ЖИТТЄВІ ПОКАЗНИКИ.

ЖИТТЄВІ ПОКАЗНИКИ.

Загальне положення.

Будь-який хворий потребує застосування спеціальних процедур — складових процесу лікування або здійснення контролю над його станом. Це — вимірювання температури, пульсу, тиску, частоти дихання, тощо.

ТЕМПЕРАТУРА ТІЛА ТА ЇЇ ВИМІРЮВАННЯ.

 Одним з головних показників стану людини є температура її тіла, оскільки більшість хворобливих процесів в організмі призводить до температурної реакції, що є складовою імунітету людини. Розподіл теплових потоків всередині тіла визначається його структурними особливостями. Тканини, розташовані ближче до поверхні тіла, мають нижчу температуру, ніж центральні. Найвищу температуру мають глибоко розташовані органи і тканини з інтенсивною теплопродукцією: серце, головний мозок, органи черевної і тазової порожнин. Найнижчу — тканини кінцівок.

 Поняття про терморегуляцію.

Терморегуляція (від грец. «жар, тепло» і лат. regulo «впорядковую») – сукупність фізіологічних процесів, що підтримують температуру тіла організму відмінною від температури навколишнього середовища. Найкраще та найстабільніше терморегуляція працює у людини та деяких інших теплокровних тварин (переважно ссавців і птахів), у яких температура підримується на майже сталому рівні, незалежно від змін температури зовнішнього середовища, у цих організмів терморегуляція є одним із аспектів гомеостазу. Крім них, багато організмів, від хребетних тварин до рослин, включаючи багатьох «холоднокровних», мають різноманітні рівні та методи терморегуляції, що дозволяють в певних межах регулювати температуру тіла.

Організм людини належить до гомойотермних – здатний підтримувати сталу температуру тіла незалежно від коливань температури навколишнього середовища.

Поняття гомойотермії стосується ядра тіла (внутрішні органи та головний мозок). Оболонка тіла людини (шкіра та підшкірна клітковина) є пойкілотермними – її температура залежить від температури навколишнього середовища.

Сталість температури ядра тіла є досить досить відносною, тому що:

1. Мають місце добові коливання температури тіла, які досягають одного градуса (температура мінімальна вночі о 3–4 годині й максимальна ввечері о 17–18 годині);

2. В тілі людини має місце радіальний градієнт температури (температура знижується від ядра до периферії), який на периферії досягає 1 °С.

ЧИННИКИ, ЩО ВПЛИВАЮТЬ НА ТЕМПЕРАТУРУ ТІЛА

Фізіологічне значення гомойотермії. Терморецептори і центр терморегуляції.

Підтримка сталості температури ядра необхідна для нормального протікання процесів обміну речовин в клітинах (активність ферментів залежить від температури). Організм людини краще переносить зниження температури – життєдіяльність зберігається до 26 °С. До підвищення температури організм людини менш стійкий – її підвищення до 43 °С протягом більш-менш тривалого часу зумовлює смерть внаслідок порушення процесів обміну речовин та функцій клітин.

Умовою підтримання ізотермії є баланс процесів теплоутворення та тепловіддачі.

Регуляція ізотермії здійснюється як за збуренням, так і за відхиленням. Більш вигідним, корисним є вмикання регуляції за збуренням, оскільки при цьому попереджуються несприятливі зміни температури ядра тіла при зміні зовнішньої температури.

Регульованим параметром є температура ядра тіла. Інформація про її величину сприймається центральними терморецепторами, котрі містяться в гіпоталамусі, кровоносних судинах та передміхуровій залозі. При зміні температури ядра, керуючий пристрій (КП) – центр терморегуляції, котрий міститься в гіпоталамусі, виробляє керуючий сигнал, що спрямований на виконуючі органи – шкіру, потові залози, скелетна мускулатура, органи з інтенсивним обміном речовин, змінюючи процеси утворення та виділення тепла повернення температури ядра до нормального рівня. Так здійснюється регуляція за відхиленням.

Але організму набагато вигідніше попереджувати зміну температури у відповідь на стимуляцію теплових чи холодових рецепторів (регуляція за збуренням). Здійснюється вона наступним чином: при дії на організм високої чи низької температури, інформація про це сприймається терморецепторами шкіри (СП2) передача в КП (гіпоталамічний центр терморегуляції) КП виробляє та надсилає до виконавчих органів сигнал, котрий змінює діяльність цих органів (процеси віддачі та вироблення тепла) так, що температура ядра не змінується, не дивлячись на зміну зовнішньої температури.

Термометрія – вимірювання температури тіла людини. Температура тіла є відносною константою внутрішнього середовища, підтримання якої забезпечується і складними процесами терморегуляції. У здорової людини під пахвою вона коливається в межах 36,4–36,8 °С. Летальна максимальна температура тіла 42,5 °С. При цьому відбуваються незворотні зміни білкових структур. Летальна мінімальна температура тіла коливається в межах 15–23 °С. Можливі фізіологічні коливання. Так, температура, виміряна в прямій кишці, піхві, паховій складці, порожнині рота, виявляється на 0,2–0,4 °С вищою, ніж під пахвою.

У дітей температура тіла дещо вища (у новонароджених вона досягає 37,2 °С під пахвою), у похилому віці, навпаки, – знижена. У жінок температура залежить від фази менструального циклу: в період овуляції вона підвищується на 0,6–0,8 °С. Добові коливання температури тіла – 0,1–0,6 °С. Максимальна температура реєструється в другій половині дня, між 17-ю і 22-ю год, а мінімальна – на світанку між 3-ю і 6-ю год.

Температуру тіла найчастіше вимірюють у глибині пахвинної западини. Якщо термометр зберігався в дезінфікуючому розчині, то перед використанням його ополіскують під проточною водою і витирають серветкою насухо, щоб не спричинити алергічного подразнення шкіри у хворого

 Кожного разу перед вимірюванням температури тіла ртуть у термометрі потрібно опустити в резервуар. Для цього беруть термометр у кулак так, щоб кінець термометра з резервуаром був вільний і повернутий донизу. Потім кілька разів струшують термометр, після чого перевіряють, чи вся ртуть опустилася в резервуар. Якщо вона не опустилася до поділки 34 °С, термометр знову струшують. Потім хворий у положенні сидячи або лежачи дещо піднімає руку.

Якщо шкіра під пахвами волога, її витирають рушником, оскільки вологість охолоджує ртуть і показники термометра будуть дещо нижчими. У глибину западини поміщають кінець термометра з резервуаром ртуті. Після цього хворий притуляє зігнуту в ліктьовому суглобі руку до тіла. Ослабленим хворим треба допомагати підняти руку і потім підтримувати її в потрібному положенні. Під час вимірювання температури хворий повинен перебувати в цілковитому спокої, краще в лежачому положенні. Термометр тримають під пахвою 10 хв. Показники термометра заносять у температурний листок, а термометр дезінфікують.

У дітей температуру тіла вимірюють у паховій складці. Для цього термометр поміщають у пахову складку, а ногу дитини дещо згинають у кульшовому суглобі так, щоб термометр заховався в утвореній складці шкіри.

Щоб виміряти температуру в ротовій порожнині, резервуар термометра розміщують під язиком аж до корінних зубів а хворий губами притримує корпус термометра.

При вимірюванні температури в прямій кишці хворого вкладають на бік. Витертий термометр вводять за внутрішній сфінктер на глибину 2–3 см. Для полегшення введення нижній кінець термометра змащують вазеліном. Після введення термометра сідниці хворого зближують між собою. Термометр тримають 5 хв. Протипоказане вимірювання температури в прямій кишці при затримці випорожнень, проносах та захворюваннях прямої кишки. Після кожного вимірювання температури в прямій кишці термометр промивають теплою водою і дезінфікують.

Для дезинфекцїї термометри укладають у лоток, заливають 3% розчином перекису водню на 80 хв, 0,1% розчином зезоксону або 1% розчином хлораміну на 15 хв. Потім їх виймають, насухо витирають і зберігають у сухому вигляді. Можна зберігати термометри в посудині з темного скла з 0,5% розчином хлораміну (на світлі хлорамін втрачає свої властивості), зануривши їх резервуаром униз на 2/3 довжини. На дно посудини кладуть шар вати, щоб не розбити резервуар зі ртуттю.

В лікарнях показники температури тіла хворого записують у спеціальний температурний листок, який заводиться на кожного хворого, що поступає в стаціонар. У цьому листку зазначають прізвище, ім’я та по-батькові хворого, номер історії хвороби, номер палати. Крім графічної реєстрації даних вимірювання температури (шкала «Т^о»), у температурному листку графічно, у вигляді кривої, відмічають частоту пульсу (шкала «П»), а у вигляді стовпчиків – рівень систолічного та дїастолічного тиску (шкала «АТ»). У нижній частині температурного листка записують дані підрахунку частоти дихання за І хв, масу тіла, а також кількість випитої за добу рідини і добову кількість виділеної сечі. Дані про випорожнення та санітарну обробку позначають знаком +. Щоб графічно зобразити дані вимірювання температури, на температурному листку зверху по горизонталі відмічають дату, день хвороби та час вимірювання (ранок – «р», вечір – «в»). По вертикалі зліва відкладена шкала термометра (шкала «Т°»). Після кожного вимірювання наносять точку синім або чорним кольором на рівні, що відповідає даті, часу вимірювання (ранок або вечір) і показнику температури. Щоб правильно зафіксувати дані вимірювання температури, слід пам’ятати, що «ціна» однієї поділки по шкалі «Т ^о» становить 0,2 °С. З’єднавши точки лініями, отримують криву, що називається температурною кривою. Остання допомагає в діагностиці ряду захворювань, оскільки при багатьох з них зміни температури мають характерні особливості (табл.1).

Термометри, як правильно їх використовувати, який із них найточніший та що робити.

Температура тіла людини – один із головних показників стану її здоров’я, а термометр –обов’язковий атрибут домашньої аптечки. Від правильності його показів залежить оперативність надання медичної допомоги.

 Серед різноманіття представлених в аптеці моделей – ртутних, електронних, інфрачервоних, базконтактних чи одноразових – необхідно вибрати той, який буде зручний, безпечний і точний.

Для швидкого виявлення у великому колективі (поліклініках, дитячих садках) людей з

 

підвищеною температурою тіла користуються термометром «Термотест» або «Темосмужка». Температурні смужки на чоло найчастіше стають в нагоді тоді, коли сім’я перебуває не вдома, а в дорозі або на прогулянці.  Час виміру: 10-15 секунди.

«Термотест» або «Темосмужка» являє собою полімерну пластинку, покриту емульсією з рідких кристалів.

Для вимірювання температури пластинку прикладають до чола: при температурі 36–37 °С на пластинці зеленим кольором світиться «М» (Могта), а при температурі, вищій від 37 С, – буква «Р» (гарячка). Конкретні цифри підвищення температури визначають медичним термометром.

У практиці інтенсивного спостереження за хворими звичайні скляні медичні

 

термометри незручні. Вони мають велику інертність у встановленні показників, їх не можна використовувати для дистанційного вимірювання і графічної реєстрації температури тіла. Крім цього, знання хворим температури тіла може негативно впливати на його психіку.

У палатах інтенсивного спостереження термометрію можна проводити стаціонарним медичним термометром для дистанційного вимірювання. Термометр складається з пульта управління і датчиків, їх закріплюють на спинках ліжок, а пульт управління встановлюють на столі медичної сестри. Вимірювання температури тіла проводять таким чином: після включення приладу медична сестра подає хворим звуковий або світловий сигнал і включає реле витримки часу пульту управління. Коли загоряється сигнальна лампочка реле часу, сестра почергово натискує кнопки з порядковими номерами датчиків і за положенням світлового показника визначає температуру тіла у кожного хворого. В палатах інтенсивної терапії застосовують також індивідуальні термометричні блоки в системі тривалого моніторного спостереження. Вони призначаються для вимірювання температури тіла і при її виході за встановлені межі подають сигнал тривоги. Безперервна термометрія дозволяє проводити реєстрацію температурної кривої протягом доби, а при необхідності й довше.

Цифровий або електронний термометри.

 Ідеальний варіант для всієї сім’ї, адже підходить і для дітей будь-якого віку, і для

  

дорослих. Він безпечний у використанні, вимірює температуру дуже швидко і відразу ж сповіщає про завершення процесу звуковим сигналом.

 Багато електронних термометрів, які представлені на нашому ринку, мають і додаткові переваги, наприклад, у вигляді пам’яті останніх вимірів, змінних наконечників для гігієнічного застосування, водонепроникності корпусу чи підсвітки в разі використання в темноті.

 “Перед використанням цифрового вимірювача людям необхідно точно дотримуватися інструкції. Наприклад, в окремих випадках, після звукового сигналу про завершення вимірів прилад варто потримати ще кілька хвилин. На жаль, люди часто про це не знають, не всім відомо і про те, що невчасна зміна батарейок може стати причиною неточного виміру температури тіла. Час виміру: 1-3 хвилини..

Інфрачервоний .

  

Принцип дії цього термометра у тому, що чутливий вимірювальний елемент знімає дані  інфрачервоного випромінювання тіла людини і відображає на цифровому дисплеї, у звичному для нас температурному діапазоні.

 Пам’ять вимірювання, звукові сигнали, автовимкнення є перевагами вимірювача. А ось серед недоліків можна назвати те, що залежно від умов вимірювання може виникнути досить велика похибка. Окрім цього, вимірювати температуру таким приладом можна лише на певних частинах тіла (чоло, вуха, скроні).

 Окремої уваги заслуговує вушний вимірювач. Температуру у вушному каналі  

  

найчастіше вимірюють дітям, адже цей спосіб не вимагає ніяких зусиль. Відтягнувши мочку вуха вгору і назад, варто лише випрямити вушний канал так, щоб було видно барабанну перетинку. Після чого ввести зонд термометра у вухо. При вимірюванні у такий спосіб дуже важливо правильно розмістити термометр у вушному каналі, інакше цифри будуть  неточними. Час виміру: 1-4 секунди.

Термометр-соска

  Непоганий винахід для малюків, які прив’язані до соски-пустушки. Він зовсім не шкідливий для немовлят, безпечний та зручний у використанні. Давши таку соску дитині, вона не почуватиметься наляканою, адже соска-термометр не відрізняється від інших сосок, до яких звикло дитя.  Мінуси у тому, що вони не універсальні і цей спосіб вимірювання не підходить для тих дітей, які ростуть без соски, адже вони її можуть пошкодити, наприклад, прокусити. Час виміру: 1 хвилина.

Стадії гарячки. Проблеми пацієнта

Підвищення температури тіла – гіпертермія – с головною ознакою гарячки (лихоманки). Тривала гарячка свідчить про стійкий вплив на терморегулюючі механізми пірогенних подразників у вигляді мікробів та їх токсинів, продуктів розпаду тканин, а також інших сторонніх для організму речовин. Гарячка спостерігається при інфекційних захворюваннях, абсцесах та інших нагноєннях, сепсисі, ендокардитах, системних захворюваннях крові, гемолітичних кризах, злоякісних новоутвореннях тощо. Важливе значення мас визначення ректальне-шкірної різниці температур (градієнта).З цією метою використовується спеціальний температурний монітор, який дозволяє безперервно вимірювати та записувати ректальну і шкірну температуру, а також градієнт цих температур. Збільшення ректальне-шкірного температурного градієнта за рахунок падіння шкірної температури спостерігається при різних варіантах колапсу та шоку, зокрема при кардіогенному шоку у хворих з гострим Інфарктом міокарда.

За ступенем підвищення розрізняють таку температуру тіла:1) субфебрильна – від 37 ^оС до 38 °С; 2) помірна – гарячка від 38 °С до 39 °С; 3) висока гарячка – від 39 °С до 41 °С;

 4) надвисока гарячка – понад 41 °С.

Вимірюючи температуру протягом кількох днів, її коливання можна відобразити у вигляді температурної кривої.

Гарячка постійного типу: температура тіла встановлюється на високих цифрах, добові її коливання невеликі (не більше 1 °С).

Гарячка послаблюючого, ремітуючого, типу: висока температура тіла з коливаннями протягом доби від 1 °С до 2 °С без зниження ранкової температури до нормального рівня. Характерна для гнійних інфекцій.

Гарячка переміжного, інтермітуючого, типу (переміжна пропасниця). Спостерігається короткочасне раптове підвищення температур» до 39–40 °С та швидке її зниження до нормального рівня. Повторюється через 1–2–3 дні; характерна для малярії.

Гарячка гектичного типу. Цей тип температурної кривої характеризується дуже великими (до 3°С) коливаннями добової температури тіла з різким падінням до норми чи й нижче. Ці коливання супроводжуються значним потовиділенням і спостерігаються при сепсисі.

Хвилеподібна гарячка. Спостерігається хвилеподібна зміна температури – тривалі періоди підвищення температури змінюються періодами нормальної температури тіла.

Гарячка неправильного типу. Добові коливання різнорідні, різної тривалості. Спостерігається при ревматизмі, дизентерії, грипі, сепсис.

Гарячка спотвореного типу: ранкова температура вища від вечірньої. Характерна для туберкульозу, сепсису, бруцельозу.

 Спостереження та догляд за пацієнтами в трьох періодах гарячки

Розрізняють три стадії гарячки: підвищення температури, збереження температури на певному рівні і зниження температури. Стадія підвищення температури тіла найчастіше супроводжується появою остуди внаслідок частого скорочення м’язових груп. Тепловіддача при цьому зменшується внаслідок спазму периферичних кровоносних судин, з’являється синюшність шкіри і видимих слизових оболонок, шкіра холодна на дотик, набуває виду «гусячої». Хворі скаржаться на головний біль, погане самопочуття, ниючий біль в усьому тілі. Таких хворих необхідно укласти в ліжко, накрити ватною або вовняною ковдрою, до кінцівок прикласти грілки, дати випити гарячого чаю. У стадії збереження температури на високому рівні посилені тепловіддача і теплопродукція. В цей період шкіра хворого гаряча, червона. Хворі скаржаться на відчуття жару, загальну слабкість, сухість у роті. При значному підвищенні температури у хворих можуть з’являтися сильний головний біль, неспокій, навіть маячіння. Для полегшення головного болю на лоб кладуть міхур з льодом або холодний компрес (можна додати столову ложку оцту на склянку холодної води). Хворим необхідно давати жарознижувальні препарати: амідопірин у таблетках по 0,5 г 3 рази на день, ацетилсаліцилову кислоту по 0,5 г 3 рази на день після приймання їжі (запивати молоком).

Стан хворого з високою температурою тіла часто буває дуже важким, іноді хворий без свідомості. Тому необхідно особливо ретельно спостерігати і доглядати за ним. По можливості біля хворого встановлюють індивідуальний сестринський пост. У цей період можливі порушення серцево-судинної діяльності, функцій органів травлення, сечовиділення тощо. Тому спостереження за пульсом, артеріальним тиском, диханням, фізіологічними відправленнями, станом шкіри тощо є важливими складовими правильного догляду. Прискорення пульсу, дихання, поява ціанозу, холодного поту є важливими ознаками розладу серцевої діяльності та вимагають термінових лікарських маніпуляцій.

Для виведення токсичних продуктів хворому дають більше питва: чай з цитриною чи з малиновим варенням, молоко, фруктові соки.

Хворому з гарячкою слід давати їжу, що легко засвоюється (бульйон, молоко, картопляне пюре, сметану, простоквашу, кефір тощо) і вітамінні продукти (фрукти, ягоди). Годувати хворого треба часто, невеликими порціями, більшу частину їжі слід давати зранку і вдень, коли температура тіла не така висока, як увечері. Після прийому їжі хворий повинен прополоскати рот перевареною водою. Слизову оболонку рота, язика, ясен, щік протирають зволоженою ватою, язик очищають від нальоту. Якщо на губах утворилися тріщини, їх змащують вазеліновою олією, 20% розчином бури в гліцерині або дитячим кремом.

Треба стежити за чистотою тіла хворого, своєчасно міняти білизну, особливо після потіння.

Особи, що доглядають за хворим, повинні стежити, щоб він тривалий час не залишався в одному і тому ж лежачому положенні, особливо на спині. Хворого потрібно повертати на боки, надавати напівсидячого положення. Особливо це стосується літніх людей. Цим запобігають розвитку запалення легень, а також появі пролежнів чи опрілостей. Провітрюючи палату, не можна робити протягів, хворого треба вкривати ковдрою, а голову прикривати рушником. Протягом усього гарячкового періоду хворий має дотримуватись суворого постільного режиму.

У стадії зниження температури різко підвищується віддача організмом тепла, а теплоутворення зменшується. В цей період часто посилюється потовиділення.

Зниження температури тіла може відбуватися критично – швидко або літично – повільно, поступово. Криза характеризується швидким падінням температури тіла і різким переломом у перебігу хвороби. Зниження температури тіла до нормальних цифр наступає найчастіше протягом кількох годин. Іноді перед кризою настає так звана псевдокриза. При цьому температура тіла знижується, але не досягає нормальних цифр, наступного дня спостерігається деякий її підйом, а потім настає справжня криза. В період критичного зниження температури тіла у хворого спостерігається потовиділення, часом дуже сильне. Іноді під час кризи пульс стає дуже частим і погано промацується, дихання поверхневе. Хворий блідне, потім розвивається ціаноз, шкіра вкривається липким холодним потом, може бути нудота та блювання. Такий стан пояснюється різким послабленням серцево-судинної діяльності (колапс). Про це слід негайно повідомити лікаря, а до його приходу пацієнту треба дати випити гарячого міцного чаю, до ніг прикласти гарячі грілки, з-під голови хворого забрати подушку або підняти ніжний кінець ліжка на 30-40 см, приготувати 1 мл 10 – 20% розчину кофеїну-бензоату натрію або 2 мл 10% розчину сульфокамфокаїну чи 1–2 мл кордіаміну і ввести їх за призначенням лікаря підшкірно.

При значній пітливості хворого виникає потреба часто обтирати його теплим рушником і змінювати білизну. Білизна повинна бути теплою, міняти її слід швидко, щоб не переохолодити хворого.

Лізис характеризується повільним спадом температури тіла з поступовим зникненням симптомів хвороби. Тривалість лізису коливається від 3 діб до 2 тиж. Поступове, повільне зниження температури хворі переносять добре: пульс повільний, дихання рівне, нечасте, свідомість прояснюється, збудження і безсоння змінюються глибоким сном. Наслідки багатьох захворювань нерідко залежать від серцево-судинної системи, тому дуже важливо вміти спостерігати за ЇЇ станом і, якщо необхідно, швидко проводити відповідні лікувальні заходи. Про стан серцевої діяльності до деякої міри можна судити за пульсом та артеріальним тиском.

Підвищення температури тіла до невисоких субфебрильних цифр – явище досить часте. Воно може бути пов’язано як з різними захворюваннями, так і бути варіантом норми, або бути похибкою у проведенні вимірювань.

Де можна вимірювати температуру тіла:

1. У пахвовій западині. Незважаючи на те, що це найбільш популярний і простий метод вимірювання, він є найменш інформативним.

 На отримані результати можу впливати вологість, температура повітря в приміщенні і багато інших чинників. Іноді відзначається рефлекторне підвищення температури під час вимірювання. Це може бути пов’язано з хвилюванням, наприклад, від візиту лікаря. При термометрії в ротовій порожнині або прямій кишці таких похибок бути не може.

2. У роті (оральна температура): її показники зазвичай на 0,5 ^оС вище, ніж визначені в пахвовій западині.

3. У прямій кишці (ректальна температура): в нормі вона на 0,5 ^oС вище, ніж у роті і, відповідно, на 1^oС вище, ніж в пахвовій западині.

 Також досить достовірним є визначення температури в слуховому проході. Однак для точного вимірювання необхідний спеціальний градусник, тому даний метод в домашніх умовах практично не використовується.

 Не рекомендується проводити вимірювання оральної або ректальної температури ртутним термометром – для цього слід користуватися електронним приладом. Для проведення термометрії у дітей грудного віку існують також електронні градусники-пустушки.

Не варто забувати про те, що температура тіла 37,1-37,5 ^oС може бути пов’язана з похибкою у проведенні вимірювань, або говорити про наявність патології, наприклад, про інфекційний процес в організмі. Тому консультація фахівця все ж буде потрібно.

Якщо на градуснику 37-37,5 oС – не варто засмучуватися і панікувати. Температура більше 37^oС може бути пов’язана з похибками у вимірі. Щоб термометрія була точною, необхідно дотримуватися таких правил:

1. Вимірювання повинно проводитися у спокійному розслабленому стані, не раніше ніж через 30 хвилин після фізичного навантаження (так, у дитини після активної гри температура може бути 37-37,5 ^oС і вище).

2. У дітей дані вимірювань можуть бути значно підвищені після крику і плачу.

3. Термометрію краще проводити приблизно в один і той же час, так як вранці частіше відзначаються низькі показники, а надвечір в нормі зазвичай піднімається температура 37^oС і вище.

4. При проведенні термометрії в пахвовій западині, вона повинна бути абсолютно суха.

5. У випадках здійснення вимірювання в роті (оральна температура), воно не повинно проводитися після прийому їжі або пиття (особливо гарячого), якщо у пацієнта задишка або він дихає ротом, а також після куріння.

6. Ректальна температура може підвищуватися на 1-2^oС і більше після фізичного навантаження, гарячої ванни.

7. Температура 37^oС або трохи вище може бути після їжі, після фізичної активності, на тлі стресу, хвилювання або втоми, після перебування на сонці, при знаходженні в теплому, задушливому приміщенні з підвищеною вологістю або, навпаки, надмірно сухим повітрям.

 Іншою поширеною причиною температури 37^oС і вище постійно може бути несправний градусник. Особливо це стосується електронних приладів, які досить часто дають похибку при вимірюванні. Тому, при одержанні високих показників, визначте температуру іншому члену сім’ї – раптом вона теж буде завищеною. А ще краще, щоб на цей випадок у домі завжди був справний ртутний градусник. Коли електронний термометр все ж незамінний (наприклад, для визначення температури у маленької дитини), відразу після придбання приладу проведіть вимірювання ртутним градусником і електронним (можна будь-якому здоровому члену сім’ї). Це дасть можливість порівняти результати і визначити похибка в термометрії. При проведенні такого тесту краще використовувати градусники різної конструкції, не варто брати однакові ртутні або електричні термометри.

Якщо ртутний термометр розбився?

Пари ртуті та її сполуки дуже отруйні для людини. Потрапивши до організму через органи дихання, найчастіше ртуть осідає у кістковому мозку та нирках.

 Тому, щойно ртутний термометр розбився, потрібно знати, куди його віднести, а при потребі, як самому визбирати.

 “Якщо термометр тріснув без зовнішнього ушкодження, по мірі можливості, його варто швидко підняти. Якщо трапилася розгерметизація і кілька горошин ртуті висипалося у приміщення, її можна визбирати”, видимі кульки можна згорнути на папірець, втягнути медичною  гумовою грушею або ж зібрати губкою чи ганчіркою, змоченою у хлорці чи “Білизні”, та вкинути у скляну банку, заповнену приблизно на 1/3 водою.

 Якщо ртуть потрапила в килим, ковдру чи скатертину, їх варто акуратно зібрати та витрусити на вулиці.

 Зібравши усю ртуть, кімнату необхідно провітрити.

 “Двері до кімнати закрити, а вікна –відкрити навстіж. Якщо це трапилося у холодну пору року, батареї у кімнаті підкрутити, по можливості, включити додаткові нагрівальні пристрої, щоб температура трималася вище 22 градусів. Через півгодини вікна відкрити, щоб повітря миттю освіжилося. Щоб ртуть повністю випарувалася, таких провітрювань упродовж дня має бути не менше шести”.

 Категорично заборонено термометр викидати у сміттєпровід, підмітати ртуть віником, збирати її пилососом чи спускати у каналізацію.

ЗАГАЛЬНЕ ВИЗНАЧЕННЯ ПУЛЬСУ.

Пульс — періодичні поштовхоподібні коливання стінок кровоносних судин, пов’язані із  змінами їх кровонаповнення і тиску в них крові протягом одного серцевого циклу. Характер пульсу залежить від діяльності серця і стану артерій. Він змінюється також при психічному збудженні, фізичній роботі, коливаннях навколишньої температури, при дії уведених лікарських препаратів, алкоголю.

Розрізняють пульс: — артеріальний; — венозний; — капілярний.

Артеріальний пульс може бути: — центральним (на аорті, сонних артеріях); периферичним (на променевій артерії, артерії тильного боку стопи).

Досліджують основні ознаки пульсу — частоту, ритм, наповнення, напруження.

Ритм пульсу оцінюють за регулярністю появи пульсових хвиль. Якщо вони з’являються через однакові проміжки часу, то ритм вважають правильним (ритмічний пульс). При різних інтервалах між пульсовими хвилями ритм пульсу називають неправильним (аритмія).

Аритмія найчастіше є проявом захворювання серцевого м’яза, провідної системи серця, порушення нервової регуляції.

Екстрасистолічна аритмія — між двома черговими скороченнями серця виникає додаткова систола (екстрасистола). Пауза, що виникає за екстрасистолою, називається компенсаторною паузою і є значно довшою від звичайної. Екстрасистоли можуть бути поодинокими або груповими. При деяких захворюваннях виникають напади екстрасистолічної тахікардії, що тривають від кількох секунд до кількох днів. Ці напади називаються пароксизмальною тахікардією.

Миготлива аритмія– характеризується відсутністю якоїсь закономірності ритму і наповнення пульсу. Дана аритмія є наслідком тяжкого пошкодження міокарда (вана серця, атеросклероз, гіпертиреоз). Дуже часто при миготливій аритмії розвивається так званий дефіцит пульсу, при якому не всі серцеві скорочення виштовхують в артерії достатню кількість крові. Деякі скорочення є настільки слабкими, що пульсова хвиля не досягає периферичних артерій і не визначається при пальпації.

Дефіцит пульсу – коли кількість пульсових хвиль стає меншою, ніж частота серцевих скорочень. Тому недостатньо порахувати пульс на променевій артерії, а бов’язково треба порахувати кількість серцевих скорочень. Різниця цих двох показників і визначає дефіцит пульсу.

Переміжний пульс – чергування слабких та сильних пульсових хвиль, ознака важкого ушкодження серцово-судинної системи.

Частота пульсу – це кількість пульсових хвиль за 1 хв. У здорової людини кількість пульсових хвиль відповідає кількості серцевих скорочень і дорівнює 60-80 ударів за 1 хв. Частоту серцевих скорочень понад 80 називають тахікардією, а частоту серцевих скорочень менше ніж 60 ударів за 1 хв – брадикардією. Поява тахікардії, брадикардії і аритмії вимагає уважного спостереження за хворим, особливо якщо ці ознаки з’являються у хворого вперше.

ЧИННИКИ, ЩО ВПЛИВАЮТЬ НА ВЕЛИЧИНУ ПУЛЬСУ

У фізіологічних умовах частота пульсу залежить від багатьох

чинників: від віку (найчастіший пульс у перші роки життя); фізичної роботи, під час якої пільс прискорюється; від статі (у жінок пульс на 5-10 ударів за хвилину частіший, ніж у чоловіків); від впливу емоцій (при страху, гніві пульс частішає); від тренованості (у тренованому серці пульс буває нечастим). Причиною почащеного пульсу може бути підвищення температури тіла. При гарячці підвищення температури тіла на 1°С викликає почастішання пульсу на 8-10 ударів за 1 хв. Напруження пульсу називають ступінь опору артерії натиску пальця. Його визначає сила, з якою потрібно притиснути стінку артерії, шоб припинити пульсацію.

Ступінь напруження пульсу залежить від рівня артеріального тиску: при його підвищенні  пульс стає твердим або напруженим (судину здавити важко), при зниженні – м’яким (при зниженні артеріального тиску достатньо легко натиснути на артерію, як пульс зникає). Наповненням пульсу називають ступінь наповнення кров’ю артерії під час систоли серця. Воно залежить від величини серцевого викиду, тобто від кількості крові, яку викидає серце в судини під час свого скорочення. При доброму наповненні відчуваємо під пальцями високу пульсову хвилю, а при поганому малі пульсові хвилі.

Ниткоподібний пульс – частий, ледве відчутний пульс.

ВИМІРЮВАНН Я ПУЛЬСУ.

З діагностичною метою пульс досліджують на сонній скроневій, підключичній, променевій, підколінній, задній великогомілковій артеріях. Найпростішим методом дослідження пульсу є обмацування у ділянках, де артерії розміщені ближче до поверхні тіла. Звичайно місця дослідження пульсу є одночасно точками перетиснення артерій для зупинки артеріальної кровотечі внаслідок прилягання артеріальних судин до кісток у цих місцях. Найлегше досліджувати пульс на променевій артерії, яка розміщена поверхнево і легко пальпується між шилоподібним відростком променевої кістки і сухожиллям внутрішнього променевого м’яза. Досліджуючи пульс на променевій артерії, долоню розміщують вище  від променево зап’ясткового суглоба таким чином, щоб великий палець знаходився на тильній поверхні передпліччя, а решта пальців – на променевій артерії біля  основи першого пальця хворого. Дослідження пульсу починають на обох руках. Пульс на правій руці досліджують лівою і навпаки. Пальпацію пульсу проводять другим, третім і четвертим пальцями, якими помірно притискують артерію до внутрішнього боку променевої кістки. Для їх визначення підраховують кількість пульсових хвиль за 30 с і отриману величину множать на 2. При неправильному ритмі підрахунок ведуть протягом 1 хв.

НЕАДЕКВАТНА РЕАКЦІЯ-ВІДПОВІДІ ПУЛЬСУ.

Порівнюють величину і синхронність появи пульсових хвиль на правій і лівій променевій артеріях. Різна величина пульсових хвиль на цих артеріях спостерігається при аномаліях розвитку, звуженні або перетискуванні однієї з артерій. За наявності різниці пульсу дослідження проводять на тій променевій артерії, де пульсові хвилі виявляються краще. Крім променевої артерії, пульс досліджують і на інших судинах. На сонних артеріях досліджують пульс почергово з кожного боку без сильного тиску на артерію. При значному тиску на сонну артерію можливе різке сповільнення серцевої діяльності аж до зупинки серця і зниження артеріального тиску. В обстежуваного може виникнути запаморочення, корчі. Пульс на стегновій артерії досліджують в паховій ділянці при випрямленому і дещо повернутому назовні стегні. На підколінній артерії пульс досліджують в підколінній ямці у положенні хворого лежачи на животі. Пульс на артеріях тильного боку стопи пальпують на тильній поверхні стопи в проксимальній частині першого міжплесневого простору. Результати дослідження пульсу записують в історію хвороби чи амбулаторну картку, вказуючи ритм. Частоту пульсу щоденно відмічають червоним олівцем в індивідуальному температурному листку. З’єднання крапок, які відповідають відміченій частоті пульсу, називають пульсовою кривою, при аритмії її зображують переривною лінією.

АРТЕРІАЛЬНИЙ ТИСК

Артеріальний тиск (АТ) – це тиск, який створює циркулююча кров на стінки кровоносних судин (артерій). Крім того, цей тиск є однією з основних життєво важливих функцій. Під час кожного серцевого скорочення, артеріальний тиск коливається від максимального (систолічного) до мінімального (діастолічного) тиску.Середній АТ (через накачування серця і опір потоку в кровоносних судинах) зменшується, адже циркулююча кров рухається від серця через артерії. Кров’яний тиск падає найшвидше, тоді, коли кров проходить через дрібні артерії та артеріоли і продовжує зменшуватися, коли кров проходить через капіляри і назад до серця через вени. Сила земного тяжіння (гравітація), наявність клапанів у венах, а також ритмічні скорочення скелетних м’язів також можуть впливати на кров’яний тиск.

Термін кров’яний тиск зазвичай стосується тиску, виміряного на плечі людини.

Якщо сказати точніше, то він вимірюється на внутрішній стороні ліктя на плечовій артерії, яка є основною кровоносною судиною плеча і несе кров від серця.

Артеріальний тиск людини, як правило, виражається з допомогою значень систолічного та діастолічного тиску (мм рт.ст.), наприклад, 140/90.

Класифікація артеріального тиску для дорослих

Категорія	систолічний, мм рт.ст.	діастолічний, мм.рт.ст
Гіпотензія	< 90	< 60
Нормальний тиск	90 – 119	60 – 79
Прегіпертензія	120 – 139	або 80 – 89
Гіпертензія (ступінь 1)	140 – 159	або 90 – 99
Гіпертензія (ступінь 2)	160 – 179	або 100 – 109
Гіпертензія (ступінь 3) або Гіпертонічна криза	≥ 180	або  ≥ 110

Така класифікація показників артеріального тиску використовується в США і використовується для людей віком від 18 років. Вона заснована на значеннях середнього артеріального тиску, виміряного належним чином протягом двох або більшої кількості разів.

У Великобританії, гіпертонію діагностують лише тоді, коли тиск у пацієнта вищий 140/90 мм рт.

Відповідно до положень Американської Асоціації Серця значення кров’яного тискулюдини розділяють на такі категорії:

Нормальний тиск

Хоча середнє  значення артеріального тиску може бути обчислено для кожного жителя окремо, проте, оскільки серед населення є великі відмінності між значеннями цього показника, то і в кожної окремо взятої людини, тиск також змінюється, в залежності від часу і впливу різних чинників (у тому числі білого халату лікаря/медсестри, котрі вимірюють АТ).

Крім того, у середньостатистичного жителя зв’язок між середнім значенням тиску та загальним станом здоров’я – досить сумнівний, саме тому актуальність визначення середнього (нормального) значення тиску теж є дещо суперечливою. Однак, при дослідженні 100 пацієнтів з не відомою історією гіпертонії, нормальним було визначено середнє значення тиску крові величиною 112/64 мм рт.ст.

На середнє значення артеріального тиску людини різні чинники впливають по різному. Такі фактори, як вік і стать суттєво змінюють значення середнього кров’яного тиску.

У дітей, нормальний діапазон нижче, ніж у дорослих.

З віком у дорослих, систолічний тиск має тенденцію до зростання і діастолічний – навпаки знижується.

В літньому віці, артеріальний тиск, як правило, вищий від нормального для дорослого значення, що в основному пов’язано зі зменшенням еластичності артерій. Крім того, тиск людини змінюється під час фізичних вправ, емоційних реакцій, залежить від сну, травлення і часу доби.

Відмінності між значеннями тиску, виміряного на лівій та правій руці, як правило, випадкові і в переважній більшості випадків тиск, виміряний на обох руках – однаковий.

Тим не менше, в деяких випадках різниця між показниками виміряними на різних руках становить більше 10 мм рт.ст., що вимагає проведення подальших досліджень, адже такі ознаки наприклад, можуть бути ознакою обструктивних захворювань артерій.

Ризик виникнення серцево-судинних захворювань збільшується, якщо значення артеріального тиску вище 115/75 мм рт.

Раніше, гіпертонію діагностували тільки якщо в особи були присутні вторинні ознаки високого артеріального тиску разом з тривалим високим значенням систолічного тиску, яке спостерігалося протягом деякого періоду часу.

Що стосується гіпотензії, то на практиці кров’яний тиск вважається занадто низьким, тільки якщо людина відчуває певний дискомфорт та з’являються ознаки, характерні для зниженого артеріального тиску. Клінічні випробування показали, що у тих людей, у яких рівень артеріального тиску дещо знижений, ризик розвитку серцево-судинних захворювань – значно нижчий.

Підвищення артеріального тиску, як правило більш характерне для людей похилого віку (що вважається нормальним явищем) і часто порушення такого характеру призводять до збільшення ризику виникнення різноманітних захворювань та смертності пацієнта.

Середній артеріальний тиск (мм рт.ст.):

1 рік	6 – 9 років	Дорослі
95/65	100/65	110/65 – 140/90

Патофізіологія

Є багато різних фізичних факторів, які впливають на артеріальний тиск. Кожен з них може в свою чергу змінюватися, під впливом різних фізіологічних чинників, таких як дієта, фізичні вправи, хвороби, наркотики чи алкоголь, стрес, ожиріння і так далі.

 Основні фізичні фактори, які впливають на тиск:

 –ШВИДКІСТЬ ТА СИЛА НАКАЧУВАННЯ КРОВІ ЛІВИМ ШЛУНОЧКОМ СЕРЦЯ.

Інша назва цього терміну – серцевий ритм, тобто це швидкість, з якою серце перекачує кров.

Об’єм крові, яка надходить в організм із серця називається серцевим викидом або ударним об’ємом. Цей показник визначається як серцевий ритм (швидкість стиснення) помножений на ударний об’єм (кількість крові, яка потрапляє в організм із серця під час кожного удару).

Тобто, чим вища частота серцевих скорочень, тим вищим є артеріальний тиск, звісно, якщо ударний об’єм не знижується.

ОБ’ЄМ КРОВІ В ОРГАНІЗМІ ЛЮДИНИ.

Чим більше крові в організмі, тим вищою є  швидкість повернення крові до серця і, як наслідок, тим більшим є серцевий викид.

Варто також зазначити, що існує певний взаємозв’язок між споживанням солі і збільшенням об’єму крові, що потенційно призводить до підвищення артеріального тиску. Хоча, варто зазначити, що ця взаємозалежність є дуже індивідуальною і дуже залежить від реакції вегетативної (автономної) нервової та ренін-ангіотензинової систем.

СИСТЕМНИЙ СУДИННИЙ ОПІР

У кровоносній системі, цей термін означає опір кровоносних судин.

Чим вищий опір, тим вищим є артеріальний тиск, який виникає при подоланні опору через рух крові вгору.

Вище зазначений опір, пов’язаний із:

– радіусом судин (чим більший радіус, тим менший опір),

– довжиною судин (чим довша судина, тим вищий опір),

– в’язкістю крові,

– а також із гладкістю стінок кровоносних судин.

Гладкість судин знижується при накопиченні жирових відкладень на стінках артерій (при атеросклерозі). Розмір кровоносних судин зменшується також при вживанні таких речовин як вазоконстриктори, що, відповідно, призводить до підвищення артеріального тиску.

У той же час такі речовини як вазодилятори (наприклад, нітрогліцерин) збільшують розмір кровоносних судин, знижуючи артеріальний тиск.

Опір кровоносних судин, його співвідношення з середньою швидкістю протікання крові (Q) та перепадами тиску з двох сторін судини описується фізичним законом Пуазейля.

В’ЯЗКІСТЬ АБО ГУСТИНА КРОВІ

Якщо кров стає густішою, то внаслідок цього артеріальний тиск – підвищується.

В’язкість крові може змінюватися через деякі медичні розлади. Наприклад, низька концентрація червоних клітин крові, анемія, знижують в’язкість крові, в той час як через збільшення кількості червоних клітин крові (поліцитемія) її в’язкість зростає.

Довгий час вважалося, що аспірин та подібні препарати (антикоагулянти) знижують в’язкість крові, але дослідження показали, що ці медикаменти діють за рахунок впливу на процес зсідання крові, а не зниження густини крові.

На практиці, вегетативна нервова система кожної людини реагує на всі ці взаємодіючі фактори та регулює їх, тому, незважаючи на те, що вище зазначені пункти є дуже важливими, фактично артеріальний тиск кожної людини реагує на них по різному, що пояснюється реакцією на них нервової системи та, відповідно органів. Дослідження цих реакцій нервової системи є дуже ефективним для визначення час від часу зміни артеріального тиску.

Крім того, кров’яний тиск збільшується також внаслідок підвищення серцевого викиду, спричиненого периферичним опором:

АРТЕРІАЛЬНИЙ ТИСК,  СЕРЦЕВИЙ ВИКИД,  ПЕРИФЕРИЧНИЙ ОПІР.

Саме тому, аномальна зміна кров’яного тиску часто пов’язана зі змінами серцевого викиду та (або) опору кровоносних судин.

Таким чином, визначення артеріального тиску пацієнта має вирішальне значення для оцінки будь-якої патології, пов’язаної із серцевим викидом та опором судин.

 Середній артеріальний тиск

Середній артеріальний тиск (САТ) – це середнє значення артеріального тиску під час серцевого циклу.

Середній артеріальний тиск залежить від:

– серцевого викиду (СВ),

-судинного тонусу (СТ)

– та центрального венозного тиску (ЦВТ).

САТ=(СВ*СТ)+ЦВТ

САТ може бути визначений приблизно зі значень систолічного (англ.Psys.) та діастолічного тиску (Pdias) при нормальному значенні серцевого ритму (пульсу).

У такому випадку середнє значення артеріального тиску (англ. МАР) розраховується за формулою:

Пульсовий тиск

Коливання значень артеріального тиску пов’язане з пульсуючим (змінним) характером серцевого викиду, тобто серцебиття. Пульсовий тиск визначається як взаємодія ударного об’єму серця, еластичності (можливості розширення) аорти та опору судинної системи.

Розширюючись під дією тиску, аорта дещо зменшує силу хвилі крові, яка утворюється під час серцебиття. Таким чином, пульсовий тиск зменшується. Проте, з часом здатність аорти змінювати свій розмір – знижується, внаслідок чого відбувається підвищення пульсового тиску у пацієнтів літнього віку.

Пульсовий тиск становить різницю між значеннями систолічного та діастолічного тиску:

Градієнт тиску на руках і ногах

Артеріальний тиск у руках та ногах – це різниця між значенням кров’яного тиску, виміряним на руці та показником артеріального тиску, виміряного на нозі. Як правило, ця різниця становить менше 10 мм рт.ст., проте іноді, ця різниця може бути і більшою (наприклад при коарктації аорти).

Судинний опір

Великі артерії є провідниками (шляхами поширення крові) з низьким судинним опором (за умови відсутності у них суттєвих атеросклеротичних змін) та високою швидкістю потоку, саме тому в них, тиск знижується лише несуттєво. Менші артерії та артеріоли мають більш високий опір, саме тому, можна сказати що саме на них «лежить відповідальність» за зниження артеріального тиску у кровоносній системі.

Хвилі судинного тиску

У сучасній фізіології відомою є концепція хвиль судинного тиску (ХСТ). Цю хвилю створює серце під час систоли і вона бере свій початок у висхідній частині аорти.

Набагато швидше, ніж потік крові сам по собі, вона транспортується через стінки судин у периферичні артерії. Саме там хвиля тиску може пальпуватися у вигляді периферичних імпульсів. Після того, як хвиля відбивається від периферичних вен, вона знову спрямовується до центру. У тому місці, де стикаються дві хвилі (відбита та звичайна), тиск у середині судини вищий, ніж справжній тиск в аорті.

Ця концепція пояснює, чому артеріальний тиск всередині периферичних артерій ніг і рук вищий, ніж артеріальний тиск в аорті, а також, чому тиск на гомілці вищий ніж при вимірюванні його на руці при нормальному значенні гомілково-плечового індексу.

Регуляція кров’яного тиску

Механізм ендогенної регуляції артеріального тиску до кінця не є зовсім зрозумілим. На сьогодні детально охарактеризовані три механізми регуляції артеріального тиску:

– барорецепторний рефлекс (барорефлекс) – барорецептори виявляють зміни артеріального тиску і посилають сигнали у довгастий мозок, або точніше до вентролатеральних нейронів (Rostral ventrolateral medulla). Мозок, через вегетативну нервову систему, регулює значення середнього артеріального тиску, змінюючи як силу, так і швидкість скорочення серця, а також загальний периферичний опір. Найважливіші артеріальні барорецептори розташовані в лівому і правому каротидних синусах та в дузі аорти.

– ренін-ангіотензинова система (РАС) – відомо, що ця система, забезпечує довгострокову регуляцію артеріального тиску. Ця система дозволяє ниркам, компенсувати втрати об’єму крові або суттєве зниження артеріального тиску шляхом активації дії ендогенного вазоконстриктора (потужної судинозвужувальної речовини), яка відома під назвою ангіотензин II.

 – вивільнення альдостерону – цей стероїдний гормон виділяється з кори надниркових залоз у відповідь на дію ангіотензину II або через підвищення рівня калію у сироватці крові. Альдостерон призводить до утримання в організмі натрію та виведення калію через нирки. Оскільки натрій – це основний іон, який визначає рівень рідини у кровоносних судинах шляхом осмосу, альдостерон збільшує як затримку рідини, так і опосередковано, впливає на артеріальний тиск.

Всі ці механізми залежні один від одного, про це свідчить зв’язок між РАС та процесом вивільнення альдостерону. Сьогодні дію РАС можна фармакологічно контролювати з допомогою інгібіторів АПФ та антагоністів рецепторів ангіотензину II. У той же час, альдостеронова система є об’єктом впливу спіронолактону, антагоніста альдостерону.

Накопичення рідини може контролюватися діуретиками. Їхній антигіпертензивний ефект пов’язаний з впливом цих препаратів на об’єм циркулюючої крові. Як правило, рефлекси барорецепторів не пов’язані з методами лікування артеріальної гіпертензії, адже у тому випадку, якщо дія цих рецепторів блокується, то люди можуть страждати від ортостатичної гіпотензії або втрати свідомості під час швидкого переходу від горизонтального до вертикального положення тіла.

Вимірювання

Артеріальний тиск часто вимірюється за допомогою сфігмоманометра (тонометра), у якому артеріальний тиск, історично визначається з допомогою визначення висоти ртутного стовпчика. Значення АТ, як правило, вказується у міліметрах ртутного стовпа (мм рт.ст.), хоча анероїдні та електронні пристрої не містять ртуті і використовують інший механізм вимірювання.

Під час кожного удару АТ змінює своє значення (так визначається систолічний та діастолічний тиск). 

Систолічний і діастолічний артеріальний тиск – це не статична величина, адже значення цих величин природно змінюється з кожним ударом серця, а також варіюється протягом дня (циркадний ритм). Крім того, варто зазначити, що показники артеріального тиску змінюються у відповідь на:

– стрес,

– харчування,

– прийом лікарських препаратів,

– захворювання,

– фізичні вправи

– та відповідно до положення тіла (ортостатистичний колапс), при цьому, іноді, ці зміни досить суттєві.

Поняття гіпертонія або гіпертензія застосовують для характеристики аномально високого артеріального тиску, в той час, як термін гіпотонія використовують для визначення дуже низького значення артеріального тиску.

Поряд з температурою тіла, частотою дихання і пульсом, АТ є одним з чотирьох основних життєво важливих показників, які використовуються для постійного моніторингу медичними працівниками.

Інвазивне вимірювання тиску, яке здійснюється шляхом проникнення у стінку артерій сьогодні використовують дуже рідко і, зазвичай, такий спосіб застосовують лише в медичних закладах.

Неінвазивні методи вимірювання

Неінвазивні методи вимірювання артеріального тиску – аускуляторний та осцилометричний, які є набагато простішими і швидшими, ніж інвазивне вимірювання і вимагають менше досвіду, практично не призводять до ускладнень.

Крім того, ці процедури менш неприємні і менш болісні для пацієнта. Однак, точність неінвазивних методів є дещо нижчою і при здійсненні численних вимірювань можуть бути деякі розходження у показниках. Проте неінвазивні методи вимірювання використовуються частіше для рутинних досліджень і моніторингу.

Пальпація

Мінімальне значення систолічного тиску можна приблизно оцінити шляхом пальпації, цей метод найчастіше використовується в надзвичайних ситуаціях, проте він повинен застосовуватися з обережністю.

Встановлено, що пульс на сонних артеріях, променевих артеріях та стегнових артеріях присутній, якщо значення АТ вище 70 мм рт.ст., на стегнових і сонних – > 50мм рт.ст. і лише на сонних артеріях, коли систолічний артеріальний тиск  > 40мм рт.ст.

Більш точне значення систолічного артеріального тиску може бути отримане з допомогою сфігмоманометра та пальпації пульсу в променевій артерії. У той час як, діастолічний артеріальний тиск не може бути визначений цим методом.

Аускультативний метод

При аускулятивному методі (від латинського слова «прослуховування») використовується стетоскоп і тонометр. Для того, щоб виміряти тиск таким методом використовується надувний манжет (Ріва-Роччі), який закріплюють навколо передпліччя приблизно на тій же висоті, де розташоване серце, при цьому манжет прикріплений до ртутного або анероїдного манометра.

Ртутний манометр, вважається золотим стандартом для вимірювання артеріального тиску, адже висота ртутного стовпчика відразу показує абсолютне значення кров’яного тиску, тобто необхідності калібрування чи зміни отриманих значень немає, що, відповідно, знижує ймовірність помилкових результатів. Використання ртутних манометрів часто є необхідним у клінічних випробуваннях і під час клінічної оцінки артеріальної гіпертензії у хворих з підвищеним ризиком порушень тиску, наприклад у вагітних жінок.

Процедура вимірювання артеріального тиску з допомогою ртутного манометра:

– манжет відповідного розміру встановлюється рівно і щільно закріплюється навколо передпліччя;

– далі гумова груша стискається в ручну декілька разів (до того часу поки потік крові у судинах не буде майже повністю заблокований) і манжет надувається;

– прослуховуючи через стетоскоп плечову артерію в лікті, людина, яка виміряє тиск починає повільно випускати тиск у манжеті;

– як тільки кров знову починає текти в артеріях, то цей турбулентний потік створює своєрідний «свист» або стук (перший звук Короткова). Тиск, при якому цей звук особа чує вперше – це систолічний артеріальний тиск.

– після цього необхідно продовжити випускати тиск у манжеті до того часу, поки звук не зникне (п’ятий звук Короткова), саме тоді визначається значення діастолічного артеріального тиску.

Осциллометричний метод

Осциллометричний метод вперше був продемонстрований широкому загалу в 1876 році. Він включає у себе спостереження за коливаннями тиску у манжеті сфігмоманометра, які викликані коливаннями кровотоку, тобто імпульсом крові.

Електронна версія цього методу іноді використовується при довгострокових вимірюваннях та в загальній практиці. При цьому методі використовується спеціальний сфігмоманометричний манжет (схожий на той, який застосовується при аускуляторному методі) який містить електронний датчик тиску, з допомогою якого можна оцінити коливання тиску у манжеті, ці коливання, автоматично інтерпретуються з допомогою спеціальних технологій. Датчик тиску повинен періодично точно налаштовуватися для підтримки точності механізму.

Вимірювання тиску з допомогою осциллометричного методу потребує меншої майстерності, ніж використання аускуляторного методу і можуть застосовуватися навіть некваліфікованим персоналом, а також для постійного, автоматизованого моніторингу артеріального тиску пацієнтів в домашніх умовах.

Процедура вимірювання артеріального тиску при осцилометричному методі:

– манжет, спочатку накачується для вимірювання систолічного артеріального тиску;

– потім тиск зменшується для вимірювання нижнього рівня діастолічного тиску (період вимірювання тиску становить приблизно 30 секунд).

Коли потік крові дорівнює нулю (тобто, тоді коли тиск у манжеті перевищує систолічний тиск) або кров рухається без жодних перешкод (тиск у манжеті нижчий діастолічного тиску), то тиск у манжеті буде практично сталим. Дуже важливо, щоб такі манжети мали правильний розмір, адже, якщо манжет менший ніж потрібно, то значення тиску може бути вищим ніж є насправді і навпаки.

Коли кров циркулює, але її рух обмежений тиском у манжеті, який контролюється датчиком тиску, то цей тиск буде періодично змінюватися відповідно з циклічним розширенням і стисненням плечової артерії, тобто тиск буде коливатися. Значення систолічного та діастолічного тиску обчислюються з допомогою спеціального алгоритму, та відображаються на екрані.

Осцилометричне вимірювання може показати не точні результати, при вимірюванні тиску у пацієнтів із серцево-судинними проблемами, в тому числі з атеросклерозом, аритмією, прееклампсією, альтернуючим пульсом ( який характеризується чергуванням пульсових хвиль нормальної і низької амплітуди) та парадоксальним пульсом (значний провал у систолічному кров’яному тиску і пульсовому обсязі під час вдиху).

На практиці різні методи вимірювання артеріального тиску дають різні результати. Алгоритми та експериментально отримані коефіцієнти використовуються для того, щоб інтерпретувати результати осцилометричних досліджень та максимально точно співставити ці дані з даними, які були отримані під час аускуляторного методу.

Іноді медичні фахівці використовують устаткування в основі роботи якого лежить комп’ютерний аналіз миттєвого сигналу артеріального тиску, на основі якого визначають систолічне середнє та діастолічне значення артеріального тиску. Оскільки багато осцилометричних пристроїв ще не достатньо перевірені, то використовувати їх у клінічних випадках або при наданні невідкладної допомоги не рекомендується.

Гіпертонія білого халату

У деяких осіб, значення артеріального тиску, отримане під час вимірювання у клінічних умовах може бути неточним. Приблизно у 25% пацієнтів, артеріальний тиск при вимірюванні його в лікарні, дещо вищий ніж реальне значення кров’яного тиску. Такий тип відхилення називається гіпертонією білого халату. Це порушення пов’язане із тривогою пацієнта при вимірюванні тиску медичним працівником.

Помилкова діагностика гіпертонії у цих хворих може призвести до непотрібного і, можливо, шкідливого призначення антигіпертензивних ліків. Прояви гіпертонії білого халату можуть бути зменшені (але не усунуті) з допомогою автоматизованих вимірювань АТ протягом 15-20 хвилин у тихому спокійному приміщенні.

Деякі чутливі пацієнти реагують на багато інших подразників і протягом всього їхнього повсякденного життя потребують лікування. У деяких випадках при вимірюванні артеріального тиску у лікарських установах артеріальних тиск знижується.

Домашній моніторинг

Амбулаторне вимірювання артеріального тиску, проводиться з допомогою спеціальних пристроїв, а показання знімаються кожних півгодини протягом всього дня і ночі для виявлення та пом’якшення проблем, пов’язаних із тиском, наприклад таких як гіпертонія білого халату. Для добового моніторингу артеріального тиску (за винятком часу сну) може здійснюватися вимірювання цього показника вдома.

Моніторинг значень артеріального тиску вдома може бути використаний для покращення методів лікування артеріальної гіпертензії та зміни способу життя і препаратів, які призначені для регулювання артеріального тиску. У порівнянні з амбулаторним вимірюванням артеріального тиску, домашній моніторинг вважається більш ефективним і, відповідно, дешевшим способом контролю.

Зважаючи на ефект білого халату, зазвичай, рівень артеріального тиску, при вимірюванні його не в клінічних умовах у більшості людей – дещо нижчий. Дослідження, які проводилися для визначення ризиків, пов’язаних із гіпертонією та переваг зниження артеріального тиску у хворих пацієнтів ґрунтувалися саме на моніторингу показників кров’яного тиску в клінічних умовах.

Для точного виміру показників АТ необхідно, щоб:

– досліджувана особа не пила кави, НЕ палила сигарет або не отримувала суттєвих фізичних навантажень продовж 30 хвилин, перед виміром тиску;

– повний сечовий міхур також може мати незначний вплив на значення АТ, саме тому перед тим, як вимірювати артеріальний тиск варто опорожнити сечовий міхур (якщо до цього є позиви);

– за 5 хвилин до процедури вимірювання, потрібно сидіти прямо в кріслі та тримати ноги на підлозі, руки і ноги при цьому не повинні бути схрещені;

– манжети для вимірювання артеріального тиску повинні завжди закріплятися на голому тілі, адже значення, отримані при розміщені пристрою на сорочці – менш точні.

– під час вимірювання, рука, на якій проводиться процедура повинна бути розслаблена і має бути розміщена на рівні серця, наприклад, повинна опиратися на стіл.

Оскільки артеріальний тиск змінюється впродовж дня, то при здійсненні довгострокових досліджень, замірювання тиску повинно здійснюватися кожного дня в один і той же час, для того, щоб результати, що порівнюються були достовірними.

Час, який найбільше підходить для вимірювання артеріального тиску:

– відразу після пробудження, у той час, коли організм ще відпочиває;

– відразу ж після закінчення роботи.

Автоматичний, самостійний моніторинг артеріального тиску на сьогодні, цілком доступний. Так, деякі люди можуть самостійно визначати значення тиску за методом Короткова, крім того, сьогодні досить доступні автоматичні та напівавтоматичні тонометри, які дають змогу автоматично визначити не лише артеріальний тиск, але і серцебиття пацієнтів із достатньою точністю та надійністю результатів.

Інвазивні методи вимірювання тиску

Значення артеріального тиску вважається найточнішим тоді, коли артеріальний тиск виміряний з допомогою артеріального катетера. Це інвазивне вимірювання артеріального тиску, яке здійснюється з допомогою спеціальної трубки (канюлі). Це пряме вимірювання артеріального тиску, яке здійснюється шляхом розміщення канюлі (голки) в артерії (як правило, у радіальній, стегновій, дорсальній артерії ступні або плечовій артерії).

Канюля повинна бути підключена до стерильної, заповненої рідиною системи, яка пов’язана з електронним датчиком тиску. Перевагою цієї системи є те, що тиск контролюється постійно, при кожному ударі серця і під час такого спостереження може бути отриманий хвилеподібний графік серцевого тиску. Цей інвазивний метод регулярно застосовується в медицині та ветеринарній медицині, анестезіології, а також для досягнення дослідницьких цілей.

Катетеризація при інвазивному судинному моніторингу тиску нерідко пов’язана з такими ускладненнями, як тромбоз, інфекції та кровотеча. Крім того, за пацієнтами, яким здійснюють інвазивний артеріальний моніторинг необхідний також дуже строгий лікарський контроль, адже у цих хворих підвищена ймовірність виникнення важких кровотеч при відключенні лінії контролю. Саме тому, інвазивні методи вимірювання тиску використовуються переважно для дослідження тих пацієнтів, у яких не передбачаються швидкі зміни цього показника.

Інвазивні системи судинного моніторингу контролю тиску, призначені для збирання, відображення та обробки інформації про величину тиску у хворого. Існують різні інвазивні методи судинного моніторингу тиску при травмах, інтенсивній терапії та пристосувань для виміру тиску в реанімації.

Ці системи включають в себе або дослідження лише одного показника (наприклад, тиску), або можуть бути багатопараметричними (тобто вимірювати тиск і температуру).

Моніторинг використовується для вимірювання артеріального тиску та подальшого контролю з діяльністю артерій, центральних вен, легеневої артерії, артерій лівого та правого передсердя, стегнової артерії, пупкової вени, пуповидної артерії і внутрішньочерепного тиску.

Термін кров’яний тиск, зазвичай використовується для характеристики артеріального тиску, виміряного у великому колі кровообігу. Проте, вимірювання тиску у венозній системі та легеневих судинах відіграє важливу роль при інтенсивній терапії, проте для цього необхідним є введення центрального венозного катетера.

Перепади тиску крові при рухові крові із артерій у капіляри.

Кров’яний тиск відображає силу, з якою кров тисне на стінки судин у той час, як серце перекачує кров по всьому тілу. Загальна довжина людської судинної системи становить 60000 миль, а величина артеріального тиску в усіх кровоносних судинах неоднакова.

Артеріальний тиск залежить від діаметру, еластичності судин та від кількості крові, яка проходить через кожну кровоносну судину. Крім того, артеріальний тиск залежить від інших факторів, у тому числі від рівня фізичного навантаження, психологічного стресу, харчування і сну.

Нормальне, середньостатистичне значення кров’яного тиску, виміряне у плечовій артерії, яка є іншою прямою артерією, яка йде від аорти (після підключичної артерії) становить 120/80 мм.рт.ст. Артеріальний тиск, як вже було зазначено, вимірюється у міліметрах ртутного стовпчика (мм рт.ст.) за допомогою тонометра. Зазвичай, вимірюється і реєструється два види тиску – систолічний та діастолічний.

Рівень кров’яного тиску в інших великих артеріях майже аналогічний тискові у плечовій артерії:

– середній тиск у клубочкові артерії становить 110/70 мм рт.ст.;

– у правій підключичній артерії – 120/80;

– у черевній аорті – 110/70 мм рт.ст.

Відносно рівномірний рівень тиску у всіх великих артеріях означає те, що ці судини виступають своєрідним резервуаром для рідини, яка у них мітиться, а такий рівень АТ є оптимальним для забезпечення перфузії крові переважної більшості органів.

Кров’яний тиск поступово знижується у міру того, як кров потрапляє із основних артерій у артеріоли, капіляри та виштовхується нагору, назад у серце через венули, вени, через порожнисту вену та за допомогою скорочень м’язів. Будь-який перепад тиску, залежить від опору кровотоку.

В артеріях (при відсутності у людини серйозних захворювань) існує досить незначний опір, або ж опір практично відсутній. Основним індикатором опору є діаметр судин. У порівнянні з іншими більш дрібними судинами тіла, діаметр артерій набагато більший – у середньому близько 4 мм, саме тому опір судин у них досить низький.

Крім того, швидкість потоку (Q) також залежить від площі поперечного перерізу судини і середньої швидкості руху крові (Q = AV).

Швидкість потоку прямо пропорційна падінню тиску у судині: ∆PαQ.

Подальший взаємозв’язок між цими величинами описується рівнянням Пуазейля:

∆P=8µlQ/πr4

Як видно з цього рівняння, хоча швидкість потоку пропорційна падінню тиску, проте є й інші особливості кровоносних судин, які призводять до падіння тиску при біфуркації (поділі кровоносних судин).

До цих факторів відносять:

– в’язкість крові,

– довжину судини та

– радіус судини.

Фактори, що визначають опір потоку крові, відповідно до рівняння Пуазейля включають:

ΔP = 8μlQ/πr4, де

– ΔP – падіння тиску (градієнт);

– Μ – в’язкість крові;

– L – довжина судини. У випадку, якщо судина дуже довга, то ця величина замінюється на діаметр судини.

– Q – швидкість потоку крові в судині

– R – радіус судини

Якщо припустити, що потік крові у судині – постійний, то у такому випадку кровоносну судину можна порівняти зі звичайною трубою. Наприклад, якщо p1 і p2 – це тиск на кінцях труби, то рівень падіння тиску (градієнт) буде становити – (P1-P2)/L = p.

В артеріолах кров’яний тиск нижчий, ніж у великих артеріях. Це пов’язано з біфуркацією судин, яка викликає падіння величини кров’яного тиску. Чим більшою є кількість біфуркацій, тим більшою є загальна площа поперечного перерізу, а, відповідно, тим меншим є загальний тиск на поверхню судин. Саме тому, в артеріолах тиск падає найбільше.

Падіння тиску в артеріолах – пояснюється взаємозв’язком швидкості потоку і опору судин: P = Q*resistance.

В артеріолах дуже високий опір, адже збільшення величини фактору ΔP пояснюється меншим радіусом судин (близько 30 мкм). Адже чим менший радіус судини, тим більший опір рідини.

Слідуючи вище зазначеній логіці, можна припустити, що тиск у капілярах буде дещо нижчий, ніж у артеріолах.

Оскільки тиск – це величина, яка визначається співвідношенням сили на одиницю площі (P = F/А), то, відповідно, чим більша площа поверхні, тим меншим є тиск, при дії на об’єкт зовнішньої сили.

І, хоча, радіус капілярів дуже малий, проте за площею вони утворюють найбільшу судинну мережу (її загальна величина становить 485 мм у людській судинній сітці). Чим більшою є загальна площа поперечного перерізу, тим нижчою є середня швидкість, а, відповідно і тиск

Число Рейнольдса також впливає на кровообіг в капілярах. Через менший радіус і низьку швидкість в порівнянні з іншими судинами, число Рейнольдса в капілярах дуже низьке, в результаті чого замість ламінарного він перетворюється у турбулентний потік.

Число Рейнольдса (позначається NR або Re) це характеристика, яка допомагають визначити поведінку рідини в трубі, у цьому випадку випадку кровів  судині.

Рівняння для цих безрозмірних відносин записується у вигляді:

NR = ρ*V*L/μ, де;

– ρ – щільність крові;

– L – характерний розмір посудини, в цьому випадку діаметр;

– V- середня швидкість крові;

– μ – в’язкість крові.

Тобто, число Рейнольдса прямо пропорційно швидкості потоку та діаметру судини.

 

Венозний тиск

Венозний тиск – це судинний тиск у вені або в передсерді. Його значення набагато менше, ніж артеріальний тиск, приблизно 5 мм рт.ст. у правому передсерді і 8 мм рт.ст. у лівому передсерді.

Тиск у легеневій артерії

Як правило, тиск у легеневій артерії становить у спокійному стані близько 15 мм рт.ст. Підвищення артеріального тиску у капілярах легень є причиною легеневої гіпертензії, що призводить до інтерстиціального набряку при підвищенні тиску вище 20 мм рт.ст., а при зростанні цього показника вище 25 мм.рт.ст. у людини виникає набряк легень.

Кров’яний тиск плоду

Під час вагітності, саме серцебиття плоду (а не биття серця матері) призводить до циркуляції крові ненародженої дитини і, відповідно ця кров створює теж певний тиск на судини.

Кров’яний тиск в аорті плоду становить близько 30 мм рт.ст. у 20 тижнів і збільшується приблизно до 45 мм рт.ст. у 40 тижнів вагітності.

Середній артеріальний тиск доношених немовлят:

– Систолічний 65-95 мм рт.ст.

– Діастолічний 30-60 мм рт.ст.

Хвороби пов’язані з артеріальним тиском

Високий тиск

– Артеріальна гіпертензія може бути показником інших проблем зі здоров’ям і мати довгострокові негативні наслідки. Іноді підвищений тиск може бути гострою проблемою, наприклад, призвести до виникнення гіпертензивної кризи і вимагає невідкладної допомоги.

Будь-який, відмінний від нормального рівень артеріального тиску призводить до суттєвого механічного впливу на стінки артерій. Підвищення тиску призводить до збільшення робочого навантаження на серце та прогресування нездорового росту тканин (поява атером), які розвиваються в артеріях.

Чим вищим є тиск, тим більшим є стрес і, відповідно атероми розвиваються швидше, а стінки серцевого м’яза, як правило, стають товстішими, збільшуються, а з часом слабшають.

– Стійка гіпертонія – це один із факторів ризику для розвитку інсультів, інфарктів, серцевої недостатності та артеріальної аневризми і є основною причиною хронічної ниркової недостатності.

Навіть помірне підвищення артеріального тиску веде до скорочення тривалості життя. Підвищення артеріального тиску на 50% вище середнього значення суттєво знижує тривалість життя (людина в такому випадку може прожити не більше трьох років, якщо не здійснювати належного лікування).

У минулому, найбільше уваги лікарі приділяли значенню діастолічного тиску, але на сьогодні, як високий систолічний тиск так і високе значення пульсового тиску (суттєва відмінність між систолічним і діастолічним тиском) вважаються чинниками ризику.

У деяких випадках, суттєве зменшення підвищеного діастолічного тиску може збільшити ризик виникнення негативних реакцій організму, що, ймовірно, пов’язано із збільшенням різниці між значеннями систолічного та діастолічного тиску.

Для тих осіб, які страждають від регургітації клапанів серця, зміни діастолічного тиску можуть призвести до збільшення важкості проявів вище зазначеного розладу. Дослідження людей з регургітацією серцевого клапана показують, що у процесі здійснення різноманітних вимірювань було відмічено посилення регургітації аортального та мітрального клапана під час збільшення діастолічного артеріального тиску, у той час як при зниженні цього показника прояви захворювання дещо легші.

Низький тиск

Якщо кров’яний тиск у людини знижений, то це явище має назву гіпотонія.

Гіпотонія, як медична проблема виникає тільки тоді, коли це зниження тиску пов’язане із появою певних ознак або симптомів.

 

Ди́хання — сукупність реакцій біологічного окиснення органічних енерговмісних

 

речовин з виділенням енергії, необхідної для підтримання життєдіяльності організму. Складається з трьох послідовних етапів: зовнішнього дихання, транспорту газів кров’ю, внутрішнього дихання.

Дихання людей та окремих тварин можливе через ніс та через ротову порожнину. Людина без дихання може прожити до 5 — 7 хвилин, а то і менше. Після такого проміжку часу відмирають невідновлювані клітини мозку.

 Детальна схема дихальної системи людини.

Дихання людини складається з таких процесів:

Зовнішнє дихання (вентиляція легень) — надходження повітря в повітроносні шляхи і газообмін між альвеолами та зовнішнім середовищем. До цього процесу належать дихальні рухи — вдих і видих, спрямовані на надхождення повітря в дихальні шляхи, а з них — до легенів і в зворотному напрямі.

Дифузія газів між альвеолами і кров’ю.

Транспортування газів кров’ю. Він полягає в рознесенні кисню до клітин усього організму та перенесенні вуглекислого газу, що утворюється в клітинах, до легенів.

Дифузія газів між кров’ю і тканинами в тканинних капілярах.

Внутрішнє (тканинне) — споживання кисню клітинами і виділення вуглекислого газу.

Значення дихання для людини.

Газообмін між організмом і зовнішнім середовищем (надходження О2 до клітин організму, а також виведення СО2 з організму).

Терморегуляція — легені витрачають теплову енергію:

зігріваючи вдихуванне повітря,

під час випаровування води з легень.

Функції виділення — через органи дихання з організму виводяться: вуглекислий газ, вода, аміак, пил, мікроорганізми, сечовина, сечова кислота, іони мінеральних солей.

У носовій порожнині знаходиться орган нюху людини.

Участь у створенні звуків, спілкуванні людей (голосовий апарат — гортань).

Будова і функції дихальних шляхів.

Ди́хальна систе́ма — відкрита система організму, яка забезпечує газообмін, формування гомеостазу в трахеобронхіальних шляхах, очищення повітря, яке вдихається, від чужорідних часток і мікроорганізмів, а також аналіз пахучих речовин в атмосферному середовищі.

Для підтримання дихальної системи в нормальному стані має значення правильна організація побуту, загартовування, дотримання режиму праці і відпочинку, харчування. Сприятливо впливають на роботу дихальної системи фізична праця, заняття фізкультурою і спортом. Потрібно вчитися правильно дихати. Для цього треба застосовувати комплекси фізичних вправ, які розвивають дихання.

Будова дихальної системи.

Поділяється на повітроносні шляхи і респіраторний відділ. Респіраторний відділ складається із альвеолярних ходів і альвеол, які утворюють ацинуси. У них відбувається газообмін. Повітроносні шляхи включають порожнину носа, глотку, гортань, трахею, бронхи різних калібрів, включаючи бронхіоли. Тут повітря зігрівається (охолоджується), очищається від різноманітних частинок і зволожується. Також цей відділ забезпечує голосоутворення, нюх, імунний захист, депонування крові, регулює згортання крові, водно-сольовий баланс і виконує ендокринну функцію.

Стінка повітряносних шляхів складається з чотирьох оболонок:

слизова — вкриває внутрішню поверхню повітряносних шляхів, вкрита епітелієм, під яким лежить власна пластинка слизової оболонки. Клітинний склад епітеліальної пластинки та кількість гладеньких міоцитів залежить від відділу повітроносних шляхів.

підслизова — представлена пухкою волокнистою сполучною тканиною з великою кількістю кровоносних судин

фіброзно-хрящова — утворена хрящовою тканиною та може бути представлена гіаліновим чи еластичним хрящем, що утворює жорсткий і міцний каркас, який дає змогу підтримувати відкритим просвіт повітряносних шляхів для виконання їх основної функції — просування повітря

адвентиційна оболонка — побудована із пухкої волокнистої сполучної тканини

Система органів дихання людини.

Систему органів дихання людини становлять легені і повітроносні шляхи (носова порожнина, носоглотка, гортань, трахея, бронхи). Легені розміщені в грудній порожнині, в них відбувається процес обміну кисню і вуглекислого газу між кров’ю і атмосферним повітрям.

Повітроносні шляхи починаються носовою порожниною, розділеною кістково-хрящовою перегородкою на ліву і праву частини. Стінки носової порожнини вистелені слизовою оболонкою, яка вкрита війками, пронизана кровоносними судинами, сальними і потовими залозами. З носової порожнини повітря послідовно потрапляє в носоглотку і гортань. Вхід до гортані при ковтанні їжі закривається хрящовим надгортанником. У гортані розміщені складки — голосові зв’язки, щілина між якими називається голосовою. Нижній відділ гортані переходить у трахею, передня стінка якої утворена хрящовими півкільцями, а задня складається з гладеньких м’язів і прилягає до стравоходу. Трахея розгалужується на два бронхи, що входять у ліву і праву легені. Бронхи розгалужуються на дві повітроносні трубочки, діаметр яких поступово зменшується, і закінчується гронами легеневих пухирців.

Процес дихання.

При окисних процесах утворюються продукти розпаду — вуглекислий газ, який повинен бути виведений із організму. Таким чином, одночасно із надходженням кисню має відбуватись і видалення вуглекислого газу. Цю функцію виконують органи дихання. Крім газообміну, дихання є важливим фактором теплорегуляції. Зігріваючи вдихуване повітря, легені втрачають теплову енергію. Значна кількість енергії витрачається при випаровуванні води з величезної поверхні. Ще легені виконують функцію виділення, через них виводяться із організму вуглекислий газ, аміак і деякі інші леткі речовини. При відхаркуванні і кашлі зі слизом видаляються деякі продукти обміну речовин, а також частинки пилу, мікроорганізми (які потрапляють в дихальні шляхи) і солі мінеральних речовин.

Процеси дихання та їх регуляція.

Легені не мають власних м’язів і тому не можуть активно скорочуватися чи розтягуватися. Свій об’єм вони змінюють пасивно, слідом за змінами об’єму грудної порожнини. Дихальні рухи — вдих і видих відбуваються внаслідок ритмічного скорочення та розслаблення дихальних м’язів — міжреберних, діафрагми і м’язів передньої черевної стінки. Дихальні рухи регулюються дихальним центром, що розміщений в довгастому мозку, з двома вузлами — центром вдиху та центром видиху.

Приблизно кожні 4 секунди в дихальному центрі виникають збудження, які у спинному мозку проводяться до міжреберних дихальних м’язів і діафрагми. Зовнішні міжреберні м’язи скорочуються і піднімають ребра. При скороченні діафрагми, її купол, випнутий у бік грудної порожнини, стає плоскішим і опускається донизу. Завдяки цьому об’єм грудної порожнини збільшується. В плевральній щілині тиск завжди трохи нижчий від атмосферного, тому при збільшенні об’єму грудної порожнини легені немов присмоктуються до стінок грудної клітки і розтягуються. Легені заповнюються повітрям — відбувається вдих. При цьому нервові імпульси від м’язів та легень ідуть до дихального центру і включають його видихову частину.

При збудженні центру видиху одночасно гальмується центр вдиху і дихальні м’язи (міжреберні і діафрагма) розслаблюються, ребра опускаються донизу, а органи черевної порожнини випинають діафрагму куполом догори. Внаслідок цього об’єм грудної порожнини зменшується і відбувається спокійний пасивний видих без участі м’язів.

При глибокому вдиху відбувається одночасне скорочення міжреберних м’язів, діафрагми, а також деяких м’язів грудної клітини і плечового поясу, що піднімають ребра вище, ніж при спокійному вдихові. Глибокий видих зумовлюється, крім розслаблення зовнішніх міжреберних м’язів і діафрагми, скороченням внутрішніх міжреберних м’язів, а також м’язів черевної стінки, що призводить до сильнішого випинання діафрагми вбік грудної порожнини. Об’єм зменшується у вертикальному напрямі.

Розрізняють черевний і грудний типи дихання, залежно від того які м’язи переважають в акті видиху (діафрагма чи міжреберні). Ефективнішим вважають черевний тип, бо він забезпечує глибшу вентиляцію легень. Тип дихання залежить від статі (у чоловіків переважає черевний), професії, віку.

Звичайно ритм дихальних рухів підтримується імпульсами, які надходять в нервову систему (довгастий мозок) із рецепторів легень і дихальних м’язів. Під час вдиху збуджуються нервові імпульси, які гальмують видих. При активному видиху виникають імпульси, які гальмують вдих. Видих є рефлексом на подразнення викликане вдихом і навпаки.

На частоту і глибину дихальних рухів впливають різні подразники зовнішнього середовища, що діють на рецептори шкіри, слуху, зору, нюху, смаку. Процес збудження потрапляє в різні ділянки головного мозку, а звідти збудження досягає дихального центру. Звідти через відцентрові нерви збудження йде до дихальних м’язів. Внаслідок цього відбуваються прискорення і посилення, або сповільнення й послаблення дихальних рухів. Психічні подразники (страх, радість) також впливають на дихальний центр.

Існують і захисні рефлекси (кашель, чхання). Це своєрідно змінені різкі видихи, за допомогою яких видаляються сторонні частинки, що потрапили в дихальні шляхи.

Газообмін в легенях та тканинах.

  Схема газообміну в легенях

При чергуванні вдиху і видиху, вентилюються легені, підтримуюеться в альвеолах відносно постійний газовий склад. Склад атмосферного повітря: 21 % О2, 79 % N2, 0,03 % СО2, невелика кількість водяної пари та інертних газів. Склад повітря, що видихається відрізняється збільшеним вмістом вуглекислого газу, збільшується вміст водяної пари. Альвеолярне повітря, що знаходиться в альвеолах відрізняється від вдихуваного і видихуваного. Це пояснюється тим, що під час вдиху в альвеоли надходить повітря повітроносних шляхів (видихуване), а при видиху, навпаки, до видихуваного (альвеолярного) домішується атмосферне з повітроносних шляхів (мертвий простір).

У легенях кисень з альвеолярного повітря переходить в кров, а вуглекислий газ з крові поступає в легені шляхом дифузії через стінки альвеол і кровоносних капілярів. Напрям і швидкість дифузії визначається парціальним тиском. Кров з венозної перетворюється на артеріальну, яка по легеневих венах надходить до лівого передсердя, потім до лівого шлуночка, а звідти- до великого кола кровообігу,  яким переноситься до тканин. З капілярів кисень вже потрапляє до тканин. В артеріальній крові кисню більше, ніж у клітинах, він дифундує в тканинну рідину, яка омиває клітини в тканинах, це проміжне середовище між кров’ю і клітинами. З тканинної рідини кисень проникає в клітини і відразу вступає до реакції окислення, тому в клітинах вільного кисню практично немає. В результаті окислення в клітинах збільшується вміст вуглекислого газу, який через тканинну рідину надходить у венозний кінець капіляра. Артеріальна кров перетворюється на венозну, яка по венах великого кола кровообігу надходить до правого передсердя, потім до правого шлуночка серця, а звідти — до легень.

Основні показники дихання.

Частота дихання — кількість дихальних циклів (вдих — видих) за хвилину. У стані спокою людина здійснює за хвилину 12-16 дихальних циклів, під час сну 10-12, а при фізичному навантаженні, тяжкій хворобі — 30-35. У немовлят та осіб похилого віку частота дихання у спокої 20-25.

Глибина дихання – визначається об’ємом повітря, яке вдихається і видихається. У спокійному стані до легень надходить 500 мл повітря (дихальний об’єм ДО) і стільки ж виходить під час видиху. З 500 мл, що вдихає людина, тільки 350 мл потрапляє до альвеол. Близько 150 мл затримується у мертвому просторі: в порожнинах носа, носової і ротової частини глотки, гортані, трахеї і бронхів, де не відбувається газообмін. Після спокійного вдиху під час максимального зусилля можна ще вдихнути 1,5 л додаткового повітря (резервний об’єм вдиху РО вдиху), а при найглибшому видиху можна ще видихнути 1,5 л, додатковий видих (резервний об’єм видиху РО видиху).

Життєва ємність легень(ЖЄЛ) — це найбільша кількість повітря, яке людина може видихнути після максимально глибокого вдиху. Вираховується за формулою:

ДО + РО вдиху + РО видиху = ЖЄЛ

Життєва ємність легень залежить від віку, статі, росту, маси тіла, фізичного розвитку людини. Показники ЖЄЛ коливаються: від 3500-4800 мл — у чоловіків та 3000-3500 мл — у жінок. У фізично тренованих людей, що займаються веслуванням, плаванням, гімнастикою, вона досягає 6000-7000 мл. Визначають ЖЄЛ за допомогою спірометра.

Після максимального видиху в легенях залишається 1000–1500 мл повітря, яке називають залишковим. Це пов’язано з тим, що завдяки нижчому тиску в плевральній порожнині по відношенню до атмосферного легені не змикаються і завжди мають залишки повітря.

У тренованих людей при навантаженні, звичайно, зростає дихальний об’єм, а у нетренованих у відповідь на навантаження зростає частота дихальних рухів.

Нервова регуляція.

Дихання регулюється як нервовою так і гуморальною системами організму людини. У довгастому мозку існує безумовно-рефлекторний центр регуляції дихання — дихальний центр. Він забезпечує координовану ритмічну діяльність дихальних м’язів (скорочення і розслаблення), що викликає почергово вдих і видих, та пристосування дихання до змін умов зовнішнього і внутрішнього середовища організму.

Автоматизм дихального центру зумовлюється нервовими імпульсами, які поступають з нервових закінчень легень, судин, м’язів. Хоча робота дихального центру автоматична (вона не припиняється у сплячої чи непритомної людини) — проте вона залежить від волі людини. Людина може довільно загальмувати або прискорити дихання (умовно-рефлекторна регуляція дихання). Пояснюється це контролем дихального центру корою великих півкуль мозку. Крім ритмічної зміни вдиху видихом дихальний центр здійснює замикання дихальних рефлексів:

затримка дихання під час занурення тіла у воду,

захисні рефлекси кашлю й чхання,

регуляція діяльності м’язів гортані, що узгоджують ковтання з диханням.

Гуморальна регуляція.

Гуморальна регуляція дихання відбувається через вміст вуглекислого газу в крові. Нейрони дихального центру чутливі до СО2, якщо в крові, що омиває дихальний центр, є надлишок СО2, тоді збудливість дихального центру зростає і дихання стає частим і глибоким. Якщо СО2 в крові мало, то це викликає гальмування дихання.

При фізичних навантаженнях м’язи виконують посилену роботу і кількість СО2 в крові зростає, що стає однією з причин поглиблення і посилення дихальних рухів.

Причини порушення регуляції дихання.

Причинами порушення регуляції дихання найчастіше стають:

Фізичне навантаження,

нестача кисню у повітрі,

Хвороби серця, легенів,

підвищена температура довкілля,

порушення функцій центру дихання (травма голови, дія отрут).

втрата нервового зв’язку між дихальним центром і дихальними м’язами (пошкодження шийного відділу хребта і спинного мозку).

ФУНКЦІОНАЛЬНІ МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ.

Спірометрі́я (лат. spiro — дую, дихаю, грец. – вимірюю) — визначення життєвого об’єму легень за допомогою спірометра. Спірометрію застосовують при профілактичних дослідженнях і з метою діагностики захворювань легень і серцево-судинної системи.

Граничні норми і градації відхилення від норми показників дихання

Застосування.

Оцінка об’єктивного впливу захворювань на функціональний стан легень

дослідження ризику розвитку захворювання (у курців, працівників шкідливих галузей, при роботі з певними типами навантажень)

встановлення оперативного ризику

оцінка прогнозу захворювання

оцінка загального стану здоров’я, де спірометрія може бути одним з показників

діагностика астми.

Спірометр.

Визначення ряду функціональних показників дихальної системи методом спірометрії здійснюється за допомогою спеціальних приладів – спірометрів (повітряних або водних). Перші спірометри, вимірювали об’єм легенів з використанням закритого контура. Пацієнт в положенні сидячи дихає в камеру, яка є рухливим циліндром, зануреним в ємність з водою. Зміни об’єму легенів реєструються як по зміні об’єму циліндра, сполученого з відкаліброваним барабаном, що обертається. У прикладі, представленому на малюнку зліва, вдих реєструється відхиленням запису на барабані догори, а видих – донизу.

Більшість спірометрів записують аналогічну діаграму, як в описаному вище спірометрі, яку називають спірограмою. Сучасні спірометри стали портативними і зручними.

Процедура

Дослідження проводиться в положенні хворого сидячи. Висота ротової трубки або висота

  сидіння регулюються так, щоб обстежуваному не доводилося нахиляти голову або надмірно витягати шию. Слід уникати нахилів тулуба вперед при виконанні видиху. Одяг не повинен утрудняти екскурсії грудної клітки. Оскільки вимірювання засновані на аналізі ротового потоку повітря, необхідне використання носового затискача та контроль за тим, щоб губи обстежуваного щільно охоплювали спеціальний загубник і не було витоку повітря повз загубника протягом всього дослідження. Якщо у хворого є зубні протези, то перед дослідженням їх не можна знімати, оскільки вони є опорою для губ і щік і тим самим перешкоджають витоку повітря. Перед кожним дослідженням пацієнта детально інструктують, а у ряді випадків наочно демонструють процедуру виконання даного тесту.

Параметри.

Метод дозволяє визначити цілий ряд функціональних показників дихальної системи, такі як:

Життєва ємність легенів (ЖЄЛ, в л.) — кількість повітря, яку пацієнт здатний видихнути після максимального вдиху.

 Якщо після посиленого видиху вдихнути повітря на повні груди, а потім видихнути в трубку приладу — спірометра, його показники будуть відповідати життєвій ємності легенів (ЖЄЛ). Після видиху в легенях залишається невеликий об’єм повітря, що разом із ЖЄЛ утворює загальну ємність легенів. У здорових людей ЖЄЛ становить 75% від загальної ємності, а 25% — це резервний об’єм легенів, у межах якого людина може змінювати глибину свого подиху. Коли дихання спокійне, використовується невелика частина ЖЄЛ — так званий дихальний об’єм.

Він становить 300-500см3. Під час фізичного навантаження дихальний об’єм збільшується за рахунок використання резервів вдиху й видиху. Величина ЖЄЛ залежить від віку, статі й у середньому становить 3,5л, а у тренованих спортсменів — 5 л. Цей показник характеризує здоров’я людини. Його використовують для оцінки функції дихання в людей із легеневими захворюваннями, спортсменів тощо.

Дихальний об’єм (ДО, в л.) — кількість повітря, яку пацієнт вдихає і видихає з кожним диханням.

Резервний об’єм вдиху або об’єм додаткового вдиху (РОвд, в л.) — кількість повітря, яку пацієнт може додатково вдихнути після спокійного вдиху.

Резервний об’єм видиху або об’єм додаткового видиху (залишковий об’єм) (РОвид, в л.) — кількість повітря, яку пацієнт може додатково видихнути після спокійного видиху.

Максимальна вентиляція легенів (МВЛ, в л/хв) — кількість повітря, яка може пройти через дихальну систему за одну хвилину при максимально частому і максимально глибокому диханні.

Визначення ЖЄЛ з складовими її обсягами – дихальним резервом вдиху і резервом видиху – проводиться за допомогою портативного сухого спірометра наступним чином. Перед початком дослідження обертанням поворотною шкали спирометра стрілку установлівают на нульову поділку. Обстежуваний дихає спокійно без зусиль (ніс закритий затиском), як йому зручно, після 3 – 4 спокійних дихальних циклів йому пропонують зробити максимально глибокий вдих, потім підносять прилад до рота і виробляють через нього видих. Перед початком дослідження необхідно попередити випробуваного, що при максимальному вдиху слід вдихнути найбільшу кількість повітря, а при видиху – повільно видихнути все повітря з легенів. По закінченні видиху зчитують показання отриманих даних. Якщо ЖЄЛ виявилося більше максимальної позначки шкали спірометра, то величину, що перевищує 6500 см3 приплюсовують до неї. Проба повторюється 3 рази, з перервою 1 – 2 хвилини. За величину ЖЄЛ приймається максимальне її значення.

Антропометричні виміри грудної клітки.

Для оцінки фізичного розвитку людини, особливо дитини, велике значення має вимірювання окружності грудної клітки. Для цього користуються сантиметровою стрічкою, яку дітям після двох років і чоловікам накладають так, щоб ззаду вона

 

проходила під кутом лопаток, а спереду по VI ребру (під сосками у чоловіків). Жінкам з нормально розвиненими молочними залозами накладають міру стрічку ззаду під кутами лопаток, спереду на рівні сосків під молочними залозами (на рівні IV ребра). Вимірювання проводять при рівному диханні в момент максимального видиху; руки повинні бути опущені. Окружність грудної клітки дорослої людини в такому стані дорівнює 82 сантиметрів.

Максимальна екскурсія грудної клітки становить 7-8 сантиметрів. Середня дихальна екскурія при нормальному вдиху і видиху дорівнює 2-3 см (орієнтовні середні дані). Окружність грудної клітки дорівнює приблизно половині зросту.

Передньо-задній (груднинно-хребтовий) діаметр на рівні ручки груднини дорівнює в середньому 16 см, на рівні нижнього краю тіла груднини – 19 сантиметрів. Поперечний діаметр на рівні сосків становить 26 сантиметрів. Відстань між XII ребром і гребенем клубової кістки при нормальній грудній клітці дорівнює 4-6 сантиметрів. У жінок усі розміри бувають трохи менші.

Окружність грудної клітки дітям до двох років вимірюють у лежачому стані. Стрічку підводять під кутом лопаток, а спереду – під соски. Вона повинна щільно прилягати до тіла дитини, але не сильно стискати грудну клітку. Руки повинні бути опущені. У перший рік життя окружність грудної клітки дитини дорівнює 45-48 см, на другому році – 45-51 сантиметрів. Дітям, старшим від двох років, окружність грудної клітки вимірюють стоячи, як дорослим. На третьому році життя вона становить 49-53 сантиметрів.