ЗАПАЛЬНІ ЗАХВОРЮВАННЯ КИШКИ:

Запальні захворювання кишки:

ключові моменти діагностики і лікування

 

Запальні захворювання кишки (ЗЗК) складають групу ідіопатичних уражень, для яких характерне запалення травного каналу і подібні клінічні, епідеміологічні та патолого-анатомічні особливості. У більшості пацієнтів із ЗЗК виявляють хворобу Крона або виразковий коліт[1], проте клінічні особливості ураження в деяких хворих не дають змоги чітко класифікувати захворювання.

Діагноз ЗЗК часто важко встановити внаслідок неспецифічності наявних скарг. Ситуація ускладнюється тим, що симптоматика змінюється в широких межах залежно від локалізації ураження травного каналу, важкості запалення, наявності ускладнень і позакишкових проявів. Лікування ЗЗК, особливо підтримування ремісії, також є серйозною клінічною проблемою.

Особливості виразкового коліту

Скарги й об’єктивні симптоми. Понад 70% пацієнтів з виразковим колітом мають діарею різної важкості ¾ від помірної до важкої. Багато пацієнтів відзначають епізоди кривавої діареї, які поступово стають частішими і важчими, хоча можуть виникати і гостро. При дистальному коліті кров, як звичайно, стрічками вкриває поверхню калових мас, які можуть мати нормальну консистенцію або бути розм’якшеними. При поширенішому ураженні кров перемішана з м’яким або рідким калом.

Оскільки при виразковому коліті, як звичайно, уражена пряма кишка, більшість пацієнтів з активним захворюванням відзначають ректальний дискомфорт, тенезми, неповне випорожнення і часті імперативні позиви на нього. У результаті подразливості кишки і зменшення її спроможності розтягуватися пацієнти мають часту дефекацію малими порціями. Рідше відзначають часте випорожнення. Проте запалення дистальних відділів кишки може поєднуватися зі спазмом і затримкою випорожнення, що призводить до закрепу. Нетримання калу трапляється рідко і може свідчити про важке ураження.

На момент виявлення в більшості пацієнтів спостерігають виразковий коліт помірної або середньої важкості, лише у третини або й менше трапляється важка форма захворювання. При помірній важкості захворювання фізикальних змін може не бути. При середній важкості може спостерігатися помірна втрата ваги, гарячка, болючість живота при пальпації і блідість. У важко хворих пацієнтів можуть бути слабість, дегідратація, тахікардія і виражена болючість живота. Відсутність кишкових шумів при аускультації і здуття живота наводять на думку про перфорацію або мегаколон[2].

Приблизно 10% пацієнтів мають позакишкові прояви захворювання, до яких належать артральгії, біль у спині (внаслідок спондиліту або сакроілеїту), ураження очей (увеїт або склерит) або висипання (такі як гангренозна піодермія або вузлувата еритема).

Лабораторні й ендоскопічні знахідки. Такі лабораторні знахідки, як анемія, лейкоцитоз, підвищена ШОЕ, гіпоальбумінемія, ацидоз і електролітні порушення, можуть свідчити про важкий коліт. Підвищений рівень лужної фосфатази або трансаміназ може бути проявом ураження гепатобіліарної системи[3]. Дослідження калу і ректоромано- або колоноскопія з біопсією можуть допомогти виключити інфекційний коліт, встановити діагноз і визначити поширеність ураження (що корелює з важкістю і наслідком першого приступу).

Виразковий коліт, як звичайно, починається з прямої кишки і поширюється проксимально, одноманітно і циркулярно уражаючи кишку без сегментів неураженої слизової. У момент виявлення 40% пацієнтів мають ураження тільки прямої кишки, 40% — ураження до печінкового кута і в 10¾20% діагностують панколіт. У пацієнтів з помірною важкістю захворювання ендоскопічні зміни можуть бути мінімальними: лише набряк слизівки і зникнення нормального судинного рисунка і/або еритема.

Вираженіше запалення призводить до зернистості слизової оболонки, її крихкості, виразкування, кровотеч, псевдополіпів і слизово-гнійної ексудації. Просвіт кишки може бути звужений і випрямлений з втратою гаустральних складок. Гістологічне дослідження виявляє порушення архітектоніки крипт і гостре або хронічне запалення власної пластинки (lamina propria).

Для діагностики дилятації товстої кишки у хворих на виразковий коліт з проявами інтоксикації (гарячка, тахікардія, лейкоцитоз) або з симптомами подразнення очеревини застосовують оглядову рентгенографію живота в прямій проекції без контрастування. Іригоскопія (введення барію за допомогою клізми) не є обов’язковою частиною обстеження, проте може бути корисною у пацієнтів з стриктурами, які роблять неможливим проведення ендоскопа.

Особливості хвороби Крона

Скарги і об’єктивні симптоми. Найчастішими ознаками хвороби Крона є біль у животі, діарея, втрата ваги і гарячка. Явна кровотеча з нижніх відділів шлунково-кишкового каналу менш характерна. Приблизно 30% пацієнтів мають ізольоване ураження тонкої кишки, 40% ¾ клубової і товстої кишки, 25% ¾ лише товстої. У решти 5% хворих наявні ураження верхніх відділів травного каналу, промежини або позакишкові прояви.

Біль після їди з розпиранням, нудотою і блюванням може свідчити про обструкцію тонкої кишки. Пацієнти з ураженням ілеоцекального сегмента звичайно скаржаться на біль у правому нижньому квадранті живота, це часто поєднується з ураженням промежини, при якому наявний біль у цій ділянці і виділення калу чи слизу через нориці. Хвороба Крона товстої кишки частіше поєднується з кривавим проносом і ураженням промежини. Діарея, при якій часті імперативні позиви і тенезми супроводжуються відходженням невеликої кількості калу, наводить на думку про проктит, тоді як ураження верхніх відділів травного каналу, як звичайно, проявляється нудотою, блюванням, болем в епігастрії чи явищами непрохідності.

Позакишкові прояви частіше поєднуються з колітом, ніж з ураженням тонкої кишки, вони можуть передувати скаргам, пов’язаним з кишками. Як і при виразковому коліті, вони можуть включати кволість, артральгії, пальці у вигляді “барабанних паличок”, біль в спині, ураження очей і шкіри.

Пацієнти з активним перебігом хвороби Крона можуть бути блідими, для них характерна хронічна кволість. При фізикальному обстеженні можна виявити болючість або об’ємний утвір у правому нижньому квадранті живота. Звичайним є помірне підвищення температури тіла, висока гарячка наводить на думку про абсцес або перитоніт. Можуть траплятися ознаки недостатнього відживлення, у дітей не є винятком сповільнення росту. При огляді періанальної ділянки можна виявити запалення, індурацію шкіри або нориці[4].

Лабораторні і ендоскопічні знахідки. Як і при виразковому коліті, лабораторні показники допомагають визначити важкість захворювання. Лейкоцитоз, анемія, підвищена ШОЕ, гіпоальбумінемія і дефіцит вітамінів характерні для важкого перебігу. При ендоскопії можна побачити поверхневі афтозні виразки або окремі глибокі виразки лінійної, зірчастої або звивистої форми, які можуть зливатися між собою, що надає слизовій вигляд “бруківки”. Як звичайно, пряма кишка вільна від уражень, і ділянки активного процесу розділені нормальною слизовою.

При гістологічному дослідженні, як звичайно, виявляють трансмуральне запалення, уражені зони чергуються з ділянками інтактної стінки кишки, хоча поверхневе запалення не виключає хворобу Крона. Характерними є афтозні виразки і неказеозні гранульоми, проте вони трапляються не завжди.

Рентгенологічне дослідження при хворобі Крона інформативніше, ніж при виразковому коліті, оскільки при ій частіше уражається тонка кишка, порівняно малодоступна для ендоскопії. Оглядова рентгенографія без контрастування в горизонтальному та вертикальному положенні тіла може допомогти виявити обструкцію та дилятацію кишки. Контрастування з введенням барію per os є найкращим методом обстеження тонкої кишки, хоча в деяких ситуаціях можна застосувати ентероклізис[5]. Характерною знахідкою є симптом шнурка — тонкий струмінь барію внаслідок звуження просвіту при ураженні термінального відділу клубової кишки.

Слід уникати орального введення барію при підозрі на виражену непрохідність. Іригоскопія інформативніша для діагностики нориць і стриктур, ніж колоноскопія. Ускладнення ЗЗК, такі як абсцеси, часто діагностують за допомогою ультрасонографії, комп’ютерної томографії або ЯМР-скенування.

Диференціальний діагноз

Відрізнити хворобу Крона від виразкового коліту не важко при суттєвому ураженні тонкої кишки, переривистому характері ураження (чергування ендоскопічно і гістологічно інтактних ділянок зі зміненими), утворенні нориць і змінах періанальної ділянки. Проте обидва захворювання можуть мати подібні прояви, особливо при дуже легкому або дуже важкому перебігу та у випадку лікованої хвороби. Мало того, 15—20% пацієнтів з виразковим колітом мають явища висхідного (“ретроградного”) ілеїту[6].

На думку про діагноз хвороби Крона наводять інтенсивний біль у животі і пальпаторна болючість (особливо в правому нижньому квадранті), об’ємний утвір у животі, гарячка, кволість, втрата ваги, абсцеси, стриктури, зміни пальців у вигляді “барабанних паличок”, відсутність гематохезії і слизу в калі. При хворобі Крона з ураженням клубової кишки зростає ризик жовчнокам’яної хвороби, тоді як первинний склерозуючий холангіт частіше поєднується з виразковим колітом. Токсичний мегаколон іноді трапляється при хворобі Крона з ураженням товстої кишки, проте це ускладнення характерніше для виразкового коліту. Гангренозна піодермія трапляється в 1—12% пацієнтів з виразковим колітом, рідше — при хворобі Крона. Куріння частіше поєднується з хворобою Крона, ніж з виразковим колітом.

Стандартний діагностичний підхід до пацієнта при підозрі на ЗЗК подано в таблиці 1. Незважаючи на характерні ознаки патологічних станів, принаймні 10% пацієнтів важко зарахувати до тієї чи іншої нозології, в такому випадку їхнє захворювання називають індетермінованим колітом. Крім того, 2—5% пацієнтів, захворювання яких визначено як хвороба Крона або виразковий коліт, при подальшому спостереженні переводять з однієї групи в іншу. Залежно від клінічних особливостей може виникнути потреба виключити інші захворювання, наприклад, інфекційний коліт, дивертикуліт, апендицит і злоякісні пухлини.

Таблиця 1. Стандартний діагностичний підхід до пацієнтів з підозрою на запальні захворювання кишки

– Оглядова рентгенографія живота при вертикальному і горизонтальному положенні тіла пацієнта, якщо є підозра на кишкову непрохідність, токсичний мегаколон або перфорацію

– Посів калу, його дослідження на яйця глистів і паразити, а також на токсин Clostridium difficile

– Розгорнутий загальний аналіз крові, визначення концентрації альбуміну, креатиніну, електролітів, лужної фосфатази і аланінамінотрансферази; загальний аналіз сечі

– Колоноскопія з оглядом термінального відділу клубової кишки і біопсією ураженої слизової

– Езофагогастродуоденоскопія при підозрі на хворобу Крона верхніх відділів травного каналу

– Комп’ютерна томографія живота і таза при підозрі на абсцедування

– Рентгенографія тонкої кишки з контрастуванням барієм, якщо є підозра на її ураження при хворобі Крона

Нині досліджуються новітні лабораторні тести, такі як пошук антинейтрофільних цитоплазматичних антитіл, антитіла проти Saccharomyces cerevisiae, рівень антагоністів рецепторів інтерлейкіну 1, проте роль цих маркерів при оцінці ЗЗК не з’ясовано. Скенування після введення лейкоцитів, мічених радіоактивними ізотопами, може допомогти відрізнити запальний процес від фіброзного стенозу і дати важливу інформацію при оцінці важкості захворювання, проте різні спеціалісти по-різному оцінюють результати цього тесту, його чутливість і специфічність для виявлення і встановлення локалізації запалення недостатні. Тому в рутинному обстеженні цей тест застосовувати не рекомендують, хоча він може бути корисним, якщо інші дослідження недостатньо інформативні.

Огляд лікувальних підходів

Оскільки на даний час вилікувати ЗЗК неможливо, метою лікування є максимальне поліпшення якості життя шляхом зменшення шлунково-кишкових і позакишкових проявів, а також уникнення ускладнень захворювання і самого лікування. Стратегія лікування залежить від типу захворювання, важкості і розповсюдженості процесу. Схеми терапії наведено в таблиці 2.

Таблиця 2. Терапевтичні схеми при запальних захворюваннях кишки

Препарат	Дозування	Покази
Сульфасалазин	3—4 г/добу	Активний коліт і підтримуюча терапія
Олсалазин	1—3 г/добу	Активний коліт і підтримуюча терапія
Месалазин перорально	2,4—4,8 г/добу	Активний ілеоколіт і підтримуюча терапія
Месалазин у свічках	500 мг 1 або 2 рази в день	Активний проктит і підтримуюча терапія
Месалазин у клізмах	1—4 г на ніч	Активний дистальний коліт і підтримуюча терапія
Гідрокортизонова пінка 10%	щодня	Активний проктит
Гідрокортизон у клізмах	100 мг на ніч	Активний проктосигмоїдит
Преднізон перорально	40—60 мг/добу	Запальне захворювання кишки помірної або середньої важкості, стійке до терапії першого ряду
Метронідазол перорально	10—20 мг/кг/добу	ЗЗК і періанальні ураження при хворобі Крона
Гідрокортизон внутрішньовенно	300 мг/добу	Важке захворювання
Азатіоприн перорально	2—3 мг/кг/добу	Підтримуюча терапія при кортикостероїдній залежності
6-меркаптопурин	1—1,5 мг/кг/добу	Підтримуюча терапія при кортикостероїдній залежності
Метотрексат внутрішньом’язово або підшкірно	25 мг 1 раз на тиждень	Підтримуюча терапія при кортикостероїдній залежності
Циклоспорин внутрішньовенно	4 мг/кг/добу	Виразковий коліт, стійкий до кортикостероїдів
Нікотинові пластирі	До 22 мг/добу	Виразковий коліт помірної або середньої важкості

 

Активний виразковий коліт. Хоча немає жодних абсолютно показаних обмежень у дієті[7] або рекомендацій щодо харчових додатків, пацієнти можуть зменшити здуття живота і газоутворення шляхом обмеження споживання сирих фруктів і овочів. При помірному виразковому проктиті і проктосигмоїдиті місцева терапія може бути достатньою для досягнення ремісії. Якщо ураження обмежується дистальними 10—20 см кишки, можна вибрати гідрокортизонову пінку або свічки з месалазином (500 мг). Якщо ураження охоплює дистальні 60 см, обирають клізми з месалазином (1—4 г) або гідрокортизоном (100 мг).

При проктосигмоїдиті середньої важкості і при коліті помірної і середньої важкості можна призначити препарати 5-аміносаліцилової кислоти (5-АСК) перорально. Вибір включає сульфасалазин (3—4 г/добу), месалазин (до 4,8 г/добу) і олсалазин (1 г/добу). Лікування сульфасалазином починають з малих доз (по 500 мг 2 рази на день) і залежно від переносимості збільшують дозу так, щоб побічні ефекти були мінімальними. Лікування сульфасалазином необхідно доповнювати прийомом фолієвої кислоти впродовж усього курсу. При розповсюдженому коліті з вираженими дистальними проявами можна також призначати і місцеву терапію.

Якщо не спостерігається ефекту від терапії препаратами 5-АСК, доцільно призначити преднізон 40—60 мг/добу. Якщо досягається ефект, то призначають препарати 5-АСК і поступово зменшують дозу кортикостероїдів на 5 мг/добу щотижня, доки не буде досягнуто дози 20 мг/добу. У подальшому дозу зменшують повільніше (наприклад, на 5 мг/добу кожні два тижні).

Якщо захворювання загострюється при зменшенні дози кортикостероїдів (наприклад, у випадку захворювання, залежного від кортикостероїдів), як альтернативу хірургічному лікуванню можна застосувати азатіоприн (2—3 мг/кг/добу) або 6-меркаптопурин (1—1,5 мг/кг/добу). Проте ефект від цих ліків з’являється не скоро, медіана часу відповіді становить приблизно 3 місяці. Тому одночасну терапію преднізоном необхідно продовжувати ще 3—4 місяці. Приблизно в 15% пацієнтів виникають побічні ефекти, в т. ч. гарячка, міальгії, артральгії, панкреатит і гепатит. У зв’язку з можливою мієлосупресією, необхідно регулярно робити розгорнутий загальний аналіз крові (наприклад, щотижня протягом першого місяця і раз в 1—2 місяці пізніше).

У важких випадках пацієнта слід госпіталізувати відразу або при неефективності пероральної кортикостероїдної терапії і призначити кортикостероїди внутрішньовенно в добовій дозі, еквівалентній 300 мг гідрокортизону, протягом 7—10 днів. Відновлення водно-електролітного балансу шляхом інфузій, антибіотики, парентеральне харчування і гемотрансфузії призначають при необхідності. Для зменшення ризику виникнення токсичного мегаколону слід уникати призначення наркотиків і антихолінергічних препаратів.

Якщо досягнуто ремісії, переходять на оральні кортикостероїди (преднізон по 40—60 мг/добу) і розпочинають вводити азатіоприн або 6-меркаптопурин. Дозу преднізону необхідно поступово зменшувати на 5 мг/добу кожних 1—2 тижні до 20 мг/добу, таку дозу доцільно вводити протягом 3 місяців. Пізніше дозу поступово зменшують, і в якості підтримуючого лікування залишають азатіоприн або 6-меркаптопурин.

Якщо жодного ефекту від внутрішньовенного введення кортикостероїдів немає, призначають (також внутрішньовенно) циклоспорин, починаючи з дози 4 мг/кг/добу, або виконують проктоколектомію. До факторів, які впливають на вибір лікування циклоспорином, належать небажання пацієнта оперуватися, а також досвід лікаря роботи з цим препаратом. Дозу добирають так, щоб концентрація препарату в крові утримувалася в терапевтичних межах 251—350 мг/мл і рівень креатиніну не збільшувався понад 30% від того, що був до лікування. Якщо пацієнт добре реагує на циклоспорин, його переводять на пероральний прийом у дозі 8 мг/кг/добу одночасно з азатіоприном або 6-меркаптопурином. Циклоспорин (і кортикостероїди, якщо їх застосовують) можна через 3—4 місяці поступово відміняти.

Оперативне лікування показане за таких обставин:

– Пацієнт не реагує на медикаментозну терапію.

– Спостерігаються суттєві побічні ефекти медикаментозної терапії.

– Розвивається залежність від кортикостероїдів

– Спостерігаються серйозні ускладнення виразкового коліту, наприклад, важкі кровотечі або перфорація.

– У пацієнт виявлено дисплазію.

– Виявлення таких змін, як стриктури, наводить на думку про злоякісну пухлину[8].

У більшості випадків методом вибору є субтотальна проктоколектомія з одночасним або відтермінованим ілеоанальним анастомозом із створенням резервуара[9].

Підтримуюча терапія на стадії ремісії виразкового коліту. Терапія з метою підтримки ремісії може бути непотрібною у випадку помірного за важкістю першого приступу дистального виразкового коліту, який легко піддався лікуванню. Проте у випадку важчого захворювання виникає необхідність підтримуючої терапії для запобігання рецидивові. Як звичайно, застосовують той самий препарат, за допомогою яких досягнуто ремісії, два винятки з цього принципу — місцева терапія і кортикостероїди. Для пацієнтів прийнятнішим є оральний прийом препаратів 5-АСК, ніж ректальне введення препаратів упродовж тривалого часу. Кортикостероїди неспроможні підтримувати ремісію впродовж тривалого часу ні при місцевому, ні при системному введенні. У пацієнтів, у яких ремісія настала після короткого курсу кортикостероїдів, її, як звичайно, можна підтримувати за допомогою орального прийому 5-АСК. Проте в тих хворих, для яких був необхідним триваліший курс лікування або наставав рецидив при зменшенні дози стероїдів, може виникнути потреба в призначенні азатіоприну або 6-меркаптопурину, іноді впродовж багатьох років.

Хвороба Крона на стадії активного запалення. При помірній важкості вибирати можна між сульфасалазином (3—4 г/добу) або месалазином (до 4,8 г/добу). Як і при виразковому коліті, в пацієнтів з вираженими проявами ураження дистальних відділів можна призначати месалазин або кортикостероїди місцево. Застосовуючи метронідазол, можна досягти ремісії у випадках, стійких до сульфасалазину або месалазину, хоча побічні ефекти, особливо периферична нейропатія, обмежують тривале застосування цього препарату. Якщо і при застосуванні метронідазолу немає ефекту, пацієнта лікують, як при захворюванні середньої важкості (див. далі). Курців слід заохотити кинути курити.

При захворюванні середньої важкості або важкому, коли відзначається біль у животі, пальпаторна болючість (без симптомів подразнення очеревини), нудота і блювання без кишкової непрохідності, гарячка, втрата ваги, виражена анемія, лікування слід розпочинати з преднізону по 40—60 мг/добу, за умови, що виключено інфекційний процес. При досягненні ремісії дозу поступово зменшують, як зазначено вище, додаючи сульфасалазин або месалазин для підтримування ремісії. При відсутності ефекту від орального прийому кортикостероїдів або якщо захворювання загострюється при зменшенні їх дози, у хворих з розповсюдженим ураженням або при протипоказах до оперативного лікування призначають імуносупресори: азатіоприн, 6-меркаптопурин або метотрексат (по 25 мг внутрішньом’язово або підшкірно щотижня).

Резекція кишки показана, якщо захворювання стійке до медикаментозної терапії або при наявності непрохідності, кровотечі чи абсцесів. Усе частіше виконуються лапароскопічні операції, перші результати таких втручань є обнадійливими.

Пацієнтів з важкою, фульмінантною формою хвороби Крона, коли спостерігають високу гарячку, постійне блювання, кишкову непрохідність, симптоми подразнення очеревини (Щоткіна-Блюмберга) або кахексію, необхідно госпіталізувати і лікувати, як при важкому виразковому коліті (описано вище), за умови, що виключено наявність абсцесів. За відсутності ефекту впродовж 7—10 днів показана резекція ураженої кишки.

Підтримування ремісії при хворобі Крона. Месалазин, азатіоприн і 6-меркаптопурин ефективніші, ніж плацебо, щодо підтримування ремісії; натомість оральний циклоспорин, кортикостероїди і сульфасалазин не виявили такої ефективності. Месалазин ефективно підтримує ремісію після хірургічного втручання, повідомляють також про добрі результати застосування азатіоприну і метронідазолу, проте місце цих препаратів у післяопераційному лікуванні остаточно не з’ясовано.

Періанальні ураження. Метою лікування в таких випадках є контроль локальних симптомів із збереженням функції сфінктера. Невеликі нориці з мінімальними виділеннями і помірною симптоматикою не вимагають спеціального лікування, крім місцевої гігієни. Якщо виникає абсцедування і виражена болючість, показано лікування антибіотиками. Метронідазол (10-20 мг/кг/добу) застосовують найбільш широко, альтернативою йому є ципрофлоксацин (500 мг двічі на день). Великим недоліком антибіотикотерапії є висока частота рецидивів після припинення лікування, тому може виникнути необхідність пролонгованої терапії.

Звичайне підтримуюче лікування при періанальних норицях включає азатіоприн або 6-меркаптопурин разом з циклоспорином внутрішньовенно, хоча результати терапії азатіоприном можуть з’явитися через кілька місяців. Пероральний прийом циклоспорину як метод тривалого підтримуючого лікування неефективний. Час від часу виникає необхідність дренування для поліпшення відтоку з нориць, лікованих медикаментозно. Проктектомія показана пацієнтам з періанальними ураженнями, стійкими до терапії, часто така операція поліпшує якість їхнього життя.

Новітня й експериментальна терапія. Трансдермальні нікотинові пластирі до 22 мг/добу є ефективними при лікуванні виразкового коліту помірної або середньої важкості. Для новітніх кортикостероїдів, таких як будезонід, характерна зменшена системна біодоступність і, теоретично, менша кількість побічних ефектів. Також може бути застосованим гепарин, який раніше вважали протипоказаним при активних ЗЗК. Ці препарати у США ще не схвалено для лікування ЗЗК, проте проводяться дослідження його можливих ефектів.

Альтернативні імуносупресивні препарати, такі, як такролімус (FK506), фузидова кислота, мікофенолова кислота, а також біологічна терапія, наприклад, антагоністами рецепторів фактору некрозу пухлин (TNF), рецепторів CD-4, інтерлейкіну-1 і 2, а також інтерлейкіном-10, у майбутньому також можуть відігравати певну роль у лікуванні ЗЗК. Нарешті, внутрішньовенне введення навантажувальної дози азатіоприну прискорює появу ефекту лікування при запальній і норицевій формі хвороби Крона, така терапія нині є предметом досліджень.

 

– У більшості пацієнтів з виразковим колітом наявні діарея, часті імперативні позиви на дефекацію і кров у калових масах. Нетримання калу і втрата ваги наводять на думку про важку форму захворювання. Відсутність кишкових шумів при аускультації і здуття живота можуть свідчити про перфорацію або про мегаколон.

– Біль після їди зі здуттям живота, нудотою і блюванням у пацієнтів з хворобою Крона може свідчити про часткову тонкокишкову непрохідність. Висока температура наводить на думку про абсцес або перитоніт.

– Рентгенологічне дослідження при хворобі Крона застосовують для виявлення й оцінки стриктур і нориць. Рентгенівський знімок з контрастуванням барієм із введенням його per os є найкращим методом дослідження тонкої кишки.

– Варіанти лікувальних підходів при виразковому коліті включають місцеву терапію при дистальному коліті й оральне введення препаратів 5-аміносаліцилової кислоти (5-АСК) або кортикостероїдів при розповсюдженішому ураженні. Для запобігання рецидиву показана підтримуюча терапія.

– Запальну форму хвороби Крона помірної важкості можна лікувати за допомогою препаратів 5-АСК або метронідазолу. Активне захворювання середньої важкості і важке можна лікувати за допомогою кортикостероїдів або імуномодуляторів (азатіоприну, 6-меркаптопурину і метотрексату). Месалазин і азатіоприн або 6-меркаптопурин можуть бути застосовані для підтримування ремісії.

 

D. S. Pardi, W. J. Tremaine

Inflammatory Bowel Disease: Key to Diagnosis and Treatment

Consultant, 1998; 46: January, 87¾98