МЕДИЧНА РЕАБІЛІТАЦІЯ В ОРТОПЕДІЇ І ТРАВМАТОЛОГІЇ, ПІСЛЯ ОПЕРАТИВНИХ ВТРУЧАНЬ НА ОРГАНАХ ГРУДНОЇ КЛІТКИ ТА ЧЕРЕВНОЇ ПОРОЖНИНИ. ЗМІСТ, ЗАВДАННЯ ТА ОРГАНІЗАЦІЯ РЕАБІЛІТАЦІЙНОГО ЛІКУВАННЯ.
Медична реабілітація хворих із травмами опорно-рухового апарату
Травматизм – серйозна медико-соціальна проблема сучасності. Серед причин летальності травми займають 3-тє місце, поступаючись лише серцево-судинним та онкологічним захворюванням, а в осіб молодого віку є її провідною причиною. В останні десятиріччя спотерігається зростання кількості множинних та поєднаних травм серед найбільш працездатної частини населення. Дослідження показують, що найбільш багаточисельною групою хворих, які потребують комплексного відновного лікування, є хворі із наслідками травм опорно-рухового апарату. Серед цих хворих більше 90 % складають хворі із ізольованими пошкодженнями хребта, тазу, нижніх та верхніх кінцівок і близько 10 % – із множинними пошкодженнями опорно-рухового апарату.
Травми опорно-рухового апарату найчастіше відносять до хірургічних захворювань. Пошкодження бувають відкритими та закритими. Перші супроводжуються порушенням цілісності шкіри, при других — цього немає. До відкритих пошкоджень відносять рани, опіки і відмороження III–IV ступеня, до закритих — удари, розтягнення, розриви зв’язок, сухожилків, м’язів. Вивихи і переломи кісток можуть бути відкритими і закритими.
Травми виникають внаслідок дії на організм механічного, термічного, електричного, хімічного або променевого чинників. Результатом цього є анатомічні і функціональні порушення у тканинах і органах, що супроводжуються розвитком місцевої і загальної реакції організму, яка називається травматичною хворобою. Місцево вона проявляється відмиранням клітин, розривом судин, крововиливом, порушенням обмінних процесів, запаленням. Травмована ділянка є джерелом нових, неадекватних, надзвичайних больових подразників, які йдуть у вищі відділи ЦНС і там викликають зміни у взаємозв’язках процесів збудження та гальмування. Це, в свою чергу, порушує її регулюючу функцію, пригнічує компенсаторно-пристосовувальні реакції і призводить до загальних зрушень в організмі. Погіршуються психічний стан, діяльність серцево-судинної, дихальної, травної, сечостатевої систем, залоз внутрішньої секреції, змінюються обмінні процеси. Підсумковим проявом загальних змін може бути непритомність, колапс і, в тяжких випадках, травматичний шок.
Місцеві і загальні прояви травматичної хвороби разом із різким обмеженням рухів та вимушеним положенням і тривалим перебуванням у ліжку можуть спричинити тромбоемболії, пневмонії, порушення діяльності травної системи та ін. У пошкодженій ділянці та функціонально пов’язаних з нею частинах тіла виникає гіпотрофія і атрофія м’язів, тугорухливість у суглобах, остеопороз, контрактури, зменшення сили і тонусу м’язів. Це зумовлює тривале перебування у лікарні, тимчасову втрату працездатності й, нерідко, призводить до інвалідності.
Травматичну хворобу лікують комплексно. Насамперед хворого виводять із тяжкого стану, застосовуючи оперативне чи консервативне лікування зі створенням спокою з фіксацією або розвантаженням ушкодженої ділянки. Наступне лікування націлене на попередження можливих ускладнень, відновлення анатомічної цілісності і функцій травмованої ділянки тіла, а також функціонального стану організму і працездатності пацієнта.
Важливу роль у комплексному лікуванні хворих з травмами опорно-рухового апарату відіграє фізична реабілітація, тому що без неї неможливо досягнути бажаного результату оперативного і консервативного лікування. Саме тому засоби фізичної реабілітації у тій чи іншій послідовності і обсязі використовують від першого до останнього дня лікування травм опорно-рухового апарату та їх наслідків.
Лікувальна фізична культура після травм і операцій у лікарняний період реабілітації призначається, у разі відсутності протипоказань, в той же день через кілька годин або на другий, інколи — третій. Раннє застосування фізичних вправ пов’язане, у першу чергу, з попередженням ймовірних ускладнень, стимуляцією компенсаторно-пристосовувальних реакцій і діяльності органів і систем організму. Лікувальна дія фізичних вправ чітко проявляється у вигляді всіх чотирьох основних механізмів: тонізуючого впливу, трофічної дії, формування компенсацій, нормалізації функцій.
Зал ЛФК
Виконання фізичних вправ залучає хворого до свідомої і активної участі в здійсненні власного лікування, що підвищує його психоемоційний стан і загальний тонус організму, надає впевненості у своїх силах й близькому одужанні.
Безпосередньою дією вправ є певні зрушення, що виникають у серцево-судинній системі. Вони проявляються в активізації крово- і лімфообігу в зоні пошкодження, збільшенні об’єму і швидкості протікання крові, що усуває порушення периферичного кровообігу, набряки. Рухи зменшують застійні явища і у паренхіматозних органах, порожнистих венах, сприяючи проходженню крові до серця і полегшенню його роботи. Все це разом з іншими методами лікування запобігає тромбоемболіям.
Мабуть немає кращого методу попередження легеневих ускладнень і поліпшення діяльності легень після травм, як дихальна гімнастика. Людині підвладне вольове регулювання дихання і тому під час занять, за словесними вказівками, є можливість змінювати ритм, темп, амплітуду і глибину дихальних рухів, цілеспрямовано посилювати легеневу вентиляцію за рахунок грудного або черевного компонента дихання. Фізичні вправи прискорюють відновлення повноцінного механізму дихання.
Дихальна гімнастика
Збільшення глибини дихання і легеневої вентиляції прискорює виведення наркотичних речовин після наркозу, активізує кровообіг і газообмін в легенях та зменшує застій у них, поліпшує бронхіальну прохідність, допомагає виділенню харкотиння і тим самим протидіє виникненню гіпостатичних пневмоній, ателектазів і бронхітів. У випадках виникнення легеневих ускладнень заняття лікувальною гімнастикою не припиняють і застосовують спеціальні дихальні вправи у комплексі з іншими методами лікування.
Внаслідок позитивних змін у гемодинаміці і газообміні у легенях підвищується насичення артеріальної крові киснем, зменшується кисневе голодування тканин, поліпшуються окисно-відновні і обмінні процеси, що є фізіологічною основою регенерації тканин. Під впливом фізичних вправ прискорюється розсмоктування продуктів запалення, заживлення рани і формування кісткового мозоля. Утворюється рухливий еластичний рубець і міцна доброякісна кісткова тканина.
ЛФК протидіє атрофії м’язів, розвиткові контрактур, тугорухливості у суглобах, анкілозу; сприяє утворенню тимчасових компенсацій, відновленню порушених операцією або травмою функцій органів і систем. Вона відновлює рухові навички, ходьбу, правильну поставу, зміцнює м’язи, тренує пацієнта і готує його до фізичних навантажень побутового і виробничого характеру. У випадках безповоротності анатомо-структурних змін, що виникли внаслідок травми або оперативного втручання, таких, як видалення частини чи цілої легені, ампутація кінцівки тощо, фізичні вправи допомагають виробити постійні компенсації, оволодіти навичками самообслуговування, навчитись користуватися протезами, засобами пересування, адаптуватися чи реадаптуватися до праці, перекваліфікуватися.
Протези нижніх кінцівок
У травматології розрізняють наступні періди: І період — іммобілізаційний, II період — постіммобілізаційний, III період — відновний.
Засоби, форми й методика ЛФК залежать від загального стану хворого, характеру і локалізації травми, методу лікування і способу іммобілізації, наявності супутніх захворювань, віку хворого, рухового режиму, періоду реабілітації і періоду застосування фізичних вправ.
У лікарняний період реабілітації ЛФК застосовують за І і II періодами у повній відповідності до призначених суворо постільного чи постільного, напівпостільного (палатного) і вільного рухового режимів.
У післялікарняний період реабілітації — в поліклініці або реабілітаційному центрі, санаторії — ЛФК продовжують за III періодом і проводять у щадному, щадно-тренуючому і тренуючому рухових режимах.
Лікувальний масаж після травм у лікарняний період реабілітації призначають, при відсутності протипоказань, у першу-другу добу. Раннє його застосування викликано тими ж причинами, що і застосування ЛФК: попередження ускладнень, покращання крово- і лімфообігу, стимуляція функцій систем організму. Лікувальна дія масажу на організм проявляється трьома основними механізмами: нервово-рефлекторним, гуморальним і механічним. таблиця
Лікувальний масаж
Проводиться масаж на не втягнутих у патологічний процес ділянок тіла. Він зменшує больові відчуття, відвертає увагу хворого від травми чи операції, викликає позитивні емоцїї, підвищує психічний тонус.
У першу добу, особливо коли хворий не може виконувати активні рухи ногами, роблять легкий масаж нижніх кінцівок, а також грудної клітки і спини. Масажування ніг прискорює протікання венозної крові та лімфи, підсилює артеріальну гемодинаміку, ліквідує застійні явища. Це разом із загальним підсиленням кровообігу запобігає утворенню тромбоемболій, що формуються переважно у венах нижніх кінцівок і малого тазу.
Масаж грудної клітки і спини підвищує тонус дихальних м’язів, рефлекторно покращує легеневу вентиляцію, сприяє відходженню харкотиння, покращанню бронхіальної прохідності, і тим самим у комплексі з іншими методами лікування допомагає попередити гіпостатичну пневмонію, ателектази, бронхіти. На це також спрямований непрямий масаж легень у вигляді безперервної вібрації і ритмічних натискань долонею над легеневими полями. Виконання аналогічних мануальних дій по ходу 10-12 ребер від груднини до хребта впливає на діафрагму. У випадку виникнення легеневих ускладнень масаж грудної клітки не протипоказаний.
Масаж активізує діяльність шлунково-кишкового тракту, стимулює відходження газів, ліквідує затримку випорожнення та сечовипускання. Проводиться обережний масаж м’язів живота, непрямий масаж внутрішніх органів, з акцентом на товстий кишечник. Масажують ободову кишку по ходу годинникової стрілки: спочатку висхідний, а потім поперечний і низхідний відділи. Використовують погладжування, поверхневу стабільну і лабільну вібрацію долонною поверхнею пальців, постукування та ритмічні натискування кінчиками пальців.
При проведенні масажу місце травми обходять. Дозволяється робити навколо нього ніжні погладжування долонною поверхнею пальців у напрямку найближчих лімфатичних вузлів. Такі маніпуляції покращують мікроциркуляцію в зоні пошкодження, підсилюють крово- і лімфообіг, зменшують лімфостаз і набряки, гіпоксію тканин. Все це пожвавлює окисно-відновні процеси, збільшує притікання поживних речовин до ділянки, що масажується, звільняє її від продуктів розпаду і обміну, стимулюючи регенерацію тканин.
При переломах кінцівок з 2-3-го дня починають масажувати здорову кінцівку і відповідні рефлексогенні зони. Потім на пошкодженій кінцівці застосовують позавогнищевий масаж, при якому масажують сегменти вище місця ушкодження.
Враховуючи, що класичний масаж не можна застосовувати на травмованій ділянці, а також для масажування внутрішніх органів під час іммобілізації широко використовують сегментарно-рефлекторний масаж відповідних спинномозкових сегментів.
Після іммобілізації застосовують масаж місцево для ліквідації наслідків патологічного процесу і вимушеного обмеження рухів або повної нерухомості травмованої ділянки тіла. У перших процедурах проводять ніжні поверхневі погладжування, неглибокі розтирання, легкі розминання пошкоджених м’язів, вібрацію, погладжування і розтирання суглобів та сумково-зв’язочного апарату. У місці перелому застосовують циркулярне погладжування, розтирання, ніжні вібрації, зсунення і розтягнення м’яких тканин, що спаяні з кістковим мозолем. Згодом інтенсивність масажних рухів поступово зростає.
Використовується відсмоктуючий (дренажний) масаж, який прискорює крово- і лімфообіг і тим самим ліквідує чи зменшує застійні явища і набряки. Виконується він таким чином: спочатку масажують сегменти вище хворої ділянки, потім її дистальні відділи. Масажні рухи мають бути ковзними, ніжними, м’якими. Не слід застосовувати такі способи, як постукування, поплескування, рубання, шмагання.
Апарат для вакуумного масажу МВТ-01
У післяімобілізаційний період реабілітації лікувальний масаж спрямований на ліквідацію набряків, тугорухливості у суглобах, контрактур, м’язових атрофій, м’язової слабкості, неповного відновлення функцій органів і систем. Застосовують класичний місцевий і загальний масаж, сегментарно-рефлекторний і апаратний масаж, масаж у воді, гідромасаж (підводний душ-масаж, водоструменевий душ-масаж, підводний вібраційний масаж).
Процедури лікувального масажу практично завжди поєднуються з гімнастичними вправами (пасивні й активні рухи, вправи з опором, на розтягнення і розслаблення, дихальні тощо), тепловими і бальнеотерапевтичними процедурами та з іншими засобами фізичної реабілітації.
Фізіотерапевтичні методи реабілітації
Фізіотерапію після травм застосовують з метою профілактики і лікування на всіх етапах реабілітації. Використання певних методів залежить від завдань, що ставлять перед фізіотерапією, виходячи з характеру захворювання і обсягу перенесеної травми, загального стану хворого, утворення кісткового мозоля. Лікувальна дія фізичних чинників на організм після травм проявляється у вигляді нервово-рефлекторного і гуморального механізмів, але кожен із чинників має свої особливості в шляхах реалізації лікувального ефекту.
У лікарняний період реабілітації фізіотерапевтичні методи починають застосовувати з перших днів, а деякі з них призначають безпосередньо після травми. Так, після хірургічної обробки ран застосовують УФО місця ушкодження і навколишньої шкіри для попередження інфекції, зменшення болю, розсмоктування крововиливу. У наступні дні опромінюються груди, живіт, сегментарні зони (комірцева чи поперекова) або симетричні поверхні здорової кінцівки (при переломах). Це мобілізує захисні сили організму, зменшує ймовірність виникнення інфільтратів, парезу кишечника; активізує крово- і лімфообіг, утворення вітаміну Д, регенеративні і трофічно-обмінні процеси, особливо мінерального фосфорно-кальцієвого, що є запорукою утворення повноцінної кісткової тканини.
Апарат для УФО-терапії
Після гострих травм, таких, як удари, розтягнення сумково-зв’язкового апарату суглобів і м’язів, крововиливи в порожнину суглобів (гемартроз) і м’які тканини (гематома), вивихи та інші, одразу місцево застосовують холод: зрошення хлоретилом, міхур з льодом, холодний компрес. Він викликає спазм дрібних судин, знижує їх проникність, сповільнює кровообіг, зменшує крововилив і набряк, знижує збудливість нервових закінчень, що значно послаблює біль. На наступний день призначають теплові процедури, які сприяють розсмоктуванню травматичних набряків і крововиливів, діють болезаспокійливо і анти-спастично.
Для зняття больового синдрому після травм застосовують діадинамотерапію. Болезаспокійлива дія діадинамічних струмів виникає відразу після процедури. Вона пов’язана з розвитком тимчасового гальмування у нервових закінченнях і зниженням їх лабільності. Одночасно з цим вони справляють протиспазматичну дію, розширюють судини, прискорюють циркуляцію крові та лімфи, підсилюють обмінні і регенеративні процеси. У подальшому використовують розсмоктувальну властивість діадинамотерапії при лікуванні рубців, м’язових контрактур, обмеженні рухливості суглобів після їх тривалої іммобілізації.
Ефективно зменшує або усуває біль електрофорез з новокаїном та іншими знеболюючими ліками. У цій процедурі поєднується знеболююча дія ліків і гальванічного струму, який, у свою чергу, посилює мікроциркуляцію крові та лімфи, трофічні і обмінні процеси у місці пошкодження. Для покращання кісткоутворення через два тижні призначають електрофорез почергово з кальцієм і фосфором.
На 2-3-тю добу після переломів, незалежно від виду іммобілізації, призначається УВЧ-терапія. Вона виразно діє на запальний процес, підвищує активність та інтенсивність фагоцитозу, сповільнює всмоктування токсичних продуктів з вогнища запалення; антиспастично впливає на непосмуговану мускулатуру шлунка, кишок, жовчного міхура, бронхів і бронхіол; розширює судини, прискорює кровообіг, обмінні і регенеративні процеси. УВЧ-терапія запобігає або зменшує можливість виникнення інфільтратів, парезу кишок, запалення легенів, стимулює процеси загоєння тканин. Процедура діє болезаспокійливо, що, до речі, більшою або меншою мірою, притаманне практично усім фізіотерапевтичним процедурам. Ця особливість позитивно впливає на психічний і загальний стан хворого, активізує його і розширює показання для застосування інших відновних функціональних засобів лікування.
Апарат УВЧ-терапії
Подальше застосування фізіотерапевтичних методів лікування у лікарняний період реабілітації націлене на посилення крово- і лімфообігу, обмінних процесів в місці ушкодження; протидію утворенню злук і контрактур, атрофії м’язів і обмежень рухливості у суглобах; прискорення процесів регенерації і загоєння тканин; покращання функціонування органів і систем організму і загального стану хворого. У першу чергу назначаються теплові процедури. Використовують такі апаратні методики, що здатні викликати тепло в тканинах безконтактним способом: індуктотермія, інфрачервоне опромінювання, мікрохвильова терапія та ін.
Індуктотермія викликає підвищення температури тканин на 1-3 °С на глибині 5-
Інфрачервоні промені підвищують температуру поверхневих тканин і викликають появу гіперемії та пов’язаних з нею наслідків. Тепло заспокоює біль, діє протизапально, знижує тонус м’язів, прискорює ферментативні реакції, посилює процеси регенерації і загоєння, особливо ран та виразок, що погано гояться.
Мікрохвильова терапія (СМХ і ДМХ) здатна локально на 1–4°С підвищувати температуру тканин на глибині 5-
Після загоєння рани, зняття постійної іммобілізації фізіотерапію використовують для прискорення і завершення процесів регенерації пошкоджених тканин, створення еластичного і рухомого рубця та повноцінного кісткового мозоля; ліквідації тугорухливості суглобів, зміцнення ослаблених м’язів і відновлення обсягу рухів; лікування можливих ускладнень у вигляді контрактур, злук, зрощень, пролежнів; підвищення психофізичного і емоційного тонусу.
На цьому етапі лікування можна застосовувати і контактні з ураженою ділянкою тіла фізіотерапевтичні методи: парафіно- і озокеритолікування, гідротерапевтичні процедури (компрес, ванни загальні і локальні), електростимуляцію, ультразвук.
Парафін чи озокерит, накладені на визначене місце, добре прогрівають і довго утримують тепло, за рахунок цього підвищується температура тканин, особливо шкіри, покращуються циркуляція крові і лімфи, обмінні і трофічні процеси. Це сприяє розпушенню фіброзної сполучної тканини, розм’якшенню і розсмоктуванню рубцевих змін і зрощень, поліпшенню еластичних властивостей шкіри, м’язів та їх розслабленню.
Парафіно-озокеритові аплікації
Гідротерапія проводиться, переважно, у вигляді теплих локальних ручних та ножних ванн. Тепла вода рівномірно прогріває тканини ушкодженої кінцівки, активізуються гемодинаміка і обмінні процеси, м’язи розслабляються, покращується еластичність сухожилково-сумкового апарату суглобів, розм’якшуються рубці, зменшуються стягнення тканин і болючість рухів. Все це дає змогу збільшити амплітуду рухів, прискорити ліквідацію наслідків травми.
Електростимуляція викликає скорочення ослаблених м’язів, що підвищує їх функціональну здатність, стимулює кровообіг, обмінні і трофічні процеси. Електрогімнастика сприяє зміцненню м’язів і зв’язково-сумкового апарату суглобів, ліквідації тугорухливості в них, відновленню рухової активності хворого.
Ультразвук проникає у тканини на глибину 4-
У відновний період реабілітації фізіотерапевтичні методи лікування націлені на ліквідацію залишкових явищ після травми; відновлення функції потерпілого органа і систем організму; підняття загального тонусу і реактивності організму; відновлення працездатності пацієнта; загартування і підтримку здоров’я у подальшому житті.
У реабілітаційних центрах, поліклініках, санаторіях широко використовують електро- і світлолікування (вертикальні турбо-солярії), теплолікувальні чинники, геліо- і аероіонотерапію, баротерапію, гідро- і бальнеотерапію, таласотерапію, кліматолікування. Добирають такі методики лікування, що разом із локальною дією на загоєні тканини викликають загальні зміни функціонального стану організм.
Вертикальний турбо-солярій
Застосовують електрофорез, фонофорез з розсмоктуючими ліками, гальваногрязелікування; лікування піском, глиною, парафіном, озокеритом, грязями, які добре прогрівають тканини, стимулюють обмінно-трофічні процеси, відновлюють еластичність тканин, амплітуду рухів у суглобах. Цьому допомагає ампліпульсотерапія, що справляє збуджуючу дію на нервово-м’язовий апарат, підвищує скорочувальну здатність м’язів.
Гідро- і бальнеотерапія на цьому етапі реабілітації використовується у вигляді медикаментозних (шавлієвих), газових (азотних), мінеральних (йодобромних, сольових) ванн. Вони впливають на організм специфічно лікарськими і мінеральними речовинами та загально — теплою водою.
Специфічна дія шавлієвих ванн виявляється в стимуляції трофічних процесів у пошкоджених м’язах і сумково-зв’язковому апараті; йодобромних — у підсиленні процесів гальмування у ЦНС та покращанні діяльності ендокринної системи, нормалізації сухожилкових рефлексів і м’язового тонусу; сольових — в активізації кровообігу і окисно-відновних процесів у шкірі, ліквідації набряків. Одночасно з цим всі ванни за рахунок теплої води діють заспокійливо, антиспазматично; стимулюють діяльність органів і систем організму; зменшують психоемоційну лабільність.
При відсутності протипоказань можна застосовувати сауну, яка викликає більш значні порівняно з ваннами зміни у діяльності органів і систем організму та фізичній терморегуляції.
Для загартування і оздоровлення організму, зміцнення фізичного і психоемоційного тонусу, відновлення або підтримки працездатності пацієнта на диспансерному етапі реабілітації застосовують геліо- і аероіонотерапію, таласо- і кліматотерапію. Сонячно-повітряні ванни, купання в морі, озерах, річках, прогулянки на чистому повітрі стимулюють функції всіх систем організму, підвищують його реактивність і загальну опірність. Це, разом з іншими засобами фізичної реабілітації, дає змогу пацієнтам досягнути бажаного функціонального стану і фізичної дієздатності або виробити стійку і постійну компенсацію при незворотніх анатомо-структурних дефектах.
Механотерапію після травм і операцій застосовують, в основному, у післялікарняний період реабілітації, хоча у деяких випадках її можна починати у лікарні. Головна мета цього методу відновного лікування — ліквідація тугорухливості суглобів, контрактур, рубцевих зрощень, гіпотрофії і зменшення сили м’язів, що є частим наслідком переломів, довготривалого постільного режиму, травм м’яких тканин, у тому числі опіків. Застосовують механотерапевтичні апарати маятникового типу, що збільшують амплітуду рухів у суглобах, а також блокового типу та важелі — для полегшення рухів і зміцнення м’язів.
Механотерапія
Вправи на апаратах зміщують і розтягують поверхневі тканини, м’язи, сухожилки, зв’язки; підсилюють місцевий крово- і лімфообіг, обмін речовин у м’язах і суглобах; зміцнюють м’язи і підвищують рухливість у суглобах. Цього досягають щоденними заняттями і при показаннях — їх застосовують декілька разів на день. Незначне відчуття болю при рухах на апаратах не є мотивом для припинення заняття — слід зменшити амплітуду рухів або провести заспокійливий масаж чи зробити короткочасний відпочинок. Після заняття для заспокоєння відчуття болю призначають солюкс, ванну або іншу теплову процедуру.
У санаторному і диспансерному етапах реабілітації використовують велотренажери, веслові тренажери, еспандери, що не тільки удосконалюють властиву суглобам функцію, розвивають силу м’язів і фізичні якості пацієнта, але і тренують його, підвищують загальну працездатність.
Механотерапію поєднують із заняттями лікувальною гімнастикою, масажем, гідрокінезіотерапією, грязевими аплікаціями, парафіно- і озокеритолікуванням, індуктотермією, ваннами локальними і загальними. Їх застосовують, переважно, перед механотерапією для підготовки тканин до механічного розтягування, зменшення болю і збільшення амплітуди рухів.
Працетерапію після травм і операцій застосовують, переважно, на післялікарняному етапі реабілітації, її можна використовувати у стаціонарі в післяопераційний період як психотерапевтичний засіб, що відвертає хворого від неприємних відчуттів, сумних думок. Пацієнтам пропонують готувати перев’язочний матеріал: робити ватні кульки, тампони, складати серветки тощо. Подібні трудові процеси з мінімальним навантаженням для пальців руки застосовуються після переломів кісток під час іммобілізації для попередження розвитку тугорухливості і порушення координації рухів.
Працетерапія
Звичайно, працетерапію призначають після зняття іммобілізації чи швів і проводять у кабінетах і відділеннях працетерапії, реабілітаційних центрах, а у разі необхідності — у центрах професійної реабілітації і комбінованих медичних і професійних центрах. Протипоказана працетерапія при підвищеній температурі, набряках, схильності до кровотеч.
Основними завданнями працетерапії після травм опорно-рухового апарату є збільшення рухливості у суглобах і зміцнення м’язів, відновлення координації рухів і робочих навичок, прискорення нормалізації функцій пошкодженої кінцівки або органа; навчання щоденних видів діяльності; визначення ступеня професійної здатності і загальної працездатності та установлення виду роботи, до якого здатний хворий.
При реалізації названих завдань, використовують три види працетерапії — загальнозміцнюючу (тонізуючу), відновну і професійну. Трудові операції добирають такі, що втягують у роботу м’язи і суглоби пошкодженої кінцівки або ділянки тіла. Для верхніх кінцівок і суглобів пальців кисті використовують такі трудові операції: плетіння, в’язання, вишивання, чищення картоплі, виготовлення конвертів, коробок, палітурні роботи, різьблення по дереву, виготовлення виробів з глини, роботу з дротом. Тренуванню верхніх і нижніх кінцівок сприяють роботи на ручній і ножній швейній машинці, ткацькому станку. Відновленню загальної працездатності сприяють роботи у садку з лопатою, граблями, вилами, столярні, шліфувальні і слюсарні роботи; пиляння і коління дров.
Оскільки основою лікувального ефекту є систематичне виконання вправ, трудові рухи мають повторюватися багаторазово протягом 30-45 хв на день на початку її застосування і поступово доводитися до 4-6 год з обов’язковими перервами у роботі.
У тому випадку, якщо травма спричинила інвалідність, суттєві або незворотні порушення функцій кінцівок, насамперед хворих слід навчати щоденних видів діяльності, таких, як умивання, приймання їжі, одягання, гоління, зачісування, пересування, поводження з протезами, тощо. У цих випадках завданнями працетерапії буде і виготовлення простих пристроїв, що допомагають хворому.
У відділеннях працетерапії, кабінетах побутової реабілітації застосовують горизонтальні і вертикальні побутові стенди, на яких розміщено різноманітні предмети домашнього ужитку. У подальшому, під час професійної працетерапії, інвалідів навчають нової професії.
Методи фізичної реабілітації
Лікування пошкоджень опорно-рухового апарату будується за принципами:
1) вибір методу лікування перелому визначається загальним станом хворого, віком, характером та локалізацією пошкодження;
2) репозиція відломком забезпечує відновлення довжини та форми кінцівки;
3) вправлені відломки повинні знаходиться в фіксованому стані.
Одним з методів комплексної функціональної терапії є ЛФК, основним засобом якої є фізичні вправи, що інтенсивно впливають на опорно-руховий апарат.
В залежності від характеру перелому кісток кінцівок і етапу стаціонарного лікування хворих, курс ЛФК поділяють на 3 періоди:
1 – іммобілізації;
2 – постіммобілізаційний;
3 – відновний.
Особливості методики:
1) безперервність використання протягом всього курсу лікування, методика ЛФК змінюється в залежності від періоду лікування;
2) раннє застосування ЛФК, що забезпечує не тільки покращення загального стану хворого, а й попереджує виникнення ускладнень (пневмоній, контрактур, атрофій);
3) поєднання лікування фізичними вправами з іммобілізацією;
4) поступове збільшення навантаження: помірність фізичних вправ по інтенсивності в 1-й період та інтенсифікація в 3-му періоді;
5) використання активних і пасивних фізичних вправ.
Тренажер для механотерапії
Протипокази до призначення ЛФК:
– загальний важкий стан хворого внаслідок крововтрати, психічної травми, інфекції, супутніх захворювань;
– підвищення температури тіла, за виключенням тривалої субфібрильної (не вище 37, 5°);
– небезпека появи чи відновлення кровотечі внаслідок руху;
– наявність сторонніх тіл в тканинах, розміщених біля великих судин, нервів та інших життєво важливих органів;
– наявність інших захворювань, що є протипоказом до призначення лікувальної фізкультури.
Період іммобілізації. Триває 30-90 днів. Клінічно характеризується гострими наслідками травми, початком регенеративного процесу в пошкоджених тканинах. Співпадає з формуванням первинної кісткової мозолі. За умовою відсутності протипоказів ЛФК призначають з перших днів стаціонарного лікування.
Загальні завдання:
– підвищення загального стану хворого;
– поліпшення функції життєво важливих систем: серцево-судинної, дихальної, нервової, травної;
– підвищення опірності організму;
– попередження порушень, зумовлених ліжковим режимом.
Спеціальні завдання:
– поліпшення трофіки іммобілізованої кінцівки;
– стимуляція консолідації перелому;
– попередження м’язової атрофії, порушень функції суглобів іммобілізованої кінцівки, профілактика тугорухомості та контрактур;
– вироблення необхідних тимчасових компенсацій.
Форми ЛФК:
лікувальна гімнастика, ранкова гігієнічна гімнастика, індивідуальні завдання для самостійних занять.
Для вирішення загальних завдань призначають загальнозміцнюючі вправи. Їх виконують із всіх вихідних положень, що можливі при іммобілізації. У виконанні вправ потрібно задіювати всі не іммобілізовані групи м’язів, суглоби (рис. 1). В заняття включають статичні та динамічні дихальні вправи, на увагу, координацію рухів. Обов’язковим є дотримання принципу розсіюваності, чергування динамічних вправ, статичних напружень і розслаблень.
Спеціальні завдання вирішують за допомогою:
1) вправи для симетричної здорової кінцівки – сприяють покращенню кровопостачання і трофіки в іммобілізованій;
2) вправи у вільних від іммобілізації суглобах пошкодженої кінцівки;
3) ідеомоторні (уявні) вправи для іммобілізованої кінцівки;
4) статичне напруження м’язів іммобілізованої кінцівки. Внаслідок виконання цих вправ відбувається зближення кісткових уламків, стимулюються процеси регенерації на місті перелому, активізується кровопостачання, трофіка пошкодженої кінцівки. Статичне напруження м’язів виконують внаслідок почергового ритмічного їх скорочення та розслаблення (30-50 разів за 1 хв). Для відновлення рухомості в суглобах і доброго розслаблення м’язів рекомендують короткочасні напруження 1-3 с, а для відновлення сили та витривалості м’язів – напруження по 5-7 с (З.М. Атаєв);
5) у випадку переломів кісток стегна або гомілки виконують вправи з натискуванням по осі кінцівки (на підставку чи спинку ліжка) та опускання іммобілізованої ноги нижче рівня ліжка. Цим підготовлюється нога до осьового навантаження, відновлюється опорна функція, тренується тонус судин;
6) з 2-3 дня – масаж здорової кінцівки, рефлексогенних зон, вільних від іммобілізації частин ушкодженої кінцівки (погладжування, розтирання, обережне розминання).
Рис. 1 – Схема іммобілізації та масажу при переломах верхніх кінцівок.
Постіммобілізаційний період.
Розпочинається після зняття гіпсової пов’язки чи скелетного витяжіння. Клінічно в цьому періоді відбувається кінцеве формування кісткової мозолі. Необхідно враховувати, що кінцівка після іммобілізації атрофована, рухи в суглобах обмежені.
Загальні завдання:
– підготовка хворого до вставання (якщо був ліжковий режим);
– тренування вестибулярного апарату;
– навчання пересуватися на милицях;
– тренування опороздатності здорової кінцівки;
Спеціальні завдання;
– нормалізувати трофіку пошкодженої кінцівки (кінцеве формування кісткової мозолі, ліквідація м’язових атрофій);
– відновити рухи в суглобах пошкодженої кінцівки;
– відновити і нормалізувати функції пошкодженої кінцівки;
– відновити правильну поставу, нормалізувати рухові навички, покращити їх якість.
Використовують дихальні, корегуючі вправи, на рівновагу, координацію рухів, статичні вправи, на розслаблення, вправи з предметами, з опором. Фізичні навантаження зростають за рахунок збільшення кількості вправ та їх повторень.
Зняття іммобілізації дозволяє виконувати активні рухи у всіх суглобах ушкодженої кінцівки (рис. 2, 3).
Рис. 2 – Фізичні вправи для осіб з переломом плечової кістки (за С.М. Івановим, 1970)
Рис. 3 – Спеціальні вправи для осіб із ушкодженням ліктьового суглоба та корекція положенням (за О.Ф. Каптєліним, 1969):
а – рухи по полірованій панелі; б – покачування в ліктьовому суглобі; в – рухи з використанням роликових візків; г – згинання в ліктьовому суглобі з підтримкою здоровою рукою; д – перекочування палиці; е – покачування палиці; ж – вкладання руки між двома мішечками з піском.
Лікувальна фізкультура при переломах хребта.
Хребет виконує захисну функцію, опори, руху. Це основна вісь та місце прикріплення м’язів тулуба, верхнього, нижнього поясу.
Травма виникає внаслідок падіння на сідниці або падіння на голову важкого предмету. Отже травмуюча сила діє вертикально на хребет. Це викликає сплющення одного, рідше 2-3 хребців. Оскільки хребці не можуть стискуватись через опір твердих тканин (тіла хребця), то відбувається зміщення хребця вперед по більш сплощеному нижньому хребцю. Тому лікування направлене на помірне постійне розгинання хребта, створення та укріплення сильного м’язового корсету, що зможе утримувати травмовані хребці в правильному положенні.
Курс лікувальної фізкультури поділяють на три періоди (Є.Ф. Древинг):
І – починається через декілька годин після травми та іммобілізації і триває в середньому 2 тижні;
ІІ – наступні 2 тижні, тобто до кінця першого місяця;
ІІІ – протягом 2-го місяця після перелому.
І період. Завдання:
– підвищення психоемоційного стану;
– сприяння встановленню травмованих хребців у функціональне вихідне положення;
– помірна тонізація м’язів спини;
– покращення кровообігу;
– профілактика пневмонії;
– активізація перистальтики кишківника.
Особливості лікувальної гімнастики:
1) хворий виконує рухи руками та ногами, не відриваючи кінцівок від ліжка, щоб енергійними рухами не змістити травмовані хребці;
2) виконують легкі рухи кінцівками та дихальні вправи.
ІІ період. Особливості лікувальної гімнастики:
1) енергійні вправи для м’язів плечового і тазового поясу;
2) для тазового поясу недоцільне повне навантаження, тому рухи проводяться кожною ногою окремо;
3) тренування м’язів спини – розгиначів: не призначають складних вправ, а спеціальні вправи проводять не в повному об’ємі.
Головний принцип проведення занять – не болючі рухи.
Всі рухи напруженого виконання полегшуються похилим положенням ліжка.
ІІІ період.
Виконуються фізичні вправи, що вимагають доброї координації рухів та значного силового напруження. Включають вправи для розвитку гнучкості хребта (бокові нахили та обертання хребта в повздовжній осі). Здійснюють напружені вигинання з великою амплітудою та обтяженням. Входять деякі рухи навкарачки, що збільшують гнучкість хребта, до кінця 2-го місяця – рухи стоячи на колінах і рухи з невеликою опорою для ніг.
Контроль за ефективністю лікувальної фізкультури для м’язів спини можна провести за допомогою тесту: хворому пропонують утримувати тулуб в положенні «ластівка»: лежачи на животі відвести руки назад, підняти голову та плечі з одночасним підйомом прямих ніг. Проба задовільна, якщо хворий утримує це положення 2-3 хв.
Для м’язів черевного пресу: лежачи на спині, підняти прямі ноги під кутом 45°.
Проба позитивна, якщо хворий утримує ноги 2-3 хв (рис. 4).
Рис. 4 – Вправи для визначення силової витривалості м’язів спини (а) та черевного пресу (б).
Через 45-60 днів після травми хворому дозволяють вставати. При підйомі з ліжка хворий не повинен сідати. В положенні лежачи на животі він пересувається на край ліжка, опускає ногу, що лежить на краю ліжка і ставить її на підлогу; спираючись руками, ставить другу ногу і випрямляється.
Поступово включають вправи, що виконуються з вихідного положення стоячи: нахил тулуба, почергове відведення і приведення ніг, напівприсідання з прямою спиною, перекочування з п’ятки на носок.
Функціональний стан хребта необхідно перевірити через 4 міс після травми. При позитивних результатах клінічного та рентгенологічного обстеження хворому пропонують виконати вправи з вихідного положення стоячи.
Лікувальна фізкультура при переломах кісток тазу.
Таз виконує функцію опори тулуба при сидінні, стоянні, ходьбі. Тазове кільце є місцем прикріплення великих м’язових масивів, що приводять в рух нижні кінцівки, підтримують тулуб у вертикальному положенні.
Тазове кільце
Переломи кісток тазу виникають внаслідок стискування тазу в боковому чи передньо-задньому напрямку, при падінні на ноги. Це є важке пошкодження. Лікування хворих вимагає перебування хворого на ліжковому режимі, що приводить до обмеження рухового режиму. Вимушене положення в ліжку є причиною зниження загального обміну речовин, кровообігу, рухової функції, розладів інших систем. Внаслідок цих змін знижується загальна реактивність організму, що приводить до погіршення регенераторної здатності тканин, в тому числі і кісткової.
Завданням лікувальної фізкультури є:
1. Вплив на загальний стан хворого. Фізичні вправи підвищують фізіологічну компенсаторну здатність організму, сприяють відновленню порушених функцій організму, відбувається нормалізація функції тазових органів.
2. Сприяти кращій консолідації пошкоджених кісток.
3. Укріпити спеціальними вправами м’язи, що задіяні при стоянні, ходьбі та підтриманні тазового кільця в стійкому положенні.
Масаж
Важливе значення в реабілітації захворювань опорно-рухового апарату відіграє масаж. Застосовують різні види масажу: ручний, підводний, апаратний, точковий, вакуумний тощо. Його застосовують на всіх етапах реабілітації захворювань і травм опорно-рухового апарату.
Ванна підводного душ-масажу.
МЕДИЧНА РЕАБІЛІТАЦІЯ ХВОРИХ ПІСЛЯ ОПЕРАТИВНИХ ВТРУЧАНЬ НА ОРГАНАХ ГРУДНОЇ КЛІТКИ ТА ЧЕРЕВНОЇ ПОРОЖНИНИ
Проведення різних, часто складних та травматичних, операцій на органах травного тракту та грудної клітки викликає розвиток ранніх та пізніх післяопераційних ускладнень. Вони обумовлені реакцією організму на операційну травму та наркоз, вимушеним горизонтальним положенням хворого, його малою активністю, поверхневим диханням, а також болями в ділянці операції. В більш пізньому післяопераційному періоді можлива поява пізніх ускладнень – злукові процеси в черевній порожнині, гіпостатичні пневмонії, тромбоемболії тощо. Серед заходів, спрямованих на зменшення числа можливих ускладнень значну роль відіграє комплексне відновне лікування – лікувально-охоронний режим, фізіотерапевтичні процедури, ЛФК та масаж, санаторно-курортне лікування.
До хірургічних захворювань відносяться пошкодження (травми) органів та тканин, гнійні запальні захворювання, пухлини, вади розвитку, деякі порушення кровообігу. Лікують їх оперативно і консервативно. До оперативних методів відносяться криваві доступи до тканин та органів. Консервативне лікування проводиться без операцій із застосуванням пов’язок, медикаментозних засобів, лікування положенням, методами фізіотерапії, або виконуючи безкровні втручання: вправляння вивихів, зіставлення уламків кісток витягненням, мануальна терапія.
Операції залежно від терміновості поділяються на екстренні (невідкладні), термінові і нетермінові (планові). Екстренні операції — це такі, які треба робити негайно або протягом кількох годин за життєвими показаннями. Невідкладної допомоги потребують і хворі з травмами. Терміновими є операції, які слід зробити найближчим часом у зв’язку з небезпекою прогресування захворювання. Нетермінові операції можуть бути здійснені в різні терміни після відповідної підготовки хворих.
Хірургічні операції і пошкодження супроводжуються механічною і психічною травмою та сильним болем, що призводить до порушення функцій життєвоважливих органів і систем організму. Ці зміни, особливо після операцій на органах черевної і грудної порожнини, можуть спричинити інші серйозні ускладнення — тромбоемболії, пневмонії, ателектази бронхів, атонії і парези шлунку і кишок, метеоризм, затримку випорожнень і сечовипускання, інфільтрати. Вони значно обтяжують загальний стан хворого і стають однією з причин довготривалого перебування його у лікарні.
Хірургічні захворювання лікують комплексно. У сукупності лікувальних заходів медичної реабілітації щодо запобігання ускладнень, відновлення здоров’я, функціонального стану і працездатності хворих фізична реабілітація застосовується у всіх її періодах. Фізіотерапію застосовують не тільки після операції, а й під час підготовки хворих до планових хірургічних втручань, її основна мета — це корекція змін в організмі, що викликані хворобою; профілактика післяопераційних ускладнень; підвищення емоційного і загального тонусу організму. Рекомендують сонячно-повітряні ванни, УФО, аероіонізацію обличчя та дихальних шляхів, обтирання, душ дощовий, індуктотермію на ділянку легень та ін. Процедури, особливо ті, що мають теплову дію, припиняють за два-три дні до операції, щоб запобігти підсиленню капілярної кровотечі під час хірургічного втручання. Особливе значення має застосування аероіонотерапії для підготовки органів дихання до наркозу.
Апарат аероіонотерапії
У лікарняний період призначається ЛФК, лікувальний масаж, фізіотерапія. Інші засоби фізичної реабілітації — механотерапія і працетерапія — використовують, переважно, у післялікарняний період реабілітації разом з вищезгаданими.
Операції на органах грудної і черевної порожнин проводять у випадках їх ушкоджень або захворювань, що продовжують прогресувати, не зважаючи на тривале консервативне лікування. При травмах внутрішніх органів і при деяких гостровиникаючих захворюваннях проводяться екстренні (невідкладні) операції. При хронічних захворюваннях хірургічне втручання виконують у плановому (нетерміновому) порядку.
У хірургії після операцій розрізняють: І період — ранній післяопераційний, триває до зняття швів; II період — пізній післяопераційний, продовжується до виписки хворого з лікарні; III період — віддалений післяопераційний, триває до відновлення працездатності пацієнта.
Оперативні втручання на органах грудної порожнини
Внутрішньогрудні операції проводять з приводу важких захворювань і ушкоджень життєво важливих органів грудної порожнини. Хірургічне втручання показане при хронічних процесах нагнивання у легенях, тяжких формах туберкульозу, злоякісних пухлинах і зводяться до видалення уражених тканин, сегменту, долі або всієї легені. Оперативно лікують уроджені і набуті пороки серця, ішемічну хворобу серця тощо. Суть хірургічного втручання на серці: розширення клапанних отворів, зашивання дефектів у перегородках, штучне протезування клапанів і судин.
Операції на органах грудної порожнини травматичні, довготривалі, технічно складні і виконуються з використанням апарату штучного кровообігу і штучно керованого дихання. Вони здійснюються на фоні значних порушень в організмі, що зумовлені важким і тривалим захворюванням. Тому хворих ретельно готують до хірургічного втручання і застосовують оптимальні засоби лікування після операції, серед яких основну роль відіграють засоби фізичної реабілітації.
Лікарняний період реабілітації. Засоби фізичної реабілітації при планових операціях використовують у передопераційний, ранній та пізній післяопераційний періоди.
У передопераційний період застосовують ЛФК, лікувальний масаж, фізіотерапію.
Лікувальну фізичну культуру проводять згідно призначеного напівпостільного чи вільного режиму. Окрім головного завдання, спрямованого на лікування основного захворювання, перед нею ставлять ще й конкретні завдання, що пов’язані з майбутнім хірургічним втручанням: підвищення нервово-психічного і загального тонусу хворого, створення у нього упевненості в успіху операції; зміцнення його фізичних сил, розкриття резервних можливостей, стимуляція функцій організму.
ЛФК використовують у формі лікувальної гімнастики, що проводять індивідуально або у малих групах, самостійних занять 3—4 рази на день, ранкової гігієнічної гімнастики, лікувальної ходьби. Хворого навчають прийомів мало-болючого відкашлювання, техніки повертання на бік, піднімання таза у положенні лежачи на спині, тренують черевний тип дихання, зміцнюють дихальну мускулатуру, освоюють вправи та прикладні рухові навички, що будуть потрібні хворому у ранній післяопераційний період.
Лікувальний масаж застосовують для підвищення загального тонусу і зміцнення організму, заспокійливого впливу на хворого, поліпшення діяльності внутрішніх органів. Проводять масаж кінцівок; роблять погладжування, розтирання, ніжну вібрацію грудної клітки. Використовують сегментарно-рефлекторний масаж, діючи на паравертебральні зони D12 — D1, C7 — С3 спинномозкових сегментів (рис 6-7)
Рис. 6 Масаж підлопаткових Рис. 7 Масаж міжреберних м’язів
м’язів
Фізіотерапія спрямована на покращення функціонального стану ЦНС та інших систем організму хворого, стимуляцію його імунних і реактивних сил, санацію вогнища хронічної інфекції, попередження післяопераційних ускладнень. Призначають мікрохвильову терапію на ділянку легень, УФО, УВЧ-терапію ділянки шийних симпатичних вузлів, електросон, аеро-іонізацію, душ дощовий температурою 34-35°С, хвойні, кисневі, перлинні ванни.
Перлинна ванна
Післяопераційний період. В ранній і пізній післяопераційний періоди застосовують ЛФК, лікувальний масаж, фізіотерапію.
Лікувальну фізичну культуру призначають через декілька годин після операції і проводять згідно призначеного суворо постільного, напівпостільного і вільного рухового режимів, що відповідають 1-4-й фазам компенсації та функціональним можливостям фізіологічних систем. Фази компенсації відрізняються одна від одної ступенем функціональної активності фізіологічних систем організму, характером і обсягом використання компенсаторних реакцій і тому кожній фазі відповідає визначений руховий режим.
Лікувальний масаж призначають в 1-2-гу добу після операції для сприяння відходження мокротиння, підвищення тонусу дихальної мускулатури, покращання легеневої вентиляції, активізації крово- і лімфообігу, обмінних і регенеративних процесів, попередження пневмоній, ателектазів, тромбоемболій та інших післяопераційних ускладнень, зменшення больових відчуттів, поліпшення загального тонусу. Застосовують сегментарно-рефлекторний масаж, діючи на паравертебральні зони поперекових L5 — L2, грудних D12 — D1 і шийних С7 — С3 спинномозкових сегментів. Роблять масаж спини і грудної клітки, використовуючи легкі погладжування, розтирання, розминання, вібрації, постукування.
Фізіотерапія застосовується з першого дня після операції і націлена на попередження інфекції, зменшення болю, стимуляцію кашельного рефлексу, покращення бронхіальної прохідності та легеневої вентиляції, попередження післяопераційних ускладнень, активізацію лімфо- і кровообігу, регенеративних процесів. Застосовують УФО області шва, інгаляції аерозолів і електроаерозолів із знеболюючими та відхаркуючими засобами, електрофорез новокаїну, діадинамо- та УВЧ-терапію, солюкс, кисневу та мікрохвильову терапію, електростимуляцію м’язів.
Апарат для електростимуляції з біокеруванням Тренар-01
У післялікарняний період реабілітації застосовують ЛФК лікувальний масаж, фізіотерапію та працетерапію.
Лікувальна фізична культура у віддалений післяопераційний період застосовується відповідно до 5-7-ї клініко-фізіологічної фази і проводиться у реабілітаційному центрі, спеціалізованому санаторії, поліклініці згідно з призначеним щадним, щадно-тренуючим і тренуючим режимом. Завдання ЛФК: підвищення нервово-психічного і загального тонусу хворого; збільшення функціональної здатності серцево-судинної та дихальної систем, закріплення постійних компенсацій; зміцнення м’язів тулуба, ліквідація порушень постави; адаптація до поступового збільшення фізичних навантажень, підготовка до навантажень побутового та виробничого характеру. В комплекси лікувальної гімнастики включаються вправи з предметами, опором.
Застосовуються ранкова гігієнічна гімнастика, лікувальна ходьба, теренкур, рухливі і спортивні ігри за спрощеними правилами, близький туризм. Тривалість занять з лікувальної гімнастики у щадний період 20-25 хв, щадно-тренуючий — 25-30 хв і тренуючий — 30-40 хв.
Лікувальний масаж спрямований на ліквідацію залишкових явищ після операції, нормалізацію скорочувальної здатності та тонусу м’язів, особливо рухи на боці операції і тулуба. Використовується сегментарно-рефлекторний, місцевий і загальний масаж, підводний душ-масаж.
Фізіотерапія призначається для нормалізації нервово-психічного стану пацієнта, покращення діяльності серцево-судинної та дихальної систем, зміцнененя ослаблених м’язів, підвищення захисних сил організму, загартування людини, сприяння відновленню працездатності. Застосовують електрофорез брому на комірцеву зону, електросон, електроаерозольте-рапію; електростимуляцію м’язів; хвойні, кисневі, вуглекисні і радонові ванни, обливання, обтирання, душ; повітряні та сонячні ванни, кліматолікування.
Вододушова кафедра
Працетерапія має свої особливості, що пов’язані не тільки з ефективністю хірургічного лікування, а й зі станом працездатності, що була у пацієнта до операції. Так, особи, яких оперували з причини набутих вад серця ревматичного походження, у своїй більшості, хворіли давно і протягом багатьох років були інвалідами. Вони через хворобу не набули або втратили професійну працездатність і кваліфікацію. Тому цих, і подібних їм хворих, слід вчити професії чи відновлювати виробничі навички та працездатність.
Працездатність відновлюється орієнтовно після операції на легенях, через 2-6 міс, з приводу ішемічної хвороби серця — 2-3 міс, набутих вад серця — 6-12 міс, вроджених вад — через 1-3 міс.
Хворим, яких оперували за екстреними показами з приводу пошкодження органів грудної порожнини, призначають фізичну реабілітацію у тому ж обсязі, що й особам, яким було зроблено планові операції. Однак, розширення рухової активності у перших здійснюється швидше порівняно з хворими, яких оперували в плановому порядку, тому що в останніх загальний стан може суттєво обтяжуватися тривалою хворобою та супутніми захворюваннями.
Для закріплення успіху оперативного втручання, стабілізації постійних компенсацій, підтримання функціонального стану організму і фізичної працездатності пацієнтам слід періодично лікуватися у санаторіях відповідного профілю. Рекомендовано кліматичні, переважно місцеві, рівнинні, лісові курорти, а деяким — низькогірні курорти у передгір’ях Карпат та Закарпатті.
Оперативні втручання на органах черевної порожнини
Внутрішньочеревні операції проводять при запаленні червоподібного паростка (апендицит) сліпої кишки, жовчного міхура (холецистит), виразці шлунка та дванадцятипалої кишки, з приводу різних гриж (випинання тканин або внутрішніх органів через слабкі місця черевної стінки в ділянці пахових, стегнових каналів, пупка, білої лінії живота тощо). Перебіг запального процесу може бути гострим і хронічним. У першому варіанті необхідна невідкладна операція, під час якої вирізають запальний паросток (апендектомія), жовчний міхур (холецистектомія), проводять зашивання проривних виразок чи резекцію частини шлунка або дванадцятипалої кишки. Екстрена операція необхідна при защемленій грижі, під час якої зашивають грижеві ворота.
Лікарняний період реабілітації. Засоби фізичної реабілітації при планових операціях використовують у передопераційний, ранній та пізній післяопераційні періоди.
У передопераційний період застосовують ЛФК, лікувальний масаж, фізіотерапію.
Лікувальну фізичну культуру проводять відповідно до призначеного напівпостільного або вільного режиму. Завдання: підвищення загального тонусу організму, покращення психічного настрою хворого і створення в нього впевненості в успішності операції; зміцнення фізичних сил, розкриття резервних можливостей хворого, стимуляція функцій його серцево-судинної, дихальної, травної систем; навчання і тренування грудному типу дихання, прийомам малоболючого відкашлювання; засвоєння вправ і прикладних рухових навичок раннього післяопераційного періоду.
ЛФК застосовують у формі лікувальної гімнастики, що проводиться індивідуально, чи в малих групах, самостійних занять 3-4 рази на день, ранкової гігієнічної гімнастики, лікувальної ходьби.
Лікувальний масаж використовують з метою підвищити загальний тонус організму, заспокійливо вплинути на хворого. Використовують, переважно, класичний масаж.
Фізіотерапія націлена на покращення функціонального стану нервової та інших систем організму, запобігання післяопераційних ускладнень.
Для профілактики пневмоній, бронхітів призначають мікрохвильову терапію на ділянку легенів, аероіонізацію обличчя і дихальних шляхів, загальне УФО, а для попередження парезу кишок та їх здуття опромінюють ділянку живота, роблять інколи підводно-кишкові промивання та гідроколонотерапію.
Апарат для гіроколонотерапії
Показані душ дощовий температурою 34-35°С, електросон, УВЧ-терапія області шийних симпатичних вузлів та дарсонвалізація бокових поверхонь шиї для зменшення ймовірності виникнення післяопераційної ікавки.
У післяопераційний період застосовують ЛФК, лікувальний масаж, фізіотерапію.
Лікувальну фізичну культуру використовують з перших годин після операції і проводять відповідно до призначеного рухового режиму.
Протипоказання для застосування ЛФК, окрім загальних, такі: різкий біль в операційній рані; небезпека відновлення кровотечі; наявність недренованих абсцесів у черевній порожнині; порушення ритму серцевої діяльності.
Лікувальну гімнастику призначають через 1-2 год після операцій, проведених під місцевим знечуленням і через декілька годин після операцій під наркозом. Гімнастичні комплекси складаються з дихальних вправ, рухів кінцівками з обмеженою амплітудою у повільному темпі. Дозволяється почергове згинання та розгинання ніг, не відриваючи п’яток від ліжка. Тривалість заняття 5-8 хв.
При вставанні та ходьбі слід звертати увагу хворого на правильну поставу, що зумовлює нормальне положення внутрішніх органів, зменшує імовірність внутрішньочеревних зрощень або сприяє їх розтягненню. Заняття лікувальною гімнастикою відбуваються у кабінеті ЛФК і проводяться у групі з 3-4 осіб. Комплекси ускладнюють за рахунок збільшення загальнорозвиваючих вправ, амплітуди рухів і тривалості заняття до 12-17 хв. Використовують самостійні заняття 5-6 разів на добу, лікувальну ходьбу 100-
Вільний режим триває до виписки і призначається з: 6-8-ї доби після апендектомії; 10-12-ї доби після резекції шлунка, ушивання проривної виразки, радикального грижорозтину, 12-15-ї доби після холецистектомії, операцій на кишках у слабких хворих та з ускладненим перебігом післяопераційного періоду. Головними завданнями ЛФК є: ліквідація залишкових явищ після операцій і нормалізація функції органів травлення; адаптація серцево-судинної і дихальної систем до помірно зростаючого фізичного навантаження; покращенню загального функціонального стану; підготовка хворого до навантажень побутового характеру.
Рухи грудної клітки та черевної стінки, збільшення екскурсії діафрагми діють на внутрішні органи, посилюють кровообіг і зменшують застійні явища у них, рефлекторно підвищують евакуаторну та секреторну функцію шлунково-кишкового тракту. Вони сприяють більш швидкій нормалізації функції кишок, зменшують можливість утворення внутрішньопорожнинних спайок та сполучно-тканинних зрощень.
Застосування ЛФК у цьому режимі починають з ранкової гігієнічної гімнастики у палаті, далі хворий займається 15-20 хв лікувальною гімнастикою у спеціалізованому кабінеті, на свіжому повітрі. Комплекси лікувальної гімнастики насичуються вправами для всіх м’язових груп, виконуються з різних вихідних положень у помірному і середньому темпі.
Використовують гімнастичні прилади, вправи з обтяженням та опором. Протягом дня хворий декілька разів виконує самостійні завдання, ходить по 20-30 хв двічі-тричі на день у повільному і середньому темпі, може займатися настільними та малорухливими іграми.
Лікувальний масаж призначають з першої доби з метою ліквідувати застійні явища у легенях, покращення їх дренажної функції та вентиляції, сприяння відходженню харкотиння, активізації крово- і лімфообігу, обмінних і регенеративних процесів післяопераційних ускладнень. Використовують сегментарно-рефлекторний масаж, діючи на паравертебральні зони крижових S5 — S2, поперекових L5 — L1, нижньогрудних D12 — D7, спинномозкових сегментів. Рекомендується погладжування, розтирання, легка вібрація та ніжні поплескування грудної клітки, особливо з боку спини. Роблять непрямий масаж легенів і серця. Виконують стискання грудної клітки, стрясіння та розтягнення.
Фізіотерапія використовується зразу після операції та у наступні дні з метою попередження інфекції, зменшення болю, попередження післяопераційних ускладнень, активізації крово- і лімфообігу, обмінних і регенеративних процесів. Застосовують УФО ділянки шва, магнітотерапію, діадинамотерапію, інгаляцію, аерозолі і електроаерозолі зі знеболюючими та відхаркуючими засобами, електрофорез з ліками, що зменшують підвищену зсілість крові, електростимуляцію литкових м’язів, електросон.
Апарат магнітотерапії BTL-4000 Puls Topline
Апарат динамічного електросну Магнон-ДКС
Перед випискою хворим рекомендують повітряні та сонячні ванни, обтирання, обливання водою, переважно індиферентної температури.
У післялікарняний період реабілітації застосовують ЛФК, лікувальний масаж, фізіотерапію, працетерапію. У віддалений післяопераційний період особи, які перенесли апендектомію або грижорозтин, продовжують лікування в поліклінічних чи домашніх умовах, а кого оперували з приводу захворювань шлунка, дванадцятипалої кишки, печінки, нирок направляють в реабілітаційні гастроентерологічні лікарні, спеціалізовані санаторії.
Лікувальну фізичну культуру застосовують для відновленння функції оперованого органа і системи в цілому, зміцнення м’язів тулуба та живота, тренування серцево-судинної і дихальної систем, відновлення працездатності пацієнта. У комплекси лікувальної гімнастики включають вправи для всіх м’язових груп з предметами та без них, з обтяженням і опором, на рівновагу та координацію, коригуючі. Окрім лікувальної та ранкової гігієнічної гімнастики використовують ходьбу, теренкур, спортивно-прикладні вправи, гідро-кінезіотерапію, тренажери, близький туризм.
Лікувальний масаж призначають для покращення загального тонусу організму, еластичності м’язів і рухливості післяопераційного рубця, підвищення функціонального стану та сприяння скорішому поверненню до праці. Застосовують загальний і місцевий класичний масаж, підводний душ-масаж, вакуумний масаж.
Апарат вакуумного масажу
Фізіотерапію призначають для стимулювання функції нервової, серцево-судинної, дихальної та травної систем; підвищення захисних сил і загартування організму. Використовують електросон, хвойні, кисневі, вуглекислі ванни, обливання, обтирання, душ, повітряні та сонячні ванни, кліматолікування.
Працетерапію застосовують для підняття нервово-психічного і життєвого тонусу пацієнта. Добирають види трудової діяльності, що відновлюють загальну і професійну працездатність. Однак протягом перших 2 міс після апендектомії не рекомендується піднімати важкі речі, а особам, які перенесли операції на шлунку, печінці, з приводу гриж, особливо, післяопераційних, слід протягом 6-12 міс уникати важкої фізичної праці.
Хворим, які оперовані за екстреними показаннями з приводу удару та поранень черевної порожнини, розширення рухового режиму, застосування ЛФК, лікувального масажу затримується через більш важкий стан, порівняно з особами, яких готували до операції і хірургічне втручання було проведене у плановому порядку.
Хворим, які перенесли операції з приводу захворювань травної системи для стабілізації її функцій, підтримання загального стану та працездатності показано періодично лікуватися у гастроентерологічних санаторіях. Рекомендуються курорти Трускавець, Моршин, Шкло, Поляна, Свалява, Миргород, Березовські мінеральні води тощо.
Фізична реабілітація хірургічних хворих
Успіх лікування хірургічних хворих залежить не тільки від техніки виконання самої операції, але й від передопераційної підготовки хворого, протікання післяопераційного періоду.
Очікування операції, стах за її наслідки неблагоприємно впливають на психічний стан хворого. Це призводить до ослаблення захисних сил організму.
Гіподинамія, зумовлена перебуванням хворого в стацонарі до операції, обмеження рухової активності після операції сприяють зниженню загального життєвого тонусу пацієнта. Внаслідок цього гірше функціонують серцево-судинна, дихальна, травна, ендокринна та інші системи. Обезболення наркозом також зумовлює функціональні розлади організму. Неблагоприємно впливає на хворого і травма внаслідок операції – звідти діють сильні подразники на ЦНС. В ранньому післяопераційному періоді є біль в післяопераційній рані, що призводить до поверхневого грудного типу дихання, щадіння (іноді виключення) діафрагми в дихальному акті. Тому в легенях може виникнути застій, в дихальних шляхах накопичується мокротиння, що тяжко відкашлюється через біль та зниження кашльового рефлексу.
Зал для занять лікувальною гімнастикою
Значні зміни відбуваються в шлунково-кишковому тракті. Сповільнюється перистальтика кишківника, посилюється газоутворення, що викликає біль. Це може викликати парез кишківника з відповідними наслідками. Може виникнути анурія. Порушується діяльність залоз внутрішньої секреції та обміну речовин.
Внаслідок хірургічного втручання на суворому ліжковому режимі виникає недостатність окислювальних процесів. Покриття енергетичних затрат при цьому здійснюється за рахунок не вигідних для організму анаеробних реакцій. Застосування фізичних вправ, активізуючи аеробну фазу обміну, зменшує неповноцінність окислювальних процесів.
Механізми трофічної дії фізичних вправ використовуються для стимуляції регенерації і регенераційної гіпертрофії тканин, пошкоджених під час оперативного втручання. Активізація регенерації пошкодженої шкіри, підшкірної клітковини, апоневрозів, фасцій і м’язів забезпечується покращенням кровообігу і дозованими функціональними подразненнями при відповідному підборі фізичних вправ.
Вибираючи фізичні вправи слід враховувати дію скорочення м’язів на апоневроз, що є їх футляром. В першому випадку скорочення прямого м’язу живота сприяє розслабленню його апоневрозу, в другому, при скороченні зовнішнього косого м’язу живота апоневроз функціонально відіграє роль сухожилля і потягування є навантаженням, що позитивно діє на його регенерацію.
Дуже добре фізичні вправи впливають на регенерацію пошкоджених при операції тканин шлунку, кишківника, печінки, жовчевого міхура та інших органів.
Нормування функцій, зумовлене лікувальним застосуванням фізичних вправ після оперативного втручання на органах грудної та черевної порожнини відноситься перш за все до органів дихання. Спеціальні дихальні вправи і свідоме регулювання механізму дихання дає змогу в ранньому післяопераційному періоді відновити порушений механізм дихання, значно покращити легеневу вентиляцію, відновити дренуючу функцію бронхів. Найбільш ефективні ці дії при оперативних розрізах нижньої половини черевної стінки та при відновленні функцій кишківника. Під впливом безпосереднього подразнення рецепторів кишківника вправами, що перемішують і здійснюють масаж петель кишок, завдяки механізму вісцеро-моторних рефлексів активізується та нормалізується перистальтика, зменшується метеоризм і атонія кишківника, прискорюється вихід шлункового вмісту в кишківник, покращується газовивід, що зменшує метеоризм, сприяє нормальному випорожненню.
Фізичні вправи сприяють: терморегуляції, нормалізації гомеостазу, відновленню тонусу м’язів черевного пресу, участі передньої черевної стінки в акті дихання, кашлю, мові та ін.
ЛФК є ефективним методом в комплексному лікуванні хірургічних хворих в перед- і післяопераційному періодах.
Лікувальну фізкультуру поділяють на періоди:
1. Передопераційний (для планових хворих)
2. Ранній післяопераційний:
а) з перших годин після операції до сидіння;
б) до вставання;
в) до зняття всіх швів.
3. Пізній післяопераційний – до виписування з стаціонару.
4. Віддалений післяопераційний – до виздоровлення.
Завдання передопераційної гімнастики:
1. Психотерапевтичний вплив, створення позитивного емоційного фону для передопераційної підготовки, впевненості в позитивному наслідку оперативного втручання, відволікання від неприємних переживань.
2. Вдосконалення вищих регуляторних механізмів ЦНС.
3. Загальне укріплення організму, підвищення сили та витривалості.
4. Активізація кровообігу та дихання, ліквідація застійних явищ та гіпоксії.
5. Підготувати операційне поле: підвищення місцевого кровообігу, лімфоциркуляції, обміну речовин, укріплення м’язів, підвищення еластичності шкіри.
6. Виховання навиків регуляції психічного стану та дихання.
7. Ослаблення впливу патологічних явищ.
8. Навчити гімнастичних та дихальних вправ, що будуть виконуватись у перші дні після операції.
Покази до призначення передопераційної гімнастики:
Кили. Хронічний холецистит. Хронічний апендицит. Виразкова хвороба шлунку та 12-ти палої кишки. Часткова кишкова непрохідність при злуковій хворобі. Бронхоектатична хвороба. Вади серця. Дивертикул, опіки стравоходу.
Протипокази до призначення передопераційної гімнастики:
Загроза виникненя кровотечі або перфорації. Висока температура тіла. Тяжкий загальний стан. Гнійні процеси. Інтоксикація.
Особливості методики:
1. Помірність фізичних навантажень.
2. Простота і доступність – виконання гімнастичних і дихальних вправ із простих вихідних положень: лежачи, сидячи.
3. Використання в основному лікувальної та ранкової гігієнічної гімнастики.
4. Виконання загальноукріплюючих та спеціальних фізичних вправ для:
а) активізації кровообігу та перистальтики кишківника;
б) нормалізації функції пошкодженого органу;
в) підготовки операційного поля.
Приблизний комплекс передопераційної гімнастики.
Головний принцип – це не перевантажити та не перевтомити хворого.
Чим швидше до операції розпочнеться раціональна підготовка – тим кращий та більший ефект від використання фізичних вправ буде в післяопераційному періоді.
При операціях з приводу хронічних гнійних захворювань легень в передопераційний період необхідно використовувати дренажні вправи, що сприяють видаленню гнійної мокроти.
Завдання післяопераційної гімнастики.
1. Нормалізація психічних і нервових процесів вищих регуляторних механізмів центральної нервової системи.
2. Активізація дихання, кровообігу, травлення, ліквідація застійних явищ (в легенях, нижніх кінцівках, закрепів).
3. Пришвидшення заживлення післяопераційної рани, сприяння формуванню повноцінного рубця.
4. Підвищення функціональних можливостей організму, сили, витривалості.
5. Підготовка до вставання, праці, занять фізичною культурою та спортом.
6. Нормалізація постави.
7. Полегшення перебудови організму, зменшення патологічних відхилень, зумовлених оперативним втручанням.
Протипокази до призначення ЛФК.
· Важкий загальний стан при септисі, перитоніті, після значної втрати крові.
· Загроза кровотечі.
· Гострий тромбофлебіт
Післяопераційна пневмонія є показом до призначення простих гімнастичних вправ, навіть при температурі до 38,5° С.
Прості гімнастині, а особливо дихальні вправи можна призначати після операції через 2 год при місцевому знеболенні і через 4 год – при загальному.
Особливості методики.
1. Простота і доступність – виконання раціональних загальноукріплюючих і спеціальних гімнастичних вправ спочатку з вихідного положення лежачи на спині, пізніше сидячи і стоячи.
2. Велике значення дихальних вправ в перші дні після операції.
3. Поступове, але постійне ускладнення методики та збільшення фізичного навантаження щодня (якщо стан хворого покращується).
4. Підготовка пацієнта до сидіння, вставання, праці, заняттям фізичною культурою та спортом.
Приблизний комплекс лікувальної гімнастики в післяопераційному періоді
В післяопераційному періоді виконують дихальні та спеціальні гімнастичні вправи.
Дихальні:
1. Поглиблене, а після зменшення болю – глибоке дихання в спокої.
2. Поглиблене, а пізніше глибоке дихання з рухами рук, що розширюють грудну клітку.
3. Дуття на підвішені предмети: резинову кульку, полоси паперу, роздування листів зошита, книжки, надування резинових кульок.
4. Вимова звуків, складів на видиху.
Гімнастичні вправи:
1. Для операційного поля (наприклад, після апендектомії – згинання та припіднімання правої ноги, випинання та втягування передньої черевної стінки).
2. Для пришвидшення кровообігу в дистальних відділах ніг з метою профілактики тромбофлебіту.
3. Для посилення перистальтики кишківника, ліквідації атонії.
4. Для нормалізації сечовиділення.
5. Корегуючі вправи для покращення постави.
6. Для розтягування злук.
Підготовка до вставання полягає в:
а) підвищенні сили та витривалості при виконанні загальноукріплюючих гімнастичних вправ без предметів і з гімнастичною палкою, гантелями, медболом;
б) укріпленні зв’язкового апарату ступнів, м’язів ніг, м’язового корсету (головним чином розгиначів спини);
в) вдосконалення координації рухів та рівноваги;
г) адаптації кровообігу до зміни положення тіла.
Під час проведення лікувальної гімнастики використовують допоміжні прийоми: притискування рани рукою при виконанні фізичних вправ; виконання гімнастичних вправ із зігнутими ногами – не напружуються м’язи черевної стінки.
ЗМІСТ, ЗАВДАННЯ ТА ОРГАНІЗАЦІЯ РЕАБІЛІТАЦІЙНОГО ЛІКУВАННЯ
Реабілітація – один з найважливіших напрямків у системі охорони здоров’я. Вона включає державні, соціально-економічні, психологічні, медичні, професійні, педагогічні та інші заходи, спрямовані на попередження захворювань, які призводять до тимчасової чи стійкої втрати працездатності, і повернення хворих та інвалідів до суспільно-корисної праці. Ефективність їх значною мірою визначається узгодженістю всіх ланок, які беруть участь у реалізації відповідних заходів.
РЕАБІЛІТАЦІЯ (ге-знову, hаbіlitas-здатність, спроможність) – комплексне та скоординоване використання медичних, соціальних, освітніх та професійних заходів для тренування або перепідготовки неповноспроможної особи до якнайвищого рівня функціональних можливостей (ВООЗ ).
Коли вирішене завдання збереження життя і функцій уражених органів та тканин, в послідовному процесі діагностика – лікування – реабілітація, на перший план виступає реабілітація хворого.
Мета системи реабілітації: досягнення у відповідний термін стійкого, оптимального саногенетичним можливостям відновлення порушених функцій індивідуума, пристосування його до навколишнього середовища і участі в соціальному житті зі зміненими у зв’язку з хворобою соціальними функціями.
Види реабілітації
МЕДИЧНА РЕАБІЛІТАЦІЯ – комплекс заходів, який включає:
· способи прискорення реституції;
· стимуляції репаративно-регенеративних процесів;
· виявлення та зміцнення компенсаторних механізмів;
· корекції загальної резистентності організму та імунітету.
ПРОФЕСІЙНА (ОСВІТНЯ) РЕАБІЛІТАЦІЯ: виробнича працетерапія, професійне навчання та перепідготовка, профорієнтація.
СОЦІАЛЬНА РЕАБІЛІТАЦІЯ: побутове працевлаштування, соціотерапія, соціально-економічне, соціальне-гігієнічне та юридичне консультування.
Медична реабілітація – наука про механізми, особливості та методи відновного лікування різних груп хворих.
Основні завдання медичної реабілітації:
· Відновлення функції пошкоджених органів, систем та організму в цілому;
· Відновлення анатомічних структур (пластичні та відновні операції);
· Відновлення адаптаційних можливостей організму та його систем;
· Відновлення вищої нервової діяльності (психіки), що включає адекватне відношення до захворювання, до роботи, до людей, які оточують, відношення до себе (ліквідація депресивних та іпохондричних явищ).
Принципи медичної реабілітації:
· ранній початок, включаючи в багатьох випадках гострий період захворювання або травми;
· системність, послідовність, неперервність реабілітації;
· індивідуалізація реабілітації з врахуванням адаптаційних можливостей організму та використання компенсаторних механізмів;
· етапність реабілітації в різних варіантах: стаціонар-поліклініка-санаторій, стаціонар-санаторій-поліклініка, стаціонар-відновний центр-санаторій-поліклініка і т.д.
· комплексність реабілітації з включенням ЛФК, засобів фізіотерапії, психотерапії, хірургічних операцій (при необхідності), медикаментів, дієти і т.д.
· динамічність використання засобів реабілітації в залежності від досягнутих результатів на різних етапах;
· активна участь хворого у відновному лікуванні (принцип партнерства);
· досягнення сталого рівня здоров’я (принцип завершеності);
· використання підтримуючих заходів після завершення комплексу реабілітаційних заходів (диспансеризація в період залишкових явищ)
Сучасні стандарти та критерії в галузі медичної реабілітації
Обговорюючи принципи реабілітації, треба зауважити, що вона являє собою і розділ науки і комплекс завдань. Властивою рисою реабілітації є залучення пацієнта (та його близьких) до вирішення цих завдань у рамках реабілітаційного процесу. Дуже вдало реабілітацію порівнюють зі школою, в якій пацієнтові забезпечують пряму допомогу, нагляд, інструктування, навчання і тренування, відповідний зворотний зв’язок. Ребілітація здійснюється скоріше разом з пацієнтом, ніж для пацієнта. Схема процесу медичної реабілітації виглядає наступним чином.
В кожному конкретному випадку організація реабілітаційного процесу вимагає мультидисциплінарного (бригадного) підходу з розробкою індивідуальної реабілітаційної програми. Обов’язковими елементами є визначення реабілітаційного потенціалу, складання реабілітаційного прогнозу та оцінка (моніторинг) досягнутого прогресу під час реабілітації.
Реабілітаційний потенціал – це комплекс біологічних і психофізіологічних характеристик індивідуума, а також соціально-оточуючих факторів, що дозволяють в тій чи іншій мірі реалізувати його потенціальні здатності.
Реабілітаційний прогноз – очікувана імовірність реалізації реабілітаційного потенціалу.
Відбір хворих на реабілітацію здійснюється за допомогою стандартної карти, яка включає такі обов’язкові розділи.
1. Діагностичний висновок щодо теперішнього клінічного стану:
а)розгорнутий профільний діагноз з описом наявних розладів та оцінкою стабільності стану;
б)супутні захворювання;
в)загальні функціональні розлади – аліментарні (харчові та водні), нездатність ковтати, нетримання сечі та калу, цілісність шкірного покриву, переносимість фізичної та психічної активності, розлади сну.
2. Показники реабілітаційного профілю хворого:
а)функціональний стан та ступінь незалежності перед захворюванням (травмою);
б)теперішні функціональні обмеження та ступінь їх вираженості – здатність до самообслуговування, самостійного пересування, навчання, трудової діяльності, орієнтації, спілкування, контролювання своєї поведінки;
в)психоемоційний статус та мотивація щодо участі в реабілітаційній програмі.
3. Соціальні та оточуючі фактори:
а)наявність близьких та ступінь їх участі у підтримці пацієнта;
б)умови проживання;
в)етнічна приналежність та мова спілкування;
г)характер пристосування пацієнта та його сім’ї до інсульту;
д)яким моментам віддають перевагу пацієнт і його близькі та що вони очікують від реабілітації.
4. Стандартизовані шкали для кількісної оцінки стану хворого:
а)профільна нозологічна шкала (наприклад, неврологічна шкала для оцінки стану постінсультного хворого);
б) шкала самодопомоги та мобільності;
в) шкала психоемоційного статусу.
На реабілітацію дивляться, як на комплекс заходів, що обіймає такі аспекти:
1. Медичний, що охоплює діагностичні, профілактичні і лікувальні заходи.
2. Фізичний, що являє собою застосування фізичних факторів.
3. Психологічний, який передбачає психологічну адаптацію, профілактику і лікування психологічних змін.
4. Професійний, що охоплює відновлення працездатності.
5. Соціальний, який охоплює питання впливу соціальних факторів, наступний перебіг хвороби, ефективність реабілітації, соціальне забезпечення.
6. Економічний, який передбачає вивчення економічних витрат і економічного ефекту за різних видів відновлювального лікування.
З позиції системного підходу пропонується реабілітацію як систему поділити на три підсистеми: превентивну, медичну і соціально-трудову. Часто буває важко чітко розмежувати лікування і реабілітацію. Вбачається доцільним розпочинати медичну реабілітацію з моменту постановки діагнозу. Це так звана рання медична реабілітація, її продовжує пізня реабілітація. Точні орієнтири між ними встановити важко, очевидно на ранньому етапі реабілітаційні заходи мають обмежене застосування.
Реабілітація — це послідовне відновлювальне лікування із дотриманням засад наступності заходів, які проводяться один за одним: в стаціонарі досягають стабілізації діяльності органів і систем, усувають гострі прояви хвороби, в санаторії мобілізують органи і системи, виявляючи і розвиваючи їхні компенсаторні можливості, в поліклініці підтримують органи і системи, щоб не допустити повторних загострень і ускладнень.
Слід підкреслити, що різні види реабілітації також доповнюють один одного. На етапі медичної реабілітації проводиться відновлювальне лікування, на етапі соціальної реабілітації передбачається соціальне і побутове облаштування інваліда, на етапі професійної реабілітації лікувально-відновні заходи поєднуються з професійним навчанням або перенавчанням.
Утвердились такі організаційні засади реабілітації:
1. Безперервність і наступність лікувальних та реабілітаційних заходів.
2. Комплексність і цілеспрямованість реабілітаційних заходів.
3. Індивідуальний підхід і програмування відновлювального лікування, яке відбувається в середовищі хворих, що сприяє поверненню реабілітованого в суспільство.
Організаційні форми та методи реабілітації
В процесі історичного розвитку склались і пройшли практичну апробацію різноманітні форми та методи реабілітації. Найбільш поширеними формами організації реабілітації є реабілітаційні центри і реабілітаційні відділення одно- та багатопрофільних лікарень, поліклінік і санаторіїв.
До різновидностей центрів належать: загальні (амбулаторні або стаціонарні) центри медичної реабілітації; спеціальні центри медичної реабілітації; центри професійної реабілітації; комбіновані центри — медичної і професійної реабілітації.
Реабілітаційними є лише ті заклади, в яких забезпечується комплекс медико-соціальних і професійно-педагогічних заходів і лише відмінності в обсязі цих заходів та їхній спрямованості дають підставу віднести центр до медичної або професійної реабілітації.
Можна навести таку класифікацію закладів і відділень реабілітації або відновного лікування:
· профільні спеціалізовані центри реабілітації на базі головних науково-дослідних інститутів;
· регіональні центри відновного лікування двох типів:
а) для хворих із хворобами опорно-рухового апарату, центральної і периферійної нервової системи;
б) для дітей із захворюваннями і пошкодженнями опорно-рухового апарату, центральної і периферійної нервової системи;
· обласні спеціалізовані центри (кардіологічні, пульмонологічні, ортопедо-травматологічні, психоневрологічні тощо);
· спеціалізовані відділення відновного лікування (реабілітації) моно- або багатопрофільних лікарень;
· відділення реабілітації в складі поліклінік І і II категорій;
· відділення реабілітації в складі санаторіїв і профілакторіїв.
Реабілітація – це суспільне необхідне функціональне і соціально-трудове відновлення хворих та інвалідів, що здійснюється комплексним проведенням медичних, психологічних, педагогічних, професійних, юридичних, державних, суспільних та інших заходів, за допомогою яких можна повернути потерпілих до звичайного життя і праці, відповідно до їх стану. Пріоритет медичного аспекту реабілітації незаперечний з огляду на те, що органи соціального забезпечення, народної освіти, громадські організації, зважаючи на стан здоров’я певної особи у подальшому проводять свої реабілітаційні заходи. До останніх відносять: конструювання та виготовлення технічних пристроїв, протезів, засобів пересування; будівництво санаторних та інших закладів, виробничих майстерень; юридично-правове і соціальне забезпечення життя, праці та побуту реабілітованих і виконують це фахівці з університетською, технічною та іншою освітою.
Реабілітації підлягають хворі з травмами і деформаціями опорно-рухового апарату, серцево-судинними, неврологічними і психічними захворюваннями; набутими і вродженими дефектами; після хірургічних втручань; інфекційними і хронічними захворюваннями і, загалом, ті особи, які потребують поступової адаптації до фізичних і психічних навантажень професійного і побутового характеру, праці з меншим обсягом навантажень чи перекваліфікації, розвитку навичок самообслуговування, вироблення постійної компенсації при незворотніх змінах.
Комплекс реабілітаційних заходів, у тому чи іншому вигляді, починають проводити з першого дня перебування хворого у лікарні. Проводять їх за індивідуальною програмою протягом лікування у стаціонарі і продовжують після виписки у реабілітаційному центрі, спеціалізованому санаторії, поліклініці тощо.
Найбільш ефективно реабілітація проводиться у спеціалізованих реабілітаційних центрах (ортопедичні, неврологічні, судинні та інші), що укомплектовані лікарями відповідних спеціальностей, інструкторами з лікувальної фізичної культури та працетерапії, фізіотерапевтами, психологами, логопедами, педагогами, соціологами, протезистами та юристами. У такі центри хворих переводять з лікарні для завершення лікування і досягнення реабілітації у межах існуючого захворювання.
Лікар залежно від терапевтичного чи хірургічного лікування, загального стану хворого, перебігу захворювання або травми та їх наслідків, статі, віку, професії, функціональних можливостей і фізичної здатності організму визначає показання і протипоказання до застосування засобів реабілітації, призначає руховий режим, час, обсяг, вид, період та етап реабілітації, послідовність застосування її засобів. Він залучає до цього комплексного процесу відповідних фахівців, координує їх колективні дії.
Серед них фахівець з фізичної реабілітації, що закінчив вищий навчальний заклад з фізичного виховання і спорту, посідає одне з провідних місць. Виконуючи призначення лікаря, він добирає засоби і форми лікувальної фізичної культури, розробляє методику застосування фізичних вправ на ранніх етапах лікування, планує і виконує програму подальшого функціонального відновлення і фізичної дієздатності хворого, виявляє і розширює резервні можливості організму, тренує його і готує до фізичних навантажень на роботі і у побуті, повертає до активної участі у житті суспільства.
У випадках інвалідизації фахівець з фізичної реабілітації допомагає інвалідові виробити нові рухи і компенсаторні навички, навчає його користуватися протезами та іншими технічними пристроями і апаратами, тренує пацієнта виконувати цілісні робочі акти, допомагає оволодіти новою професією і, взагалі, адаптує людину до життя у змінених умовах існування.
Завдання, мета і принципи реабілітації
Головними завданнями реабілітації є:
а) функціональне відновлення (повне або компенсація при недостатньому чи відсутності відновлення);
б) пристосування до повсякденного життя і праці;
в) залучення до трудового процесу;
г) диспансерний нагляд за реабілітованими.
Основна мета реабілітації — адаптація до праці на попередньому робочому місці або реадаптація, тобто праця з меншими нервово-психічними і фізичними навантаженнями на новому робочому місці, але на тому самому підприємстві. В інших випадках метою реабілітації буде перекваліфікація і праця на тому ж підприємстві, а у разі неможливості — перекваліфікація у реабілітаційному центрі і працевлаштування відповідно до нової професії і стану людини. У педіатрії мета реабілітації не зводиться тільки до повернення дитини до стану перед захворюванням і у дитячий колектив, але й до розвитку її фізичних і психічних здатностей, відповідних віку.
Реабілітація буде малоефективною, якщо не дотримуватись декількох основних її принципів:
1. Ранній початок реабілітаційних заходів. Це допомагає швидше відновити функції організму, попередити ускладнення і у випадку розвитку інвалідності — боротися з нею на перших етапах лікування.
2. Безперервність реабілітаційних заходів. Цей принцип є основою ефективності реабілітації, тому що тільки безперервність та поетапна черговість реабілітаційних заходів — запорука скорочення часу на лікування, зниження інвалідності і витрат на відновне лікування, довготривале матеріальне утримання інвалідів.
3. Комплексність реабілітаційних заходів. Під керівництвом лікаря, реабілітація проводиться й іншими фахівцями: соціологом, психологом, педагогом, юристом та ін.
4. Індивідуальність реабілітаційних заходів. Реабілітаційні програми складають індивідуально для кожного хворого чи інваліда з урахуванням загального стану, особливостей перебігу хвороби, вихідного рівня фізичного стану, особистості хворого, віку, статі, професії тощо.
5. Необхідність реабілітації у колективі. Проходження реабілітації разом з іншими хворими чи інвалідами формує у пацієнта почуття члена колективу, морально підтримує його, нівелює дискомфорт, пов’язаний з наслідками захворювання. Добре ставлення оточуючих запалює і надає впевненості у своїх силах і сприяє швидшому одужанню.
6. Повернення хворого чи інваліда до активної праці — є основною метою реабілітації, її досягнення робить людину матеріально незалежною, морально задоволеною, психічно стійкою, активним учасником громадського життя.
Види, періоди і етапи реабілітації
Реабілітацію поділяють на три взаємопов’язані види — медичну, соціальну, чи побутову і професійну, чи виробничу реабілітацію. Вони мають розгалуження і свої специфічні завдання.
Медична реабілітація є фундаментом реабілітаційного процесу. Від її ефективності залежить застосування подальших видів реабілітації, їх тривалість і обсяг. Медична реабілітація спрямована на відновлення здоров’я, усунення патологічного процесу, попередження ускладнень, відновлення або часткову компенсацію порушених функцій, протидію інвалідності, підготовку тих, що одужують, та інвалідів до побутових і трудових навантажень. У переважній більшості реабілітація завершується у медичних закладах.
Складовою частиною медичної реабілітації є фізична реабілітація. Вона мобілізує резервні сили організму, активізує його захисні й пристосувальні механізми, попереджує ускладнення, прискорює відновлення функцій різних органів і систем, скорочує терміни клінічного і функціонального відновлення, адаптує до фізичних навантажень, тренує і загартовує організм, відновлює працездатність. Залежно від характеру, перебігу та наслідків захворювання або травми, періоду і етапу відновного лікування фізичну реабілітацію використовують з метою профілактики або лікування і відповідно до цього вона посідає допоміжне чи головне місце у комплексі взаємодоповнюючих лікувальних заходів медичної реабілітації.
Одночасно з фізичною реабілітацією проводиться психологічна підготовка хворого до подолання труднощів, пов’язаних з хворобою і можливими її наслідками до необхідної адаптації, реадаптації чи перекваліфікації. Ця підготовка передує працетерапії, що починається під час медичної реабілітації.
Соціальна, чи побутова реабілітація — державно-суспільні дії, що спрямовані на повернення людини до активного життя та праці, правовий і матеріальний захист її існування. Відповідними фахівцями проводяться заходи щодо відновлення соціального статусу особи шляхом організації активного способу життя, відновлення послаблених чи втрачених соціальних зв’язків, створення морально-психологічного комфорту у сім’ї і на роботі, забезпечення культурних потреб людини, відпочинку, занять спортом та ін.
Основною метою хворих з важкими травмами, психічними захворюваннями, ураженням нервової системи та деякими іншими захворюваннями, ампутантів є розвиток навичок щодо самообслуговування. У цьому процесі великого значення набуває спільна робота реабілітолога, фахівця з працетерапії та психолога. Своїми діями вони готують хворого до користування стандартними або спеціально розробленими пристроями, що полегшують самообслуговування. Разом з тим розв’язання матеріальних питань (житло, транспорт, телефонний зв’язок) та інших умов якісного життя юристами, працівниками житлово-комунальної сфери, соціологами дає змогу інваліду зберегти свою особистість і не відчувати себе поза суспільством.
Професійна, чи виробнича реабілітація. Основна мета — підготовка пацієнта до праці, її реалізація залежить від характеру та перебігу хвороби, функціонального стану і фізичної спроможності хворого, його професії, кваліфікації, стажу роботи, посади, умов праці та бажання стати до роботи. Залежно від цього реабілітолог, фахівці з працетерапії, психологи, педагоги, соціологи, юристи провадять роботу з адаптації, реадаптації чи перекваліфікації з подальшим працевлаштуванням пацієнта.
Рішення про повернення пацієнта до його попередньої роботи чи створення полегшених умов праці (звільнення від підняття важких речей, виконання точних і координованих рухів) приймає лікарсько-консультативна комісія (ЛКК). У разі різкого обмеження працездатності комісія скеровує хворих до медико-соціальної експертної комісії (МСЕК) для встановлення інвалідності та визначення можливості працювати. Висновки ЛКК і МСЕК про умови і характер праці, тимчасове чи постійне обмеження працездатності у нашій державі є обов’язковими для адміністрації підприємств, установ і організацій незалежно від виду власності.
Наведені види реабілітації мають особливість в тому, що кожний вид починається не після закінчення попереднього, а зароджується в ньому раніше і поступово стає основним на конкретному етапі реабілітації. Реабілітація має бути безперервною і спадкоємною, недоцільно розтягувати, продовжувати без потреби той чи інший вид реабілітації. Бо це зменшує прагнення і впевненість хворих, особливо інвалідів, відновити свою працездатність.
Слід підкреслити, що усі види реабілітації містять засоби фізичної реабілітації або окремі її форми, що відновлюють втрачені рухи і цілісні виробничі та побутові рухові акти, виробляють тимчасові чи постійні компенсації, утворюють нові умовно-рефлекторні зв’язки, тренують та готують організм до фізичних навантажень побутового та виробничого характеру.
У медичній реабілітації, згідно з рекомендаціями експертів ВООЗ, розрізняють два періоди: лікарняний та післялікарняний, у кожного з них є визначені етапи. Перший період включає І етап реабілітації — лікарняний (стаціонарний), а післялікарняний період — II етап — поліклінічний або реабілітаційний, санаторний і ІІІ етап — диспансерний.
І етап реабілітації—лікарняний (стаціонарний) — розпочинається у лікарні, де після встановлення діагнозу лікар складає хворому програму реабілітації. Вона містить терапевтичні або хірургічні методи лікування і спрямована на ліквідацію чи зменшення активності патологічного процесу, попередження ускладнень, розвиток тимчасових або постійних компенсацій, відновлення функцій органів і систем, уражених хворобою, поступову фізичну активізацію хворого. На цьому етапі у відновлюючому лікуванні застосовують лікувальну фізичну культуру, лікувальний масаж, засоби фізіотерапії, елементи працетерапії. Визначають функціональний стан хворого, резерви організму і наприкінці етапу коректують і накреслюють подальшу програму реабілітаційних заходів.
II етап реабілітації — поліклінічний, або реабілітаційний, санаторний починається після виписки хворого зі стаціонару, у поліклініці, реабілітаційному центрі, санаторії в умовах покращення і стабілізації стану хворого, при значному розширенні рухової активності. На цьому етапі переважає фізична реабілітація і використовують всі її засоби. Основну увагу у програмі реабілітації приділяють поступовому збільшенню фізичних навантажень, загальному тренуванню, підвищенню функціональної здатності, загартуванню організму, виявленню резервних його можливостей; підготовці людини до трудової діяльності; оволодінню інвалідами пристроями для самообслуговування і засобами пересування.
Наприкінці періоду, після всебічного обстеження з обов’язковим тестуванням фізичного стану подають висновки щодо функціональних можливостей пацієнта і його готовності до праці. Відповідно до цього людина повертається на своє робоче місце або стає до роботи з меншими фізичними і психічними навантаженнями. При значних залишкових функціональних порушеннях і анатомічних дефектах пацієнтам пропонують перекваліфікацію, роботу вдома, а при глибоких, важких і незворотніх змінах з ними проводять подальше розширення зони самообслуговування і побутові навички.
III етап реабілітації — диспансерний. Основною метою цього етапу є нагляд за реабілітованим, підтримка і покращення його фізичного стану і працездатності у процесі життя. Програма передбачає профілактичні заходи, періодичні перебування у санаторії, заняття фізичними вправами у кабінетах лікувальної фізкультури, групах здоров’я, самостійно; медичні обстеження з проведенням тестів з фізичним навантаженням для визначення функціональних можливостей організму. Останнє дає об’єктивні показники для обгрунтованих рекомендацій щодо адекватності виконуваної роботи, змін, умов праці, перекваліфікації і, загалом, способу життя.
На всіх етапах реабілітації, а особливо на ІІ-ІІІ, велику роль відведено роботі психологів, педагогів, соціологів, юристів, спрямованій на атапдацію людини до того стану, у якому вона опинилася, розв’язанню питань професійної працездатності, працевлаштування, умов праці і побуту, надання інвалідам технічних засобів, вступу до товариств і об’єднань, у тому числі і спортивних. Незалежно від етапу реабілітації з хворим постійно працюють реабілітологи, які періодично переглядають її програму з урахуванням досягнутого ефекту.
Таким чином, принципова схема сучасної системи медичної реабілітації виглядає так: лікарня → поліклініка (або реабілітаційний центр, санаторій) → диспансер. Ця система застосовується при важких захворюваннях та травмах і станах організму, що можуть призвести до інвалідності і непрацездатності. Безперечно, що у разі тієї чи іншої патології кожний етап має свої особливості і не завжди всі вони будуть присутні у процесі відновного лікування, що пов’язано з важкістю, характером і клінічним перебігом захворювання або травми, терапевтичним чи хірургічним методом лікування, прогнозом виходу з хвороби.
Відбір хворих на реабілітацію здійснює реабілітаційна комісія.
Реабілітація — це послідовне відновлювальне лікування із дотриманням засад наступності заходів, які проводяться один за одним: в стаціонарі досягають стабілізації діяльності органів і систем, усувають гострі прояви хвороби, в санаторії мобілізують органи і системи, виявляючи та розвиваючи їхні компенсаторні можливості, в поліклініці підтримують органи і системи, щоб не допустити повторних загострень і ускладнень.
Різні види реабілітації також доповнюють один одного. На етапі медичної реабілітації проводиться відновлювальне лікування, на етапі соціальної реабілітації передбачається соціальне і побутове облаштування інваліда, на етапі професійної реабілітації лікувально-відновні заходи поєднуються з професійним навчанням або перенавчанням.
Реабілітаційні періоди
Реконвалесценція |
Реадаптація |
Ресоціалізація |
– процес одужання з відновленням порушених біологічних та психологічних функцій |
– процес пристосування до побуту, праці (навчання), навколишнього середовища |
– процес відновлення соціальних функцій і становища особи в соціальному макро- і мікросередовищі |
· Патогенетична терапія · Хірургія · Медична реабілітація |
· Медична реабілітація · Соціальна та професійна (освітня) реабілітація · Патогенетична терапія |
· Соціальна та професійна (освітня) реабілітація · Медична реабілітація · Патогенетична терапія |
РЕЖИМИ МЕДИЧНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ
Щадний Щадно-тренуючий Активуючий
|
Саногенетичні (відновлювальні) процеси включають реституцію, регенерацію, компенсацію, а також діяльність імунної системи.
Санаторно-курортний етап реабілітації
Курорт – освоєна природна територія з природними лікувальними ресурсами та необхідними для їх експлуатації будівлями та спорудами, яка використовується з лікувально-профілактичною метою.
На курорті для лікування та профілактики захворювань використовують природні лікувальні ресурси – лікувальний клімат, мінеральні води, лікувальні грязі, ропу лиманів та озер, а також інші природні об’єкти та умови.
Лікувальні властивості природних об’єктів та умов встановлюють на основі наукових досліджень та багаторічної практики.
Курорти розміщені на лікувально-оздоровчих місцевостях – територіях, які володіють природними лікувальними ресурсами та придатними для організації лікування та профілактики захворювання. Для найбільш ефективного використання таких місцевостей з лікувальною та оздоровчою метою необхідна наявність курортної інфраструктури: лікувально-профілактичних та культурно-побутових закладів, спортивних майданчиків, спеціально навченого медичного та обслуговуючого персоналу і т.п.
В залежності від географічного розміщення та характеру кліматичних умов лікувально-оздоровчої місцевості в ній наявні один або декілька природних лікувальних факторів.
Тому курорти діляться на:
· Кліматолікувальні, основними лікувальними факторами є різні складові клімату, що дозволяють широко застосовувати аеротерапію, геліотерапію, таласотерапію та ін.; у відповідності з природно-кліматичними зонами такі курорти поділяють на рівнинні, степові, пустельні, гірські, приморські та ін.;
· Бальнеолікувальні, основним лікувальним фактором є мінеральна вода різних типів, яка використовується для зовнішнього (ванни) та внутрішнього (пиття, кишкові промивання) вживання;
· Грязелікувальні, основним лікувальним фатором є болото різних типів (мулове, торф’яне, сапропелеве);
· Змішанні, на яких застосовують комплекс природних лікувальних факторів (клімато-бальнеолікувальні, клімато-бальнео-грязелікувальні, клімато-грязелікувальні, бальнео-грязелікувальні)
Курорти місцевого значення визначаються органами місцевого самоуправління в благоприємних ландшафтних та мікрокліматичних умовах біля міст та промислових зон.
Курортне лікування є важливою ланкою в системі охорони здоров’я, а самі курорти – території, які охороняються, на яких повинно бути забезпечено збереження і рекреація природних лікувальних фаторів та загальний екологічний стан.
Основні типи санаторно-курортних закладів
На курортах є комплекс різних лікувально-профілактичних закладів – санаторії, лікувальні пансіонати, курортні поліклініки, лікувальні пляжі, бювети мінеральних вод, ванні та грязеві будівлі, солярії, аерарії та басейни для лікувального плавання.
На кліматолікувальних курортах є також будинки відпочинку, турбази, пансіонати та кемпінги. На них відпочивають практично здорові люди в період відпустки. Вони використовують різні елементи клімату для корекції свого функціонального стану, прискоренного відновлення працездатності та загартовування організму.
Основним типом лікувально-профілактичного закладу на курорті є санаторій – стаціонарний заклад, в якому поряд з природними фізичними факторами в лікуванні хворих використовують штучні фактори, дієтотерапію (лікувальне харчування), лікувальну фізичну культуру (рухові режими та фізичні вправи) та психотерапію. При загострені захворювання, для посилення дії фізичних факторів і для профілактики метеопатичних реакцій в санаторії може бути застосовано медикаментозне лікувальння та ліжковий режим.
В залежності від наявності природних фізичних факторів, умов їх лікувального застосування та кваліфікованих кадрів кожний санаторій має свій спеціалізований медичний профіль.
Деякі санаторії розміщенні поза курортами, поблизу від місця проживання хворих. Такі місцеві санаторії призначені для лікування метеопатичних хворих, поїздка яких на віддалені курорти пов¢язана з ризиком погіршання стану їх здоров¢я. Покази до направлення в місцеві санаторії більш ширші, ніж у віддалені санаторії.
В організації лікувальної роботи санаторію повинні дотримуватись наступні принципи:
· Санаторно-курортне лікування повинно бути тісно пов¢язане з попереднім лікуванням в стаціонарі або поліклініці і являється одним з етапів медичної реабілітації хворого;
· Склад хворих санаторію чітко обмежується його медичним профілем, який визначає покази для направлення в даний санаторій;
· Попереднє обстеження хворих з встановленням точного діагнозу, що виключає або суттєво зменшує діагностичну роботу і створює передумови для максимально раннього початку курортної терапії;
· Точно визначений термін перебування хворих в санаторії (звичайно в період чергової відпустки);
· Наявність необхідної лікувально-діагностичної бази, спеціалістів певного профілю та комплексу лікувальних заходів, які відповідають медичному профілю санаторію.
Термін лікування хворих в санаторіях залежить від характеру захворювання та природних лікувальних факторів данного курорту. Для лікування більшості захворювань в санаторії він складає –18-26 діб. Для хворих кістково-суглобовим туберкульозом та з ураженням центральної нервової системи термін перебування в санаторії складає 45 діб, а при лікуванні запальних захворювань нирок – 48 діб.
Оцінку результатів проведеного лікування проводять за критеріями ефективності санаторно-курортного лікування. Вони враховують суб¢єктивні та об¢єктивні показники стану здоров¢я хворих з вказанням певного ступеня. В зв¢язку з тим, що при хронічному перебігу захворювання виражених змін в стані здоров¢я хворих відразу після курортного лікування часто не відбувається , критерії оцінки мають три градації – “покращення”, “без змін” та “погіршення”. При кінцевій оцінці необхідно враховувати також динаміку основних симптомів даного захворювання. Через рік після санаторно-курортного лікування лікар поліклініки за місцем проживання оцінює ефективність попереднього лікування хворого з відміткою в його карті “стійке (нестійке) покращення”.
Порядок відбору та направлення хворих на санаторно-курортне лікування
Послідовність між стаціонарним (поліклінічним) та санаторно-курортним лікуванням досягається шляхом організації чіткого медичного відбору хворих, які потребують курортного лікування. Такий відбір здійснює лікуючий лікар та завідуючий відділенням лікувально-профілактичного закладу (стаціонару, поліклініки, жіночої консультації, диспансеру, медичної частини), в якому лікується хворий.
У вирішенні питання про доцільність лікування на курортах необхідно враховувати супутні захворювання хворого, які не повинні бути проти показами для направлення в даний санаторій, контрастність клімато-географічних умов, особливості гідромінеральних ресурсів курорту та важкість переїзду для хворого. При наявності важкого захворювання або малих термінів реабілітації показано направлення хворого переважно в місцеві санаторії.
При наявності показів до санаторно-курортного лікування хворому видається медична довідка для отримання путівки в якій вказується діагноз захворювання, містяться рекомендації про вид лікування (санаторно-курортне або амбулаторно-курортне), медичний профіль санаторію, його місцезнаходження (віддалений або місцевий), бажаний сезон для лікування та назва курорту або його аналогів. Термін дії довідки 2 міс. з дня видачі. Довідка є медичною підставою для отримання путівки, але не для поступлення в санаторій.
Після отримання путівки хворий з¢являється до лікуючого лікаря для отримання переліку необхідних лікувально-діагностичних заходів, які він повинен пройти перед направленням в санаторій. Такий перелік включає клінічні аналізи крові та сечі, ЕКГ, рентгенологічне дослідження органів грудної клітки та консультацію гінеколога (для жінок). В необхідних випадках для уточнення діагнозу основного та супутніх захворювань проводять спеціальні дослідження та консультації спеціалістів у відповідності з профілем санаторію. На підставі даних медичного обстеження при відсутності відхилень в теперішньому стані здоров¢я, які виключають направлення в санаторій, лікуючий лікар заповнює і видає хворому санаторно-курортну карту, підписану ним та зав.відділенням. В ній відображаються анамнез, дані огляду спеціалістів, результати аналізів та інструментальних досліджень.
При поступлені хворого в санаторій пред¢являється путівка, паспорт та санаторно-курортна карта. На основі первинного та послідуючого поглибленного огляду лікарями, хворому заповнюють історію хвороби і видають курортну книжку, в якій відмічають порядок та послідовність прийому процедур, необхідний руховий режим та дієту. Характер та результати проведеного лікування, а також рекомендації щодо подальшої реабілітації хворого відображають у відривному талоні санаторно-курортної карти, який після повернення із санаторія передається в лікувальний заклад, що видав санаторно-курортну карту.
І. Загальні покази до санаторно-курортного лікування.
1. На курорти в першу чергу направляються хворі, потребуючі довгого відновного лікування із застосуванням природних і переформованих лікувальних факторів після гострих захворювань, травм та операцій при умові самообслуговування. При цьому повинні враховуватися можливі загальні та спеціальні протипокази.
2. На санаторно-курортне лікування можуть направлятися хворі (дорослі та діти) з різними формами хронічних захворювань серцево-судинної і нервової систем, органів травлення, дихання і опорно-рухового апарата, хвороби нирок, сечовидільних шляхів, чоловічої і жіночої статевої сфери, шкіри, обміну речовин, хворі на туберкульоз (в спеціалізованому санаторії), яким показано застосування природних лікувальних засобів. В основному, направляються особи з І і ІІ стадією захворювань з метою видужування, припинення прогресування паталогічного процесу і попередження рецедивів захворювання.
ІІ. Загальні протипокази, що виключають направлення хворих на курорти і місцеві санаторії.
1. Всі захворювання в гострій стадії, хронічні захворювання в стадії загострення і ускладнені гострогнійними процесами.
2. Гострі інфекційні захворювання до закінчення терміну ізоляції.
3. Всі венеричні захворювання в гострій або заразній формі.
4. Психічні захворювання. Всі форми наркоманії і хронічний алкоголізм. Епілепсія.
5. Всі хвороби крові в гострій стадії та в стадії загострення.
6. Кахексія будь-якого походження.
7. Злоякісні новоутвори.
Примітка. Хворі після радикального лікування з приводу злоякісних новоутворів (хірургічного, променевої енергії, хіміотерапевтичного, комплексного) можуть направлятися лише в місцеві санаторії для загального окріплюючого лікування при загальному задовільному стані організму.
8. Всі захворювання і стани, що потребують стаціонарного лікування, в тому числі і хірургічного втручання; всі захворювання, при яких хворі не здатні до самостійного пересування і самообслуговування, і потребують постійного спеціального нагляду.
9. Ехінокок будь-якої локалізації.
10. Часті або масивні кровотечі.
11. Вагітність починаючи з 26 тижня. Крім того у всі терміни вагітності не можна направляти вагітних на курорти і санаторії:
а) для бальнеогрязелікування з приводу гінекологічних захворювань;
б) для лікування родонивими ваннами екстрагінетальних захворювань;
в) жінок, що проживають на рівнинах на гірські курорти, розміщені на висоті більше 1 тис. метрів над рівнем моря.
12. Всі форми туберкульозу в активній стадії – для будь-яких курортів і санаторіїв нетуберкульозного профілю.
ПОВЕРХНЕВА БАГАТОГОЛКОВА АКУПУНКТУРА (БАГАТОГОЛКОВИЙ МАСАЖ)
Застосування поверхневого багатоголкового масажу (подразнення пучком голок, мей-хуа-чжень) є найпоширенішим. Цепов’язано з тим, що даний метод менш болючий і дає змогу легко “дозувати” вплив, а також можливе застосування його з іншими видами ФТ.
При проведенні мей-хуа-чжень важливо правильно вибрати необхідний ступінь подразнення, який можна розділити на 4 рівня.
Слабке подразнення не супроводжується вираженим відчуттям болю, після процедури на шкірі відзначається легка нестійка еритема. Тривалість процедури 5-7 хв.
Середнє подразнення супроводжується незначним болем, який проходить одразу після сеансу. Характерна значна стійка еритема. Тривалість процедури 7-10 хв.
Сильне подразнення супроводжується відчуттям болю. Після сеансу в місцях впливу, крім стійкої еритеми, спостерігаються крапкові крововиливи, що зникають через декілька днів. Тривалість процедури 10-15 хв.
При надсильному подразненні дія впливу близька до порога терпимості больового подразнення. Хворий насилу переносить біль і може просити, щоб процедуру припинили. Реакція шкіри значно сильніша, ніж при подразненні сильного ступеня. Тривалість процедури до 20 хв.
У кожному конкретному випадку зони впливу і ступінь подразнення визначають індивідуально, варіюючи їх у процесі лікування. Під час першої процедури застосовують подразнення слабкого ступеня, наступні сеанси також починають із слабкого подразнення, але протягом сеансу підсилюють його. У дітей, людей похилого віку і кволих хворих слід застосовувати подразнення слабкого і середнього ступеня. В ділянках голови, шиї, живота інтенсивне подразнення не застосовують.
Виходячи з показань, подразнення пучком голок можна проводити і на ураженому, і на здоровому боці. Починати процедуру рекомендують зі здорового боку, застосовуючи різний ступінь подразнення.
Сеанс поверхневого багатоголкового масажу можна розділити на кілька етапів. Перший етап — загальне подразнення, що створює фон для можливого наступного специфічного лікування. Передбачає нанесення подразнень вздовж хребта і крижів. Залежно від локалізації процесу більш тривалому й інтенсивному впливу підлягають відповідні відділи хребта (сегментарний вплив): у разі захворювань верхніх кінцівок — шийний; органів грудної клітки — шийний (починаючи з III хребця) і грудний (закінчуючи VIII хребцем); органів черевної порожнини—грудний (починаючи з V хребця) і попереково-крижовий; органів малого таза і нижніх кінцівок — попереково-крижовий.
Досить інтенсивно слід подразнювати точки хребта, котрі під час пальпації остистих відростків дають больові відчуття. На наступних етапах подразнюють зони Захар’їна-Геда відповідно до ураженого органа і больові (місцеві) зони. Передбачається також додаткове подразнення для зняття будь-яких побічних симптомів (наприклад, порушення сну, що супроводжує ті чи інші захворювання, тощо).
Подразнення пучком голок в різних ділянках має певне спрямування.
У деяких випадках БГМ можна замінити або чергувати з банковим масажем, який проводять у шийно-комірцевій ділянці та паравертебрально до появи стійкої гіперемії і невеликих петехій.
Своєрідним варіантом багатоголкового подразнення є голкоаплікація (І.І. Кузнецов та співавт., 1997}— вплив на певні зони шкіри за допомогою накладання гнучких пластин різного розміру з закріпленими на них голками (1-16 шт. на 1 см2). Тиск голок на шкіру регулюють нагнітанням повітря в гумову муфту, що облягає голкоаплікатор зверху. В лікуванні (за показаннями) накладають імплікатор на комірцеву зону або паравертебрально вповздовж усього хребта, на окремі ділянки тіла (руку, ногу) та ін. Дуже ефективним при багатьох захворюваннях є “рахметовське ліжко” (хворий спиною лягає на голкоаплікатор таким чином, щоб пластини з голками розташовувалися паравертебрально). Тривалість сеансу від ЗО хв. до 1,5 год. Перевагою використання методу подразнення пучком голок і голкоаплікатором є можливість його проведення в домашніх умовах після короткого курсу навчання.
Особливості дії: загальностимулююча, седативна, вегетативно-трофічна.
Параметри процедур: згідно з вищенаведеними методиками.
Прилади: аплікатори, качалочки та молоточки з голками тощо.
Помилки в призначеннях лікаря і проведенні процедури: не проводиться в сеансі загальне подразнення, не враховується метамерно-сегментарний принцип іннервації внутрішніх органів.
Приклад рецепта БГМ при хронічній люмбалгії
Загальне подразнення слабкого ступеня (5-7 хв.), після чого подразнення середнього ступеня в ділянці попереку, крижів та вповздовж проходження сідничного нерва (7-Ю хв.). Процедури через день, на курс лікування 7-14 процедур.
ІМПЛАНТАЦІЯ КЕТГУТУ В AT
Даний метод дуже ефективний при хронічних захворюваннях або частих загостреннях хвороби, дистрофічних змінах тощо. Методика імплантації кетгуту проста: використовують атравматичні хірургічні голки з кетгутом, що випускаються серійно. За їх допомогою кетгут вводять на необхідну глибину в AT. Кінчики кетгуту обрізають, а частина його, що залишилася в глибині тканини, поступово розсмоктується, що й дає тривалий стимулюючий вплив. Введення кетгуту рекомендоване при хронічному процесі, наприклад, дитячих сколіозах, тоді кетгут імплантується паравертебрально в зоні найбільшого викривлення хребта. В разі дистрофічних змін — відповідно в цих зонах, при хронічних бронхітах — у чутливих точках легені тощо. Особливо ефективне застосування імплантації кетгуту при нейродистрофічних суглобах (остеохондроз, артрози), бронхіальній астмі, целюлітах та ін. Імплантацію кетгуту краще проводити в період перерви в лікуванні іншими методами (класичною АП, лазеропунктурою тощо) або застосовувати, наприклад, при дитячих (юнацьких) сколіозах разом з електростимуляцією пара-вертебральних м’язів.
Особливості дії: вегетативно-трофічна, розсмоктуюча, за-гальнозміцнююча, протиалергічна.
Помилки в призначеннях лікаря: недостатньо точно вибираються зони для імплантації кетгуту.
Приклад проведення процедури: при остеохондрозі міжхреб-цевого диску L4– L5 з хронічною люмбалгією, після відповідної антисептичної обробки (йод, спирт) місць введення кетгуту (па-равертебральна зона ліворуч і праворуч на відстані 1,5 см від хребта на рівні L4– L5 хребців) проводиться сама процедура: атравматичною хірургічною голкою кетгут вводиться на глибину 1,0-1,5 см, а відстань між місцем уколу і виходу голки — 2,0-3,0 см. Кетгут обрізають, а його кінчики занурюють глибше під шкіру.
Місця уколу і виколу змащують розчином Новикова (діамантова зелень з клеєм). За потреби накладається компрес 10-процентного розчину димексиду для швидкого розсмоктування. За потреби — контроль через 3-4 днів. Повторна імплантація кетгуту в ці ж місця можлива через 2-3 місяці.
Вазогемотерапія
Вазогемотерапія – процедура, яку можна віднести до інструментального способу масажу. Механізм фізіологічного впливу, який оснований на нейрорефлекторному впливі на відповідні сегментарні зони з подальшою та загальною реакцією.
Вазогемотерапія є ефективним засобом лікування та профілактики таких захворювань хребта та периферійної нервової системи, як остеохондроз, грижа міжхребтового диску, сколіоз, порушення осанки у дітей та дорослих, а також:
– активізація та нормалізація мікроциркуляції крові та відтоку лімфи;
– зняття «застійних» та запальних вогнищ в організмі незалежно від їх локалізації;
– стимуляція імунної системи;
– оновлення периферійного мікроциркуляторного русла;
– глибока очистка шкіри;
– зменшення об’єму підшкірно-жирової тканини.
Сколіоз
Хребет може бути викривлений, тобто мати дуже великий вигин як вперед ( лордоз або гіперлордоз ), так і назад ( кіфоз або гіпер кіфоз ), крім цих викривлень, які є причиною появи горба і інших порушень в роботі організму, зустрічається і сколіоз.
Cколіоз – це S-подібне викривлення хребта (бічне відхилення лінії хребта від осі тулуба). Сколіоз відрізняється від порушення постави тим, що зміни зачіпають кісткову і зв’язкову структуру, тоді як при порушенні постави спостерігається підвищений м’язовий тонус з одного боку. З часом і за певних умов (неправильний руховий стереотип, недостатнє споживання кальцію, слабкий м’язовий корсет і ін.) порушення постави може прогресувати в сколіоз . Лікуванню піддаються обидва ці захворювання, якщо вони були виявлені вчасно, і процес не встиг зайти дуже далеко. Методика лікування викривленого хребта може включати масаж, індивідуально підібраний комплекс фізичних вправ для нарощування маси гіпотрофірованних м’язів і корекції постави ( лікувальна фізкультура, гімнастика і т.п.), мануальну терапію.
Користь мануальної терапії при лікуванні захворювань хребта (остеохондроз, сколіоз і ін.)
При успішному проходженні необхідного курсу мануальної терапії (з дотриманням рекомендацій і вивченням способів самостійної корекції) відбуваються великі зміни у всій зовнішності пацієнта – змінюється хода, виправляється постава, зникають, що стали вже звичними, проблеми із здоров’ям. Таким чином, мануальна терапія не тільки є самостійним, ефективним методом лікування захворювань хребта , але і, у поєднанні з різними методами реабілітації, може застосовуватися як складова частина комплексно-відновного лікування і використовуватися в цілях профілактики багатьох захворювань.
Лікувальна фізкультура при остеохондрозі хребта.
В основі остеохондроза хребта лежить зміна міжхребцевих дисків з наступним втягуванням в процес тіл сусідніх хребців міжхребцевих суглобів та зв’язкового апарату.
Міжхребцеві диски відіграють важливу роль у стабільному положенні хребців, забезпечують рухомість хребта, виконують функцію біологічного амортизатора.
Факторами, що сприяють виникненню та розвитку остеохондроза є малорухомий спосіб життя, тривале перебування тіла у фізіологічно незручному положенні (багатогодинне сидіння за письмовим столом, за кермом автомобіля, стояння біля верстата, за прилавком). Це значно погіршує кровопостачання та забезпечення поживними речовинами тіл хребців, міжхребцевих дисків. Виникають тріщини фіброзного кільця. Внаслідок прогресування дегенеративних змін у фіброзному кільці порушується фіксація хребців між собою, виникає патологічна рухливість. Міжхребцеві щілини зменшуються, здавлюються нервово-судинні закінчення, кровоносні та лімфатичні судини – посилюються болі. В 3-й стадії хвороби виникає розрив фіброзного кільця, утворюються міжхребцеві кили. Заключна стадія характеризується болючим ущільненням і зміщенням хребців, утворенням патологічних кісткових розростань.
Завдання лікувальної гімнастики:
1. Сприяти збільшенню відстані між окремими хребцевими сегментами з метою зняття патологічної пропріоцептивної імпульсації.
2. Сприяти зниженню патологічної пропріоцептивної імпульсації.
3. Покращення обмінних процесів внаслідок посилення крово- та лімфообігу в пошкодженому хребцевому сегменті та корінці.
4. Зменшення набряку в тканинах, розміщених в ділянці міжхребцевого отвору, покращення кровообігу в пошкодженій кінцівці.
5. Збільшення та відновлення повного об’єму рухів в кінцівках та хребті; зменшення статико-динамічних порушень і компенсаторних рухів, відновлення порушеної осанки.
6. Сприяти відновленню трофіки, тонусу, сили м’язів тулуба та кінцівок.
7. Підвищити загальну фізичну працездатність.
Спеціальні завдання лікувальної гімнастики:
При радикулярному синдромі:
– витягування нервових стволів та корінців;
– попередження м’язових атрофій;
– укріплення м’язів дистальних відділів кінцівок.
При плечелопатковому периартриті:
– профілактика утворення рефлекторної неврогенної контрактури ліктьового суглобу;
– укріплення дельтовидного, надостного, підостного, двоголового м’язів.
При задньо-шийному симпатичному синдромі (синдромі хребетної артерії):
– сприяти послабленню вестибулярних порушень.
Остеохондроз шийного відділу хребта.
Лікувальну гімнастику призначають в гострому періоді захворювання. В заняття включають фізичні вправи для мілких і середніх м’язових груп і суглобів, вправи на розслаблення м’язів плечового поясу та верхніх кінцівок. Широко використовують махові рухи для верхніх кінцівок. Їх проводять в умовах максимального розслаблення м’язів плечового поясу.
Після стихання больового синдрому лікувальна гімнастика спрямована на укріплення м’язів шиї та плечового поясу. Включають динамічні та статичні вправи, які чергуються з дихальними та вправами на розслаблення м’язів.
Активні рухи в шийному відділі хребта в початковому та основному періодах курсу лікування протипоказані, тому що може виникнути звуження міжхребцевого отвору, яке викличе компресію нервових корінців та судин.
Комплекс 1.
1. В.п. – сидячи на кріслі (зберігається для перших 7 вправ), руки опущені вздовж тулуба. Повороти голови вліво і вправо з максимально можливою амплітудою. Темп повільний. 5-10 разів.
2. Опустити голову вниз, дістаючи підборіддям грудей. Темп повільний. 5-10 разів.
3. Положити китицю на лоб. Давити лобом на китицю 10 с, відпочинок – 20 с. Голова і китиця нерухомі. 5 разів.
4. Положити китицю на скроню. Давити скронею на китицю 10 с, відпочинок 20 с. Голова і китиця нерухомі. 5 разів.
5. Це саме з другого боку.
6. Руки опущені вздовж тулуба. Підняти плечі та утримувати в такому положенні 10 с, розслаблення 15 с. 6 разів.
7. Самомасаж шиї, плечових суглобів, трапецієвидного м’язу. 5-7 хв
8. В.п. – лежачи на спині (зберігається з 8 по 16 вправу), руки під головою. Давити головою на руки – видих. Розслабитися – вдих. Темп повільний. 10 разів.
9. Руки на поясі. Почергове згинання та розгинання ніг, не зменшуючи прогину в попереку. Ступні від підлоги не відривати. 10 разів кожною ногою.
10. Руки на поясі, ноги зігнуті. Прогнутися, піднімаючи таз – видих, в.п. – вдих. 10- 15 разів.
11. Зігнути ноги і притиснути до живота, обхопити їх руками, голову до колін – видих, в. п. – вдих. 10-15 разів.
12. Руки в сторони. Мах правою ногою, лівою рукою торкнутися до правої ступні. Теж іншою ногою і рукою. По 10 разів кожною ногою.
13. Руки на поясі. Підняти прямі ноги від кутом 90° – видих, опустити – вдих. 15 разів.
14. Руки на голову. Ліва нога і рука в сторону – вдих, в.п. – видих. Те ж іншою ногою і рукою. По 10 разів кожною ногою.
15. В.п. – лежачи на животі, гімнастична палка на лопатках. Прямі ноги назад-вверх, голову і плечі підняти, прогнутися. 15 разів.
16. В.п. – стоячи навкарачки (зберігається з 16 по 18 вправу). Не відриваючи рук і колін від підлоги, зробити ”круглу” спину – видих, в.п. – вдих. 10 разів.
17. Випрямити праву ногу – рух тулубом і тазом назад – видих, в.п. – вдих. Те ж лівою ногою. По 10 разів кожною ногою.
18. Повернути спину і голову вліво – вдих, в.п. – видих. Те ж саме вправо. По 10 разів в кожен бік.
19. В.п. – стоячи на колінах. Ліву ногу витягнути в сторону, в.п. те ж правою ногою. По 10 разів кожною ногою.
20. В. п. – сидячи на підлозі, ногу витягнути перед собою, іншу, зігнувши в коліні, відставити в сторону. Нахилитися вперед до витягнутої ноги, намагаючись торкнутись до стопи руками. Змінити положення ніг. По 10 разів в кожен бік.
21. В.п. – стоячи. Присісти, відриваючи п’ятки від підлоги, руки вперед – видих, в.п. – вдих, 15 разів.
22. В.п. – стоячи лівим боком до опори, ліва пряма нога ззаду. Права – зігнута і виставлена вперед, тулуб прямий. Пружні покачування. Змінити положення ніг. По 10 разів в кожному положенні.
23. Вис на перекладині. Обережно повертати таз поперемінно вправо і вліво. Не напружувати шию, плечовий пояс і спину – тіло максимально розслаблене. Тривалість вису – 40 секунд. Повторювати декілька разів на день.
24. В.п. – стоячи, палка в витягнутих вверх руках. Праву ногу вперед – палку на лопатки. Те ж лівою ногою. По 10 разів кожною ногою.
25. Палка в витягнутих вверх руках. Палку на груди, в.п. Палку на лопатки, в.п. 10 разів.
26. Палка на груди. Нахил вперед, палку положити на підлогу – видих, в.п. – вдих. 10 разів.
27. Палка в опущених руках за спиною (хват знизу), нахил вперед, руки з палкою максимально назад, вверх – видих, в.п. – вдих. 10 разів.
28. Палка в витягнутих руках перед грудьми. Дістати палку махом лівої ноги, потім правої. По 10 разів кожною ногою.
29. Мах лівою ногою вперед, руки вверх – вдих, в.п. – видих. Те ж правою ногою. По 10 разів кожною ногою.
30. Ноги на ширині плечей. Нахил вперед, торкнутися правою рукою лівої ступні, ліва рука в сторону – видих, в.п. – вдих. Те ж до правої ступні. По 10 разів до кожної ноги.
Комплекс 2
Кожну вправу виконувати 5-6 разів.
1. В.п. – лежачи на спині. Піднімаючи голову і плечі, повернути тулуб вправо, руками підтягнутися вперед-вправо; те ж в іншу сторону.
2. В.п. – лежачи на животі, руки в сторони. Піднімаючи тулуб, відвести руки за голову, прогнутися.
3. В.п. – стоячи – ноги на ширині плечей. Нахилити голову вправо, круг головою вліво. Те ж в іншу сторону.
4. Ноги на ширині плечей, руки на поясі. З невеликим нахилом тулуба вліво потягнутися правою рукою вверх, голову нахилити вліво, намагаючись вухом торкнутися плеча. Те ж в іншу сторону.
5. Ноги на ширині плечей. Круг плечами назад, з’єднавши лопатки, напівприсід, голову нахилити назад; в.п., круг плечами вперед, напівприсід, голову нахилити вперед.
6. Ноги на ширині плечей, руки на поясі. Піднімаючись на носки, нахилити голову вперед; опускаючись на всю ступню, напівприсід, голову нахилити вправо. Те ж нахиляючи голову вліво, потім назад.
7. Ноги на ширині плечей, руки вверх. Праву руку вперед, мах в сторону. Те ж другою рукою.
8. Ноги на ширині плечей, руки до плечей. Підняти плечі і лопатки вперед, потім опустити вниз; випрямляючи руки вверх, два пружинних махи руками назад.
9. Ноги на ширині плечей, руки в сторони. З поворотом тулуба вправо – схресні рухи руками, повертаючись у в.п., мах руками в сторони. Те ж в інший бік.
10. Ноги на ширині плечей, руки на поясі. Два пружинних нахили тулуба вліво, нахил вправо; випрямляючись піднятися на носки і повернутися в в.п. Те ж в інший бік.
11. Ноги на ширині плечей, руки за голову. Півкруг тулубом вліво, нахил вправо, вперед, вліво. Рухи виконувати плавно. Те ж в іншу сторону.
12. В.п. – лежачи на спині, руки вздовж тулуба. Зігнути ноги колінами до грудей, випрямити вверх, тоді вперед над підлогою.
13. В.п. – лежачи на животі, руки зігнуті під підборіддям. Мах правою ногою вверх. Те ж іншою ногою.
14. В.п. – лежачи на спині, руки вздовж тулуба. Сісти, піднімаючи руки вверх, два пружинних махи руками назад; згинаючи ноги, обхопити їх руками, спину округлити, голову нахилити до колін.
15. В.п. – сидячи з опорою на руки ззаду, зігнуті ноги нарізно. Коліно правої ноги опустити на підлогу вліво. Те ж іншою ногою.
16. В.п. – сидячи, ноги нарізно, руки в сторони. Повертаючи тулуб вправо, нахилитися до підлоги, опираючись на зігнуті руки. Те ж в інший бік.
17. В.п. – стоячи на колінах, руки опущені. Виводячи вперед праву ногу, сісти на п’ятку лівої ноги, тулуб нахилити вперед, руками потягнутися до ступні. Два пружинних нахили вперед. Те ж з іншою ногою.
18. В.п. – стоячи на колінах з опорою на руки. Опускаючись на передпліччя лівої руки, повернути тулуб вправо, праву руку відвести в сторону. Те ж в інший бік.
19. В.п. – стоячи. Мах зігнутою правою ногою вперед, з напівписідом на лівій нозі відвести праву назад на носок, руки вверх. Те ж з іншої ноги.
20. Ноги широко нарізно. Нахиляючись вперед, руки на підлогу. Згинаючи праву ногу коліном в сторону, підняти п’ятку, підсилюючи присід. Те ж з іншої ноги.
21. Ноги нарізно, руки на пояс. Піднімаючись на носки, повернути п’ятки вправо і опустити їх на підлогу. Те ж опираючись на п’ятки і повертаючи носки.
Остеохондроз грудного відділу хребта.
Внаслідок дегенеративно-дистофічних змін в міжхребцевих дисках в грудному відділі хребта може бути сплощення або посилення грудного кіфозу. Ці зміни, поряд з больовим синдромом, знижують дихальну екскурсію грудної клітки, приводять до гіпотрофії дихальних м’язів, відбувається порушення функції зовнішнього дихання.
При сплощені грудного кіфозу потрібно укріплювати м’язи черевної стінки та розтягувати довгі м’язи спини. З цією метою використовують фізичні вправи, спрямовані на розтягування хребта та посилення кіфозу.
При посиленні грудного кіфозу лікувальна гімнастика спрямована на укріплення м’язів спини, розтягування довгих м’язів і м’язів черевного пресу. В заняттях використовують вправи на розгинання хребта і грудного відділу, вправи із зведенням лопаток. Для досягнення більшого ефекту включають вправи з гімнастичними предметами (рис. 15, 16).
Рис. 15 – Вправи для розвитку м’язів спини.
Рис. 16 – Вправи для розвитку гнучкості хребта (комплекс 4) та верхнього плечового поясу (комплекс 5).
Остеохондроз поперекового відділу хребта.
В період загострення хвороби хворим бажано лежати на твердому ліжку. Для розслаблення м’язів під коліна підкладають ватно-марлевий валик. З метою декомпресії нервового корінця, покращення його кровопостачання призначають тракційне лікування. Спокій пошкодженого відділу хребта створює умови для рубцювання тріщин та розривів фіброзного кільця.
Лікувальна гімнастика спрямована на зниження больового синдрому, розслаблення м’язів тулуба та кінцівок, покращення кровопостачання нервового корінця. В заняття включають вправи для дистальних відділів нижніх кінцівок в поєднанні з статичними і динамічними дихальними вправами, релаксацію м’язів тулуба та кінцівок, які виконують з вихідного положення лежачи на спині, на животі, на боці.
Після стихання больового синдрому виконують вправи на ”витягування” хребта, його ”кіфозування”, для покращення кровопостачання пошкодженої ділянки хребта і прилеглих тканин. Вправи виконують з вихідного положення лежачи на спині, животі, на боці, стоячи навкарачки.
Здійснюють рухи в колінних і кульшових суглобах, вправи на згинання хребта і його ”витягування” по осі. Потрібно виконувати вправи з ізометричним напруженням м’язів: натискувати поперековою ділянкою на кушетку при зігнутих в колінах ногах;
вправу можна ускладнити, напружуючи одночасно м’язи сідниць та промежини. Ці вправи збільшують внутрічеревний тиск, що веде до зменшення внутрідискового тиску.
При наявності гіпотрофії м’язів спини та черевного пресу їх потрібно укріплювати, сформувати ”м’язовий корсет”, що буде допомагати в розвантаженні хребта та у виконанні основних статичних та біомеханічних функцій.
При стиханні болю можна починати виконувати комплекси вправ 6, 7, 8 (рис. 17, 18).
Для нормалізації тонусу м’язів спини та покращення кровопостачання паравертебральних тканин необхідно проводити масаж м’язів спини та попереку. При корінцевому синдромі масується і пошкоджена кінцівка.
КОМПЛЕКС 6
Рис. 17 – Вправи для м’язів попереку та черевного пресу.
Рис. 18 – Вправи для гнучкості хребта.
КОМПЛЕКС 8
Кожну вправу виконувати 5-6 разів.
1. В.п. – лежачи на спині, руки вздовж тулуба, витягнути носки і, напружуючи все тіло, потягнутися. Розслабитися. Те ж, підтягуючи носки на себе.
2. Ноги зігнуті, одна рука вздовж тулуба, інша – вверх. Потягнутися однією рукою вперед, другою вверх. Змінити положення рук.
3. Ноги зігнуті, руки вздовж тулуба. Повернути голову вправо, вліво, руки за голову. Піднімаючи голову, нахилити її руками до грудей, лікті вперед.
4. Руки вздовж тулуба. Згинаючи одну ногу, підтягнути її рукою до грудей, те ж, згинаючи іншу ногу; підняти голову і плечі, намагаючись доторкнутися лобом до колін.
5. В.п. – стоячи. Нахил голови вправо, півкруг головою вперед, нахил голови вліво, півкруг головою назад.
6. Руки на поясі. Підняти одне плече, опустити. Підняти друге плече – опустити. Підняти і опустити обидва плеча.
7. З півприсядом витягнути руки вперед, китиці на себе, потягнутися плечима і долонями вперед; з півприсядом відвести руки назад, не змінюючи положення китиць, лопатки з’єднати.
8. Ноги нарізно, руки в сторони. Руки вперед – навхрест, обняти себе за плечі. З півприсядом зігнути руки над головою, намагаючись пальцями обхопити лікті.
9. Ноги нарізно, руки в сторони. 8 кругових рухів руками назад з невеликою амплітудою, китиці на себе; 8 кругових рухів руками вперед, китиці опущені пальцями вниз.
10. Ноги нарізно, руки в сторони. Горизонтальний нахил вперед, руки вперед, руки за голову, лопатки з’єднати; з півприсядом нахил тулуба в сторону, ліктем потягнутися до коліна. Те ж з нахилом в інший бік.
11. Нахил тулуба вперед, руки на коліна; півприсяд, не міняючи положення тулуба; посилюючи нахил, випрямити ноги, потягнутися руками вниз.
12. Ноги нарізно, руки перед грудьми. З півприсядом поворот тулуба вправо, праву ногу відвести назад. Те ж в інший бік.
13. Ноги нарізно, руки на пояс. Відвести таз вправо, зберігаючи положення плечей, ноги не згинати. Повторити вліво. Те ж, починаючи рух в інший бік.
14. Ноги широко нарізно, руки в сторони. 3 пружинних нахили вперед, руками потягнутися до підлоги, руки за голову, посилюючи нахил.
15. Ноги широко нарізно. Зігнути одну ногу, обпертися на коліно руками, нахилити тулуб вперед; те ж згинаючи іншу ногу.
16. Крок правою ногою в сторону, згинаючи її, нахил тулуба вліво, руки вгору, приставляючи праву ногу. Те ж інший бік.
17. Випад правою ногою вперед, спина пряма, руки на коліно; руки вгору, потягнутися назад; посилюючи присід, повторити. Те ж з іншої ноги.
18. Ноги нарізно. Піднятись на носки, руки вгору; з півприсядом підняти зігнуту ногу вперед, руками обхопити коліно. Те ж іншою ногою.
19. Руки в сторони. З півприсядом на лівій мах правою ногою в сторону. Хлопок руками над головою. Повторити з іншої ноги. Те ж відводячи ногу назад.
20. Ноги нарізно, руки на поясі. Піднятися на носки; перекат на п’ятки, піднімаючи носки вгору. Глибокий присід, руки вгору.