органів і систем. При обстеженні у них не знайдено відхилень від норми.

До ІІ групи – практично здорових – включають осіб. які в анамнезі мають гостре чи хронічне захворювання, яке не впливає на функції життєво важливих органів і на працездатність.

До ІІІ групи – належать хворі на хронічні захворювання.

Поліклініка разом із СЕС проводить комплекс протиепідемічних заходів. Основне навантаження в цій ділянці роботи припадає на кабінет інфекційних захворювань, який повинен:

– забезпечити своєчасне виявлення інфекційних захворювань і організувати їх лікування;

– надавати консультативну допомогу хворим з метою уточнення діагнозу, вирішення питання про місце лікування, призначення лікування та визначення профілактичних заходів;

– надавати консультативну допомогу лікарям з діагностики та лікування інфекційних захворювань;

– організовувати профілактичні щеплення;

– аналізувати рівень інфекційної захворюваності;

– розробляти заходи профілактики інфекційних хвороб.

Для надання медичної допомоги підліткам (від 15 до 18 років), які проживають в районі діяльності поліклініки виділяється лікар-терапевт підлітковий (одна посада на 2000 підлітків, яка вводиться замість 0,9 посади дільничного терапевта). В сучасних умовах медичне забезпечення цього контингенту може покладатися на дільничних педіатрів за умови зменшення чисельності дітей на педіатричних дільницях, що обумовлене зниженням народжуваності.

Крім дільничних лікарів, в складі поліклінік працюють вузькі фахівці. Число їх встановлюється в кожній поліклініці згідно потреб, але загальна кількість не виходить за межі нормативу, затвердженого МОЗ України. Сучасна міська поліклініка, як правило, надає спеціалізовану амбулаторну допомогу з 15 – 35 фахів. Вузькі фахівці консультують хворих, яких направляють до них дільничні лікарі, а також ведуть самостійний прийом хворих. Диспансерні хворі, які потребують спеціалізованої допомоги, перебувають під наглядом вузького фахівця.

Поліклініка проводить протиепідемічні заходи. Передовсім, їх здійснюють дільничні лікарі. Крім того, в складі поліклініки є  кабінет інфекційних хвороб, куди спрямовуються усі хворі з підвищеною температурою та підозрою на інфекційне захворювання. Кабінет інфекційних хвороб здійснює необхідні щеплення згідно встановлених норм і вимог. Передовсім, це стосується дітей.

В складі поліклініки організовуються денні стаціонари та стаціонари на дому. Денні стаціонари розгортаються у спеціально обладнаних кімнатах і можуть обіймати від декількох до десятків ліжок. Сюди спрямовуються пацієнти дільничними лікарями та вузькими спеціалістами для проведення лікувальних заходів, які проводяться зранку до вечора за індивідуальними планами. Йдеться про хронічних хворих, що проходять планове протирецидивне та запобіжне лікування.  На ніч хворий відправляється додому. Стаціонар на дому – це проведення певних діагностичних та лікувальних заходів хворому у нього вдома. Як правило, йдеться про хронічних хворих, що можуть бути обстежені та проліковані переносним обладнанням. В 1999 році в Україні в складі денних стаціонарів і стаціонарів вдома проліковано більше 2 млн. хворих.

В денний стаціонар направляють хворих, здатних до активного пересування, при відсутності протипоказань для лікування в позалікарняних умовах і потреби суворого постільного режиму.

Домашній стаціонар організовується для хворих із гострими та хронічними захворюваннями, які за станом здоров’я не потребують госпіталізації, або якщо вона неможлива.

Для оптимізації потоків хворих, що поступають у поліклініку, організовані відділення профілактики. Вони складаються з таких підрозділів: кабінету долікарського прийому, кабінетів терапевта та основних фахівців (невролог, окуліст, ЛОР- фахівець, хірург), флюорографічного кабінету, клінічної лабораторії. У кабінеті доклінічного прийому працюють середні медичні працівники. Тут пацієнтам вимірюють кров`яний тиск, гостроту зору та слуху, знімають ЕКГ та деякі інші прості обстеження, після чого направляють їх, згідно показів, на флюорографічне та лабораторне обстеження. За результатами цих попередніх обстежень пацієнта спрямовують до кабінетів лікарів. Відділення профілактики дозволяє впорядкувати проведення профілактичних оглядів та раціоналізувати подальший прийом хворих у поліклініці.

У складі поліклініки організовані відділення реабілітації. Сюди направляються хворі для відновного лікування після завершення гострого періоду хвороби. Основний контингент відділень реабілітації – ортопедо-травматологічні, неврологічні та серцево-судинні хворі. Тут використовується широкий спектр відновлювальних засобів: фізіотерапія, бальнеотерапія, трудотерапія.

У поліклініці ведеться відбір хворих для стаціонарного лікування. Хворі з кабінетів дільничних лікарів і лікарів вузького фаху спрямовуються у приймальне відділення.

Основою формування потоків інформаційного забезпечення діяльності амбулаторно-поліклінічних закладів на етапі ПМД є талон амбулаторного пацієнта, за даними якого можна проаналізувати первинну захворюваність, загальну захворюваність, захворюваність з тимчасовою втратою працездатності, частоту первинного виходу на інвалідність.

 

Медико-соціальні аспекти найважливіших захворювань

Серед хвороб, які характеризують стан сучасної неепідемічної патології, провідна роль належить серцево-судинним і судинно-мозковим хворобам. Ці захворювання, особливо ішемічна хвороба серця, сьогодні значно поширені і стали головною причиною смерті. Їх поширеність (включно з судинними ураженнями головного мозку) досягла у 2008 р. 53412,4 на 100 тис. усього населення; ними обумовлено близько 64,0% усіх випадків смерті і третина причин інвалідності.

Хвороби системи кровообігу з п’ятого місця у структурі захворюваності і з другого – у структурі поширеності, як це було у 1998 р., перемістилися на друге місце в структурі захворюваності і перше – в структурі поширеності хвороб.

У 2008 р. всього зареєстровано 24,8 млн відвідувань з приводу серцево-судинних і судинно-мозкових хвороб, тобто 29,1%, або майже кожний третій випадок хвороби, з яким звернулися в лікувально-профілактичні заклади, був з приводу хвороб системи кровообігу. Що стосується вперше виявлених хвороб системи кровообігу, то у 2007 р. їх кількість становила 2,4 млн (5244,3 на 100 тис. населення). Захворюваність на ці хвороби у період 2005–2007 рр. зросла на 1,6%, поширеність – на 6,2% (рис. 2.1.4).

 

Захворюваність на інсульт (всі форми) в Україні, 2006–2008 рр.

Що стосується хворих на патологію системи кровообігу, які потребували лікування, то у 2008 р. кількість вибулих із стаціонарів в Україні становила 3462,3 в Європейському регіоні 2637,4, в країнах ЄС – 2442,6 на 100 тис. населення.

Серед хвороб системи кровообігу сталу тенденцію до зменшення рівня захворюваності мають гостра ревматична гарячка, хронічні ревматичні хвороби серця, ревматизм (усі форми).

Нозологічна форма	Рік
	2002	2003	2004	2005	2006	2007
Гостра ревматична гарячка	9,4	7,6	6,3	5,7	4,2	3,2
Хронічні ревматичні хвороби серця	12,5	11,6	11,4	10,0	9,0	8,1
Ревматизм (усі форми)	20,9	19,2	17,6	14,9	13,1	11,3
Гіпертонічна хвороба (усі форми)	2314,3	2354,7	2513,7	2451,0	2451,7	2591,6
Ішемічна хвороба серця	1595,4	1606,2	1667,0	1607,0	1615,2	1712,3
Цереброваскулярні хвороби	939,8	936,1	952,9	938,3	949,1	894,8
Гострий інфаркт міокарда	113,6	116,2	120,8	123,8	124,6	129,6

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Динаміка рівня захворюваності на окремі хвороби системи кровообігу (на 100 тис. усього населення)

 

Соціально-гігієнічне значення хвороб системи кровообігу визначається ішемічною хворобою серця, гіпертонічною хворобою і судинними ураженнями мозку.

ІХС посіла друге місце в структурі захворюваності, поширеності хвороб – у структурі смертності і друге – у в структурі первинної інвалідності.

У осіб до 30 років вона фактично не реєструється, водночас на неї страждають близько 2% осіб віком 30–39 років, 11% населення віком 40–49 років, 32% осіб 50–59 років і 55% населення віком 60 років і старших. У цілому це захворювання більше поширено серед жінок, але рівень захворюваності на ІХС чоловіків 15–59 років вищий. При цьому у них ІХС у п’ять разів частіше призводить до стійкої втрати працездатності і майже у чотири рази частіше – смертності, ніж у жінок цього ж віку. У 2008 р. серед усього населення зареєстровано 8,3 млн випадків ІХС (21877,5 на 100 тис.), з них вперше виявлених 649,5 тис. (1712,3 на 100 тис.).

Гіпертонічна хвороба посіла перше місце в структурі захворюваності на хвороби системи кровообігу і їх поширеності. У 2008 р. її частка в структурі захворюваності становила 49,4%, у структурі поширеності – 56,0%. У 2008 р. захворюваність на гіпертонічну хворобу становила 2591,6 на 100 тис. населення і підвищилась прорівняно з 2006 р. на 5,7% і з 2002 р. на 10,1%. Поширеність гіпертонічної хвороби також зросла у 2008 р. порівняно з 2006 р. на 8,4%, порівняно з 2002 р. – на 22,8%, що значною мірою зумовлено більш активними зусиллями у її виявленні. У структурі смертності і первинної інвалідності гіпертонічна хвороба посідає третє місце.

У 2008 р. зареєстровано 3,1 млн звертань з приводу всіх випадків цереброваскулярних хвороб (8219,3 на 100 тис.) і ­­­373,5 тис. звертань з приводу вперше виявлених хвороб (984,8 на 100 тис.). У 2007 р. спостерігався вищий рівень поширеності судинно-мозкових захворювань, ніж рік тому, на 7,4%, ніж п’ять років тому, – на 18,8%. Це пояснюється збереженням життя хворим з гострою судинно-мозковою патологією і, відповідно, накопиченням таких пацієнтів. За рівнем первинної інвалідності цереброваскулярні хвороби посіли перше місце, за рівнем смертності поступаються лише ІХС.

Дані про поширеність серцево-судинних захворювань свідчать, що сьогодні на них, причому уже в молодому віці, населення страждає значно частіше, ніж звикли вважати, а це потребує невідкладного вирішення організаційних питань щодо профілактики і лікування цієї патології. Серцево-судинні та судинно-мозкові захворювання є соціальною проблемою, для вирішення якої необхідна державна підтримка, координація зусиль центральних та місцевих органів виконавчої влади.

Одному з найпоширеніших захворювань в Україні – артеріальній гіпертензії – присвячено Указ Президента України від 04.02.1999 р. №177/99 «Про Програму профілактики і лікування артеріальної гіпертензії в Україні». Зазначений нормативно-правовий акт виданий з метою зниження захворюваності населення на артеріальну гіпертензію, ІХС, судинні ураження мозку, смертності від ускладнень артеріальної гіпертензії, подовження тривалості та якості життя хворих.

Велике практичне значення в боротьбі з хворобами системи кровообігу має прийняття постанови Кабінету Міністрів України від 31.05.2006 р. №761 «Про затвердження Державної програми запобігання та лікування серцево-судинних і судинно-мозкових захворювань на 2006–2010 роки».

Проблеми боротьби з ураженням серцево-судинними і судинно-мозковими хворобами знайшли відображення в постанові Кабінету Міністрів України від 10.01.2002 р. №14 «Про затвердження Міжгалузевої комплексної програми «Здоров’я нації» на 2002–2011 роки». З метою зниження смертності та скорочення захворюваності на цю патологію зазначеною постановою регламентовано основні заходи щодо вирішення медико-соціальних проблем хворих з патологією системи кровообігу.

На виконання постанови Кабінету Міністрів України від 29.11.2000 р. №1752 «Про затвердження комплексних заходів розвитку дитячої кардіохірургічної служби» відкрито Всеукраїнський центр дитячої кардіології та кардіохірургії МОЗ України.

У 2007 р. Інституту кардіології АМН України присвоєно статус Національного наукового центру кардіології.

У кінці 2007 р. відкрито Київський міський центр серця. Це заклад високих європейських стандартів діагностики і лікування, де виконуватимуть операції, які раніше проводилися лише за кордоном.

Злоякісні новоутворення у новому тисячолітті залишаються важливою медико-біологічною та соціально-економічною проблемою у світі і в Україні. В нашій країні кількість нових випадків раку щорічно перевищує 150 тис. Хворі на злоякісні новоутворення втрачають у середньому близько 18 років життя, з них 40% – у працездатному віці.

У 2008 р. вперше виявлено 154,1 тис. випадків злоякісних новоутворень (331,7 на 100 тис.), з них 345,3 – у міських жителів, 302,9 на 100 тис. – у мешканців сільської місцевості. Для порівняння: у 2004 р. в Україні захворюваність на злоякісні новоутворення становила 327,9, у Європейському регіоні – 3861,6, у країнах ЄС – 460,1 на 100 тис. населення.

Поширеність раку у відсотках до всього населення у 2004 р. в Україні була на рівні 1,78, у Європейському регіоні – 1,73.

Найвищі рівні захворюваності на злоякісні новоутворення зареєстровано щодо органів травлення (83,9 на 100 тис. усього населення); жіночих статевих органів (64,9); молочної залози (61,2). Позитивним моментом є зниження захворюваності на всі локалізації раку у 2007 р. порівняно з 2005 р. на 0,8%

Динаміку захворюваності на злоякісні новоутворення окремих локалізацій наведено у таблиці.

Таблиця

Динаміка рівня захворюваності на окремі злоякісні новоутворення у 2002, 2005, 2007 рр. (на 100 тис. усього населення)

 

Встановлено, що високий ризик виникнення онкологічної патології спостерігається серед працівників канцерогенно небезпечних підприємств. Так, за даними ВООЗ, онкологічна патологія від 5 до 40% випадків викликана негативними впливами на хворого виробничих канцерогенних факторів. Підтвердження низького рівня виявлення захворюваності населення на цю патологію є та обставина, що високі рівні онкологічної захворюваності спостерігаються в областях зі значною концентрацією канцерогенно небезпечних підприємств.

Заходи щодо боротьби з онкологічною патологією здійснюються на всіх рівнях управління. Президент В.А. Ющенко підписав від України паризьку Хартію боротьби з раком.

Затверджено Концепцію загальнодержавної програми «Боротьба з онкологічними захворюваннями на період до 2016 року» (Розпорядження Кабінету Міністрів України від 10.03.2006 №393-р). Головною метою цієї програми є підвищення ефективності загальнодержавних заходів щодо поліпшення якості та доступності медичної допомоги хворим на злоякісні новоутворення, впровадження державних гарантій медичної допомоги, удосконалення умов для поліпшення якості життя онкологічних хворих та його подовження.

Основні завдання Програми: реалізація заходів, спрямованих на своєчасне виявлення онкологічних захворювань, зниження смертності та інвалідності населення внаслідок цієї патології та зменшення захворюваності; забезпечення максимально можливої в існуючих соціально-економічних умовах якості життя онкологічних хворих та їх адаптація у суспільстві, створення належних умов для онкологічних хворих у термінальних станах.

Прийняття зазначеної програми дає змогу окреслити і конкретизувати можливості державної підтримки запобігання цій патології та лікування хворих на рак, визначити необхідні обсяги фінансування Програми на реалізацію відповідних заходів щодо онкологічних захворювань.

Затверджено Державну програму «Дитяча онкологія» на 2006–2010 рр. (Постанова Кабінету Міністрів України від 19.07.2006 №983). Метою цієї програми є забезпечення реалізації державної політики у сфері охорони здоров’я дітей щодо надання високоякісної медико-соціальної допомоги дітям із злоякісними новоутвореннями, збільшення кількості дітей, що одужують, зниження рівня інвалідності та смертності дітей з онкологічними захворюваннями.

При розробці Міжгалузевої комплексної програми «Здоров’я нації» на 2002–2011 рр. проблемі зниження онкозахворюваності приділено особливу увагу. Це питання висвітлено в окремому розділі «Боротьба з раком». Він включає аналіз ситуації з онкозахворюваності в Україні, завдання, які стоять перед охороною здоров’я, заходи, необхідні для поліпшення становища. Враховуючи, що зниження захворюваності на рак та смертності від нього можна досягти лише при комплексному міжгалузевому підході до вирішення проблеми, програмою передбачено участь усіх зацікавлених міністерств і відомств.

Важливу роль у формуванні здоров’я відіграють травми, отруєння та деякі інші наслідки дії зовнішніх чинників, які є не тільки причиною значних соціальних та економічних збитків, але й призводять до загибелі великої кількості людей.

Зростаючою проблемою, як у світі так і в Україні, є дорожньо-транспортний травматизм. Більше половини людей, що загинули в автокатастрофах, – люди віком від 15 до 44 років. Крім того, за даними Всесвітньої доповіді про попередження дорожньо-транспортного травматизму (ВООЗ, 2004), у зв’язку з дорожньо-транспортним травматизмом країни з низьким і середнім рівнем доходів втрачають 1–2% їх валового національного продукту.

Упродовж ряду попередніх років кількість випадків травм та отруєнь серед населення України мала тенденцію до зниження. Водночас у 2003 і 2005 рр. показник частоти травм та отруєнь зріс. Відповідними були і зміни поширеності цієї патології. Традиційно рівень травм та отруєнь серед чоловіків вищий, ніж серед жінок. Це перевищення досягло 1,8 разу.

У 2008 р. серед усього населення зареєстровано 2 млн 284 тис. первинних звертань до ЛПЗ з приводу травм та отруєнь (на 100 тис. населення – 4915,8 випадку). Рівень травм та отруєнь зріс порівняно з 2005 р. на 2,3%, порівняно з 2002 р. – на 5,8% (рис. 2.1.6).

Що стосується хворих з травмами та отруєннями, які потребували лікування, то у 2005 р. кількість вибулих із стаціонарів в Україні становила 1670,7, в Європейському регіоні – 1532,7, у країнах ЄС – 1518,0 на 100 тис.

Що стосується безпосередньо травматизму, то найвищі рівні травм реєструються в підлітковому віці, найменші – серед осіб у віці, старшому за працездатний. Частота появи травм збільшується з віком дитини. Так, у дітей 7–14 років цей показник є більшим, ніж у віці 6 років, у 1,6 разу. В структурі підліткового травматизму найбільшу питому вагу становлять побутовий та вуличний види травматизму (близько 90%), спортивний та дорожньо-транспортний мають значно меншу частку. Темпи приросту за 4-річний період – найвищі стосовно вуличного (+55,4%) та дорожньо-транспортного його видів (+44,3%). Найбільшу частоту травматизму серед дітей 0–17 років у 2007 р. зареєстровано в містах Севастополі та Києві і АР Крим, де показник перевищував середній по Україні в 1,4–2,5 разу.

Таблиця

Травматизм (різні види) на 10 тис. відповідного населення у період 2002–2007 рр.

 *Показник за 2001 р.

У 2008 р. серед окремих територій найвищим рівнем травматизму серед усього населення виділялися міста Київ і Севастополь, Чернігівська, Київська, Донецька, Житомирська, Луганська області. Порівняно невисокі показники травматизму зареєстровано переважно в областях західного регіону.

Серед травм, які реєструються в Україні, 90% становлять травми опорно-рухового апарату. З цього приводу щорічно виконується понад 240 тис. оперативних втручань за новими технологіями. Окремою проблемою є лікування множинних переломів кінцівок і таза у потерпілих з політравмою із заміщенням дефектів кісток і м’яких тканин.

Боротьба з травматизмом в Україні здійснюється в багатьох напрямках, із застосуванням різних методів і засобів, включаючи проведення просвітницької роботи, вдосконалення діяльності аварійно-рятувальних і протипожежних служб, поліпшення безпеки транспортних шляхів до рівня світових стандартів, нагляд за транспортними потоками і засобами, оснащення притрасових закладів охорони здоров’я, підвищення якості надання швидкої і невідкладної допомоги, у т.ч. в цілодобових травмпунктах, забезпечення налагодження сучасних засобів госпіталізації для транспортування постраждалих тощо.

Подальшої уваги потребують хвороби, які становлять значну частку у структурі захворюваності та поширеності хвороб (хвороби органів дихання, травлення, сечостатевої системи, шкіри та підшкірної клітковини, ока та його придаткового апарату, ендокринної, кістково-м’язової систем), а також ті, що значно зросли останнім часом (хвороби крові й кровотворних органів, ускладнення вагітності, пологів та післяпологового періоду і всі інші).

Зважаючи на важливість зазначених проблем, першочергові заходи щодо збереження і зміцнення здоров’я населення започатковано в Указі Президента України від 06.12.2005 р. №1694/2005 «Про невідкладні заходи щодо реформування системи охорони здоров’я населення», в новій програмі Уряду «Український прорив», прийнятій 16 січня 2008 р. (Програма), медичні аспекти якої обґрунтовано на основі сучасних наробок АМН та МОЗ України.

У вступі до розділу вказаної програми «Високоякісна і доступна охорона здоров’я» зазначено, що пріоритетами у діяльності органів виконавчої влади на всіх рівнях мають стати забезпечення: високоякісної і доступної допомоги з орієнтацією системи охорони здоров’я на запобігання захворюванням; безпечного і сприятливого для здоров’я середовища життєдіяльності людини (умов праці, проживання, навчання, відпочинку, харчування); здорового способу життя населення і поліпшення демографічної ситуації.

Щоб досягти цього якісно нового рівня здоров’я нації, Уряд визначив чіткий комплекс завдань, які необхідно виконати.

Керівники галузі та медичні працівники повинні спрямувати зусилля на поліпшення здоров’я дітей і матерів, медичну допомогу особам із соціально значущими хворобами, зокрема серцево-судинними та онкозахворюваннями, боротьбу із соціально небезпечними інфекційними хворобами. Держава сконцентрує ресурси на створенні спеціалізованих клінічних закладів.

Планується активна підтримка здорового способу життя, виховання у молоді культу піклування про власне здоров’я. Для цього потрібно принципово змінити підхід до інформування населення та просвітницької роботи.

Серед першочергових завдань – медичне забезпечення населення у регіонах, насамперед у сільській місцевості, забезпечення автомобілями і обладнанням лікувально-профілактичних закладів на селі.

Невідкладним є поліпшення системи підготовки кадрів, враховуючи не тільки кадрове забезпечення закладів охорони здоров’я у регіонах, але й відповідність фахівців кваліфікаційним вимогам, плинність кадрів та еміграційні процеси. Для цього слід змінити підхід, впорядкувати кваліфікаційну систему, забезпечити соціальний захист медичних працівників відповідно до їх кваліфікації та трудового внеску.

Для вирішення цих завдань потрібна серйозна підтримка медичної науки.

Національною радою з питань охорони здоров’я при Президентові України у зв’язку із загостренням демографічної кризи узгоджено в цілому проект Концепції загальнодержавної програми «Здорова нація», спрямованої на збереження та зміцнення здоров’я населення. Програма передбачає наголос на стимулюванні здорового способу життя, боротьбі зі шкідливими звичками, насамперед із тютюнокурінням і надмірним вживанням алкоголю. Важливу роль при цьому відіграють соціальна реклама, залучення до пропагування здорового способу життя громадських об’єднань, профспілки, авторитетних державних діячів.

За ініціативи Президента України у березні 2007 р. відбувся Всеукраїнський форум «Здорова нація». Захід проводився з метою вирішення актуальних проблем у сфері охорони здоров’я, поліпшення демографічної ситуації в країні, популяризації здорового способу життя й визначення шляхів поліпшення системи охорони здоров’я.

Розроблено Національний план дій з охорони здоров’я, який передбачає реформування вітчизняної охорони здоров’я. Це нова програма, в якій враховано сьогоднішні вимоги і проблеми, які стоять перед охороною здоров’я. Стратегія і тактика розвитку галузі передбачає коротко-, середньо- та довгострокові заходи (до 2011 р.).

 

Структура міської поліклініки:

– управління;

– господарська частина;

– реєстратура;

-лікувально-профілактичні підрозділи (кабінети з 18-20 спеціальностей);

-лікувально-допоміжні відділення (фізіотерапевтичне, ЛФК, рефлексотерапії);

– діагностичні підрозділи (рентгенівське відділення, лабораторія, відділення функціональної діагностики, кабінет ультразвукового дослідження);

– відділення профілактики;

– кабінет долікарського прийому;

– кабінет невідкладної допомоги;

– кабінет обліку та медичної статистики;

– інші підрозділи (денний стаціонар, госпрозрахункові відділення)

Штатний розклад посад лікарів встановлюється згідно наказів МОЗ України. Так, наказ №33 від 23.02.2000р. передбачає на 10000 дорослого населення (15 років і старше), що територіально є закріпленим за поліклінікою наступні штатні нормативи лікарів.

Штатні нормативи лікарів міської поліклініки

 

Згідно даного наказу чисельність населення на терапевтичній дільниці складає 1700 осіб.

Даним наказом передбачено і чисельність дітей на педіатричній дільниці – 800 осіб.

Регулювання потоку відвідувачів, забезпечення оптимальності роботи поліклініки проводить в більшості випадків реєстратура і долікарський кабінет.

Завданнями реєстратури є:

– довідково-інформаційне забезпечення;

– попередній та невідкладний запис на прийом і викликів додому – телефонних та за безпосередніми заявками пацієнтів;

– регулювання інтенсивності потоку людей з  метою рівномірного навантаження лікарів;

– оформлення та зберігання медичної документації;

– своєчасний підбір і доставка до лікарських кабінетів медичної документації.

Посади медичних реєстраторів встановлюються з розрахунку однієї на 10 лікарів, які ведуть амбулаторний прийом.

Організація роботи реєстратури поліклініки.

Перше знайомство відвідувачів з поліклінікою починається в реєстратурі. Вона є основним структурним підрозділом з організації прийому хворих в поліклініці та вдома.

В задачі в реєстратури входять:

1) організація попереднього та невідкладного запису хворих на прийом до лікаря під час безпосереднього звертання в поліклініку і по телефону;

2) забезпечення чіткого регулювання потоку населення з метою утворення рівномірного навантаження лікарів та розподілу його по видах допомоги, що надається;

3) проведення своєчасного підбору та поставки медичної документації в кабінеті лікарів, правильне ведення та зберігання картотеки поліклініки.

Раціональна організація прийому повинна скорочувати час очікування хворими прийому лікаря.

Робота реєстратури повинна будуватися на централізованій системі і виходити із дільнично-територіального принципу обслуговування населення. Роботою реєстратури керує завідуючий, що призначається на цю посаду наказом головного лікаря поліклініки.

На сьогодні передбачені три методи організації запису відвідувачів на прийом до лікаря: талонна система, самозапис, комбінований запис.

Талонна система запису забезпечує потік тих хворих, що вперше звернулися через дільничних реєстраторів.

Під час самозапису на прийом до лікаря відвідувачі самі в спеціальні листки фіксують свої паспортні дані та вказують зручний  для них час прийому.

Комбінований метод передбачає запис в листок самозапизу лише первинних хворих. За 15-20 хвилин до початку прийому лікаря хворий отримує в регістратурі раніше приготовлений талон та іде до кабінету лікаря, де він буде прийнятий згідно вказаного часу.

Поширення комбінованого методу запису дозволяє вирішувати наступні задачі:

– поділити потік первинних та вторинних людей;

– точно контролювати навантаження лікаря;

– використовувати талони хворих, що не з’явилися для видачі хворим, що не заплановані на прийом до лікаря в день звертання;

– зменшити час очікування хворими прийому лікаря.

Організація роботи відділення профілактики.

Головними задачами відділення профілактики є:

1) організаційне забезпечення  диспансеризації населення;

2) організація та проведення попередніх та періодичних оглядів;

3) попереднє виявлення захворювань та осіб, що мають фактори ризику;

4) підготовка та передача лікарям наявної документації на виявлених хворих та осіб з підвищеним ризиком захворювання для дообстеження, диспансерного нагляду та проведення лікувально-оздоровчих заходів.

5) санітарно-гігієнічне виховання та пропаганда здорового способу життя.

Зміст та організація роботи терапевтичного відділення поліклініки.

Головним принципом організації роботи поліклініки є дільничний принцип надання медичної допомоги, зміст якого в тому, що територія, яка обслуговується поліклінікою, ділиться на територіальні дільниці, виходячи з чисельності населення на дільниці 1700 чоловік.

Де кожної дільниці підкріплюється окремий лікар-терапевт та медична сестра, котрі повинні надавати лікувально-профілактичну допомогу населенню своєї дільниці.

У зв’язку з потребою обслуговування пацієнтів вдома, або обслуговування викликів встановлюється змінний графік роботи лікаря. Це стосується перш за все дільничних лікарів терапевтів, педіатрів.

Проте функції дільничного терапевта при наданні первинної медичної допомоги у порівнянні із сімейним лікарем значно менші.

Дільничний терапевт проводить прийом хворих у поліклініці, відвідує їх вдома за викликами чи з власної ініціативи, забезпечує диспансерне спостереження за контингентами, що його потребують, здійснює експертизу працездатності.

При проведенні прийому хворих у поліклініці дільничний терапевт збирає анамнез та інструментальне обстеження, дає рекомендації, здійснює експертизу працездатності, робить відповідні записи у медичній карті амбулаторного хворого.

Дільничний терапевт при необхідності повинен організувати своєчасну госпіталізацію хворих, попередньо обстеживши їх в поліклініці, а якщо хворому потрібна консультація завідувача відділення чи інших лікарів-спеціалістів, то терапевт повинен її призначити та зробити все необхідне для своєчасного проведення.

На дільничного терапевта покладенні обов’язки своєчасного виявлення інфекційних захворювань та повідомлення про це в санітарно-епідеміологічну станцію. Він організовує ізоляцію хворих і поточну дезінфекцію в осередку інфекційного захворювання, забезпечує лікування хворих в домашніх умовах, спостереження за контактами, проводить диспансерне спостереження за одужуючими.

Після відвідування хворого вдома в день надходження виклику лікар в подальшому може при необхідності відвідувати його за своєю ініціативою (активне відвідування). Після покращення стану здоров’я хворого направляють на відповідні процедури чи на повторне обстеження до поліклініки.

Допомагає в роботі дільничному терапевту дільнична медична сестра.

Штати дільничних медичних сестер встановлюється з розрахунку 1,5 посади на кожну посаду дільничного терапевта (наказ МОЗ України №33 від 23.02.2000р.).

Функції дільничної медсестри полягають у підготовці необхідної документації та надходжень медичних карток амбулаторного хворого з реєстратури, вимірюванні артеріального тиску, проведенні  , пояснює хворим порядок підготовки до лабораторних та інструментальних досліджень.

Медична сестра під  контролем лікаря заповнює облікову медичну документацію (статистичний талон для реєстрації заключного діагнозу, талон амбулаторного пацієнта, екстрене повідомлення про інфекційне  захворювання, довідку про тимчасову непрацездатність, виписує направлення на діагностичні обстеження).

Складні та відповідальні функції дільничної служби потребують планування та координації її взаємодії з різними підрозділами поліклініки. Цю роботу забезпечує завідувач терапевтичного відділення. Така посада вводиться на 6,5-9 посад лікарів терапевтів (замість 0,5 посади лікаря). Якщо в штаті більше 9 лікарів-терапевтів, посада завідувача встановлюється понад ці посади, і в такому випадку він займається тільки своїми прямими управлінськими функціями.

Наступним важливим відділенням поліклініки є відділення профілактики і його основними завданнями є:

– проведення профілактичних медичних оглядів з метою раннього виявлення хворих і осіб з високим ризиком захворювань;

– організація, облік і контроль за проведенням диспансеризації;

– участь в розробці заходів первинної і вторинної профілактики;

– пропаганда гігієнічних знань.

У цьому відділенні на постійній основі працює переважно середній медичний персонал. Керує його роботою завідувач відділення – лікар-терапевт, посада якого встановлюється в поліклініці 1 ставка на 30 тисяч дорослого населення, яке обслуговує поліклініка.

Діяльність відділення профілактики сприяє реалізації диспансерного методу. Це:

– активне виявлення контингентів, які підлягають диспансеризації, та взяття їх на облік;

– повне комплексне обстеження осіб, які цього потребують;

– активне лікування;

– динамічне спостереження за станом здоров’я;

– надання рекомендацій щодо працевлаштування.

Контингенти диспансеризованих поділяються на 2 групи:

– перша – здорові і особи з факторами ризику;

– друга – хворі.

До контингенту дорослого населення , що підлягає диспансерному спостереженню за медичними показами відносяться:

– особи, що мають фактори ризику;

– хворі на окремі хронічні захворювання;

– особи, які часто і тривало хворіють.

За соціальними показами:

– особи, що працюють в шкідливих і небезпечних умовах праці;

– працівники харчових, комунальних і дитячих закладів;

– вчителі загальноосвітніх шкіл;

– особи з факторами соціального ризику.

 

Показники, які використовуються для аналізу роботи амбулаторно-поліклінічного закладу

26. Кількість відвідувань на одного мешканця.

27. Забезпеченість населення амбулаторно-поліклінічною допомогою (потужність закладів).

2.1 Функції лікарської посади

·        у дільничного терапевта

·        у дільничного педіатра

·        у хірурга

2.2 Виконання функції лікарської посади (по перечислених профілях)

3. Кількість відвідувань на одне захворювання.

4. Обстеження в умовах поліклініки:

       4.1 Кількість рентгенобстежень на 100  відвідувань

4.2 Кількість лабораторних обстежень по функціональній діагностиці на 100 відвідувань

4.3 Кількість обстежень по  функціональній діагностиці на 100 відвідувань

5. Диспансеризація

5.1 Рівень диспансеризації на 1000 населення (захворювання периферійної нервової системи, бронхіальна астма, виразкова хвороба)

5.2 Охоплення диспансерним наглядом (захворювання периферійної нервової системи, бронхіальна астма, виразкова хвороба)

 

МЕТОДИКА ОБЧИСЛЕННЯ ПОКАЗНИКІВ

1. Кількість відвідувань на 1 мешканця:

Методика:   к-сть відвідувань в поліклініці + вдома + до стоматолога

                                                 чисельність населення

 

2.     Забезпеченість амбулаторно-поліклінічною допомогою:

Методика:   к-сть відвідувань в зміну × 10000

                             чисельність населення

 

3.     Функція лікарської посади

Методика:   к-сть відвідувань в поліклініці + відвідувань вдома

                      к-сть ставок лікарів даного профілю     

 

Виконання функції лікарської посади

Методика:  фактична функція лікарської посади ×100

                      нормативна функція лікарської посади

 

Методика вирахування нормативної функції лікарської посади (за формулою Розенфельда).

Навантаження в поліклініці на годину + навантаження на годину по викликах × кількість годин роботи × на кількість робочих днів.

 

Навантаження в поліклініці: терапевта – 5 в годину

                                                  педіатра – 5 в годину

                                                  хірурга – 9 в годину

Навантаження по викликах: терапевта – 2 в годину

                                                  педіатра – 2 в годину

Кількість робочих днів – 280

 

4.     Кількість відвідувань на одне зареєстроване захворювання:

Методика:    к-сть відвідувань в поліклініці внаслідок захвор.(сумарно)

                       к-сть зареєстровано захворювань (сумарно)

 

5.Обстеження в поліклініці:

Методика:    к-сть обстежень  (певного виду)×100

                       к-сть відвідувань,  зареєстрованих в поліклініці

 

6. Рівень диспансеризації:

Методика:   к-сть диспансерних хворих(було) + знову взято×1000

                                                 чисельність населення

7. Охоплення диспансерним наглядом:

Методика:   к-сть диспансерних хворих(було) + знову взято×1000

                                 К-сть зареєстрованих захворювань

             

 Для кожної нозології окремо.

 

До найважливіших напрямів профілактичної діяльності медичних працівників належить санітарно-просвітня робота. Вона має на меті, з одного боку, підвищувати санітарну культуру населення, а з другого — підготувати санітарний актив, який не тільки поширює санітарні знання серед людей, а й допомагає медпрацівникам у проведенні лікувальної й профілактичної роботи.

Форми санітарної освіти різноманітні: усна пропаганда (бесіди, лекції, доповіді, виступи по радіо та телебаченню), письмова або друкована пропаганда (розповсюдження літератури, випуск санітарних бюлетенів, стіннівок), наочна пропаганда (створення куточків і кімнат здоров’я, організація тематичних виставок).

Стан та перспективи впровадження сімейної медицини в Україні Сімейна медицина – основа перетворень у галузі

Доведено, що основну частку відповідальності за можливе зменшення захворюваності та зміцнення здоров’я несе первинна медична допомога побудована на засадах загальної практики-сімейної медицини, тому саме вона має бути основою перетворень у галузі.

Протягом останнього року кількість закладів, які працюють на засадах сімейної медицини збільшилась на 558 і на сьогодні становить 1725, з яких 81 % розташовано у сільській місцевості. За минулий рік у півтора рази збільшилась чисельність штатних посад сімейних лікарів та становить 3385, з яких 65 % введено в сільській місцевості.

Безумовним лідером у відкритті закладів є Харківська область де їх функціонує вже 279. Певного успіху досягли керівники управлінь охорони здоров’я Закарпатської, Житомирської, Тернопільської та Хмельницької областей в кожній з яких створено більше ста закладів. В зазначених областях введено 45 % від загальної чисельності штатних посад. Недостатня увага впровадженню сімейної медицини приділяється у Автономній Республіці Крим, Донецькій, Київській, Одеській та Херсонській областях, де кількість закладів не перевищує 30 і введено лише 4,5 % загальної чисельності штатних посад.

З метою удосконалення нормативно-правової бази регламентуючої діяльність закладів загальної практики-сімейної медицини протягом минулого року працювали чотири робочі групи із залученням фахівців всіх рівнів: від сімейної медичної сестри та лікаря, головного лікаря, завідувача кафедрою та представниками апарату обласних управлінь охорони здоров’я і міністерства.

В результаті діяльності яких було підготовлено “Тимчасові державні соціальні нормативи за спеціальністю загальна практика-сімейна медицина”, наказ МОЗ України “Про удосконалення моніторингу первинної медичної допомоги на засадах сімейної медицини та уніфікації відповідної облікової медичної документації” тощо.

Залишається невирішеним питання мотивації розвиту первинної ланки на засадах сімейної медицини, тому розпочата в минулому році робота над розробкою методики диференційованого розподілу коштів за рівнями надання медичної допомоги з урахуванням потреб первинної медичної допомоги на засадах сімейної медицини продовжується і в цьому році, а її експериментальне відпрацювання передбачається в деяких регіонах, таких як АР Крим, Запорізька, Львівська, Полтавська, Одеська та Хмельницька області.

Для підтримки впровадження сімейної медицини планується підготовка проекту постанови Кабінету Міністрів України “Про Довгострокові заходи щодо виконання Програми діяльності Уряду по поліпшенню матеріально-технічного та кадрового забезпечення закладів первинної медико-санітарної допомоги на засадах сімейної медицини” та пропозицій до проекту постанови Кабінету Міністрів України “Про подальше впровадження сімейної медицини в систему охорони здоров’я України на 2006-2010 роки”.

У минулому році активізувала свою роботу Координаційна рада з впровадження сімейної медицини в систему охорони здоров’я при МОЗ України на засіданнях якої обговорюються та вирішуються нагальні питання удосконалення первинної ланки охорони здоров’я.

Латишев Є.Є.керівник науково-методичного та інформаційного центру сімейної медицини МОЗ України, головний позаштатний спеціаліст за спеціальністю „загальна практика-сімейна медицина”

 

Програмою економічних реформ на 2010–2014 роки «Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава» передбачено, що для підвищення доступності медичної допомоги населенню необхідно провести реформування галузі шляхом чіткого структурного розмежування первинного, вторинного і третинного рівнів медичної допомоги та створення центрів первинної медичної (медико-санітарної) допомоги, госпітальних округів, високоспеціалізованих центрів, університетських клінік та їхнього ресурсного забезпечення; подальшого розвитку інституту сімейної медицини на основі зміцнення ролі первинної медичної допомоги.

На сьогодні існує значна законодавча база для здійснення цього завдання, зокрема:

1. Закони України від 7 липня 2011 р.: «Про внесення змін до Основ законодавства України про охорону здоров’я щодо удосконалення надання медичної допомоги» та «Про порядок проведення реформування охорони здоров’я у Вінницькій, Дніпропетровській, Донецькій області та м. Києві»).

2. Урядові документи, з яких програмними є Постанова КМУ від 17.02.2010 р. «Деякі питання удосконалення системи охорони здоров’я» та розпорядження КМУ від 23.06.2010 р. № 1724-р «Про виконання Програми економічних реформ «Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка,  ефективна влада».

3. Рішення Ради регіонів щодо реалізації Програми економічних реформ Президента України.

4. Галузеві документи (близько 20 наказів МОЗ за 2010-2012 рр.), зокрема:

– від 30.08. 2010 р. №735 «Про затвердження примірних етапів реформування первинного та вторинного рівнів надання медичної допомоги»;

– від 20.05.2011 р. №304 «Про затвердження тимчасових методичних рекомендацій з визначення обсягів фінансування закладів охорони здоров’я за видами надання медичної допомоги в пілотних регіонах»;

– від 22.06.2011 р. №370 «Про заходи щодо впровадження Єдиної системи екстреної медичної допомоги на території Вінницької, Дніпропетровської, Донецької областей та м. Києва»;

– від 29.06.2011 р. №384 «Про затвердження Примірного статуту Центру первинної медико-санітарної допомоги»;

– від 23.02.2012 р. №129 «Про затвердження Примірних штатних нормативів центру первинної медичної (медико-санітарної) допомоги»;

– від 23.02.2012 р. №131 «Про затвердження Примірного положення про центр первинної медичної (медико-санітарної) допомоги та примірних положень про його підрозділи»;

– від 23.02.2012 р. №132 «Про затвердження Примірного табеля оснащення лікувально-профілактичних підрозділів охорони здоров’я, що надають первинну медичну (медико-санітарну) допомогу».

Основними принципами реформування, згідно з проектом Кабінету Міністрів України, є:

— структурно-організаційне та фінансово-економічне розмежування первинного та вторинного рівнів надання медичної допомоги шляхом створення центрів первинної медико-санітарної допомоги та госпітальних округів з урахуванням особливостей адміністративних територій (щільності та характеру розселення населення, стану транспортних комунікацій, матеріально-технічного та кадрового потенціалу закладів охорони здоров’я, їх профілю та структури медичних послуг) та диференціація закладів охорони здоров’я, що надають вторинну медичну допомогу, з урахуванням інтенсивності її надання;

—   запровадження вільного вибору пацієнтом лікаря первинного рівня медичної допомоги;

—   створення раціонального медичного маршруту пацієнта для надання медичної допомоги;

—   централізація коштів на надання первинної медико-санітарної допомоги та вторинної амбулаторної допомоги, а також стаціонарної у лікарнях планового лікування на рівні районних/міських бюджетів, на надання вторинної (стаціонарної, у лікарнях інтенсивного лікування, відновного лікування, медико-соціальної допомоги, хоспісах), третинної та екстреної медичної допомоги ‒ на рівні обласних бюджетів;

—   запровадження системи індикаторів якості медичних послуг, що надаються на первинному, вторинному та третинному рівнях медичної допомоги;

—   запровадження договорів на виконання бюджетної програми в охороні здоров’я.

ПРИМІРНИЙ СТАТУТ 

Центру первинної медико-санітарної допомоги

1. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ.

1.1. Центр первинної медико-санітарної допомоги (далі – Центр) є комунальним закладом охорони здоров’я (вказати назву та орган місцевого самоврядування, до сфери управління якого входить даний Центр), що надає первинну медико-санітарну допомогу (далі – ПМСД) населенню (вказати адміністративно-територіальні одиниці, які входять до сфери обслуговування Центру), далі – населення.

1.2. Центр створений (вказати вид розпорядчого акта, яким створений Центр, вказати орган, який його видав, дату видання і номер).

1.3. Центр заснований на базі відокремленої частини комунальної власності (вказати територіальну громаду, у власності якої перебуває частка майна, переданого Центру), далі – власник. Представником власника є (вказати назву органу, до сфери управління якого належить Центр), далі – уповноважений орган управління. 

1.4. Центр у своїй діяльності керується Конституцією України, законами України, постановами Верховної Ради України, актами Президента України та Кабінету Міністрів України, а також актами уповноваженого органу управління та іншими нормативно-правовими актами і цим Статутом.

 2. НАЙМЕНУВАННЯ ТА МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ.

 2.1. Найменування:

повне українською мовою: Комунальний заклад «________________»;

скорочене українською мовою: КЗ «_________»;

у разі необхідності:

повне російською мовою: Комунальное учреждение «__________»;

скорочене російською мовою: КУ «________»;

повне англійською мовою: Communal institution «_______________»;

скорочене англійською мовою: CI «___________».

2.2. Місцезнаходження: _________________.

 3. МЕТА ТА ПРЕДМЕТ ДІЯЛЬНОСТІ.

 3.1. Центр створений з метою реалізації державної політики у сфері охорони здоров’я, що передбачає проведення на території __________ (вказати адміністративно-територіальні одиниці, які входять до сфери обслуговування Центру), заходів, спрямованих на: забезпечення населення доступною, своєчасною, якісною та ефективною первинною медико-санітарною допомогою; забезпечення керованості та безперервності медичної допомоги.

3.2. Відповідно до поставленої мети предметом діяльності Центру є:

організаційно-методичне керівництво та координація діяльності структурних підрозділів Центру на території __________ (вказати адміністративно-територіальні одиниці, які входять до сфери обслуговування Центру), з питань надання населенню доступної, своєчасної, якісної та ефективної первинної медико-санітарної допомоги;

організація надання первинної медико-санітарної допомоги, у тому числі невідкладної, у визначеному законодавством порядку; проведення профілактичних щеплень; забезпечення права громадян на вільний вибір лікаря, що надає первинну медико-санітарну допомогу (лікаря загальної практики – сімейного лікаря, дільничного терапевта, дільничного педіатра), у визначеному законодавством порядку; планування, організація, участь та контроль за проведенням профілактичних оглядів та диспансеризації населення; забезпечення дотримання наступності та послідовності у наданні медичних послуг населенню __________ (вказати адміністративно-територіальні одиниці, які входять до сфери обслуговування Центру) із закладами охорони здоров’я та установами, що надають вторинну (спеціалізовану), третинну (високоспеціалізовану) та екстрену медичну допомогу (медичний маршрут пацієнта); організація відбору та спрямування хворих на консультацію та лікування до закладів охорони здоров’я та установ, що надають вторинну (спеціалізовану) та третинну (високоспеціалізовану) медичну допомогу, а також відбору хворих на санаторне-курортне лікування та реабілітацію у визначеному законодавством порядку; забезпечення дотримання стандартів та уніфікованих клінічних протоколів медичної допомоги; впровадження нових форм та методів профілактики, діагностики, лікування та реабілітації захворювань та станів; організація стаціонарозамінних форм надання медичної допомоги; проведення експертизи тимчасової непрацездатності та контролю за видачею листків непрацездатності; направлення на МСЕК осіб із стійкою втратою працездатності; участь у проведенні інформаційної та освітньо-роз’яснювальної роботи серед населення щодо формування здорового способу життя; організація пільгового забезпечення лікарськими засобами населення у визначеному законодавством порядку;  проведення заходів з попередження і своєчасного виявлення захворювань, зменшення рівня ускладнень, інвалідності та смертності населення, в першу чергу від попереджувальних захворювань та станів; координація впровадження та контроль за виконанням місцевих програм та заходів з питань удосконалення надання первинної медико-санітарної медичної допомоги; визначення проблемних питань надання первинної медико-санітарної допомоги (вказати адміністративно-територіальні одиниці, які входять до сфери обслуговування Закладу) та шляхів їх вирішення; розробка планів розвитку первинної медико-санітарної допомоги (вказати адміністративно-територіальні одиниці, які входять до сфери обслуговування Закладу);

проведення спільно з санітарно-епідеміологічною службою профілактичних та протиепідемічних заходів;  визначення потреби структурних підрозділів Центру та населення у лікарських засобах, виробах медичного призначення, медичному обладнанні та транспортних засобах для забезпечення населення доступною, своєчасною та якісною медичною допомогою; моніторинг забезпечення та раціональне використання лікарських засобів, виробів медичного призначення, медичного обладнання та транспортних засобів; моніторинг виконання та фінансового забезпечення державних соціальних нормативів із забезпечення населення первинною медико-санітарною допомогою; вивчення, аналіз і прогнозування показників стану здоров’я населення та участь у розробці заходів, спрямованих на збереження і покращення здоров’я населення; забезпечення підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників Центру; медична практика; зберігання, перевезення, придбання, пересилання, відпуск, знищення наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів; інші функції, що випливають з покладених на Центр завдань.

3.3. Центр може бути клінічною базою вищих медичних навчальних закладів усіх рівнів акредитації та закладів післядипломної освіти.

 4. ПРАВОВИЙ СТАТУС.

 4.1. Центр є юридичною особою публічного права. 

4.2. Центр є неприбутковою установою.

4.3. Центр користується закріпленим за ним комунальним майном на праві оперативного управління.

4.4. Центр здійснює господарську діяльність.

4.5. Збитки, завдані Центру внаслідок виконання рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, які було визнано судом неконституційними або недійсними, підлягають відшкодуванню зазначеними органами добровільно або за рішенням суду.

4.6. Для здійснення господарської діяльності Центр залучає і використовує матеріально-технічні, фінансові, трудові та інші види ресурсів, використання яких не заборонено законодавством.

4.7. Центр має самостійний баланс, рахунки в Державному казначействі України, установах банків, у тому числі (в іноземній валюті), круглу печатку зі своїм найменуванням, штампи, а також бланки з власними реквізитами. 

4.8. Держава та уповноважений орган управління не відповідають за зобов’язаннями Центру, а Центр не відповідає за зобов’язаннями держави та уповноваженого органу управління, окрім випадків передбачених законодавством.

4.9. Центр має право укладати угоди, набувати майнові та особисті немайнові права, нести обов’язки, бути особою, яка бере участь у справі, що розглядається в судах України, міжнародних та третейських судах.

 5. ПРАВА ТА ОБОВ’ЯЗКИ.

 5.1. Центр має право: 

5.1.1. Звертатися у порядку, передбаченому законодавством, до центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, а також підприємств і організацій незалежно від форм власності та підпорядкування, для отримання інформації та матеріалів, необхідних для виконання покладених на Центр завдань.

5.1.2. Укладати господарські угоди з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності та підпорядкування, а також фізичними особами відповідно до законодавства.

5.1.3. Здійснювати співробітництво з іноземними організаціями відповідно до законодавства.

5.1.4. Здійснювати власне будівництво, реконструкцію, капітальний та поточний ремонт основних фондів у визначеному законодавством порядку.

5.1.5. Залучати підприємства, установи та організації для реалізації своїх статутних завдань у визначеному законодавством порядку.

5.1.6. Здійснювати інші права, що не суперечать чинному законодавству. 

5.2. Центр: 

5.2.1. Здійснює оперативну діяльність по матеріально-технічному забезпеченню своєї роботи; 

5.2.2. Придбає матеріальні ресурси у підприємств, організацій та установ незалежно від форм власності, а також у фізичних осіб;

5.2.3. Створює належні умови для високопродуктивної праці, забезпечує додержання законодавства про працю, правил та норм охорони праці, техніки безпеки, соціального страхування; 

5.2.4. Здійснює бухгалтерський облік, веде фінансову та статистичну звітність згідно з законодавством.

 6. УПРАВЛІННЯ.

 6.1. Управління Центром здійснюється відповідно до цього Статуту на основі поєднання прав уповноваженого органу управління щодо господарського використання комунального майна і участі в управлінні трудового колективу.

6.2. Поточне керівництво діяльності Центру здійснює головний лікар, який призначається на посаду уповноваженим органом управління на умовах контракту. Строк найму, права, обов’язки і відповідальність головного лікаря, умови його матеріального забезпечення, інші умови найму визначаються контрактом.

6.3. Головного лікаря Центру може бути звільнено достроково на передбачених контрактом підставах відповідно до законодавства. 

6.4. Головний лікар Центру:

6.4.1. Безпосередньо підпорядковується уповноваженому органу управління та несе персональну відповідальність за виконання покладених на Центр завдань і здійснення ним своїх функцій. 

6.4.2. Діє без довіреності від імені Центру, представляє його інтереси в органах державної влади і органах місцевого самоврядування, інших організаціях, у відносинах з юридичними особами та громадянами, формує адміністрацію Центру і вирішує питання діяльності Центру у межах та у визначеному законодавством та статутом порядку. 

6.4.3. Розпоряджається коштами та майном відповідно до законодавства та цього Статуту. 

6.4.4. Укладає договори (у тому числі щодо надання первинної медико-санітарної допомоги), видає довіреності, відкриває рахунки в органах Держказначейства, в установах банків в установленому порядку. 

6.4.5. У межах компетенції видає накази та інші розпорядчі акти, дає вказівки, обов’язкові для всіх підрозділів та працівників Центру.

6.4.6. Підписує та подає на затвердження до уповноваженого органу управління Статут, проекти змін до Статуту.

6.4.7. Призначає своїх заступників та розподіляє обов’язки між ними.

6.4.8. Визначає організаційну структуру Центру, граничну чисельність працівників, штатний розпис та подає їх на затвердження до уповноваженого органу управління.

6.4.9. Затверджує положення про структурні підрозділи Центру за поданням керівників цих підрозділів.

6.4.10. Призначає на посади та звільняє керівників структурних підрозділів, інших працівників.

6.4.11. Встановлює працівникам розміри премій, винагород, надбавок і доплат на передбачених колективним договором та законодавством умовах.

6.4.12. Укладає колективний договір з працівниками від імені уповноваженого органу управління.

6.4.13. Вирішує інші питання діяльності Центру у відповідності із законодавством.

6.5. Головний лікар Центру, його заступники та керівники структурних підрозділів є офіційними представниками Центру, діють в межах своїх повноважень та представляють інтереси Центру в органах виконавчої влади та органах місцевого самоврядування, установах та організаціях, а також у взаємовідносинах з організаціями та фізичними особами, у тому числі іноземними, відповідно до наданих їм повноважень.

6.6. Головний лікар Центру, його заступники та керівники підрозділів у межах своїх повноважень здійснюють оперативне керівництво Центром та його підрозділами.

6.7. Головний лікар Центру та головний бухгалтер несуть персональну відповідальність за додержання порядку ведення і достовірність обліку та статистичної звітності у встановленому законодавством порядку.

 7. ПРИМІРНА СТРУКТУРА.

 7.1. Структурними підрозділами Центру є:

7.1.1. Адміністративно-управлінський підрозділ.

7.1.2. Допоміжні підрозділи, у тому числі господарчі.

7.1.3. Лікувально-профілактичні підрозділи (лікарські амбулаторії, фельдшерсько-акушерські пункти, фельдшерські пункти, медичні пункти). 

7.2. Порядок внутрішньої організації структурних підрозділів Центру затверджуються керівником Центру.

7.3. Штати Центру встановлюються у визначеному порядку.

 8. МАЙНО ТА ФІНАНСУВАННЯ.

 8.1. Майно Центру становлять необоротні та оборотні активи, основні засоби та грошові кошти, а також інші цінності, вартість яких відображається у самостійному балансі Центру.

8.2. Майно Центру є комунальною власністю і закріплюється за ним на праві оперативного управління. Здійснюючи право оперативного управління, Центр користується та розпоряджається майном відповідно до законодавства. 

Усі питання, які стосуються відмови від права на земельну ділянку, що знаходиться на балансі Центру або її відчуження, вирішуються виключно Уповноваженим органом управління. 

8.3.Джерелами формування майна Центру є:

8.3.1. Кошти місцевого бюджету.

8.3.2. Власні надходження Центру:

від господарської та/або виробничої діяльності; за оренду майна; від реалізації майна;

8.3.3. Інші власні надходження Центру.

8.3.4. Благодійні внески, гранти, дарунки, всі види добровільної та безоплатної допомоги, внески від спонсорів та меценатів.

8.3.5. Надходження коштів на виконання програм соціально-економічного та культурного розвитку регіонів.

8.3.6. Інші джерела не заборонені законодавством.

8.4. Центр має право:

передавати з балансу на баланс матеріальні цінності між своїми структурними підрозділами, у тому числі філіями та відділеннями, а також здавати в оренду юридичним та фізичним особам закріплене за ним майно згідно із законодавством та за погодженням з уповноваженим органом управління; за погодженням з уповноваженим органом управління реалізувати застаріле обладнання, прилади, апаратуру та використовувати кошти від реалізації вказаного майна на оновлення матеріально-технічної бази Центру у визначеному законодавством порядку.

8.5. Структура, штатний розпис та кошторис Центру затверджуються уповноваженим органом управління за поданням керівника Закладу.

8.6. Фінансування Центру:

фінансування діяльності Центру здійснюється за у встановленому порядку за рахунок місцевого бюджету, а також інших джерел, не заборонених законодавством України; перевірка та ревізія порядку використання майна, господарської та фінансової діяльності Центру здійснюється відповідним органом та уповноваженим органом у визначеному законодавством порядку.

8.7. Центр самостійно здійснює оперативний, бухгалтерський облік, веде статистичну, бухгалтерську та медичну звітність і подає її органам, уповноваженим здійснювати контроль за відповідними напрямами діяльності Центру у визначеному законодавством порядку. 

Керівництво Центру несе відповідальність перед уповноваженим органом управління та перед іншими органами за достовірність та своєчасність подання фінансової, статистичної та іншої звітності.

 9. ПОВНОВАЖЕННЯ ТРУДОВОГО КОЛЕКТИВУ.

 9.1. Працівники Центру мають право брати участь в управлінні Центром через загальні збори (конференції), ради трудових колективів, професійні спілки, які діють у трудовому колективі, інші органи, уповноважені трудовим колективом на представництво, вносити пропозиції щодо поліпшення роботи Центру, а також з питань соціально-культурного і побутового обслуговування. 

Представники первинної профспілкової організації, а у разі їх відсутності- вільно обрані працівниками представники, представляють інтереси працівників в органах управління Центру відповідно до законодавства.

Центр зобов’язаний створювати умови, які б забезпечували участь працівників в його управлінні. 

9.2. Трудовий колектив Центру складається з усіх громадян, які своєю працею беруть участь у його діяльності на основі трудового договору (контракту, угоди) або інших форм, що регулюють трудові відносини працівника з Закладом.

9.3. До складу органів, через які трудовий колектив реалізує своє право на участь в управлінні Центром, не може обиратися головний лікар Центру. Повноваження цих органів визначаються законодавством. 

9.4. Виробничі, трудові та соціальні відносини трудового колективу з адміністрацією Центру регулюються колективним договором. 

9.5. Право укладання колективного договору від імені уповноваженого органу управління надається головному лікарю Центру, а від імені трудового колективу – уповноваженому ним органу.

Сторони колективного договору звітують на загальних зборах колективу не менш ніж один раз на рік.

9.6. Питання щодо поліпшення умов праці, життя і здоров’я, гарантії обов’язкового медичного страхування працівників Центру та їх сімей, а також інші питання соціального розвитку вирішуються трудовим колективом відповідно до законодавства, цього Статуту та колективного договору.

9.7. Джерелом коштів на оплату праці працівників Центру є кошти місцевого бюджету.

Форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні ставки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат встановлюються у колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, Генеральною та Галузевою угодами.

Мінімальна заробітна плата працівників не може бути нижчою від встановленого законодавством мінімального розміру заробітної плати.

Умови оплати праці та матеріального забезпечення головного лікаря Центру визначаються контрактом, укладеним із уповноваженим органом управління.

9.8. Оплата праці працівників Центру здійснюється у першочерговому порядку. Усі інші платежі здійснюються Центром після виконання зобов’язань щодо оплати праці. 

9.9. Працівники Центру провадять свою діяльність відповідно до Статуту, колективного договору та посадових інструкцій згідно з законодавством.

10. ПРИПИНЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ.

 10.1. Припинення діяльності Центру здійснюється шляхом його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації – за рішенням Уповноваженого органу управління, а у випадках, передбачених законом України, – за рішенням суду.

10.2. У разі реорганізації Центру вся сукупність його прав та обов’язків переходить до його правонаступників. 

10.3. Ліквідація Центру здійснюється ліквідаційною комісією, яка утворюється уповноваженим органом управління або за рішенням суду.

10.4. Порядок і строки проведення ліквідації, а також строк для пред’явлення вимог кредиторами, що не може бути меншим, ніж два місяці з дня публікації рішення про ліквідацію, визначаються органом, який прийняв рішення про ліквідацію Центру.

10.5. Ліквідаційна комісія розміщує у друкованих засобах масової інформації, в яких публікуються відомості про державну реєстрацію юридичної особи, що припиняється, повідомлення про припинення юридичної особи та про порядок і строк заявлення кредиторами вимог до неї, а наявних (відомих) кредиторів повідомляє особисто в письмовій формі у визначені законодавством строки.

Одночасно ліквідаційна комісія вживає усіх необхідних заходів зі стягнення дебіторської заборгованості Центру та виявлення кредиторів з письмовим повідомленням кожного з них про ліквідацію Центру.

10.6. З моменту призначення ліквідаційної комісії до неї переходять повноваження з управління Центром. Ліквідаційна комісія оцінює наявне майно Центру і розраховується з кредиторами, складає ліквідаційний баланс та подає його уповноваженому органу управління або органу, який призначив ліквідаційну комісію. Достовірність та повнота ліквідаційного балансу повинні бути перевірені в установленому законодавством порядку.

Ліквідаційна комісія виступає в суді від імені Центру, що ліквідується.

10.7. Черговість та порядок задоволення вимог кредиторів визначаються відповідно до законодавства.

10.8. Працівникам Центру, які звільняються у зв’язку з його реорганізацією чи ліквідацією, гарантується дотримання їх прав та інтересів відповідно до законодавства про працю.

10.9. Центр є таким, що припинився, з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення юридичної особи.

 

ПОСАДОВА ІНСТРУКЦІЯ

лікаря загальної практики-сімейної медицини 

П.І.Б

Стаж роботи загальний

Стаж роботи за фахом

Кваліфікаційна категорія

Курси спеціалізації, підвищення кваліфікації

Призначений на посаду наказом головного лікаря

№                від.                        року

Загальні положення.

§                     Лікар загальної практики-сімейної медицини забезпечує надання кваліфікованої первинної лікувально-профілактичної допомоги прикріпленому за сімейно-територіальним  принципом населення, о сприяє  збереженню і зміцненню здоров’я населення продовження творчого довголіття усіх членів сім’ї. Виступає інтегратором і основним організатором медико-санітарного забезпечення кожного громадянина.

§                     Сімейний лікар відіграє роль захисника інтересів пацієнта, постійно стежить за станом здоров’я членів сім’ї, навчає основам першої медичної допомоги і догляду за хворими членами сім’ї. Складовими елементами щоденної роботи є прогнозування ризику розвитку окремих захворювань, доклінічна їх діагностика своєчасність інформування пацієнта, а також проведення профілактичних заходів.

§                     Порядок заміщення посади: на посаду сімейного лікаря призначається лікар після закінчення вищого учбового закладу і проходження первинної спеціалізації у вищому медичному навчальному закладі системи післядипломної освіти за спеціальністю “Загальної практика-сімейна медицина” і має сертифікат лікаря спеціаліста з цієї спеціальності.

Завдання та обов’язки

§                     Керується чинним законодавством  України про охорону здоров’я та нормативно-правовими актами, що визначають діяльність органів управління та закладів охорони здоров я, організацію медико-санітарної допомоги.

§                     Здійснює динамічне спостереження за станом здоров я кожного члена сім ї з проведенням необхідного обстеження і оздоровлення за індивідуальним планом.

§                     Застосовує сучасні методи діагностики, лікування та реабілітації пацієнтів. Здійснює нагляд за побічними реакціями/ діями лікарських засобів. Організовує у разі потреби консультації  інших спеціалістів і госпіталізацію пацієнтів. Здійснює нагляд за хворими. Надає невідкладну допомогу  на догоспітальному етапі. Виконує загальні види лікарських маніпуляцій. Проводить  профілактичну роботу по виявленню ранніх та прихованих форм захворювання і факторів ризику, імунопрофілактику захворювань, експертизу тимчасової втрати працездатності пацієнтів.

§                     Організовує медико–соціальну і побутову допомогу одиноким, людям похилого  віку, інвалідам та хронічним хворим.

§                     Надає консультативну  допомогу сім’ям  з питань: планування сім ї, етики, психології, гігієни, соціальних аспектів сімейного життя, виховання дітей, підготовки їх  до дитячих дошкільних закладів, шкіл та профорієнтації.

§                     Веде активну роботу щодо поширення медичних знань серед населення, пропаганди здорового способу життя, запобігання захворювань.

§                     Планує роботу та проводить  аналіз її результатів.

§                     Веде  лікарську документацію.

§                     Дотримується  принципів медичної деонтології.

§                     Постійно удосконалює свій професійний рівень.

Повинен  знати.

§                     Чинне законодавство про охорону здоров’я та нормативно – правові акти, що регламентують діяльність органів управління та закладів охорони здоров’я,

§                     Основи права в медицині.

Права та відповідальність сімейного лікаря.

§                     Анатомно – фізіологічні та психологічні  особливості дорослих, дітей та осіб старшого віку.

§                     Особливості  розвитку дітей та підлітків.

§                     Перебіг захворювань залежно від статі та віку.

§                     Сучасну класифікацію хвороб.

§                     Сучасні методи  профілактики, діагностики та лікування захворювань органів дихання, травлення та системи виділення, ендокринної системи та обміну речовин, шкіри, органів зору, ЛОР-органів, інфекційних, неврологічних та психічних захворювань у дорослих та дітей.

§                     Методику обстеження хворого (опитування, огляд, пальпація, перкусія, аускультація)

§                     Основи лабораторної рентгенологічної, ультразвукової, функціональної діагностики хвороб органів кровообігу.

§                     Клініку,діагностику та принципи лікування невідкладних станів.

§                     Методи протиепідемічного захисту населення.

§                     Диференційну діагностику хвороб..

§                     Основи дієтотерапії.

§                     Реабілітацію, диспансеризацію та експертизу непрацездатності при хворобах органів кровообігу.

§                     Основи фармакотерапії та фітотерапії.

§                     Методи визначення тимчасової і стійкої непрацездатності, організацію роботи лікарсько-консультативної та медико-соціальної експертної  комісії.

§                     Основи медичної, професійної, соціальної та сімейної реабілітації.

§                     Методи фізіотерапії та лікувальної фізкультури.

§                     Показання та протипоказання до санаторно-курортного лікування.

§                     Першу та невідкладну медичну допомогу при хворобах органів кровообігу.

§                     Сучасну класифікацію хвороб органів кровообігу.

§                     Клініку, діагностику та тактику дій при особливо небезпечних інфекційних хворобах.

§                     Правила оформлення медичної документації.

§                     Сучасну літературу за фахом та методи її узагальнення.

§                     Правила внутрішнього розпорядку закладу.

§                     Правила з охорони праці та протипожежного захисту.

§                     Правила користування апаратурою, обладнанням, комп’ютером..

§                     Профілактику внутрішньолікарняних інфекцій та професійного зараження СНІДом.

§                     Правила медичної деонтології.

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ.

§                     Сімейний лікар несе відповідальність за свою діяльність у відповідності до чинного законодавства та нормативно-правових актів, що визначають діяльність органів управління та закладів охорони здоров’я, організацію кардіологічної допомоги населенню.

§                     Робота  сімейного лікаря оцінюється керівником закладу відповідно до стандартів технологій лікувально-діагностичного процесу та показників його діяльності.

§                     Основними показниками діяльності є:

§                     Виконання посадових обов’язків;

§                     Проведення організаційно-методичної роботи (кількість заходів на рік):

§                                             занять з лікарями;

§                                             занять з середніми медичними працівниками;

§                                             перевірок якості диспансеризації хворих;

 – Повнота амбулаторного обстеження при плановій госпіталізації.

– Відсутність дефектури в роботі.

– Відсутність обґрунтованих скарг пацієнтів.

§                     Робота з формуванням здорового способу життя у населення (кількість заходів на рік):

§                                             статей в газетах;

§                                             лекцій;

§                                             бесід з хворими щоденно;

§                                             санітарний бюлетень.

Кваліфікаційні вимоги.

§                     Сімейний лікар  повинен мати повну вищу освіту (спеціаліст, магістр) за напрямом підготовки “ Медицина “, спеціальність “ Лікувальна справа “ або «Педіатрія».

§                     Спеціалізація за фахом «Загальна практика – сімейна медицина» ( інтернатура, курси спеціалізації).

§                     Підвищення кваліфікації ( курси удосконалення, стажування, передатестаційні цикли тощо).

§                     Наявність сертифіката лікаря – спеціаліста та посвідчення про присвоєння  (підтвердження категорії.

§                     Кваліфікаційні вимоги відповідають стажу роботи за фахом та наявності кваліфікаційної категорії.

Взаємовідносини  (зв’язки) за  професією,  посадою.

§                     У своїй діяльності  сімейний лікар  безпосередньо підпорядковується керівнику лікувально-профілактичного закладу та його заступнику з медичної роботи та експертизи тимчасової непрацездатності.

§                     Сімейному лікарю  підпорядкований середній та молодший медичний персонал.

§                     В межах поліклініки має зв’язки з: адміністрацією; бухгалтерією; відділом кадрів; реєстратурою; діагностичною службою; лікарями-спеціалістами поліклініки; протираковою комісією; протитуберкульозною комісією; службою охорони праці, господарчою частиною; відділом медстатистики; профспілковим комітетом.

§                     Професійні зв’язки за межами поліклініки із: стаціонарними  відділеннями; санепідстанцією; центром профілактики СНІДу; станцією швидкої медичної допомоги; обласним науковим товариством за фахом; аптеками; страховими компаніями де застраховані хворі; медичною бібліотекою; базами підвищення кваліфікації; обласною атестаційною комісією.